Читать книгу Жерміналь - Еміль Золя - Страница 8

Маєток Грегуарів Піолена лежав за два кілометри від Монсу, трохи на схід по дорозі до Жуазеля. Будинок їх був великий, чотирикутний, збудований на початку XIX століття, звичайний, без ніякого стилю. З обширних земель, що були належали за старих часів до Піолени, тепер залишилося лише тридцять гектарів дуже родючого ґрунту. Найбільше славилися сад та город Грегуарів, і над їхню городину й фрукти не було кращих на всю округу. Парку вони не мали, натомість розрісся гайок. Від воріт садиби й до самого ґанку йшла липова тінява алея, метрів із триста завдовжки; це була одна з позначних прикмет цієї голої рівнини, де від Марш’єнна до Боньї можна було полічити всі великі дерева.

Цього ранку Грегуари встали о восьмій годині. Взагалі вони не прокидалися раніш, як о дев’ятій, спали довго і любили поспати; але буря, що лютувала вночі, зіпсувала їм сон і знервувала їх украй. Пан Грегуар пішов негайно подивитися, чи вітер, бува, не наробив якої шкоди в саду, а тим часом пані Грегуар у фланелевому пеньюарі й пантофлях зазирнула до кухні. Це була гладка, присадкувата жінка, і, дарма що їй пішло вже на п’ятдесят дев’ятий рік, на її ситому обличчі, облямованому сріблясто-сивим волоссям, залишився колишній дитячо-здивований вираз.

– Мелані, – промовила вона до куховарки, – тісто вже висходилося, то спечіть-но бабку – панночка встане не раніш, як за півгодини, і матиме її до шоколаду… Ото буде для неї сюрприз!

Куховарка, стара сухорлява жінка, що служила в Грегуарів уже тридцять років, засміялася.

– Атож! Сюрприз чудовий, що й казати… В мене давно топиться, і піч уже, мабуть, гаряча, та й Оноріна мені трохи допоможе.

Двадцятилітню Оноріну Грегуари взяли в прийми ще змалку; виховали її в себе, а тепер вона була в них за покоївку. Окрім цих двох жінок, вони ще мали кучера Франсіса, що робив усю важку роботу, та садівника з дружиною, що ходили коло городини, фруктів, квітів та птаства. Взаємини панів і челяді були родинні, патріархальні, і тому це тісне коло жило в добрій злагоді.

Зробити дочці сюрприз задумала пані Грегуар, ще коли лежала в ліжку, і тепер залишилася на кухні, щоб доглянути, як посадять тісто в піч. Кухня була величезна, ясна, дуже охайна, і в ній приємно пахло добрими стравами. Безліч каструль, горняток, сковорідок та різного іншого начиння свідчила про те, що це приміщення дуже шанували і що мало воно неабияке значення в господі. Полички в комірчинах та буфетах аж вгиналися під різними запасами.

– І головне, щоб вона гарненько підгнітилася, – наказала пані Грегуар, ідучи до їдальні.

Хоч духове опалення й огрівало весь будинок, проте в каміні завжди весело поблискували жарини кам’яного вугілля, їдальня була зовсім проста, без жодних оздоб: великий стіл, стільці, буфет з червоного дерева – це й усе; і тільки два глибокі м’які крісла показували, що хазяї тут люблять комфорт і довгий затишний відпочинок по смачному обіді, коли так спокійно перетравлюється страва в шлунках. До вітальні вони ніколи не переходили; вся сім’я залишалася тут укупі.

Одночасно з дружиною до їдальні надійшов і пан Грегуар у грубій бумазейній куртці; на свої шістдесят років він був також дуже бадьорий і рум’яний, а з-під його сніжно-білих кучерів виглядало чесне добре обличчя. Він бачився і з кучером, і з садівником і дізнався, що вітер не зробив жодної шкоди, тільки-но одного димаря повалив.

Пан Грегуар любив оглядати щоранку свою Піолену; маєток не завдавав йому будь-якого клопоту, – був невеличкий, – але тішив його всіма благами поміщицького життя.

– А Сесіль? – запитав він. – Хіба вона сьогодні не збирається вставати?

– Не розумію, що їй, – відповіла його дружина. – Мені здалося, що я ніби чула шум у неї в кімнаті.

