Читать книгу Жерміналь - Еміль Золя - Страница 4

Нарешті Етьєн наважився зійти з відвалу й подався до «Воре». Він питав шахтарів про роботу, а ті хитали головами й радили йому почекати на головного штейгера. Ніхто на нього не звертав уваги, і він блукав сам-один серед цих ледве-ледве освітлених, химерних будівель з чорними дірами замість дверей і заплутаними, незчисленними переходами та галереями. Етьєн зійшов темними, заваленими сходами, перейшов по хисткому містку і зазирнув до сортувальної, де денної пори пересівали вугілля. Тут було зовсім темно, і він пішов помацки, простягши вперед руки, щоб не вдаритись. І раптом з темряви просто перед ним виринуло двоє величезних жовтих очей: отож, він зайшов до надшахтної будівлі, до приймальної, до самого гирла шахтового колодязя.

Один із штейгерів, дядько Рішомм, здоровий сивоусий чолов’яга з лицем добродушного жандарма, саме простував до контори.

– Чи не треба тут часом робітника на будь-яку роботу? – спитав Етьєн.

Рішомм хотів був відмовити; але роздумав і відповів, як і інші, проходячи далі:

– Зачекайте на головного штейгера, пана Дансара.

Рефлектори на чотирьох великих ліхтарях скупчували все яскраве світло над пащею шахтового колодязя і освітлювали блискучим промінням залізні поруччя, ручки сигнальних апаратів та гальм, товсті дошки, між яких совалися то вгору, то вниз дві кліті підйомної машини. Тільки тут було ясно; а вся височезна зала, що скидалася своєю будовою на середину церкви, поринула в морок, і якісь довгі, хисткі тіні ворушилися в ній і тремтіли. З глибини, з кімнати, де стояли шахтарські лампочки, падав у темряву сніп сліпучого світла, та в конторі приймача ледве блимав тьмяний каганець. З-під землі саме прибула перша партія вугілля. Стояв страшенний гамір. Вагонетки з вугіллям гуркотіли по чавунових плитах, ні на мить не замовкаючи; і серед усіх цих чорних, гуркотливих речей снувалися й метушилися зігнуті постаті робітників з їх довгими сутулуватими спинами.

Етьєн зупинився на хвилину, засліплений яскравим світлом, приголомшений цим гуркотом. Холодний вітер наганяв страшенний протяг і проймав до кісток. В глибині вирізувався силует машини, що виблискувала своєю сталево-мідною поверхнею; Етьєна поривало підійти до неї. Вона стояла за двадцять п’ять метрів від гирла шахти в іншому, трохи вищому приміщенні й непохитно угніздилася на своєму цегляному фундаменті; машина працювала повним ходом з потужністю чотирьохсот кінських сил, але так плавно, що від повільного руху вгору і вниз її величезного, густо намащеного шатуна стіни не здригались. При моторі стояв машиніст і пильно прислухався до сигнальних ударів; він уп’явся очима в таблицю індикатора, де у вертикальному розрізі показано модель колодязя шахти; а вздовж нього рухалися то вгору, то вниз вірьовки з олов’яними кульками на кінцях, що мали являти собою кліті. Щоразу, як машина здригалась, пускаючи кліть, починали рухатися два барабани – двоє велетенських коліс, по п’ять метрів радіусом кожне; вони намотували й розмотували в протилежних напрямках безконечну сталеву линву і крутилися так шалено швидко, що здавалися смугою сірої куряви.

– Стережись! – скрикнули разом три робітники, що тягли кудись здоровенну драбину.

Етьєна мало не прибило. Очі його потроху звикали до темряви; він дивився тепер угору, де під самою стелею башти маячіли сталеві линви понад тридцять метрів завдовжки; вони лягали на шківи, припасовані до залізного бруса, схожого до бантини в дзвіниці, і зникали з клітями в глибині шахтового колодязя. Линви звивалися безгучно, плавно, невпинно, пролітали по десять метрів за секунду й могли витягати нагору двадцять тисяч кілограмів вантажу.

– Та стережись-бо, чортів сину! – знову гукнули на Етьєна робітники, що перетягали драбину на другий бік, щоб оглянути лівий шків.

Етьєн відійшов і повернувся тихою ходою до приймальної.

