Читать книгу Тиша в епоху галасу - Ерлінґ Каґґе - Страница 6

У школі я вивчав звукові хвилі. Це правда, що звук є фізичним явищем і може вимірюватись у децибелах, хоча мені й не подобається вимірювати його якимись цифрами. Тиша ж є більше ідеєю. Поняттям. Тиша навколо нас може містити багато чого, але найцікавішим різновидом тиші є той, що лежить всередині. Тиша, яку я сам у певному сенсі, мабуть, і створюю. Ось чому я більше не намагаюся створювати абсолютну тишу навколо себе. Дуже цікавим особистим відчуттям є тиша, що сидить у мені.

Якось я спитав одного футболіста світового класу про його відчуття галасу внизу на полі, посеред залюдненого стадіону, в мить, коли він б’є по м’ячу і той зі свистом летить у ворота. Його відповідь була такою: зразу після удару по м’ячу він не чує жодного галасу, навіть попри те, що той злітає до небес. Він видає якийсь вигук. Він першим розуміє, що це гол. Але стадіон і далі здається беззвучним. Наступними те, що м’яч перетнув лінію воріт, розуміють його товариші по команді, і він бачить, як вони його вітають. Одразу після це розуміють також вболівальники, і тоді звідусіль лунають радісні вигуки. Усе це триває якусь секунду чи дві.

Насправді ж рівень шуму на полі сягав чималих децибелів увесь цей час.

Я переконаний, що будь-хто може знайти цю тишу всередині себе. Вона є там постійно, навіть коли навкруги галас. Глибоко в життєвому океані, під хвилями та бурунами, ви можете знайти свою власну внутрішню тишу. Стоячи під душем, коли вода омиває вашу голову, сидячи перед багаттям, що потріскує, перепливаючи лісове озеро чи гуляючи в лісі, теж можна відчути просто-таки ідеальний спокій. Ось що я люблю.

В Осло із цим складніше. Я працюю в центрі міста й часом змушений створювати свою власну тишу. Іноді там стільки галасу, що я вмикаю музику не для того, щоб створити ще більше, а щоб хоч якось відсторонитися від інших звуків. Це, здається, працює, якщо музика мені добре знайома і на мене не чекає якась несподіванка. Щиро кажучи, думаю, тишу можна почути навіть на злітній смузі аеродрому, якщо дійсно цього захотіти. Один товариш розповів мені, що він може перебувати в абсолютному спокої винятково тоді, коли веде машину. Як каже стара норвезька приказка, найважливіше не те, як ви почуваєтесь, а те, що ви з цим робите. Для мене найвищу цінність має тиша в природі. Ось де я найбільше почуваюся вдома. Утім, якби я не міг відчувати спокій серед міської круговерті життя, мій потяг до тиші ставав би надто сильним і мені доводилося б повертатися до природи частіше.

По суті, Арктика – це океан, оточений континентами: повна протилежність до Антарктики, яка є континентом, оточеним океанами. Коли ідеш на північ по арктичному льоду, тебе оточує шум, що не вщухає. Північний Льодовитий океан має глибину 3000 метрів і вкритий товстим шаром криги. Ця крига рухається під упливом вітру та океанських течій. Натикаючись на різні перепони, величезні білі масиви страшенно гуркочуть. Там, де крига тонка, можливо, навіть не більше кількох сантиметрів, він угинається й тріщить під вашими ногами.

У 1990 році ми з мандрівником Бьорґе Осландом досягли Північного полюсу, і наступного дня після нашого прибуття до пункту призначення в нас над головами пролетів американський літак-розвідник. Пілоти, мабуть, були не менше за нас здивовані тим, що побачили на Північному полюсі людей. Перш ніж летіти собі далі, вони скинули ящик з провізією для двох змучених голодом полярних дослідників. Це було жестом доброї волі.

Після п’ятдесяти восьми днів за температур близько –57° за Цельсієм більша частина жиру та м’язової маси наших тіл згоріла. Щоб мати змогу робити сімнадцятигодинні переходи та досягти полюса, ми збільшили розрахункову тривалість своїх діб із двадцяти чотирьох до тридцяти годин. Часом холод та голод майже не давали нам спати. Ми відкрили цей ящик, поділили їжу з літака-розвідника між собою та поклали її на наші спальні матраци. Я вже був готовий накинутися на свою частку, коли Бьорґе запропонував почати їсти не зразу, а після невеличкої паузи. У тиші. Ми повільно порахуємо подумки до десяти і лише тоді почнемо їсти. Продемонструємо колективну витримку. Нагадаємо один одному, що задоволення пов’язане також із пожертвою. Те очікування породило в мені дивне відчуття. Але я ще ніколи не почувався таким багатим, як у той момент тиші.

Я не вмію в’язати, але коли спостерігаю, як це робить хтось інший, то думаю, що та людина, мабуть, осягнула частину того самого внутрішнього спокою, який я відчував під час своїх експедицій, навіть якщо навколо них зовсім не спокійно. Я відчуваю те саме, коли читаю, слухаю музику, медитую, кохаюся, катаюся на лижах, займаюся йогою чи просто тихенько сиджу собі, ні на що не відволікаючись. У своїх спробах стати видавцем я засвоїв, що можна продати сотні тисяч книжок про в’язання, пивоваріння та штабелювання деревини. Здається, що всі ми (або принаймні дуже багато хто) прагнемо повернутись до чогось первісного, справжнього, знайти спокій та спробувати невеличку тиху альтернативу надокучливому галасу. У цих заняттях є щось неквапне й справжнє, щось медитативне. Імовірність, що вам завадять, коли ви варите пиво у своєму підвалі чи коли в’яжете, схоже, мінімальна, і це дозволяє вам отримувати задоволення від виконуваної роботи. Просто знати, що мені не завадять, і на цей раз мати пояснення, чому я бажаю побути наодинці зі своєю роботою, – це чудова розкіш.

Це не просто якась нова тенденція чи мода; я вважаю, що це відбиття глибинної людської потреби. В’язання, пивоваріння, ваління дерев – усі ці заняття мають щось спільне. Ви ставите перед собою мету та йдете до неї – не одразу, не навпростець, але поступово. Ви використовуєте свої руки чи все тіло для створення чогось. Спонукаючи себе, ви спонукаєте свій розум. Я просто насолоджуюся цим відчуттям, коли задоволення переходить від тіла до голови, а не навпаки. Результати, яких ви досягаєте, – дрова для обігріву, светр для обнови, – це не ті речі, що їх можна просто роздрукувати. Плід вашої праці можна помацати. Це результат, яким ви та інші зможете насолоджуватися тривалий час.