Читать книгу Жерміналь - Еміль Золя - Страница 9

У зачинену кімнату почали потроху пробиватися крізь ґратчасті віконниці сірі смуги блідого ранку і віялом стелилися по стелі. Повітря стало ще важче, а проте всі міцно спали: Ленора з Анрі лежали так само обнявшись, Альзіра закинула голову назад і спала горілиць на своїм горбі, а старий Безсмертний розкинувся сам на ліжку Захарі й Жанлена і хропів на всі заставки, роззявивши рота. У коридорі теж було тихо. Маедиха знову задрімала, годуючи Естеллу; немовлятко лежало впоперек на її животі і також заснуло під м’якими теплими грудьми, наївшись досита материним молоком.

На годиннику внизу кукавка прокувала шість годин. По всьому селищу загрюкали двері, застукотіли сабо на камінних пішоходах; то поспішали до шахти сортувальниці. І знову все стихло аж до сьомої години. О сьомій почали розчинятися віконниці, і крізь тонкі стіни чути було позіхання та кашель. Десь поблизу давно вже рипів млинок до кави, а в кімнаті у Мае ще й досі ніхто не прокидався.

Нараз якийсь далекий галас та дзвінкі ляпаси збудили Альзіру. Вона схаменулася, що вже пізно, і кинулася босоніж будити матір.

– Мамо, мамо, пора! Ти ж хотіла йти… Обережно! Задушиш Естеллу.

І вона витягла напівпридушене немовля з-під величезних обвислих материних грудей.

– Ой лишенько! – бубоніла Маедиха, протираючи очі. – Намучишся, втомишся так, що, здається, спала б цілісінький день… Одягни Ленору та Анрі, я їх візьму з собою; а Естеллу ти доглянеш, – не хочу я тягати її з собою, ще застудиться; ач, яка клята негода!

Вона вмилася нашвидкуруч, одягнула стару синю спідницю, свою найчистішу, та сіру шерстяну кофту, що на неї вона ще вчора поклала дві латки.

– Ой лишенько! А як же з тією юшкою! – знову пробубоніла вона.

В той час, коли її мати спускалася вниз, важко ступаючи по сходах, Альзіра вернулася до кімнати, несучи Естеллу, що вже знову заходилася верещати. Але восьмилітнє дівчатко звикло до крику малої, знало всі ті маленькі хитрощі, що ними дорослі жінки вміють зацитькувати та розважати немовлят. Вона обережно поклала сестричку на своє ще тепле ліжко, заколисала її і дала їй ссати свій палець. Дитина, на щастя, втихомирилася; але за кілька хвилин зчинився новий галас, і Альзірі довелося мирити Ленору з Анрі, що нарешті прокинулися. Брат і сестра ніжно обнімалися лише вночі. Тільки-но продерши очі, шестилітня дівчинка кидалася лупцювати на два роки молодшого за неї брата, що не міг ще відповідати на її ляпаси.

В обох дітей були занадто великі, немов роздуті голови з рудим скуйовдженим волоссям. Альзіра відтягла сестру за ноги, настрахавши її, що дасть їй березової каші. Потім почалося нове горе: треба було вмити й одягти дітей, що з криком та плачем відбивалися від неї. Віконниць не розчиняли, щоб не збудити Безсмертного, що спокійно хропів, дарма що малеча зчинила неймовірний гармидер.

– У мене все готове! Чи скоро ви там, нагорі? – закричала знизу мати.

Вона відчинила тим часом віконниці у нижній кімнаті, роздмухала вогонь і підсипала вугілля, сподіваючись, що старий не виїв усієї юшки; але як казанок був порожнісінький, то вона зварила жменю локшини, що берегла про запас аж цілі три дні. Їсти її доведеться пісну, бо з тієї грудочки масла, що залишилося від учора, мабуть, і сліду не зосталося; і вона дуже здивувалася, побачивши, що Катріна, наготовлюючи бутерброди, якось примудрилася зробити справжнє чудо – на тарілці лежав шматок масла, завбільшки з горіх. Але крім цього, в буфеті вже нічого не було – ані скоринки, ані якихось недоїдків, ані кісточки, щоб можна було її погризти. Що з ними буде, коли Мегра відмовиться давати їм набір і коли пани в Піолені не дадуть їй сто су? Адже ж, як чоловіки й дочка повернуться з копальні, доведеться ж їх чимсь годувати; бо люди, на жаль, ще й досі не винайшли способу жити без їжі.

