Читать книгу 40 днів Муса-Дага - Франц Верфель - Страница 3

Антіохійський хюкюмет, як називають тут конак – резиденцію начальника округу, каймакама, – розташований у нижній частині нагірної фортеці. Це брудний, але місткий будинок, бо Антак’я – одна з найзалюдненіших провінцій Сирії.

Ґабріель залишив конюха з кіньми біля Оронтського моста і давно вже чекає у великій конакській канцелярії. Він вручив секретареві свою візитівку, сподіваючись потрапити на прийом до самого каймакама.

Приймальня була облаштована на турецький манір. Багратян знає все тут досконало. З сирої стіни обсипається штукатуркою незграбна олеографія, що зображує султана, два-три вислови з Корану, в рамочках. Шибки майже всюди розбиті та затулені фанерою. Підлога запльована, усіяна недопалками, в корості бруду.

За порожнім канцелярським столом сидить чиновник і, втупившись удалечінь, час від часу цокає язиком. Ніхто не зважає на хмару тлустих м’ясних мух, що влаштували тут свій огидний концерт. Уздовж стін тягнуться низькі лави. На них очікують кілька відвідувачів. Турецькі й арабські селяни. Один із них не погидував сісти на забруднену підлогу, розстеливши під собою свій довгий бурнус, немов мав намір зібрати все сміття. Кислуватий, що віддавав кирзою, запах поту, курива, відсталості й убогості. Ґабріель знав, що в кожній країні канцелярії урядових установ пахнуть по-своєму. Але всім канцеляріям властиве одне: повітря, насичене міазмами страху та покори, з якими маленькі люди сприймають як невідворотне стихійне лихо свавілля державної влади.

Нарешті строкато одягнений секретар із поблажливим виглядом провів відвідувача в меншу та чистішу кімнату, яка відрізнялася від інших ще й тим, що вікна в ній були цілі, стіни обклеєні шпалерами, а на письмовому столі лежали розкладені теки.

Замість портрета султана на стіні висіла велика світлина Енвера-паші на коні. Ґабріель побачив парубка, котрий сидів за столом, рудого, в ластовинні, з короткими, за англійською модою, вусиками. Ґабріеля прийняв не каймакам, а мюдір[14], у чийому віданні було узбережжя – Суедія. Найвизначнішими в зовнішності господаря кабінету були неймовірно довгі, ретельно доглянуті нігті. Занадто щільно облягаючий його маленьку, субтильну постать сірий костюм у поєднанні з червоною краваткою та канарково-жовтими черевиками на шнурках довершував образ.

Ґабріель одразу ж здогадався: «Він – із Салонік!» Ніяких даних для цього чоловік не мав, судив тільки за зовнішністю молодого чиновника. Салоніки були колискою молодотурецького національного руху, затятих прихильників західної орієнтації, котрі сліпо схилялися перед усіма формами європейського прогресу. Мюдір, без сумніву, належав до прихильників, а можливо, навіть і до членів «Іттіхата» – таємничого «Комітету єдності та прогресу», який зараз користувався необмеженою владою в імперії каліфа.

Мюдір прийняв відвідувача дивовижно чемно і навіть підсунув йому крісло ближче до письмового столу. Запалені очі чоловіка з рідкими, як у всіх рудих людей, віями весь час дивилися повз, уникаючи погляду Багратяна. Ґабріель знову, деще підкреслено, назвався. Мюдір злегка схилив голову:

– Знатний рід Багратянів нам відомий.

Не можна було не визнати, що слова і вся звичка мюдіра справили на Ґабріеля приємне враження. Голос відвідувача зазвучав упевненіше.

– Сьогодні у декого з моїх земляків, та й у мене також, відібрали паспорти. Це було зроблено за розпорядженням місцевої влади. Ви про це знаєте?

Мюдір довго мізкував, гортав папки, даючи зрозуміти, що, будучи вкрай перевантажений справами ввіреного йому відомства, не може тримати в пам’яті всілякі дрібниці. Нарешті він зволив згадати:

– Авжеж, певна річ! Паспорти. Цей захід вжили не за розпорядженням місцевої влади, а згідно з приписом його ясновельможності пана міністра внутрішніх справ.

Він витягнув видрукуваний на машинці аркуш і поклав перед собою. Либонь, мав намір, якщо відвідувач забажає, прочитати указ міністра внутрішніх справ Талаат-бея повністю.

Ґабріель поцікавився, чи поширюється цей припис на всіх без винятку. Відповідь прозвучала дещо ухильно: широких народних мас це навряд чи торкнеться, адже паспорти найчастіше є тільки у багатих купців, гендлярів та інших осіб такого штибу.

Ґабріель не міг відірвати очей від довгих нігтів мюдіра.

– Я провів усе життя за кордоном, у Парижі.

Чиновник знову схилив голову:

– Нам це відомо, ефенді.

– Тому не звик до протизаконного позбавлення волі…

Мюдір поблажливо посміхнувся.