Стіл був уже застелений – три чашки стояло на білому блискучому обрусі. Оноріну послали подивитися, що робить панночка. Дівчина вернулася за хвилю, ледве стримуючи сміх, і, немовби вона була ще й досі нагорі, у спочивальні, прошепотіла:

– О, якби пан та пані бачили панночку!.. Вони ще й досі сплять! Сплять так солодко, мов те янголятко!.. Любо подивитися.

Батьки розчулено ззирнулися, і пан Грегуар промовив, ніжно всміхаючись:

– Ходімо подивимось?

– Сердешна моя крихітка! – прошепотіла мати. – Звичайно, я йду!

І вони разом пішли нагору. Кімната дочки була єдина пишна кімната на весь будинок. Стіни обтягнені блакитним шовком, а полаковані меблі вкриті білим з блакитною смужкою штофом. Батьки задовольняли всі примхи своєї пестухи і не могли їй нічого відмовити.

На сніжно-білій пухкій постелі у м’яких сутінках нещільно зсуненої штори спала, поклавши голову на голу руку, молода дівчина. Її не можна було назвати гарною; від неї так і пашіло здоров’ям, вона була вгодована і зарано визріла на свої вісімнадцять років, але тіло її було справді розкішне, молочно-біле, запашне й свіже; густе каштанове волосся облямовувало її кругле обличчя з свавільним носиком і пухкими рожевими щоками. Ковдра зсунулася їй додолу, а дівчина дихала так тихо й спокійно, що її повні груди навіть не здіймались.

– Мабуть, цей клятий вітер не давав їй очей стулити, – стиха промовила мати.

Батько налякано притулив до рота пальця, і обоє схилилися над дочкою, побожно дивлячись на її голе дівоче тіло; вони ж так довго сподівалися цієї дитини, що народилася тоді, коли вони вже втеряли останню надію. Сесіль здавалася їм справжньою красунею: вони зовсім не помічали, що вона надто гладка, і не знали, чим годувати та милувати її. А дівчина міцно спала, не почуваючи, що батьки схилилися над нею. Аж ось легенька тінь перебігла по її спокійному обличчю. Батьки злякалися, що вона ще, не дай боже, прокинеться, і вийшли навшпиньках з кімнати.

– Цить! – прошепотів біля дверей пан Грегуар. – Хай виспиться, адже ж вона не спала цілу ніч.

– Хай спить, доки спиться голубоньці, – згодилася пані Грегуар. – Ми почекаємо.

Вони зійшли до їдальні й посідали в свої крісла; а тим часом служниці, сміючися з довгого сну панночки, підігрівали на плиті шоколад і не ремствували, що доводиться чекати. Пан Грегуар узяв газету, а його дружина стала плести велику вовняну ковдру. В кімнаті було дуже тепло, привітно і ніщо не порушувало приємної тиші.

Увесь капітал Грегуарів, що давав їм мало не сорок тисяч франків ренти на рік, містився в одній акції кам’яновугільних копалень у Монсу. Грегуари любили оповідати про походження свого багатства; забагатіли вони, як закладено було Компанію.

На початку вісімнадцятого століття від Лілля до Валансьєна[6] всіх охопила якась шалена гонитва за кам’яним вугіллям, – усі кинулися його шукати. Успіх концесіонерів, що заклали пізніш Анзенську Компанію, запаморочив усім голови. У кожній комуні копали та досліджували ґрунт; протягом однієї ночі утворювали компанії і одержували концесії. Але над усіх підприємців того часу не було завзятішого й досвідченішого за барона Дерюмо. Цілих сорок років він невтомно боровся, дарма що натрапляв на різні перешкоди, що повсякчасно мав збитки. Його перші спроби не дали жодних наслідків; по довгих місяцях тяжкої, напруженої роботи доводилося залишати копальні, закладати нові; галереї завалювалися, повідь поглинала робітників, і сотні тисяч франків гинули в землі; до цього приєднувалася тяганина з адміністрацією, вічні сварки з панічними акціонерами, боротьба з землевласниками, що ніяк не хотіли визнавати королівських концесій і вимагали, щоб підприємці порозумівалися спершу з ними особисто, – ось серед яких умов розпочинав він свою діяльність. Кінець кінцем йому поталанило закласти «Товариство Дерюмо, Фокенуа та К°», що мало експлуатувати поклади вугілля в Монсу; копальні вже почали навіть давати певний, незначний правда, прибуток, коли нараз двоє нових підприємств – поруч копальні «Куньї», що належали графу де Куньї, та копальні «Жуазель», що належали товариству «Корніль та Женар», – мало не розчавили його своєю величезною конкуренцією. На щастя, 25 серпня 1760 року троє цих підприємств порозумілися між собою і об’єдналися в Компанію кам’яновугільних копалень у Монсу, що існує під такою назвою аж до наших днів. Спільне майно акціонерів розподілили на двадцять чотири паї, так звані «су», а кожне су поділили на дванадцять часток – «деньє», отже – усіх деньє вийшло разом двісті вісімдесят вісім; вартість кожного деньє було визначено в десять тисяч франків. Таким чином, увесь капітал Компанії становив майже три мільйони. Знесилений вкрай Дерюмо, що виборов собі, проте, перемогу, одержав кінець кінцем шість су та три деньє.

