Читать книгу 40 днів Муса-Дага - Франц Верфель - Страница 7

Із того дня, як поважний валі Алеппо Джелал-бей відмовився виконати в підпорядкованому йому районі урядовий наказ про депортацію, з того весняного дня ніщо більше не гальмувало антивірменську політику Енвера і Талаата. Відтепер усе йшло гладко, без якихось надзвичайних подій і небажаних ускладнень. Спочатку, згідно зі встановленим, ретельно продуманим порядком дій, кожен губернатор отримував повідомлення з міністерства, потім у певний термін надходили накази щодо проведення відповідних заходів. Як виняток, бюрократична машина працювала напрочуд акуратно, на радість чиновницькому серцю. Отримавши належний документ із міністерства, валі окремих провінцій негайно скликали на термінову нараду мутесаріфів – начальників санджаків, які входили до складу вілаєта. До участі в нараді залучалися й вищі військові чини району. Відкривав засідання його ясновельможність валі, паша такий-то, промовою приблизно такого змісту:

– Панове, присутні на цій нараді, мають у своєму розпорядженні чотирнадцять днів, аби втілити в життя зазначені заходи. По закінченні цього терміну останній ешелон депортованого населення має опинитися – живий чи мертвий – за межами вілаєта. Покладаю на вас відповідальність за невідкладне та радикальне виконання наказу, хоча б тому, що особисто відповідаю за це перед паном міністром внутрішніх справ.

Потім та нарада обмірковувала вироблений губернським управлінням план депортації. Мутесаріфи виступали з запереченнями та поправками, генерал повідомляв, скільки солдатів і заптіїв відряджає для конвоювання вигнанців. Приблизно через годину учасники наради були вільні податися в лазню чи кав’ярню, якщо тільки валі не оголошував тут же бенкет.

Мутесаріфи відбували в свої резиденції. Там повторювалася та ж сама гра. Вони, своєю чергою, скликали на наради каймакамів – керуючих округами, з яких складався санджак. До участі в нараді знову ж таки залучався місцевий військовий комендант, але, певна річ, не в званні генерала. Тепер план розроблявся з огляду на місцеві особливості. Тому нарада в санджаку тривала довше, ніж попередня, що проходила на вищому рівні. Відзасідавши, панове ці також вирушали в кав’ярню чи лазню, а з приводу «вірменської сволоти, яка в розпал війни додає стільки клопотів», висловлювалися жаргоном турецької голоти.

Потім наставала черга каймакамів. Каймаками збирали в окружних містах начальників районів – мюдірів, тільки ці засідання вже не іменувалися урочисто «нарадами». Мюдіри були майже суцільно молодь, за винятком інших сивочолих, чия кар’єра зупинилася на званні майора цивільної служби. Каймаками повторювали те ж саме, що сказав валі мутесаріфам, а мутесаріфи – каймакамам, правда, не настільки вишуканими фразами:

– Вам дається стільки-то днів. До кінця цього терміну останнє стадо нечестивих свиней має покинути межі нашого округу. Операція має пройти бездоганно. Відповідаєте за це ви. Хто не впорається, потрапить під суд. У мене немає ні найменшого бажання за чужі гріхи бути звільненим на пенсію.

Нелегко доводилося мюдірам, виконавцям цих репресій. Нахіджиї, підвідомчі їм округи, охоплювали великі простори, залізничного сполучення там майже не було, телеграф був лише в небагатьох місцях, а поїздка в колісному екіпажі жахливими дорогами та гірськими стежками – справжні тортури, тому мюдірам нічого іншого не залишалося, як вдень і вночі скакати верхи, щоб кожне село, кожен клаптик землі, де жили вірмени, своєчасно підняти на ноги. Легко було валі, мутесаріфу, каймакаму наказувати та покладати відповідальність. У містах це ж – дитяча гра. Інша річ, якщо під вашою опікою перебуває дев’яносто сім містечок, сіл, селищ і хуторів. Не один мюдір, якщо тільки він не був чарівником чи законослухняним педантом, просто вирішував знехтувати тим чи іншим віддаленим селом. Багато мюдірів так і чинили, рухомі натуральною лінню, бо лінь – один із найважливіших стимулів людської діяльності. В інших начальників доброзичливе недбальство поєднувалося з умінням обтяпувати під шумок свої справи. Готовність «знехтувати дрібницями» іноді добре оплачувалася, бо вірменська «маленька людина» і навіть селянин – далеко не бідні.