– Ви переоцінюєте значення цього заходу, ефенді. Адже ми зараз воюємо. Втім, нині німецькі, англійські та французькі громадяни також змушені миритися багато з чим, до чого раніше не були звичні. В усій Європі відбувається саме таке. Прошу також взяти до уваги, що ми перебуваємо безпосередньо в тилу Четвертої армії, а отже, у військовій зоні. Тому й необхідний контроль над пересуванням людей і транспорту.

Пояснення звучало переконливо, і на душі Багратянові стало легше. Те, що сталося сьогодні вранці і через що він щодуху мчав до Антіохії, відразу втратило гостроту. Держава змушена захиститися. Чутки про шпигунів, зрадників, дезертирів не припиняються. Не можна судити про адміністративні заходи з йогонолукської глушини.

Подальші аргументи мюдіра також провадили до того, щоб розсіяти тривогу та недовіру вірменина. Справді, міністр відібрав паспорти, але це не означає, що у випадку особливих, вагомих обставин не можуть бути видані нові документи. Для цього провінція має компетентні органи в Алеппо. Ефенді Багратяну, природно, відомо, що його вельможність валі[15] Джелал-бей – найдобріший і найсправедливіший губернатор у всій імперії. Прохання з цього приводу можна буде з позитивною резолюцією переправити звідси в Алеппо. Тут мюдір раптом змінив тему:

– Якщо не помиляюся, ефенді, ви – військовозобов’язаний…

Багратян коротко виклав суть справи. Ще вчора, можливо, він попросив би цього чиновника дізнатися, чому його досі не викликали в армію. Але ці кілька годин усе змінили. Думки про війну, Жульєтту та Стефана пригнічували неймовірно. У Багратяна вичерпалося почуття обов’язку, обов’язку турецького офіцера. Тепер він сподівався, що в Алеппо відділ кадрів про нього забув. Уже краще не привертати до себе увагу. Але тут чоловікові відкрилося, як добре обізнана антіохійська влада про все, що стосувалося Ґабріеля. Запалені очі мюдіра дивилися на нього приязно.

– Бачите, ви військовий і начебто перебуваєте у відпустці, тому тескере вам ні до чого.

– Але моя дружина і син…

Він не договорив, його раптом осяйнув зловісний здогад: «Ми в пастці». В цю мить відчинилися двостулкові двері з суміжної кімнати. У канцелярію увійшли двоє: літній офіцер і – Ґабріель відразу зрозумів – каймакам. Начальник округу був довготелесий, пихатий чоловік у сірому пом’ятому мундирі. Важкі жовтувато-чорні мішки під очима нависали над безкровними одутлими щоками – у каймакама явно була хвора печінка. Багратян і мюдір встали. Каймакам не удостоїв вірменина увагою. Тихим голосом він віддав своєму підлеглому якесь розпорядження, недбало приклав пальці до фески на знак вітання і разом із своїм супутником покинув приміщення, вважаючи, вочевидь, що його трудовий день закінчено. Ґабріель втупився у затраснуті за ним двері:

– Це що, офіцери різними бувають?

Мюдір наводив лад на своєму столі.

– Не розумію, що ви хочете цим сказати, ефенді.

– Я хочу сказати, що є, либонь, два види поведінки: один для турків, інший – для вірменів, чи не так?

Мюдіра це зауваження дуже обурило.

– Перед законом всі піддані Османської імперії рівні! Це – найважливіше досягнення революції 1908 року. Якщо подекуди ще збереглися пережитки минулого, в тому числі і перевага для корінного османського населення на державній і військовій службі, то це стосується таких явищ, які адміністративним шляхом знищити не можна. Народи змінюються не так швидко, як конституції, і реформи запроваджуються на папері швидше, ніж у житті.

Виклавши свої ідеї про державну політику Туреччини, він на закінчення сказав:

– Війна принесе зміни в усіх галузях.

Ґабріель сприйняв ці слова як добре пророцтво. Але мюдір раптом відкинувся назад, і Ґабріель побачив перекошене безпричинною, здавалося б, злістю веснянкувате обличчя.

– Будемо сподіватися, що не станеться ніяких таких подій, які змусили б уряд дати відчути певній частині населення, що влада може бути і нещадно суворою.

Коли Багратян звернув на вулицю, що виходила до міського базару, він прийняв два рішення. Перше: якщо його покличуть, піти на будь-які жертви, але відкупитися від військової служби. Друге: непомітно та спокійно дочекатися кінця війни в мирній тиші йогонолукського маєтку. Позаяк зараз – весна 1915 року, то загальне перемир’я буде укладено через кілька місяців: у вересні або жовтні. Жодна з воюючих сторін не зважиться на нову зимову кампанію. А поки що треба за можливості зручно влаштуватися і потім якнайшвидше повернутися додому, в Париж.

