Читать книгу Тиша в епоху галасу - Ерлінґ Каґґе - Страница 3

Для дослідника багато речей зводяться до цікавості. Це одна з найчистіших форм радості, яку я тільки можу собі уявити. Я насолоджуюся цим відчуттям. Я часто відчуваю цікавість. Це відбувається майже повсякчас: коли подорожую, читаю щось цікаве, знайомлюся з новими людьми, коли сідаю писати, або щоразу, коли відчуваю, як б’ється моє серце, чи спостерігаю схід сонця. Цікавість є однією з найпотужніших сил, з якими ми народжуємося. На моє глибоке переконання, вона також є однією з найчудовіших здібностей, якими ми володіємо. І не лише для дослідника, такого як я. Вона має таку саму велику цінність для батька чи для видавця. Мені вона подобається. Якби ще від неї нічого не відволікало…

Учені вміють докопуватися до істини. Я б теж так хотів, але цей шлях просто не для мене. Протягом життя мої думки майже про все змінювалися. Головним для мене є відчуття цікавості, і лише воно – цікавість заради цікавості. Невеличка подорож шляхом відкриття. Хоча це може також бути зернятко, що проросте, аби принести подальші можливості.

Інколи цікавість буває мимовільною. Я відчуваю її не навмисно, а скоріше тому, що просто не можу нічого із собою вдіяти. Наприклад, щось неприємне з мого минулого раптом підводить голову. Якась думка чи переживання. Воно починає мене гризти, а я не можу припинити думати про те, що воно могло б означати.

Одного дня на вечерю завітала моя двоюрідна сестра й дала мені збірку віршів норвезького поета Йона Фоссе. Після того як вона пішла, я ліг у ліжко, вирішивши трохи погортати цю книжку перед сном. Я вже збирався вимкнути світло, як побачив слова: існує любов, яку ніхто не пам’ятає. Що поет мав на увазі? Якусь невидиму любов, що десь прихована? Чи, може, він писав про тишу? Я відклав збірку віршів убік та замислився. Добра поезія нагадує мені про видатних дослідників. Добираючи правильні слова, вона здатна зрушити плин моїх думок так само, як і звіти дослідників, що їх я читав, коли був юнаком. Перш ніж заснути, я вирішив наступного ранку написати листа до Фоссе та спробувати «набрати води з його криниці».

«У певному сенсі промовляє саме тиша», – відповів Фоссе через шість хвилин після того, як я відправив своє електронне повідомлення. Мені мало не здалося, що він чекав на моє запитання, проте навряд чи це було так, бо він нічого не отримував від мене багато років.

А втім, промовляти тиша якраз і має. Вона має говорити, а ви маєте говорити з нею, аби розкрити присутній у ній потенціал. «Мабуть, це тому, що тиша співіснує із цікавістю, але вона також несе в собі певну велич, неначе океан чи безкраї снігові простори. І хто не захоплюється її величчю, той боїться її. Саме тому, найімовірніше, так багато людей бояться тиші (і саме тому скрізь лунає музика, скрізь)».

Я впізнаю цей страх, про який пише Фоссе. Неясну тривогу щодо чогось, на що я не можу чітко вказати. Щодо чогось, що так легко не дає мені бути присутнім у своєму власному житті. Натомість я займаю себе то одним, то іншим, уникаючи тиші, весь час хапаючись за якісь нові поточні завдання. Я надсилаю текстові повідомлення, вмикаю якусь музику, слухаю радіо або дозволяю своїм думкам ширяти по всіх усюдах замість того, щоб припнути їх та на якусь хвильку відсторонитися від світу.

Гадаю, страх, який описує Фоссе, – це страх краще пізнати самих себе. Щоразу, коли я намагаюся цього уникнути, з’являється якась смердюча хмарка боягузтва.