Від потужних помахів велетенських крил над ним голова йому йшла обертом, протяг пронизував його наскрізь, у вухах до болю лящав гуркіт вагонеток, але Етьєн зупинився на хвилю поглянути, як спускають кліті в шахту. Край колодязя був сигнальний молоток з важелем та з вірьовкою, що спадала на саме дно шахти; коли внизу сіпали за її кінець, молоток падав на металеву дошку; один удар – сигнал спинити кліть, два – спускати, три – підіймати. Молоток гупав, мов ціп, і своїм дзвінким металічним дзвоном покривав усі звуки. Робітник, що керував рухом клітей, кричав у рупор машиністові свої накази й тим ще збільшував шалений гамір. А тим часом кліті зникали й виринали, викидали й набирали вантаж. Етьєн дивився й ніяк не міг зрозуміти цієї складної роботи.

Він розумів тільки одне: шахта ковтала людей по двадцятеро-тридцятеро за одним заходом і ковтала їх так легко й вільно, мов не помічала навіть, як вони проходять через її пельку у шлунок.

Робітників почали спускати з четвертої години ранку. Вони приходили з барака поодинці, босі, з засвіченими ліхтарями в руках і зупинялися край шахтового колодязя, чекаючи, щоб набрався більший гурт. М’яко й безгучно, мов той нічний хижак, виринала з чорної безодні залізна чотириповерхова кліть, що вміщала разом вісім вагонеток, і зупинялась. Робітники викочували подані знизу вагонетки й «заганяли» натомість навантажені заздалегідь дерев’яними балками або порожні. Шахтарі залазили в порожні вагонетки по п’ять у кожну, і коли іншого вантажу не було, то кліть вміщала за одним разом сорок робітників. З рупора виривався глухий невиразний звук – то робітник, приставлений до кліті, давав наказ машиністові, а потім сіпав чотири рази за вірьовку, «дзвонив на м’ясо», тобто давав сигнал на дно шахти, що туди відряджають партію людського тіла. Кліть здригалася і безгучно падала каменем у темну прірву, не лишаючи по собі нічого, окрім летючого сліду линви.

– А воно глибоко? – спитав Етьєн одного шахтаря, що дрімливо чекав на свою чергу.

– П’ятсот п’ятдесят чотири метри, – відповів той. – Там аж чотири поверхи; перший тільки на триста двадцять під землею.

Вони замовкли.

– А як увірветься? – казав далі Етьєн, уп’явши очі в линву.

– Е, як увірветься, то…

Шахтар махнув рукою. Надійшла його черга; кліть легко й плавно виринула знову на поверхню. Робітник примостився в ній разом з іншими товаришами, і кліть пірнула в безодню; за кілька коротких хвилин вона знову звилася вгору й знову поглинула нову партію людей.

Шахта глитала так людей аж тридцять хвилин.

Вона роззявляла свою хтиву пащеку то пожадливіше, то повільніше; це залежало від того, на яку глибину відряджали живий вантаж, але вона поглинала його без упину, – голодна, несита, а все не могла набити велетенського свого черева, що, здається, цілий народ здолало б перетравити. Робітники плавом пливли в глибоку шахту, кліті так само хижо й нечутно виринали з чорної безодні, а темрява була така сама густа та глибока.

Етьєнові знов, як і тоді, на відвалі, засмоктало під серцем. Нащо змагатися? Цей головний штейгер відмовить йому так само, як і інші… І нараз якийсь невиразний жах обняв його, і він хутко подався геть. Зупинився він тільки перед будівлею, де містилися парові котли. Крізь широко розкриті двері видно було сім котлів з двома топками. Серед білої густої пари, що з свистом і шипінням рвалася геть, порався біля печі кочегар; піч пашіла так, що аж на порозі було гаряче стояти. Радий, що зможе трохи перегрітися, Етьєн хотів підійти ближче, але саме на цю хвилину йому заступив дорогу новий гурт вуглекопів, що простували до шахти. Це були Мае та Леваки. Попереду всіх ішла Катріна; у своєму шахтарському вбранні вона дуже скидалася на гарненького хлопчика; личко її було таке привітне, що Етьєна штовхнуло щось спробувати востаннє.

– Скажіть-но, товаришу, чи немає тут у вас якої роботи?

Вона здивовано глянула на нього, трохи налякана цим раптовим вигуком з пітьми. Мае, що йшов позаду, почув запитання і відповів сам:

– Ніякої роботи немає, нікого не треба.