Базар потягнув його за собою. Той потік, що, на відміну від європейських вулиць, не знає ні поспіху, ні припливів і відливів, а неухильно і розмірено котиться казна-куди, як час – до вічності. Здавалося, що перебуваєш не у Богом забутому провінційному містечку Антіохії, а в Алеппо чи Дамаску. Настільки нескінченні та багатолюдні були обидва рукави ринкового потоку, що струмує в протилежних напрямках. Турки в європейському одязі, з тростинами, в накрохмалених комірцях і фесках, купці та чиновники. Вірмени, греки, сирійці – також в європейських строях, розпізнати їх можна за своєрідними головними уборами. Між ними раз по раз трапляються курди та черкеси в національних одежах. Більшість із них відкрито носить зброю. Уряд, який підозріло коситься на кожен складаний ножик у християнина, дозволяє нестримним гірським племенам мати сучасні гвинтівки і навіть сам обдаровує їх зброєю.

Ось місцеві селяни-араби. І подекуди – бедуїни з півдня, в довгих, спадаючих складками плащах кольору пустелі, в чудових тарбушах[16], що закінчуються довгою, до плечей, шовковою китицею. Жінки в чаршафах[17] – національному вбранні мусульманок. Трапляються, правда, й емансиповані молодиці, котрі не ховають обличчя, в сукнях, з-під яких видно ноги в шовкових панчохах. Часом у людському потоці продріботить, низько опустивши голову, важко навантажений віслючок, цей безнадійний трудяга тваринного світу.

Ґабріелю здавалося часом, що це одна і та ж тваринка, що раз по раз виникає перед очима, невпинно киваючи головою, і, мабуть, той самий халамидник, котрий вів його за повід. Але все тут, весь цей світ – чоловіки, жінки, турки, араби, вірмени, курди, солдати в зеленувато-коричневих одностроях, віслюки та кози – усі вони, корячись єдиному ритму, злилися в якесь невимовне ціле: повільний, широкий крок перевальцем, нестримний потяг до якоїсь мети, пізнати яку не дано. Ґабріель згадав запахи дитинства. Запах киплячої кунжутної олії, що розноситься по всьому провулку з казанів із варивом. Запах рясно приправлених часником баранячих фрикадельок, що клекотіли в підливі на пательнях, поставлених прямо на вугілля. Запах гниючих овочів. І все перекриває людський запах, запах людей, котрі сплять уночі в тому ж одязі, який вони носять удень.

Упізнав чоловік і палкі наспіви вуличних торговців:

– Jа rezzak, jа kerum, jа fellah, ja alim.

Як і раніше, самозабутньо виспівує хлопчик із кошиком, котрий торгує круглими білими хлібинами:

– О, Боже-живильнику, о многомилостивий, о Вседержителю, о Всезнаючий!

Як і раніше, звучало стародавнє зазивання, що славить свіжі фініки:

– О, смуглянко моя, о смуглянко пустелі, о панно!

І, як і раніше, гортанно вигукує торговець салатом:

– Ed doim Аllah, Аllah ed doim!

А те, що один лише Бог – вічний, мало, вочевидь, втішити покупця при огляді товару.

Ґабріель купив беразік – булочку, намащену виноградною патокою. Цей «ластів’ячий дзьобик» також пам’ятний із дитинства. Та, ледь надкусивши, чоловік відчув огиду і тут же віддав перепічку хлопчику, котрий, як зачарований, дивився йому в рот. На кілька секунд Ґабріель заплющив очі – до того раптом його знудило.

Що ж сталося і чому так змінився світ? Тут, у цій країні, він народився. Тут він мав би почуватися своїм. Але чи це можливо? Цей базарний потік, що струменить нестримно і розмірено, змусив Ґабріеля засумніватися: а чи тут його батьківщина? Він це відчував, хоча мерехтливі замкнуті обличчя на нього не дивилися. А молодий мюдір? Він прийняв Ґабріеля з повагою, дуже чемно. «Знатний рід Багратянів». Але тепер Ґабріель збагнув, що цей люб’язний прийом укупі зі «знатним родом Багратянів» були просто знущанням. Більше того: ненавистю під маскою ввічливості. Та ж ненависть захопила його в цьому ринковому потоці. Обпікала шкіру, колола спину. А по спині і справді від страху раптом сироти забігали, ніби чоловіка переслідували, хоча нікому тут до нього не було діла. У Йогонолуку, у великій та рідній домівці, він про таке й не здогадувався!

А раніше, в Парижі? Там, незважаючи на весь добробут, він жив животіючи, як усім чужий іммігрант, чиє коріння бере початок десь в іншій країні. Невже тут його коріння? Тільки зараз, на цьому жалюгідному базарі його батьківщини йому стало безжально ясно, наскільки чужий він усім на Землі. Вірменин! Він – давньої крові, в ньому живе стародавній народ… Чому ж думки його найчастіше вдягаються у французькі, а не вірменські слова? Як, наприклад, зараз. (І все ж сьогодні вранці він виразно відчув велику радість, коли син відповідав йому вірменською!) Кров і народ! Треба бути чесним! А пробі, все ж це – порожні поняття? У кожному столітті люди намагаються приправити кількома новими ідеями, новими прянощами цей гіркий хліб – життя, а він тільки стає ще менш їстівним.