В ті роки барон був власником Піолени і мав триста гектарів землі; за управителя в нього був Оноре Грегуар з Пікардії, прадід Леона Грегуара, батька Сесілі. На ту пору, як засновано було об’єднану акціонерну Компанію, Оноре зібрав собі вже про чорний день п’ятдесят тисяч франків і держав їх у запічку в панчосі; кінець кінцем він піддався непохитній вірі свого пана в блискуче майбутнє його підприємства і, умліваючи й жахаючись, що обкрадає своїх рідних дітей, витяг з панчохи десять тисяч ліврів блискучими екю й купив одно деньє. Та й справді, його син, Ежен, одержував дуже невеличкий дивіденд; а що він зажив по-панському, а до того ще необачно вклав решту батьківської спадщини – сорок тисяч франків – у якесь невдале підприємство, то життя йому випало досить мізерне. Але дивіденд на деньє потроху зростав, і добробут Грегуарів пустив незабаром паростки. Фелісьєн Грегуар міг уже нарешті здійснити мрію свого діда, колишнього управителя, що її той навівав йому змалку: він купив Піолену. Щоправда, це вже була не та колишня величезна Піолена, але він дістав її за дурничку, бо на той час вона вже стала національною власністю. Наступні роки були бурхливі, неспокійні й принесли за собою багато збитків; вибухла революція, а потім довелося ще переждати кривавий кінець Наполеона. І тільки аж Леон Грегуар скористувався з надзвичайного росту невеличкого паю свого прадіда, що його вклав той з таким острахом у непевне підприємство.

Злиденні ті десять тисяч франків зростали, розбухали разом з великими зисками Компанії. З року 1820-го капітал Грегуарів почав приносити сто відсотків, тобто десять тисяч франків на рік. У 1844 році ті десять тисяч франків дали вже двадцять тисяч франків; у 1850 році – сорок тисяч. Врешті було два роки, коли дивіденд досяг дуже значної суми – п’ятдесяти тисяч франків. Номінальна ціна одного деньє була на Лілльській біржі мільйон франків, – за сто років вона виросла в сто разів.

Коли панові Грегуару радили продати свій мільйонний пай, він тільки поблажливо всміхався та хитав головою. За півроку через промислову кризу ціна деньє впала до шестисот тисяч франків. Але Грегуар так само ласкаво всміхався й анітрохи не шкодував, що був відмовився його продати, бо тепер рід Грегуарів непохитно вже вірив у шахту. Незабаром курс знову підскочить; у цілому світі немає нічого певнішого за їхні акції. Окрім того, до цієї побожної віри прилучилося ще почуття глибокої вдячності до цього папірця, що ось уже ціле століття годував усю родину і давав їй можливість жити згорнувши руки.

У своєму егоїзмові Грегуари вважали цей папірець за якесь божество – вклонялися йому, як якійсь добрій чарівниці їхнього родинного вогнища, що вколисувала їх на пухких широких ліжках і частувала їх ласими та ситими стравами. Так велося від батька до сина, – нащо ж гнівати долю недовір’ям? Але крім цієї непохитної віри, глибоко в їхній душі жив ще якийсь марновірний жах, що мільйон їхній умить попливе за водою, скоро вони обернуть своє дорогоцінне деньє на гроші і замкнуть їх до шухляди. Вони вважали, що мільйонові цьому багато краще лежати в землі, звідки його видобувають шахтарі, – покоління виснажених людей від батька до сина, – видобувають для них потроху на щоденні їхні потреби.