Його зацікавив цей бідолашний безпритульний робітник, що вештався без роботи битими шляхами, і, відходячи, він промовив до своїх:

– От бачите! Кожного може таке спіткати. Не треба нарікати, поки ще робота є… Не всяк її має…

Гурт вуглекопів попростував далі й увійшов до барака – великого, недбало обштукатуреного приміщення. Уздовж його стін тяглися в ряд замкнені шафки. Посередині стояла залізна груба без дверцят; вона так пашіла і була так щільно набита розпаленим біложаристим вугіллям, що жарини розколювалися і випадали на земляну долівку. Тільки криваві відблиски полум’я в грубі освітлювали барак; вони танцювали по замащених стінах шаф і сягали аж попід почорнілу, закурену стелю.

Назустріч родині Мае з жаркого барака почувся вибух веселого реготу. Спиною до печі стояло зо три десятки робітників і з насолодою гріли плечі проти вогню. Шахтарі завжди заходили сюди набрати в своє заклякле тіло тепла й понести його з собою у вогкі підземні коридори. Але нині вранці в бараці було веселіше, ніж звичайно; робітники жартували з Мукетти, добродушної, дебелої вісімнадцятилітньої відкатниці з пишними грудьми та величезним задом, що розпирали їй куртку й штани. Вона жила в Рекійярі з своїм батьком, старим конюхом Муком, та братом Муке – відкатником; але вони працювали в різні зміни, тому Мукетта спускалася до копальні сама. Завжди – літом у пашні, зимою десь попід муром, вона тішилася коханням з котримось із своїх чергових кавалерів, які мінялися щотижня. Ніхто з шахтарів її не минав, і все обходилося мирно, по-товариському, без сварки. Якось Мукетті закинули, що вона залицяється до марш’єннського цвяхаря; вона страшенно розлютилась і почала кричати, що занадто себе для цього поважає і що дасть собі відтяти правицю, якщо хтось доведе, що бачив її з чужим хлопцем, бо вона, бач, водиться тільки з вуглекопами.

– То здорового Шаваля ти вже того… на виступці? – жартував один шахтар. – Узяла собі цього малюка? Мабуть, він до тебе драбину підставляє… Я бачив вас обох за Рекійяром. Він зліз на каменюку. Щоб я пропав, коли брешу!

– Ну, то що ж! – відповіла добродушно Мукетта. – Жалко тобі, чи що? Тебе ж не кликали підпихати.

Цей грубий, незлостивий жарт викликав новий вибух сміху; чоловіки трусилися з реготу; напівпопечені плечі їм аж ходором ходили; дівчина теж рвала собі боки й двиготіла перед ними своїми понад міру, майже хворобливо опуклими наростами сала, що якось кумедно-спокусливо випиналися з-під її занадто вузького непристойного вбрання. Нараз регіт затих; Мукетта розказала Мае, що Флеранса, ота сама дебела Флеранса, більше не прийде на роботу: її знайшли вранці мертвою на ліжку; одні казали, що їй серце розірвалося, а інші запевняли, що тому винен літр ялівцевої горілки, яку вона буцімто духом хильнула. Мае засмутився: ото новий клопіт – втеряв одну з своїх відкатниць, і нікого немає замість неї! Вони працювали артіллю, їх було четверо вибійників: він, Захарі, Левак та Шаваль; і тепер за відкатницю залишалася сама лише Катріна, – звісно, робота підупаде. Раптом він скрикнув:

– Стривай! А де той чоловік, що питав допіру роботи?

Саме на цю мить Дансар проходив повз барак. Мае розповів йому все і попрохав дозволу взяти нового робітника, особливо натискаючи на те, що Компанія хоче замінити потроху відкатниць хлопцями, як це заведено вже в Анзені. Головний штейгер сперш усміхнувся, бо знав, що взагалі шахтарі не дуже вітали проект про заборону жінкам працювати під землею, – дбали-бо про те, щоб примістити своїх дочок, і дуже мало цікавилися питаннями моралі та гігієни. Нарешті після деякого вагання він згодився, але застеріг, що остаточний дозвіл залежатиме від інженера пана Негреля.

– Еге! Шукай вітра в полі! Мабуть, той чолов’яга вже почимчикував далі, – зауважив Захарі.

– Ні, – відповіла Катріна, – я бачила, як він зайшов погрітися до котельної.

– То біжи швидше, ледащо! – скрикнув Мае.