Перед поглядом Ґабріеля відкрився якийсь прохід у ринку. Тут, перед крамницями та виставленим на продаж крамом, стояли здебільшого вірмени: міняйли, продавці килимів, ювеліри. То це й є його брати? Ці лукаві обличчя, лукаві очі, що підстерігають покупця? Ну, ні, дякую за таку рідню, від неї його вернуло. Але хіба дідусь Аветіс Багратян був свого часу іншим, був кращим, ніж такий базарний гендляр? Він просто виявився завбачливішим, талановитішим, енергійнішим. І хіба не завдяки своєму дідусеві став Ґабріель тим, ким він є, не таким, як ці люди на ринку?

Здригаючись від огиди, він пішов далі. Правда, усвідомлював: дуже великі труднощі в його житті виникали тому, що Ґабріель на багато речей дивиться очима Жульєтти. Отже, він не тільки чужий для інших, але й для себе, в своєму внутрішньому світі. Господи Ісусе! Невже не можна бути просто людиною, як він був сьогодні вранці на Муса-Дагу, незалежним від цієї брудної, неприязної юрби?

Ніщо так не виснажує, як такий самоаналіз, перевірка своєї істинної сутності! І Ґабріель біг із Довгого ринку – Узун-Чарч, як називається турецькою цей базар. Він не міг більше терпіти цей ворожий ритм.

Чоловік вийшов на невеликий майдан між кількома сучаснішими спорудами. В очі йому впала ошатна будівля, хам – лазня, збудована, як це водиться в Туреччині, не без розкоші.

Йти з візитом до старого аги Ріфата Берекета було зарано. До того ж Ґабріелеві не усміхалося гаяння часу в тутешніх сумнівних тавернах, тому він зайшов у лазню.

Двадцять хвилин чоловік провів у загальній залі, в парній, в клубах пари, що повільно піднімаються і крізь які не тільки далекими примарами здавалися тіла купальників, а й власне тіло немов неслося кудись удалечінь. Це було схоже на малу смерть. До його свідомості раптом дійшов прихований сенс цього дня. По тілу, як би відокремлюючись від Ґабріеля, стікали краплі, а з ними випаровувалася і та вистраждана віра, якої він раніше стійко дотримувався.

Багратян ліг на порожній тапчан у прохолодній сусідній кімнатці, віддавши себе, як годиться, в руки масажиста. Його тіло здавалося йому ще більш голим, якщо можна так сказати, ніж у парній. Служка наліг на клієнта і почав за всіма правилами мистецтва – а це справді було мистецтво – місити його. Удари по спині були подібні до трелів на цимбалах, під цей акомпанемент масажист щось хрипко наспівував. На сусідніх тапчанах таким же чином обробляли якихось турецьких беїв. Вони мовчки корилися шаленій ретельності служки і лише блаженно стогнали. Час від часу, перебиваючи ці солодкі стогони, до них долинали уривки бесіди, яку вели якісь голоси. Ґабріель спочатку і не думав прислухатися. Але голоси настирливо лізли у вуха, проникаючи крізь дзижчання його демона-мучителя. Вони були настільки незвично характерні і різнилися між собою, що Багратяну стало здаватися, ніби він бачить ці голоси.

Перший – жирний бас. Характер, безперечно, самовпевнений, він дивовижно тремтить над інформацією про все, що відбувається, отримує її, можливо, навіть раніше за довірених чиновників. У цього поінформованого чоловіка є таємні джерела інформації:

– Англійці доставили його на узбережжя міноносцем із Кіпру… Було це біля Ошлаки… Підозрюваний цей мав із собою гроші та зброю і тиждень займався підбурюванням до бунту в цьому селі… Заптії, звісно, нічого не знали… Мені відомо навіть його ім’я… Цю наволоч звати Кешкерян…

Другий голос – високий і боязкий. Мабуть, мирний дідок, котрому дуже не хочеться слухати про щось неприємне. Голос цей рангом нижчий за інших і дивиться на них знизу вгору. Свої хтиві зітхання перетворює на піднесені слова Корану – так підбирають слова до музики:

– Ла мулу іла’лла[18]… Великий господь… Це нікуди не годиться… Але, вочевидь, це неправда… Ла мулу іла’лла… Теревенять усіляке… Либонь, і це пуста балаканина…

Жирний бас сповнений презирства:

– Я маю дуже важливі листи від однієї високопоставленої особи… вірного друга…

Третій голос – гугнявий голос-підбурювач, політикан-базікало, у котрого серце радіє, коли все на світі йде шкереберть:

– Не можна ж такого допускати… Треба покласти цьому край… Куди дивиться уряд? Куди дивиться «Іттіхат»?.. Військова повинність – ось у чому причини нещастя… Ми самі озброїли це бидло… Спробуйте-но тепер із ними впоратися… Війна… От уже кілька тижнів, як я волаю про це до хрипоти…

Четвертий голос, заклопотано:

– А Зейтун?