Такі виняткові випадки порушення службового обов’язку становили небезпеку лише там, де був жандармський пост. Але заптії і самі не проти були поживитися. А що може були вигіднішим за дозволене мародерство, коли влада заплющує на це очі? Правда, майно депортованих було наказано здавати в скарбницю. Але влада добре знала, що не в змозі реалізувати свої законні домагання і що їй вигідніше підтримувати службову запопадливість виконавців її наказів.

У той час, як у селамліках, кав’ярнях, лазнях та інших громадських закладах місцева інтелігенція, інакше кажучи, ті, хто звик читати газети, маючи певний запас іноземних слів, не ходив у стародавній турецький театр тіней – Карагез, зате подивився в Смирні чи в Стамбулі кілька французьких комедій, та до того ж ще й знав імена Бісмарка[45] і Сари Бернар[46], – в той час, як цей «освічений», цей прогресивний середній клас беззастережно приймав антивірменську політику Енвера, проста турецька людина, чи то з міських низів, чи селянин, поводилалася зовсім інакше. Часто мюдір, котрий привіз до села наказ про депортацію, дивився, не вірячи власним очам, як турки та вірмени збиралися юрбою та плакали разом. Траплялося йому з подивом спостерігати і таке видовище: біля вірменського будинку плаче сім’я сусідів-турків і не тільки напучує благословінням «Бережи вас Аллах» застиглих у скорботі вигнанців, котрі не озираючись, із сухими очима переступають поріг старого свого будинку, але і дає їм у дорогу їжу, обдаровує такими цінними дарунками, як коза або в’ючний мул. І мюдіру доводилося часом бачити, як така турецька родина йшла з депортованими багато кілометрів шляхом вигнання. Бувало, одноплемінники мюдіра кидалися до його ніг і благали:

– Залиш їх із нами! Вони – не нашої віри, але вони – хороші. Вони нам – брати. Залиш їх із нами!

Але що з того? Навіть найтерплячіший мюдір погоджувався на це хіба що в одному чи двох безіменних, глухих селах, таємно даючи можливість цим крихтам знедоленої раси животіти під загрозою смертельного страху.

І ось вони йшли, спотикаючись, сільськими стежками, звертали на колісну дорогу, зливалися на путівцях із іншими вигнанцями, щоб через багато днів вийти нарешті на широке шосе, що веде через Алеппо на південний схід, у пустелю. Монотонне човгання мільйонів ніг, якого Земля не чула споконвіків.

Похід цієї армії страждальців планувався і був здійснений із пекельно стратегічною передбачливістю. Про одне лиш забули закулісні стратеги: про постачання цієї армії. У перші дні ще видавали трохи хліба та булгура[47], але тоді ще не вичерпалися власні запаси депортованих. У ті перші дні кожен дорослий вигнанець мав право отримати в онбаші (так називався каптенармус, унтер-офіцер ешелону) дванадцять пара[48], – належні йому за законом гроші. Однак більшість відмовлялася звертатися з такою вимогою, боячись накликати на себе ненависть всесильного підстаршини. До того ж при тодішній дорожнечі за дванадцять пара можна було в кращому разі купити кілька апельсинів або куряче яйце.

Час від часу дедалі виснаженішими ставали обличчя, все нечіткішим мільйонний крок. Незабаром із нутра цієї повзучої істоти долинали лише переривчасті зітхання, кашель, стогони, іноді дикий, захланний зойк. Поступово ця істота стала розкладатися. Люди все частіше валилися з ніг і гинули в придорожніх канавах, куди їх зіштовхували конвоїри. На спини тих, хто уповільнив крок, зі свистом падали заптіївські кийки. Жандарми шаленіли. Їм також доводилося жити собачим життям, поки вони не здавали етап на межі свого повіту найближчому жандармському командуванню. На перших порах ще велися списки депортованих. Коли ж смертельні випадки та хвороби почастішали і дедалі більше мерців і напівживих – головним чином дітей – конвой скидав у канави, реєструвати наявний склад стало заняттям вкрай обтяжливим, й онбаші скасував «цю писанину».