Та й взагалі це була незвичайно щаслива родина. Пан Грегуар одружився ще за молодих літ з дочкою марш’єннського аптекаря – бідною, негарною дівчиною, яку він, проте, щиро покохав. Вона платила йому тим же й принесла йому повне щастя.

Пані Грегуар поринула з головою в своє господарство, молилася на свого чоловіка і не знала інших бажань, окрім його волі; в них були спільні погляди й смаки, між ними ніколи не виникало жодних суперечок, і в них обох був лише один ідеал – сите, спокійне існування; вони й жили ось уже сорок років цим затишним життям, пестуючи одне одного, одне одним турбуючись. Життя їхнє йшло дуже тихо й одноманітно; ощадно витрачали вони свої сорок тисяч франків, а всі заощадження йшли на Сесіль. Пізнє її народження похитнуло було трохи їхній бюджет. Але тепер вони потурали усім її примхам: купили другого коня, два нових екіпажі і всі туалети її виписували з Парижа. Все це тішило їх; на цілому світі, гадали вони, не було нічого занадто гарного для їхньої доньки. Самі ж вони не кохалися в розкошах, одягалися ще за модою своїх молодих літ, жили дуже ощадно і кожну зайву витрату вважали за справжнє безглуздя.

Зненацька двері відчинилися, і чийсь гучний голос скрикнув:

– Маєте! Так-таки без мене й снідають!

Це була Сесіль; вона допіру скочила з ліжка, недбало закрутила на потилиці косу, накинула на плечі білий шерстяний пеньюар і з запухлими ще зі сну очима з’явилася до їдальні.

– Та ні-бо, дитино, ти ж бачиш, ми на тебе чекаємо… – озвалася мати. – Мабуть, цей страшний вітер не давав тобі спати, бідна моя крихітко!

Дівчина глянула на неї дуже здивовано.

– Хіба був вітер?.. А я й не чула, я цілісіньку ніч не поворухнулася.

Це здалося всім трьом надзвичайно кумедним, і всі весело засміялися; служниці, що саме внесли сніданок, зареготалися й собі: думка, що панночка проспала не прокидаючись, дванадцять годин підряд, звеселила всіх. А коли на столі з’явилася рум’яна запашна бабка, всі обличчя розквітли вкрай.

– Невже, невже вона так швидко спеклася? – раділа Сесіль. – Оце сюрприз! Яка розкіш!.. Свіжа, гаряча бабка до шоколаду!

Всі нарешті посідали до столу; запашний шоколад приємно парував у чашках, і довгий час було тільки й розмови, що про бабку.

Мелані з Оноріною докладно розповідали, як вона пеклася; вони дивилися на панів, як ті, з масними губами, запихалися солодким тістом і запевняли, що пекти тісто – то справжня втіха, коли бачиш, з якою охотою їдять його хазяї.

Раптом надворі шалено загавкали собаки; всі вирішили, що це, мабуть, учителька музики, що приходила з Марш’єнна двічі на тиждень, щопонеділка й щоп’ятниці. Окрім неї, приходив ще вчитель письменства. Дівчина діставала освіту вдома, у Піолені, і била байдики на дозвіллі, не турбуючись своїм неуцтвом; вона робила все, що їй заманеться, і, мов розбещена дитина, любісінько викидала книжку за вікно, скоро вона їй надокучала.

– Це пан Денелен, – промовила Оноріна, повертаючись до їдальні.

Слідом за нею з’явився без жодних церемоній і сам Денелен, кузен пана Грегуара; він увійшов до кімнати, голосно розмовляючи, жваво жестикулюючи, замашистою ходою колишнього кавалерійського офіцера. Хоч йому вже пішло на шостий десяток, його коротко підстрижене волосся та довгі вуса були ще зовсім чорні.

– Так, це я, добридень!.. Будь ласка, не турбуйтеся!