Мирний дідок:

– Зейтун? Як же? Боже всемогутній! Що ж сталося в Зейтуні?

Підбурювач, багатозначно:

– У Зейтуні? Повідомлення про це вивішено в читальній залі хюкюмета… Кожен може переконатися…

Поінформований бас:

– У цих читальнях, які всюди повідчиняли німецькі консули…

Із найвіддаленішого тапчана його перебиває п’ятий голос:

– Читальні відчиняли ми самі.

Темний морок незрозумілих натяків: «Кешкерян… Зейтун… Треба покласти цьому край».

І все ж Ґабріель усе втямив, не розчувши лише деяких подробиць. І поки служка гупав п’ястуками в його плечі, турецькі голоси настирливо дзюркотіли, вливалися у вуха, як вода.

До болю соромно! Він, котрий ще недавно гидливо дивився у бік вірменських ринкових торговців, почувався зараз відповідальним за них, міцно спаяний із цими людьми спільною долею народу.

Тим часом добродій, котрий лежав на найдальшому тапчані, крекчучи, підвівся. Він підібрав свій бурнус, що служив також купальним халатом, і, похитуючись, зробив кілька непевних кроків приміщенням.

Тепер Ґабріель його розгледів: дуже високий і гладкий. Ґрунтовна мова чоловіка і те, як беззаперечно присутні його слухали, наводили на думку, що це – особа, наділена владою.

– Про уряд судять несправедливо. У політиці на одній нетерплячці далеко не заїдеш. Обставини складаються зовсім інакше, ніж уявляють собі неосвічені простолюдини. Угоди, капітуляції, дотримання прийнятих зобов’язань, закордон! Можу, однак, довірливо повідомити шановним панам, що з військового міністерства, від його ясновельможності, самого Енвера-паші надійшов наказ військовій владі роззброїти melum ermeni millet (зрадницьку вірменську націю), а це означає – видалити з армії військовослужбовців-вірменів і використовувати їх винятково на чорних роботах, на будівництві доріг. Це і є справжня правда! Але про це розповсюджуватися наразі заборонено.

«Цього не можна допускати, я не можу цього терпіти», – думав Ґабріель. А внутрішній голос застерігав: «Але ж тебе також переслідують».

Однак темна сила, що підняла його з тапчана, вирішила результат внутрішньої боротьби. Багратян відштовхнув масажиста і зістрибнув на кам’яні плити підлоги. Потім огорнув навколо стегон простирадло. Палаюче від гніву обличчя, скуйовджене після лазні волосся, могутні плечі та груди – хто б упізнав у ньому зараз пана в англійському спортивного крою костюмі? Він стрімко ступив і опинився віч-на-віч із наділеним владою. За жовтувато-чорними мішками під очима і кольором шкіри, що буває при хворобі печінки, він упізнав того самого каймакама. А впізнавши, знову відчув приплив люті:

– Його ясновельможність Енвера-пашу разом із його штабом врятувала на Кавказі вірменська військова частина. Його фактично майже захопили в полон росіяни. Вам це так само добре відомо, як і мені, ефенді. Далі. Ви знаєте також, що після цього його ясновельможність Енвер-паша в посланнях до католікоса[19] Сиса і до єпископа Конії[20] з удячністю і похвалою відгукувався про хоробрість sаdika еrmeni millet (вірної вірменської нації). Це послання було, за наказом уряду, опубліковано до загального відома. Ось це і є справжня правда! Хто отруює цю правду, поширює брехливі чутки, той послаблює обороноздатність країни, підриває її єдність і той – ворог Османської імперії та державний зрадник! Це кажу вам я, Ґабріель Багратян, офіцер турецької армії.

Він замовк, чекаючи на відповідь. Але беї, приголомшені цим спалахом люті, не вимовили ні звуку, і навіть каймакам промовчав, він тільки щільніше загорнувся в бурнус, прикриваючи свою наготу. Тож Ґабріель ішов із купальні переможцем, хоч і тремтячи від збентеження. А коли одягався, то зрозумів, що, піддавшись пориву гніву, зробив найбільшу, можливо, дурість у своєму житті. Шлях до Антіохії тепер для нього закритий. А це був єдиний шлях до повернення в світ. Перш ніж критикувати каймакама, треба було подумати про Жульєтту та Стефана. І все ж він був не такий уже невдоволений собою.

Серцебиття у Ґабріеля ще не впокоїлося, коли слуга аги Ріфата Берекета запровадив його у вітальню, в селамлік прохолодного турецького будинку. Тут була напівтемрява. Ґабріель ходив туди-сюди по величезному пружному килиму. Годинник, який він через недогляд усе ще ставив за європейським часом, показував другу годину пополудні. Священна година домашнього дозвілля, недоторканна година післяобідньої млості, відвідувати когось у цей час означає грубо порушувати звичай. Багратян прийшов занадто рано. Й ага, непідкупний хранитель старотурецьких правил поведінки, звісно ж змусив себе чекати. Ґабріель продовжував міряти кроками порожню кімнату, в якій, крім двох довгих низьких тапчанів, стояли ще жаровня і маленький кавовий столик. Він намагався виправдати перед самим собою свою нечемність: «Щось відбувається, точно не знаю, що, і я маю, не гаючи ні хвилини, все з’ясувати».

