Читать книгу Тиша в епоху галасу - Ерлінґ Каґґе - Страница 5

На шляху до Південного полюсу я уявляв собі людину на Місяці, яка дивиться вниз на Землю. Жоден звук із нашої планети не зміг би подолати відстань у 390 тисяч кілометрів до неї, але, можливо, вона бачить нашу блакитну кулю, дозволивши своєму поглядові сягнути аж на полюс. А там вона бачить хлопця в теплій синій куртці, який поволі просувається вперед по кризі, ставлячи собі намет лише вечорами. Наступного дня весь сценарій повторюється. Вона спостерігає за лижником-всюдиходом, що прямує в одному й тому ж напрямку тиждень за тижнем. Та людина, мабуть, вважала мене несповна розуму, і від цієї думки я почувався трохи пригніченим.

Наприкінці одного дня, саме перед тим, як я збирався завершувати свій денний перехід і ставити намет, я подивився вгору на небо та уявив собі ту саму людину на Місяці, яка звернула свій погляд далеко на південь. Далеко внизу вона може спостерігати тисячі, якщо не мільйони людей, що рано-вранці виходять зі своїх крихітних будиночків, лише щоб на кілька хвилин чи годину застрягнути в якомусь транспортному заторі. Неначе в німому кіно. Потім вони прибувають до великих будівель, де проводять по вісім, десять чи дванадцять годин, сидячи перед моніторами, перш ніж повернутися через той самий транспортний затор назад до своїх крихітних будиночків. Удома вони вечеряють та дивляться новини по телевізору в один і той самий час щовечора. І так з року в рік.

Мене вразила думка, що єдина різниця, яка може з’явитися з часом, полягає в тому, що найамбітніші люди примудряться перебратися у трохи більші будинки, у яких проводитимуть вечори так само. Послаблюючи кріплення лиж того вечора, щоб розбити табір, я почувався спокійнішим та більш задоволеним.