Та й хто запитає, чиї тіла зотлівають тут у чистому полі? Хто віддав тут Богові душу? Саркіс чи Астхик або Апет, Ануш, Вардуї чи Хорен?

Але не всі заптії були лютими звірами. Можна навіть припустити, що серед них були й незлі люди. Але що було робити такому службовцю? Йому суворо наказали до певної години доправити це людське стадо в певне місце. Він усім серцем розуміє матір, котра виючи кидається на дорогу і нігтями дряпає землю, намагається витягти своє мертве дитя з канави. Жодні вмовляння не допомагають. Минають хвилини за хвилинами, а до кінцевого пункту ще дванадцять кілометрів.

Колона зупинилася. Спотворені обличчя. Тисячоустий божевільний гул.

Чому ж ця людська маса, як би вона не ослабла, не накинеться на цього конвоїра і його поплічників, не роззброїть їх і не роздере на клапті? Жандарми мали б боятися такого вибуху люті, тут би їм і настав кінець. І ось один жандарм стріляє. Інші оголюють шаблі, колють, ріжуть гострими лезами беззбройних. Тридцять, сорок чоловіків і жінок корчаться на землі, стікають кров’ю. І від вигляду цієї крові збуджені кати хмеліють, їх охоплює давня несамовита жага пізнати жінок ненависної раси. Силою оволодіваючи беззахисною жінкою, вони немов учиняють насильство не тільки над людиною, а й над богом ворога.

А потім заптії і самі не пам’ятають, як це сталося. Килим-самохід, витканий із кривавих людських доль.

Завжди одне й те ж. На другу добу всіх працездатних чоловіків відокремлюють від решти. Ось один із них – сорокашестирічний, добре одягнений. Він – інженер, від сім’ї його відігнали силою, пустивши в хід приклади карабінів. Молодшій доньці цього чоловіка – всього півтора рочка. Він зарахований в іншаат-табурі – дорожньо-будівельний загін. Похитуючись, сновигає нещасний у довгій колоні чоловіків і як навіжений безперервно бурмоче:

– Я ж сплатив бедел… сплатив бедел…

Хапає за руку сусіду по шерензі. Від нестерпного душевного болю його трясе, як у лихоманці.

– Такої гарного дитини ти, мабуть, у житті не бачив. Очі в неї величезні, як блюдця. Якщо б я міг, я б змією на череві поповз за нею.

І знову блукає, спотикаючись, самотній, замкнувся в своєму горі.

Увечері на схилі пагорба – нічліг, сплять на голій землі. Інженер начебто також заснув. Глибокої ночі він будить того ж сусіду:

– Ну, ось вони всі й померли, – каже він. Тепер чоловік спокійний.

В іншому ешелоні крокує юна пара – наречений і наречена. У нареченого пробивається перший пушок над губою. Їм загрожує розлука – тут також будуть відбирати працездатних чоловіків. Дівчині спадає на гадку рятівна думка: перевдягнути судженого в жіночу сукню. Хитрість вдається. І ці двоє дітей сміються, радіючи в простоті душевній вдалому фокусу з перевдяганням. Супутники застерігають їх: чи не зарано радіти? Поблизу невеличкого міста їм зустрічаються вороги, набігла розбійницька зграя, озброєні бандити, захоплені веселим полюванням на жінок. У число відібраних потрапляє і юна наречена. Вона притискається до нареченого:

– Заради Бога, залиште мене з нею. Моя сестра глухоніма, вона не може без мене обходитися!

– Дурниці, джанум! Красуня також піде з нами.

Їх тягнуть у якісь брудні нетрі. А там усе викривається. Юнака вбили відразу. Відрізали йому прутня, засунули трупові в рот. Губи парубка були ще підфарбовані хною, щоб більше бути схожим на дівчину. Після жахливого зґвалтування дівчини її, голу, прив’язали до мертвого нареченого: обличям до обличчя – так, щоб закривавлений прутень торкався її обличчя.