Ріфат Берекет був другом сім’ї Багратянів із найдавніших часів, у славетні дні старого Аветіса. З ним був пов’язаний один із найсвітліших і побожних спогадів Ґабріеля, тому після приїзду в Йогонолук Ґабріель відвідав благодійника вже двічі. Ага не тільки надавав молодому Багратяну послуги при купівлі необхідних речей, час від часу він посилав йому людей, котрі за сміховинно низьку ціну пропонували для колекції старожитностей знайдені при розкопках артефакти.

Господар будинку увійшов нечутно в своїх тонких капцях зі шкіри цапа, тому застав Ґабріеля зненацька. Той усе ще бесідував із самим собою. Азі Ріфатові Берекету було за сімдесят. Смаглява блідість обличчя, сива борідка клинцем, опущені повіки та маленькі білі руки, що немов світилися. А на голові – феска, зав’язана палевою шовковою хустиною. То була ознака правовірного мусульманина, котрий відбував релігійні обряди ревніше та постійніше, ніж широкі маси віруючих.

Старий підвів свою маленьку руку і повільно, врочисто приклав її на знак вітання до серця, губ і чола. Ґабріель відповів тим же, так само врочисто, хоча нерви його були вкрай напружені від нетерплячки. Потім ага підійшов ближче, простягнув праву руку до серця Ґабріеля, легко торкнувшись кінчиками пальців його грудей. Це був символ «серцевого контакту», найпотаємнішого злиття душ, містичний обряд, запозичений побожними людьми в одного ордена дервішів. При цьому крихітна рука засяяла ще яскравіше в ласкавій напівтемряві селамліка. Багратяну здалося, що ця рука – також личина, можливо, навіть тонша та чутливіша, ніж саме обличчя.

– Друг мій і син мого друга, – ага починав мову здалеку, і цей зачин був також частиною церемонії. – Щойно ти обдарував мене несподіваною радістю – своєю візитівкою. А зараз ти прикрасив своєю присутністю мій сьогоднішній день.

Ґабріель знав етикет і знайшов для відповіді правильну форму в дусі антифону[21]:

– Покійні мої батьки покинули мене дуже рано, але ти для мене – живе нагадування, що відтворює їхні образи та любов. Який я щасливий, що знайшов у тобі другого батька!

– Я – твій боржник, – старий підвів гостя до тапчана. – Сьогодні ти втретє удостоїв мене своїми відвідинами. Я давно мав би провідати тебе у твоєму домі. Але ти бачиш, що я старий і немічний. Шлях до Йогонолука – далекий і важкий. І без того мене чекає невідкладна та довга поїздка, для якої я маю поберегти своє слабке тіло. Тому даруй мені!

На цьому ритуал прийому гостя закінчився. Сіли. Хлопчик приніс каву та цигарки. Господар будинку сьорбав свій напій і мовчки курив. Звичай наказував, аби молодший роками відвідувач дочекався, поки старший надасть бесіді таке спрямування, що дозволить гостю викласти своє прохання. Але ага, мабуть, не був на таке налаштований, відмовившись від свого затемненого світу, зануритись у суєту буднів. Він подав слузі знак, і той вручив своєму панові шкіряну скриньку, яку тримав напоготові. Ріфат Берекет натиснув на ґудзик, кришка відкинулася, і той погладив своїми одухотвореними старечими пальцями оксамит, на якому лежали дві старовинні монети – срібна та золота.

– Ти дуже вчений чоловік, учився в паризькому університеті, вмієш читати письмена і вмієш тлумачити їх. Я ж тільки неосвічений любитель старожитностей, то чи мені з тобою рівнятися? І все ж я кілька днів тому приготував для зустрічі з тобою ось ці дві дрібнички. Одну монету – срібну – тисячу років тому наказав викарбувати вірменський цар, його ім’я звучить схоже на твоє: Ашот Багратуні. Знайшли її в околицях Ванського озера, це – велика рідкість. Інша ж золота монета – еллінського походження. Ти і без лупи прочитаєш напис на ній: «Незбагненним у нас і над нами».

Ґабріель прийняв дарунок стоячи.

– Ти присоромив мене, батьку! Не знаю навіть, як висловити свою подяку. Ми завжди пишалися співзвучністю нашого імені з тим, стародавнім. До чого ж пластична ця голова! І риси обличчя – настільки вірменські. А грецьку монету краще носити на шиї як амулет, заповідний дар. «Незбагненним у нас і над нами»! І як, либонь, по-філософськи мислили люди, котрі платили цими монетами. До чого ж низько ми опустилися!

Ага кивнув, йому до душі був такий консерватизм.

– Маєш рацію. До чого ж низько ми впали!