– Чи ви, нарешті, прийдете? – крикнула вона, починаючи сердитись. – Мені давно вже час іти.

Альзіра привела дітей, і мати поклала локшину в три маленькі мисочки, кажучи, що сама не голодна. Дарма, що Катріна розбавила водою вчорашню кавову гущу, вона долила її ще раз і випила два великі кухлі кави, такої світлої, що вона більше нагадувала іржаву воду. Це все-таки трохи її підтримає.

– Слухай сюди, – навчала вона Альзіру, – не турбуй діда, гляди, щоб Естелла не скрутила собі в’язів, а коли вона прокинеться й почне дуже репетувати, – маєш тут грудочку цукру, розпустиш у воді й даватимеш їй з ложечки… Я знаю, що ти розумна дівчина і не з’їси її сама.

– Мамо! А школа?

– Пусте! До школи підеш іншим разом… Ти мені сьогодні потрібна.

– Може, зварити юшку, як ти дуже забаришся?

– Юшку?.. Ні, краще почекай на мене.

Альзіра, як і всі маленькі каліки, розвинулася рано і вміла добре варити юшку. Вона, мабуть, усе зрозуміла і не набивалася більше. Тепер уже все селище прокинулося; діти купками сунули до школи, човгаючи своїми сабо по пішоходах. Пробила восьма година, й за стіною у Леваків загомоніли голосніше. Почалася бабська пора, – жінки сідали перед своїми горнятками і попивали собі каву, бралися в боки і мололи, мололи язиками, мов ті млинові жорна. За вікном промайнуло зблякле жіноче обличчя з товстими губами та приплющеним носом і притулилося до шибки.

– Слухай-но сюди! Є щось цікаве! – гукнула жінка.

– Ні, ні, хай потім! – відповіла Маедиха. – Мені ніколи, треба йти.

І, боячись спокуситися запрошенням зайти і випити склянку гарячої кави, вона хутко нагодувала Ленору та Анрі й подалася з ними. Нагорі старий Безсмертний все ще хропів, заколисуючи ритмічним своїм хропінням увесь дім.

Маедиха вийшла з хати і здивувалася: вітер раптом ущух, настала відлига; сіре небо нависло низько над землею; чорна й густа, мов розбовтана сажа, грязюка була така чіпка, що аж засмоктувала сабо. Така грязюка буває тільки в чорних країнах вугілля. Матері довелося відразу надавати ляпасів Ленорі, бо дівчинка вигадала собі погану забавку – почала загрібати болото кінчиками своїх сабо, мов лопаткою.

Вибравшись із селища, Маедиха пройшла вздовж відвалу і пішла набік до каналу. Щоб було ближче, вона подалася навпростець якимись покрученими заулками повз старі, порослі мохом баркани. Далі потяглися темні сараї, довгі заводські будівлі та майстерні й високі димарі, що запльовували чорною сажею безрадісне промислове передмістя. З-за купки тополь виступала зруйнована башта Рекійярської шахти. Маедиха повернула праворуч і вийшла на битий шлях.

– Стривай, стривай, свиното! – закричала вона. – Я тобі покажу, як кульки ліпити!

Тепер з Анрі почався клопіт: він набрав повну жменю грязюки й заходився з насолодою її розминати. Діставши обоє кілька добрих ляпасів, діти втихомирилися й пішли слухняно за матір’ю, скоса озираючись на маленькі сліди, що залишали в грязюці їхні сабо. Сабо вгрузали, треба було витягати щохвилі обважнілі ноги, і діти вже потомилися.

Від Марш’єнна шосе простяглося на дві милі рівне-рівне, наче вимащена у дьоготь стрічка, на червонастому тлі голих полів. Воно перетинало Монсу навпіл і спускалося далі з розлогого пагорка, де розкинулося місто, на хвилясту рівнину. При північних битих шляхах, що сполучають фабричні міста рівними смугами без раптових поворотів, крутих схилів, виростає сила нових будівель і загрожує обернути цілі департаменти на одне суцільне промислове місто.