Дівчина швиденько побігла кликати нового робітника, а тим часом шахтарі, що грілися біля грубки, подалися до шахти й звільнили місце коло вогню новому гуртові. Не чекаючи на батька, Жанлен пішов по свою лампочку разом з Бебером, опецькуватим хлопчиськом, та з Лідією, щуплою десятилітньою дівчинкою. Голос Мукетти, що пішла попереду, долітав сюди з темних сходів; вона лаяла дітей паскудниками і хвалилася набити їм пики, якщо вони посміють її вщипнути.

Етьєн дійсно затримався коло парових котлів і розбалакався з кочегаром, що порався біля печей. Аж зашпори заходили від думки, що незабаром доведеться знову рушати в чорний морок ночі. Проте він уже лагодився йти, коли це нараз чиясь рука доторкнулася до його плеча:

– Ходіть, – сказала Катріна. – Там є дещо для вас.

Він спершу не зрозумів; а потім шалено зрадів і міцно стиснув дівчині обидві руки.

– Спасибі, товаришу… Ах, який же ви добрячий хлопчина!

Катріна засміялася, дивлячись на нього. Він подумав, що вона хлопець (вона була ще така тоненька, а волосся ж вона підтикала під чепчик), і це її смішило; з радощів він сміявся також, і обоє стояли так кілька хвилин у червоних відблисках полум’я, сміючись одне одному очима з почервонілими, розпаленими щоками.

Мае в бараці присів тим часом перед своєю шафою і помалу роззувався. Справу з Етьєном умент було полагоджено: він діставатиме тридцять су на день, робота тяжка, але не дуже мудра, він відразу потрапить. Вибійник порадив йому не роззуватися й позичив велику шкіряну шапку про всяк випадок, щоб захистити голову, хоч ані сам, ані діти його про те не дбали. Потім він витяг з шафки інструменти, де лежала також і лопатка покійної Флеранси. Замкнувши сабо, панчохи та Етьєнів клунок, Мае чогось раптом розсердився:

– Де ж це в бісового батька подівся цей клятий Шаваль? Мабуть, знову вовтузиться з якоюсь дівкою на купі каміння!.. Ми вже й так на півгодини спізнилися сьогодні.

Захарі та Левак спокійно гріли собі спини. Перший нарешті промовив:

– Ти чекаєш на Шаваля?.. Таж він прийшов раніше за нас, він допіру спустився в шахту.

– То чому ж ти мовчиш? Ходімо! Ходімо! Хутко!

Катріна гріла коло вогню свої закляклі руки, але мусила також приєднатися до гурту. Етьєн пустив її вперед, а сам пішов ззаду. Шахтарі подалися лабіринтом якихось покручених сходів та темних коридорів, і чути було тільки, як м’яко човгають по підлозі їх босі ноги, немовби всі були взуті в стоптані пантофлі. Нараз із темряви виринуло якесь ясно освітлене засклене приміщення; уздовж його стін на залізних поличках з гніздами мало не до самої стелі вишикувалися рядами сотні напередодні ще почищених та направлених лампочок Деві[3]; всі вони палали, мов свічки в сяючій каплиці.

Шахтарі підходили до віконця в дверях по лампочки; кожен брав лампочку з своїм номером, уважно оглядав і власноручно замикав її, а тим часом табельник, що сидів за столом, записував у реєстр годину спуску на роботу. Мае попрохав лампочку для свого нового відкатника. Відбулася друга перевірка: робітники проходили повз контролера, що пильно й уважно перевіряв, чи добре закрито лампочки.

– Собачий холод, – пробубоніла здригаючись Катріна.

Етьєн тільки хитнув головою. Вони стояли коло шахтового колодязя посеред величезної зали, де вільно гуляв скажений вітер. Етьєн не боявся; ні, він не полохливий, а проте якась неприємна тривога підступала йому до горла серед цього оглушливого гуркоту вагонеток, уривчастих сигнальних дзвінків, реву рупора та шалених помахів сталевих пасів, що їх невпинно розмотували й намотували барабани підйомної машини. Кліті, навантажені людьми, нечутно, мов той нічний хижак, то поринали в безодню, то виринали.