Ґабріель поклав монети назад на оксамит. Однак було б нечемно занадто швидко перейти від розмови про подарунки до іншої теми.

– Від щирого серця хотілося б просити тебе прийняти у відповідь дар із моєї колекції старожитностей. Але я знаю, що твоя віра забороняє ставити у себе скульптури, бо вони відкидають тінь.

На цьому пункті старий зупинився з явним задоволенням:

– Так, саме через цей мудрий закон ви, європейці, не поважаєте наш священний Коран. Але хіба в забороні, накладеній на ті витвори мистецтва, що відкидають тінь, не криється високий сенс? З наслідування Творцеві та Його творінню і починається та несамовита зарозумілість людини, що веде її до безодні.

– Так виглядає, що час і ця війна підтверджують слушність пророка і твою рацію, ага.

Тепер місток бесіди перекинувся до старого. І той вступив на нього:

– Істинно так! Людина, ставши ревним наслідувачем Бога, оволодівши технікою, підпадає під владу атеїзму. Така справжня причина війни, в яку втягнули нас люди Заходу. Нам на біду. Бо що ми від цього виграємо?

Багратян зробив ще одну спробу:

– І вони заразили Туреччину своєї небезпечною недугою – ненавистю до народів іншої крові.

Ріфат Берекет трохи відкинув голову. Тонкі пальці втомлено перебирали намистини бурштинової вервечки. Здавалося, від рук старого ллється слабке сяйво.

– Немає згубного за таке вчення, що вчить приписувати сусідам власні гріхи.

– Благослови тебе Боже! Приписувати сусідам власні гріхи – ось вчення, що володіє умами в Європі. Але сьогодні я, на жаль, дізнався, що прихильники його є і серед мусульман і турків.

– Яких турків ти маєш на увазі? – пальці аги завмерли на вервиці. – Ти маєш на увазі цю зграю смішних імітаторів у Стамбулі? І наслідувачів цих наслідувачів? Мавп у фраках і смокінгах? Цих зрадників, цих атеїстів, котрі руйнують Божий світ заради влади та грошей? Це – не турки і не мусульмани, це – жалюгідні нечестивці та жадібні до грошей вимагачі!

Ґабріель узяв крихітну філіжанку, в якій було більше гущі, ніж кави. Збентеженно повів плечем і сказав:

– Зізнаюся, що багато років тому я сидів за одним столом із цими людьми, бо чекав від них добра. Я вважав їх ідеалістами, і, можливо, вони такими тоді й були. Молодості властиво вірити всьому новому. Але сьогодні я, на жаль, змушений поглянути правді у вічі, побачити її такою, якою бачиш її ти. Нині в хамі я випадково був присутній при розмові, яка мене глибоко стривожила. Саме вона і спонукала мене з’явитися до тебе такої неналежної для відвідин години.

Ага схоплював на льоту, подальші пояснення не знадобилися.

– Чи не йшла мова про таємний наказ по армії, що принижує вірменів, зводить їх на щабель вантажників і будівничих доріг?

Багратян вдивлявся у квітковий візерунок на килимі, намагаючись розгадати його зміст.

– Ще до сьогоднішнього дня я чекав виклику в полк… Але в хамі розповідали про Зейтун… Допоможи мені! Що, власне, відбувається? Що трапилося?

Бурштинові намистини вервечки безпристрасно заковзали крізь пальці аги.

– Щодо Зейтуна, то я добре знаю, що там сталося. Те, що в горах відбувається щодня. Якась історія зі зграєю розбійників і заптіями. Серед дезертирів були один чи два вірмени. Ніхто раніше не звертав уваги на такі речі…

І він трохи повільніше продовжив:

– Але що таке події? Лише те, на що перетворюють їх тлумачі.

Ґабріель ледь не схопився з місця:

– У тому-то й справа! У моїй самоті я нічого не міг про це знати. Але ж є спроби дати підле тлумачення цих подій. Які наміри уряду?

Втомленим рухом руки мудрець відмахнувся від гнівних слів гостя.

– Дещо я скажу тобі, друже мій і син мого друга. Над вами тяжіє грізний, зумовлений кармою фатум, бо частина вашого народу живе в Російській імперії, а інша – у нас. Війна вас розколює. Ви розсіяні по різних державах… Але все в цьому світі взаємопов’язане, тому і ми підвладні фатуму, що володіє вами.

– А чи не краще було б, якби ми знову спробували, як і 1908 року, прагнути компромісу й умиротворення?

– Умиротворення? Це – також лише порожній звук для мудрагелів світу цього. Немає на Землі умиротворення. Ми живемо тут серед розпаду та самозвеличення.

І щоб підкріпити це судження, ага вимовив – з модуляціями в голосі, як наказано законом, – вірш із шістнадцятої сури[22]: «І знай: все, що створив Він на Землі, розрізняється за кольором, це воістину знак для того, хто дослухається до застережень».

Ґабріелю вже несила було сидіти на дивані, тому він встав. Але погляд аги, здивований та осудливий, повернув гостя на місце.