З обох боків шосе, аж до самого схилу, поприліплювалися маленькі цегляні будинки, пофарбовані, щоб трохи звеселити похмурий краєвид, різними фарбами: одні – жовтою, другі – синьою, треті – чорною; чорною фарбою, очевидячки, з практичних міркувань, щоб відразу надати їм того кольору, яким тут бралися кінець кінцем усі фарби.

Подекуди суцільну лінію убогих будиночків перерізували великі двоповерхові будівлі, де жило начальство. Мурована церква з чотирикутною дзвіницею, вже почорнілою від вугляного пороху, скидалася на нову модель домни. Серед цукроварень, канатних фабрик та мукомельних заводів майоріли «танцульки», кав’ярні та пивнички, – їх була тут така сила, що на тисячу будинків припадало понад п’ятсот.

Наблизившись до заводських корпусів, що належали Компанії, – довгої шеренги крамниць та майстерень, – Маедиха взяла дітей за руки – Анрі за ліву, Ленору за праву.

Трохи віддаля стояв будинок директора, пана Енбо, що його було збудовано, як велике шале; садибу було відгороджено від вулиці залізними штахетами, за ними стирчали голі дерева ріденького садка. Саме в цю мить до воріт під’їхав екіпаж; з нього вийшов пан із орденом та пані в хутряному манто – мабуть, якісь гості з Парижа, що прибули з марш’єннського вокзалу. Пані Енбо, що з’явилася в напівосвітленому вестибюлі, скрикнула здивовано й радісно, вітаючи їх.

– Та йдіть-бо, ледацюги! – буркнула Маедиха, тягнучи за руки дітей, що загрузли в болоті.

Нарешті вона схвильовано підійшла до дверей крамниці Мегра. Крамар жив поруч з директором, тільки тоненький мур відділяв пишний будинок від його домочка. Поруч стояла довга будівля, – склад товарів, – з крамничкою на кінці, що виходила просто на вулицю. Мегра торгував усякою всячиною: бакалією, ковбасами, фруктами, хлібом, пивом, посудом. Він служив колись у «Воре» за наглядача і розпочав свою діяльність з того, що відкрив невелику пивничку, але з часом, через протекцію начальства, його підприємство поширилося, і він потроху знищив усіх своїх дрібних конкурентів у Монсу. В нього можна було знайти все, чого душа побажає; він мав дуже багато покупців, що йшли до нього з усіх заводських селищ, і тому міг продавати свій крам за дешевшу ціну й давати більше набір. А до того ж, підтримувала його й Компанія, що збудувала для нього і домок, і крамничку.

– Я знов до вас, пане Мегра, – покірно промовила Маедиха, побачивши крамаря, що стояв на порозі своєї крамнички.

Він мовчки глянув на неї. Він був гладкий, холодний і чемний і хизувався тим, що ніколи не міняв свого слова.

– Ви ж мене не проженете, як учора? Треба нам якось перебитися до суботи… Що й казати, ми вам винні ось уже два роки шістдесят франків, та…

Вона говорила уривчасто, з болем. То був старий борг, зроблений за останнього страйку. Не раз давали собі слово Мае поквитувати його, але ніяк не могли спромогтися виплачувати крамареві хоч по сорок су двічі на місяць. А ще позавчора спіткало їх несподіване нещастя – довелося заплатити двадцять франків чоботареві, бо той погрожував їм арештом. Ось чому вони лишилися тепер без однісінького су; якби не це, вони були б дожили до суботи, як і всі інші товариші.

Мегра, випнувши наперед черево й склавши на грудях руки, лише хитав заперечливо головою на всі її благання.

– Тільки два буханці, пане Мегра. Я ж не нахаба, я ж не прошу кави… Тільки-но шість фунтів хліба на день!

– Ні! – гукнув він нарешті щосили.

З-за дверей визирнула його дружина, – затуркане, кволе створіння, – що сиділа день у день над рахунковими книгами, не сміючи підвести голови. Ту ж мить вона зникла, налякана благальним поглядом бідолашної жінки. Ходили чутки, що вона поступалася своєю шлюбною постіллю відкатницям, що купували в її чоловіка. То вже всі знали:

коли шахтар хотів продовжити свій кредит, він мав послати до крамниці свою дочку або жінку, байдуже яку – гарну чи погану, аби тільки вона не дуже опиналася.