Він сів, а Грегуари, що зустріли його різними вигуками, знову понахилялися до свого шоколаду.

– Ти маєш мені щось сказати? – запитав пан Грегуар.

– Ні, ні, нічого, – швиденько заперечив Денелен. – Я виїхав з дому верхи, щоб подихати трохи свіжим повітрям, і, проїжджаючи повз вашу господу, вирішив зазирнути до вас на хвилинку.

Сесіль почала розпитувати його про Жанну й Люсі, його дочок. Обидві почували себе чудесно: одна захопилася малюванням, а друга, старша, сидить з ранку до смерку за піаніно й співає своїх вокалізів. Проте Денеленів голос трохи тремтів; видно було, що за його веселим сміхом криється якась турбота.

– Ну, а на шахті все гаразд? – спитав знову пан Грегуар.

– Де там! Мені, як і всім моїм колегам, ця проклята криза аж у печінки в’їлася… Що ж! Платімося за щасливі роки! Занадто багато набудували тих заводів, занадто багато провели залізниць, занадто багато капіталу вклали в них, сподіваючись на величезну продукцію. А тепер грошей ні в кого немає, все загнали в нерухоме майно, і немає сили зрушити його з місця… На щастя, становище тим часом ще не безнадійне; я, в усякому разі, якось викручусь.

Денелен, як і його кузен, дістав у спадщину одну акцію – деньє кам’яновугільних копалень у Монсу. Але він був людина жвава, а до того ще й заповзятливий інженер, і тому продав свій пай, скоро ціна його досягла мільйона. Вже давно плекав він у душі один сміливий план. Його дружина дістала по дядькові невеличку концесію у Вандамі, де було відкрито лише дві шахти: «Жан-Бар» та «Гастон-Марі»; але вони були такі занехаяні, так погано опоряджені й давали до того так мало вугілля, що ледве-ледве повертали витрати. Отже, Денелен мріяв відремонтувати «Жан-Бар», поставити нову машину, розширити штольні, щоб у них могла працювати більша кількість шахтарів, не чіпаючи поки що шахти «Гастон-Марі». Він запевняв, що тоді можна буде золото лопатами загрібати. Думка його була цілком вірна. Та, на жаль, увесь мільйон пішов на нове устаткування, і саме на той час, коли мали з’явитися великі прибутки, вибухла ця клята промислова криза. До того ж, адміністратор був з нього невдалий, він поводився з робітниками грубо, але поблажливо, і після смерті дружини давав себе кожному обкрадати; він також попускав усім примхам своїх дочок; старша мріяла вступити до театру, а молодша здумала, що вона художниця, хоч три її пейзажі й не прийняли до Салону. Обидві вони були веселі, легкодухі, не журилися грізним привидом майбутніх злиднів, а до того виявили дуже тонкий господарський хист, що мав їм стати в пригоді, як, бува, трапиться нещастя.

– От бачиш, Леоне, – казав далі нерішуче Денелен, – ти прогадав, що не продав, як і я, свого паю. Тепер усе летить шкереберть, і ти можеш зійти ні на що… А якби ти довірив на мене свої гроші, я б тобі показав, що можна зробити з наших Вандамських копалень!

Пан Грегуар допив свій шоколад.

– Ні в світі!.. – спокійно відповів він. – Ти добре знаєш, що я не люблю спекулювати. Я живу, як у Бога за дверима; навіщо мені морочити собі голову різними справами та турботами. А щодо «Монсу», то хай собі акції падають, – на наш вік вистачить і того, що ми маємо. Не можна бути таким ненажерливим. А до того згадай моє слово: тобі, а не мені доведеться колись кусати собі пальці з досади – «Монсу» знову стане на ноги, і внуки Сесілі діставатимуть з нього гроші на білий хліб.

Денелен слухав його, ніяково посміхаючись.

– То виходить, – промовив він, – якби я запропонував тобі вкласти сто тисяч франків у моє підприємство, ти б відмовився?

Але помітивши переляк на обличчях у Грегуарів, він пожалкував, що наскочив на них так зопалу; питання про позичку довелося відкласти надалі, коли в тому буде неминуча потреба.

– Не турбуйся! Справа стоїть ще не так кепсько! Я жартую… А проте хтозна, може, ти й маєш рацію: чужими руками легше жар загрібати, з чужої роботи найкраще будеш ситий.