– Ти хочеш знати наміри уряду? Я знаю тільки те, що стамбульські атеїсти використовують національну ворожнечу задля власних інтересів. Бо приховані двигуни безбожництва – страх і передчуття поразки. Ось вони і відчиняють у кожному містечку читальні зали і вивішують там листки з останніми новинами, які розповсюджують злісні наклепи… Це добре, що ти до мене прийшов…

Рука Багратяна судомно стисла шкатулку з монетами.

– Якби справа була тільки в мені! Але, як тобі відомо, я не один. Мій брат Аветіс помер, не залишивши спадкоємців. Таким чином, мій тринадцятирічний син – останній у нашій родині. Крім цього, я одружений із чужоземкою, вона належить французькому народові і не повинна безвинно страждати за те, до чого зовсім не причетна.

Ага не без строгості заперечив:

– Якщо ти з нею одружився, відтепер вона належить і твоєму народові і не уникне його карми[23].

Не варто було й намагатися пояснювати цьому закостенілому прихильникові Сходу характер і волю до самоствердження жінки Заходу. І Ґабріель пропустив повз вуха його випад.

– Я мав відвезти родину за кордон або хоча б у Стамбул. Але сьогодні у нас відібрали паспорти, а від каймакама я добра не чекаю.

Турок поклав свою легку руку на коліно гостя.

– Я б тобі настійливо не радив їхати з сім’єю у столицю, навіть якби випала нагода.

– Але чому? У Стамбулі у мене живе багато друзів у всіх колах суспільства, в тому числі й урядових. У столиці – центр нашого торгового дому. Моє ім’я там добре відоме.

Рука на коліні Ґабріеля стала важкою.

– Саме тому, що ім’я твоє добре відоме, я і хотів би стримати тебе навіть від самої короткої поїздки туди.

– Через війну в Дарданеллах?

– Ні, не тому.

Обличчя старого стало непроникним. Він ніби прислухався до свого внутрішнього голосу, перш ніж знову озвався:

– Ніхто не може знати, наскільки далеко зайде уряд. Але достовірно одне: першими постраждають імениті та видатні люди вашого народу. І в цьому випадку доноси й арешти почнуться саме в столиці.

– Ти таке припускаєш, чи в тебе є якась інформація, щоб застерігати мене?

Ага опустив вервечку в широкий рукав своєї хламиди.

– Я знаю точно.

Самовладання покинуло Ґабріеля. Він схопився.

– Що ж нам робити?

Слідом за гостем чемно підвівся і господар.

– Якщо дозволиш дати тобі пораду, я б сказав: повертайся додому в Йогонолук, живи там у мирі і чекай. За таких обставин ти не знайшов би місця, приємнішого для себе та сім’ї.

– Жити там у мирі? – іронічно повторив Ґабріель. – Та це ж уже в’язниця!

Ріфат Берекет відвів погляд, його дратував цей занадто гучний голос у його тихому селамліку.

– Маєш зберігати холодне серце. Шкодую, що моя відверта мова тебе збентежила. Для тривоги немає навіть найменших підстав. Ймовірно, все поступово вщухне. Нічого поганого в нашому вілаєті трапитися не може, адже валі у нас, хвала Аллаху, – Джелал-бей. Він не потерпить жодних крайнощів. Але чому судилося бути, те початково закладено в собі, як у насінні – брунька, квітка і плід. У Бога вже сталося те, що здійсниться з нами в майбутньому.

Ґабріеля розсердила барвиста вульгарність цієї теології і, нехтуючи всіма правилами етикету, він перестав стримуватися:

– Найжахливіше, що це – поза досяжністю, з цим неможливо боротися!

Ага підійшов до зневіреного гостя і міцно стиснув його руки.

– Не забувай, друже, що нечестивці з того «Комітету» представляють лише незначну меншість. Наш народ – дуже добрий. І якщо все ж десь проливається кров, то в цьому ви винні не менше за них. До того ж в текке, в монастирях, живе чимало божих людей. Невпинно вправляючись у святому зикрі, вони змагають за чистоту майбутнього. Або вони переможуть, або все загине. Відкриюся тобі: я їду в Анатолію та Стамбул у справі вірменів. Тому прошу тебе, здайся на милість Божу.

Маленькі руки старого мали особливу силу, вони заспокоювали.

– Ти маєш рацію, я тебе послухаю. Найкраще для нас – принишкнути в Йогонолуку і не рушати з місця до кінця війни.

Але ага не випускав рук гостя.

– Пообіцяй мені нічого не розповідати про все це вдома. Та й що з того? Якщо все залишиться по-старому, ти тільки марно налякаєш людей. Якщо ж трапиться якась неприємність, зайві хвилювання цим людям ні до чого. Сподівайся і мовчи!

При прощанні він наполегливо повторив:

– Чекай і мовчи… Ти не побачиш мене багато місяців. Але пам’ятай, що весь цей час я буду намагатися вам допомогти. Твої рідні зробили мені багато добра. І нині Бог сподобив мене, в мої роки, їм віддячити.