Маедиха, що все ще з благанням дивилась на Мегра, раптом зніяковіла; вона помітила, що він не зводить з неї своїх маленьких водянистих очей і мов роздягає її своїм пильним поглядом. Це її обурило: якби вона була принаймні молода і не мала ще сімох дітей, те було б ще зрозуміло, а то…

І вона подалася геть, сердито тягнучи за собою Ленору й Анрі, що почали саме витягати горіхові шкаралупки з канави і розглядати їх.

– Це вам не принесе щастя, пане Мегра! Згадаєте моє слово!

Свою останню надію вона покладала на панів з Піолени. Якщо вони не дадуть їй сотні су – тоді хоч лягай і помирай. Вона повернула ліворуч по дорозі в Жуазель. На розі стояла кам’яниця Правління – справжній палац, куди щоосені приїздили різні вельможні пани з Парижа – князі, генерали та високі урядовці – й справляли тут бучні банкети.

Йдучи, вона розподіляла в думках оті сто су: передусім – хліб; потім кава, потому – чвертка масла, мірка картоплі на ранішню юшку та вечірнє вариво, кінець кінцем, може, трохи свинини, бо батькові без м’яса ніяк не можна.

Назустріч їй простував абат Жуар, кюре з Монсу; він ішов обережно, підібравши свою сутану, мов той випещений, ситий кіт, що боїться замочити свою блискучу шкурку. Він був дуже привітний і вдавав, що ані в що не втручається, щоб не підбурювати проти себе ані робітників, ані господарів.

– Добридень, пане кюре.

Він не зупинився, тільки всміхнувся дітям, пройшов повз неї, що наче прикипіла до місця посеред дороги. Вона не була релігійна, але їй чомусь здалося, що кюре неодмінно дасть їй що-небудь.

За хвилину вона вже знову тьопала далі по чорній липучій грязюці. Треба було пройти ще два кілометри, а стомлена малеча понуро насилу пленталася за матір’ю і більше вже нічим не цікавилась. Праворуч і ліворуч від дороги тяглися ті самі пустирі, обгороджені барканами, ті самі закурені фабричні будівлі з високими чорними димарями.

А за ними розляглася безмежна рівнина, мов якийсь океан бурої землі, і серед цього голого простору аж до фіолетової смуги Вандамського лісу не видно було й одного деревця.

– Візьми мене на руки, мамо.

І Маедиха брала на руки дітей – то дівчинку, то хлопчика. Посеред дороги стояли величезні баюри, і вона підтикала спідницю, щоб не прийти до панів занадто вже задрипаною. Тричі вона мало не впала – таке слизьке було це кляте шосе. Коли нарешті мати з дітьми дісталися до панського ґанку, два величезні пси накинулися на них з таким гавкотом, що діти страшенно заверещали з переляку, – аж кучерові довелося ляснути батогом.

– Залишіть тут свої сабо й заходьте! – закликала їх удруге Оноріна.

Опинившись у теплій, затишній їдальні, Маедиха й діти на хвилю остовпіли й соромливо похнюпилися під цікавими поглядами літнього пана й літньої пані, що так вигідно розвалилися в своїх кріслах.

– Дитино моя! Йди-но виконай свій маленький обов’язок, – промовила пані Грегуар.

Усі пожертви бідним мала давати Сесіль, бо, на думку Грегуарів, цього потребувало добре виховання. Треба бути завжди милосердним, і вони самі звали свій дім «домом Господнім». Вони пишалися тим, що роблять добрі діла розсудливо та обережно, і дуже боялися, щоб часом їх не одурили й не призвели до потурання згубним вадам. Тому вони ніколи не давали грошей, ніколи! Ні десять су, ані два су, – бо то ж річ відома, що скоро в бідняка заведеться в кишені два су, він їх відразу проп’є, прогуляє. Милостиню свою вони подавали завжди натурою, переважно дитячим теплим одягом, роздаючи його взимку бідарям.

– Ах, сердешні крихітки! – скрикнула Сесіль. – Вони аж поблідли з холоду!.. Оноріно, принеси-но мені той пакунок з шафи!