Надійшла їхня черга. Етьєнові було холодно, і він нервово мовчав. Захарі та Левак глузували з нього; вони сердилися на Мае, що той прийняв до їхнього гурту цього чужака; особливо був незадоволений Левак – він образився, що з ним не порадились. Катріна дуже зраділа, коли батько озвався до нового робітника:

– Гляньте, он там над кліттю парашут. Бачите ці залізні гаки; їх зроблено про всяк випадок, як, бува, обірветься кліть. Ну, та це трапляється не так часто… Так ось, кажу, шахтовий колодязь поділено дошками з верху до низу на три частини; посередині рухаються кліті; ліворуч драбини…

Мае нараз замовк, а потім почав ремствувати, хоч, правда, досить тихо й обережно.

– Чого це ми тут стовбичимо? Хіба можна так довго людей морозити?

Штейгер Рішомм у шкіряній шапці, з начепленою на неї лампочкою, почув його скаргу – він спускався також у шахту.

– Бережись! Стіни вуха мають, – пошепки перестеріг він Мае (він був сам із старих шахтарів і хоч підвищився на чині, а проте лишився добрим товаришем). – Потерпи трохи. Всіх відразу вирядити не можна. Диви! Ось уже й до нас дійшло. Гайда! Мостися вже з своїми.

І справді, оббита залізом кліть з дротяними ґратами з боків уже чекала на них. Мае, Захарі, Левак та Катріна розташувалися в нижній вагонетці; там було місця для п’ятьох, і Етьєн увійшов за ними; але як чоловіки поставали на кращі місця, то йому довелося примоститися щільно-щільно біля дівчини, і лікоть її болюче впився йому в живіт. Лампочка йому заважала, він не знав, куди її подіти; йому порадили причепити її до ґудзика на куртці; він того не почув і безпорадно не випускав лампочки з руки. Під ним і над ним людей напихали в кліті, заганяючи, мов худобу. Чому так довго не рушають? Що там знову сталося? Етьєнові здавалось, що він чекає без кінця-краю.

Нарешті кліть здригнулась, і все зникло. Етьєнові потемніло в очах, а з того, як почув він, що летить кудись сторчака, занудило. Це тривало лише кілька секунд, поки кліть спускалася повз обидва освітлені поверхи приймальної зали і цямрини йшли обертом у нього перед очима. Але коли кліть пірнула в чорну безодню, він наче зомлів і перестав добре відчувати, де він і що з ним.

– От ми вже й рушили, – спокійно сказав Мае.

Всі почували себе гаразд, а Етьєн збентежено питав себе: спускається він чи підноситься вгору? Іноді, коли кліть летіла сторчма, не торкаючись бічних брусів, здавалося, що вона завмерла на одному місці, а коли випадково здригалась або підскакувала, його охоплював холодний жах, що ось-ось зараз станеться катастрофа.

Крізь залізну решітку, що до неї Етьєн притулився лицем, він не міг гаразд розгледіти стіни в шахтовому колодязі. Тьмяне полум’я лампочок ледве-ледве освітлювало людські тіла, що збилися докупи у нижній кліті, і тільки відкрита лампочка штейгера, що примостився в сусідній вагонетці, сяяла, мов маяк.

– У цьому місці діаметр колодязя чотири метри, – навчав Етьєна Мае. – Обшивку треба було б полагодити – вода просочується з усіх шпарок… Е!.. Ми якраз проїздимо, – чуєте?

Етьєн саме почав дивуватися: десь близько ніби падав дощ. Допіру кілька важких крапель скотилося на дах кліті, як перед зливою; вода капотіла, дзюрчала, починався справжній потоп. Мабуть, у даху кліті була дірка, бо нараз цівка води потекла по його спині, і він аж затремтів з холоду. Холод пронизував до кісток; вони спускалися в якусь чорну, вогку безодню; нараз перед очима в них блискавицею промайнула освітлена печера, в якій рухалися людські постаті, і за мить вони вже знову летіли стрімголов у темну безвість.

– Це перший поверх, – пояснював Мае. – Тепер ми спустилися вже на триста двадцять метрів… Гляньте, як швидко летимо.

Він підняв лампочку і освітив один з бічних брусів, який вибігав, мов рейка з-під поїзда, що мчить повним ходом, і більше Етьєн нічого не бачив, – морок був густий і бездонний. Блискавицею промайнули ще три поверхи. Ливний дощ краяв темряву.

– Яка глибочінь, – прошепотів Етьєн.