Розмова перейшла на іншу тему. Сесіль знову стала розпитувати про своїх кузин, – взагалі вона їх ганила за ексцентричність, проте вони її дуже цікавили. Пані Грегуар обіцяла повезти доньку побачитися з її любими сестричками не пізніш, як першого сонячного дня. Тим часом пан Грегуар замислився і не брав участі в розмові. Та ось він голосно сказав:

– Як на мене, то я б більше не стояв на своєму і якось там порозумівся б із «Монсу»… Вони дуже цього хочуть, і ти повернеш любісінько собі всі свої гроші.

Грегуар натякав на давню ворожнечу між компанією «Монсу» та власником Вандамської шахти.

Дарма, що Вандамська шахта не мала великої ваги, її могутня сусідка аж шипіла з думки, що в їхні безмежні землі врізається цей чотирикутний клаптик чужої землі. Довго усякими способами намагалася Компанія розчавити «Жан-Бар», але марно, і кінець кінцем вирішила купити Вандамську шахту за дурничку, тільки-но підприємство Денелена збанкрутує. Війна не затихала ані на хвилю; підземні галереї обох шахт мало вже не зливалися, поміж ними було якихось дві сотні метрів усього. Це була запекла боротьба до останньої краплі крові, хоча директори та інженери ворожих шахт були начебто у чемних між собою стосунках.

Денеленові очі спалахнули.

– Ніколи! – скрикнув він і собі. – Доки я живий, «Монсу» не матиме «Вандаму»… В четвер я обідав у Енбо. Ти думаєш, я не помітив, як він намагався мене обкрутити. Ще минулого року, восени, коли всі оці великі особи з’їхалися в Правління, як вони запобігали тоді моєї ласки… Так, так, я добре знаю їх, усіх отих маркізів та герцогів, генералів та міністрів! Грабіжники, що здеруть з тебе останню сорочку на битім шляху!

Він уже не міг погамувати свого гніву. А втім, пан Грегуар не захищав Правління копалень «Монсу», що за статутом 1760 року складалося з шістьох директорів, які деспотично керували всіма справами Компанії; а коли один з них помирав, то решта обирала натомість шостого члена з найбагатших та найвпливовіших акціонерів. На думку розсудливого й поміркованого власника Піолени, ці панове й справді часом не знали міри в своїй ненажерливій гонитві за зиском.

Мелані прийшла прибрати зі столу. Надворі знову загавкали собаки; Оноріна побігла відчиняти, але Сесіль, якій уже кров ударила в голову від задухи й ситого сніданку, підвелася з-за столу:

– Постривай, це, мабуть, учителька, я відчиню сама.

Денелен підвівся й собі. Він глянув небозі вслід і, всміхаючись, спитав:

– Ну, а коли ж весілля з молодим Негрелем?

– Поки що нічого певного, – відказала пані Грегуар. – Це ще тільки так, кружляє в повітрі… Треба поміркувати.

– Аякже, – згодився він, двозначно посміхаючись. – Здається, що тітка й небіж… Але найбільше дивує мене те, що пані Енбо так чіпляється Сесілі на шию.

Пан Грегуар обурився. Хіба можна говорити таке про таку поважну пані, до того ж, вона на чотирнадцять років старша за юнака! Це щось нечуване… Він не любить, щоб у його присутності так жартували. Денелен, так само всміхаючись, стиснув йому руку й подався.

– Ні, не вона, – промовила, входячи до їдальні, Сесіль. – Це та жінка з двома дітьми, знаєш, мамо, дружина того шахтаря, що ми колись зустріли… Пустити їх сюди?

Грегуари вагались. Чи не брудні вони часом? Ні, вони не дуже брудні; а сабо вони покинуть на ґанку. Батько й мати вже знову пірнули в свої глибокі, м’які крісла, щоб спокійно перетравити сніданок; їм не хотілося зрушитися з місця, і вони дали свою згоду.

– Приведіть їх сюди, Оноріно.

До їдальні ввійшла жінка Мае з дітьми; голодні й перемерзлі, вони сторопіли, опинившись у цій великій кімнаті, де було так тепло й так смачно пахло здобною бабкою.