Служниці також дивилися на цих бідолах із співчуттям та жалем, але то був жаль людей, яким не треба турбуватися про свій пожиток. Покоївка пішла нагору по речі, а куховарка взяла було остачу від бабки, але замислено поставила тацю знову на стіл і стояла так, згорнувши руки.

– В мене якраз залишилося дві шерстяні суконьки та дві хустинки… – провадила далі Сесіль. – Ось побачите, як їм, біднесеньким, буде тепло!

Маедиха нарешті спромоглася заговорити і прошепотіла:

– Велика вам дяка, панночко… Ви дуже добрі…

На очі їй навернулися сльози: тепер вона була вже певна, що одержить сто су, і тільки не знала, звідки почати, якщо пани їх самі не запропонують. Покоївка щось не поверталася, і всі ніяково замовкли. Вчепившись у материну спідницю, діти вп’яли у бабку широко розкриті ласі очі.

– У вас їх тільки двійко? – запитала пані Грегуар, аби щось сказати.

– Де там, пані! У мене їх аж семеро!

Пан Грегуар, що був знову поринув у свою газету, мало не підскочив з обурення.

– Семеро дітей! Навіщо стільки, царице небесна!

– Це дуже необачно, – прошепотіла підстаркувата пані.

Маедиха нахилила голову, немов перепрошуючи. Що ж поробиш! Про це якось не думалось, діти знаходилися самі собою. А до того, з часом, коли діти підростуть, усій родині буде легше, адже ж вони підуть працювати і зароблятимуть. От і їхня сім’я жила б непогано, якби не дід, що вже дуже підтоптався, та ще якби всі діти гуртом могли працювати, а то ж тільки два хлопці та старша дівчина дійшли встановлених літ і мають право працювати на шахті. А малеча теж їсти хоче, дарма що нічого не заробляє.

– То ви працюєте на шахті вже давно? – питала далі пані Грегуар.

По блідому обличчі Маедихи перебігла німа усмішка.

– Ще б пак!.. Я працювала під землею до двадцятьох років; а коли знайшлася друга дитина, то лікар сказав, що я звідти живою не вийду, – в мене, бачте, в кістках почалося щось кепське. До того, ще на цей саме час я вийшла заміж і в мене було досить клопоту вдома… А рід мого чоловіка працює на шахті вже з давніх-давен. І дід, і прадід, геть усі працюють там, відколи в «Рекійярі» вперше кайлом ударили.

Пан Грегуар замислено дивився на цю жінку й на її жалюгідних дітей, на їхні воскові обличчя, на їхнє безбарвне волосся; на них позначилися всі ознаки виродження: надто малий зріст, анемія та смутна якась потворність через вічні злидні. Вона замовкла, і тільки вугілля в каміні весело тріщало. В затишній кімнаті стояла та обважніла атмосфера добробуту й тиші, що в них буржуа вбачають своє щастя.

– Що вона там робить? – скрикнула нетерпляче Сесіль. – Піди скажи їй, Мелані, що пакунок лежить внизу в шафі ліворуч.

Тим часом пан Грегуар міркував уголос далі:

– Нелегко на світі жити, годі й казати; але ж, моя голубко, згодьтеся зі мною, робітники – нерозсудливі люди… Замість відкладати копійчину про чорний день, як роблять це наші селяни, шахтарі пиячать, беруть набір і кінець кінцем не мають змоги прогодувати себе й родину.

– Слушно говорите, пане, – поважно відповіла Маедиха. – Часом люди добру дорогу гублять. Це я завжди кажу різним ледарям, коли вони нарікають… Мені пощастило, мій не п’є. А все ж і він часом хильне в неділю зайву чарку; але далі не йде – він мене жалує. І це з його боку дуже любо, подумайте, адже ж до нашого весілля він пив, вибачте на слові, справді, як та свиня… Проте, хоч він і обачний чоловік, – нам з цього не легше. Бувають дні, як ось нині, коли ви всі куточки в хаті винишпорте, а й однісінького су не знайдеться.