Йому здавалося, що він летить униз вже кілька годин; стояти було незручно, ноги заклякли, та ще й лікоть Катріни немилосердно тиснув йому в бік, але він не смів поворухнутись. Вона мовчала; Етьєн тільки відчував тепло її тіла, що зогрівало його. Нарешті кліть зупинилася. Почувши, що вона пролетіла п’ятсот п’ятдесят чотири метри рівно за одну хвилину, Етьєн безмірно здивувався. Від почуття, що кліть спинилася, що під ногами в нього знову твердий грунт, йому відразу мов світ розв’язався, і він весело спитав Катріну, звертаючись до неї на «ти»:

– Що там у тебе під шкірою, що ти такий теплий?.. Я почуваю твій лікоть ще й досі в себе в животі.

Дівчина зареготалась і собі. Ну, та й дурний же він; невже ще й досі вважає її за хлопця? Полуда йому на очі сіла, чи що?

– Мій лікоть, напевно, у тебе в оці, – відповіла вона серед вибуху загального реготу, що дуже здивував Етьєна, але нічого йому не пояснив.

Шахтарі вийшли з кліті й подалися через простору, видовбану в землі залу з темним кам’яним склепінням, освітлену трьома яскравими лампами. Вантажники похапцем котили повні вагонетки по чавуновій підлозі. Від сирих стін тхнуло льохом; з сусідньої стайні часом вривався струмінь парного, прілого повітря. В глибині чорніли роззявлені пащі чотирьох бічних галерей.

– Сюди, – звернувся до Етьєна Мае. – Ви ще не на місці, нам ще треба пройти два кілометри з гаком.

Групи робітників розходились у різні боки, зникали в глибині цих чорних дірок. Кільканадцять вуглекопів подалися ліворуч; Етьєн ішов останній за Мае, а Катріна, Захарі та Левак попереду. Вони все йшли та йшли, один за одним, мовчки, все далі й далі, поблискуючи тьмяними вогниками своїх лампочок. Етьєн спотикався на кожнім кроці й чіплявся черевиками за рейки. Незабаром він почав стурбовано прислухатися: здалеку, десь із глибини, стугоніло щось, мов із надр землі насовувалася на них буря. Може, це був землетрус, і важенний шар землі, що відділяє їх від поверхні, розчавить їх своєю масою? Нараз із темряви виринула пляма світла, і штрек здригнувся; шахтарі притиснулися щільно до стіни; повз них повагом пройшов дебелий білий кінь, тягнучи за собою цілу валку вагонеток. На передній з віжками в руках сидів Бебер; позаду, підпираючи останню вагонетку, біг босоніж Жанлен.

Валка проїхала, і шахтарі рушили. Трохи далі на перехресті виринули дві нові галереї; тут їхній гурт знову поділився; вуглекопи розходилися потроху по всіх закутках шахти. Від цього місця почали зустрічатися дерев’яні підпірки; дубові крокви й стовпи підпирали стелю; стіни крихкої породи були обшиті дошками, а крізь щілини поблискувала слюда та червоніли бурі маси пісковика. Валки порожніх і навантажених вагонеток ненастанно виринали з темряви, з гуркотом проходили повз них, наганяли одна одну, зустрічалися й знову зникали в темряві; коні сунули повз них, мов примари. Трохи далі шлях роздвоювався; здавалося, тут задрімала чорна гадюка, – то спинилася валка; кінь сопів, він зовсім злився з темрявою, і тулуб його здавався брилою, що впала із стелі. Раз у раз відчинялися й повільно зачинялися вентиляційні двері. Дедалі галерея вужчала, нерівна стеля нависала щоразу нижче, і треба було нахилятися, щоб не покалічити голову.

Етьєн боляче забився, – якби не шкіряна шапка, був би розколов собі черепа. Напружено стежив він за кожним рухом темного силуету Мае, що йшов перед ним, виступаючи на освітленому лампочками жовтуватому тлі; ніхто з шахтарів не забився, – мабуть, добре знали, де є яка вибоїна, який вузлуватий зруб чи прискалка. Етьєнові ноги вгрузали в мокрий глеюватий ґрунт; доводилося хлюпати в темряві навмання по калюжах. Найбільше дивували його раптові зміни температури. На дні в шахтовому колодязі було холоднувато, в головному штреку, кудою припливала в усі галереї шахти течія свіжого повітря, дмухав крижаний вітер, бився, мов той птах, між вузьких стін і часами переходив у справжній борвій; але в бічних галереях, куди свіже повітря прибувало дуже помалу, тільки крізь вентилятори, було зовсім тихо і що далі, то спека й важка, мов олово, задуха зростали.