Вона хотіла навести панів на думку про потрібні їй сто су й оповідала своїм спокійним м’яким голосом про їхній фатальний борг, що був спочатку невеличкий, а потім став розбухати, розростатися і тепер вкрай підточував їхній добробут. Вони виплачували його частками двічі на місяць чесно й акуратно. Але досить було не заплатити одного разу, і все пішло шкереберть, ніколи вже не наженеш! Гроші як у прірву йдуть, борг росте та й росте, і вони вже впадали в розпач; працюєш, працюєш, а виходить, що навіть з боргом не можеш розквитатися. Хоч сядь та й плач! Так і до самої смерті не викрутишся! Бо треба ж зрозуміти: вуглекоп не може обійтися без кухля пива, треба ж чимсь горло прополоскати від кіптяги. Починається завжди з цього, а як посядуть злидні, то його вже з шинку й волоком не витягнеш. Бо ж справді – це так, по щирості, нікого не ображаючи, – робітники все ж таки заробляють не дуже густо.

– А я гадала, – промовила пані Грегуар, – що Компанія дає вам помешкання і паливо.

Маедиха глянула скоса на яскравий жар у каміні.

– Атож, вугілля нам дають, – щоправда, не дуже добре, але ж, проте, горить… Та й помешкання недороге; платимо за нього шість франків на місяць; ніби й дрібничка, а часом, ох, як скрутно доводиться… От і сьогодні, хоч на шматки мене ріжте, а не знайдете і двох су. Де нічого немає, то вже немає!

Пан і пані мовчали, випроставшись вигідно в своїх кріслах; їм надокучило оповідання про ці злидні, і навіть якесь неприємне почуття заходило в душу. Маедиха злякалася, що, може, образила чимсь панів ненароком, і додала своїм спокійним, поважним тоном практичної жінки:

– Не думайте, я не нарікаю! Так воно вже на світі ведеться – треба коритися; тим паче, що хоч бийся як риба об лід, а все одно нічого не зміниш… І найкраще, на мою думку, силкуватися чесно жити на тому місці, куди тебе Господь Бог поставить, – чи правду я кажу, пане?

Пан Грегуар підтримав її з помітним задоволенням; йому сподобалися її слова.

– З такими переконаннями, моя голубонько, не страшні ніякі злигодні.

Оноріна з Мелані принесли, нарешті, пакунок. Сесіль його власноручно розв’язала і витягла дві суконьки; потім додала до них ще дві хусточки, навіть панчохи та рукавички. Це все, напевне, буде до міри – і вона звеліла служницям загорнути вибрані речі. Сесіль поспішала: вчителька музики прийшла нарешті, і треба було швидше випровадити з хати шахтарку з дітьми.

– У нас така скрута, – тихо промурмотіла Маедиха, – якби нам хоч сто су…

Слова застрягли їй у горлі: Мае були горді і ніколи не жебрали. Сесіль стурбовано зиркнула на батька, але той рішуче відмовив, так ніби виконував свій найсвятіший обов’язок.

– Ні, ніяк не можна, ми цього ніколи не робимо, у нас інші погляди.

Дівчину вразив розпачливий вираз обличчя в шахтарки, вона захотіла приголубити хоч її дітей; вони ввесь час не зводили пильних очей з солодкої бабки; Сесіль відрізала два шматки і дала їм.

– Ось! Це для вас.

Але за хвилю передумала, взяла їх назад і попрохала клаптик паперу.

– Стривайте, ви поділитеся з вашими братиками та сестричками.

Батьки зворушено дивилися на свою добру дочку, а вона тим часом нарешті випровадила Маедиху з дітьми за двері. Бідолашні діти, що не мали хліба, почимчикували, побожно тримаючи в своїх задубілих рученятах шматки чудової бабки.

Маедиха потягла дітей за руки по шосе, не бачачи вже перед собою ані безлюдних полів, ані чорної грязюки, ані важкого, як олово, неба: все крутилося їй перед очима. Йдучи назад через Монсу, вона ще раз зайшла до Мегра і так його благала, що, кінець кінцем, той дав-таки два буханці хліба, кави, масла та навіть сто су, бо він позичав на короткий час і гроші. Йому потрібна була не вона, а Катріна; жінка це зрозуміла, коли він настирливо наказав їй присилати дочку по продукти. Гаразд! Це ще побачимо! Катріна дасть йому добре по пиці, якщо він почне до неї підсипатися.