Мае мовчав. Тільки звернувши праворуч, у нову галерею, він, не обертаючись, сказав Етьєнові:

– Гійомова жила.

Тут вони мали працювати. Етьєн ступив зопалу вперед і боляче вдарився головою та ліктями об склепіння. Похила стеля спускалася так низько, що місцями на протязі двадцятьох або тридцятьох метрів йому доводилося йти, зігнувшись удвоє. Вода сягала до кісточок. Так вони пройшли двісті метрів, і раптом Левак, Захарі і Катріна зникли з-перед очей в Етьєна, мов вилетіли крізь вузеньку розколину в склепінні.

– Тепер подряпаємось угору, – сказав Мае. – Почепіть лампочку на ґудзика і лізьте, чіпляйтеся за риштування.

За цим словом він також зник. Етьєн мусив поспішати за ним. Ця розколина в жилі правила за прохід для шахтарів, через неї можна було потрапити в усі бічні штольні. Розколина була не ширша за вугільний пласт, ледве-ледве шістдесят сантиметрів завширшки. Дарма що Етьєн був сухорлявий, він посувався помалу й незграбно, марно витрачав енергію, болісно напружував м’язи і робив силу зайвих рухів, прихилявся, викривлявся, чіпляючись пальцями за дошки.

Вони пролізли так п’ятнадцять метрів; звідси починалася перша бічна галерея; але треба було дряпатися ще вище, бо вибій Мае та його товаришів лежав аж у шостій галереї, у так званому «пеклі». Штольні проходили одна над одною, приблизно через кожні п’ятнадцять метрів. Етьєнові здавалося, що цій розколині кінця-краю не буде; з спини та з грудей йому мов уся шкіра облізла; він хрипів так важко, наче підземне каміння навалилося на нього всім своїм тягарем і розтрощило йому кістки… Подряпані руки щеміли, побиті ноги нили, а головне – бракувало повітря, так бракувало, що здавалося, наче ось-ось шкіра трісне й бризне кров. В одній штольні він угледів невиразні постаті двох скорчених істот – одну щуплу, другу гладку; то були Лідія й Мукетта, що прийшли раніше і вже штовхали перед себе навантажені вагонетки. А йому треба було видряпатися ще на дві галереї вище! Піт сліпив йому очі, він знемагав і вже не гадав наздогнати товаришів, що посувалися зовсім легко й плавно, ледве торкаючись тілом стін.

– Сміливіш, – уже кінець! – донісся до нього згори бадьорий голос Катріни.

Та коли він уже й справді дістався до місця роботи, інший голос закричав з глибини штольні:

– Сто чортів! Де це ви в дідька забарилися? Я з Монсу аж два кілометри піхотою тьопав, а проте випередив вас!

Це сварився Шаваль, високий худий хлопець на двадцять п’ять років, костистий, з важкими рисами обличчя. Він злостився через те, що його примусили чекати. Побачивши Етьєна, він запитав, здивовано знизуючи плечима:

– А це що таке?

І коли Мае пояснив йому, в чому річ, він процідив крізь зуби:

– То це вже хлопці починають у дівок хліб відбивати!

Обидва глянули один на одного; в їхніх очах спалахнула та інстинктивна несвідома ненависть, що народжується несподівано, раптом. Етьєн відчув, що його ображено, перш ніж зрозумів значення слів.

Усе стихло; шахтарі мовчки взялися до роботи. Галереї потроху залюднилися з верху до низу, і в кожному ярусі, в кінці кожної штольні закипіла робота. Несита шахта проковтнула свою щоденну пайку людського тіла – мало не сім сотень робітників. Вони ворушилися, грабались у цьому велетенському муравищі, свердлили його стіни й точили їх, мов шашіль трухляве дерево. І серед цієї важкої тиші, під незмірним тягарем землі, припавши вухом до скелі, можна було б почути, як заклопотано шамотять під землею ці люди-комахи, як з тихим посвистом звиваються то вгору, то вниз по линвах кліті з вугіллям, як цокають кайла, впиваючись у непохитні поклади кам’яного вугілля в найглибших глибинах підземних галерей.

Випадково повернувшись, Етьєн опинився знову близько-близько біля Катріни. На цей раз він відчув ніжну округлість її молоденьких грудей і раптом зрозумів, звідки бралося те тепло, що так проймало всю його істоту.

– То ти – дівчина? – здивовано промовив він.

– Авжеж… Довго ж ти приглядався! – весело, не почервонівши, відказала вона.