Килим-самохід, витканий із людських доль, який нікому не дано роз’єднати та розплутати…

Ще одна мати. Багато днів несе вона в мішку за плечима своє померле від голоду дитя. Несе до того часу, поки її родичі, не в силах терпіти трупний сморід, не скаржаться заптіям.

А ось божевільні матері з Кемаха. Співи їхні далеко лунають над Євфратом. Очі їхні палають, вони кидають зі скелі своїх дітей у річку, немов роблять богоугодну справу.

Ось священик, вардапет. Він встає на коліна і, плачучи, благає мюдіра:

– Змилуйся, ефенді, над цими невинними!

Але мюдір зобов’язаний відповідати, як наказано:

– Не втручайся в політику! З тобою я маю право вести розмову тільки про церковні справи. Уряд поважає церкву.

У багатьох ешелонах не відбувалося нічого дивовижного, ніяких гідних згадки жахів – тільки голод, спрага, стерті в кров ноги, хвороби.

Але якось у Мараші перед входом у шпиталь стояла німецька сестра милосердя, вона прийшла на чергування. Повз медичний заклад тяглася довга безмовна череда депортованих вірменів. Сестра милосердя стояла як прикута, поки останнього вигнанця не стало видно. Вона зазнала чогось такого, чому і сама не знаходила слів: не жаль, ні! І не жах, а якесь невідоме раніше високе почуття.

Увечері медсестра написала рідним: «Я зустріла велику колону депортованих вірменів, вони нещодавно вислані зі своїх сіл і перебувають у відносно задовільному стані. Мені довелося довго чекати, поки вся колона пройшла. Ніколи не забуду цих хвилин. Чоловіків мало, здебільшого – жінки та діти. Багато – світловолосих, із великими блакитними очима, і дивляться на нас так суворо і з такою природною величчю! Так насправді дивляться янголи на Страшному суді».

А бідні ці янголи Страшного суду волочилися із Зейтуна, Мараша, Айнтаба і з вілаєта Адана. Вони йшли з півночі – із Сиваса, Трапезунда, Ерзерума, а зі сходу – з Карпута та заселеного курдами Діарбекіра, з Урфи та Бітліса. По той бік Тавра, не доходячи до Алеппо, всі ці ешелони спліталися в єдиний нескінченний повзучий людський килим.

Однак у самому Алеппо не відбувалося нічого, як і в багатолюдних санджаках і казах вілаєта. У мирі та злагоді розкинулося узбережжя, височів Муса-Даг. Здавалося, він нічого не знає про страшну ходу, що прямує не так уже й далеко від нього.

Як довго тягнулися ці тижні! Життя в Йогонолуку, як звикли казати, йшло своєю чередою. Втім, тут цей вислів навряд чи доречний навіть у поверхневому його значенні. Про «це» люди не згадували, але найстрашніше було те, що вони майже не розмовляли.

На полях і в садах, на гребені і за токарним верстатом люди працювали, як і раніше, либонь, навіть ретельніше та старанніше, ніж раніше. Місцеві гендлярі їздили на щотижневий базар в Антіохію, і, як повелося з давніх-давен, турецькі скупники приїжджали у вірменські села та неквапливо торгувалися через кожну пара, немов би нічого особливого не сталося.

Усе було як завжди, проте зовсім інакше. Здавалося, що люди занурені в гіпнотичний сон, коли можна, як наяву, займатися повсякденними справами. Їм було все відомо. Люди знали: жити їм чи не жити – ймовірно, питання тижнів. Кожен знав це і все ж не знав. І думав: далебі, дітей Муса-Дага мине небезпека, якщо вже дотепер нічого не сталося? Округа лежить віддалено, хіба це не сприяє тому, щоб влада про неї забула? Чи не ховається за цією глибокою тишею добрий знак?

Ось чому кожен намагався підтримати цю тишу, щоб не розбудити злих духів. Ось чому кожен із головою занурювався в дрімотну суєту буднів, наче у світі, де він жив, панувала вічна безпека. Приклад цьому подавали доктор Алтуні, аптекар Грікор і навіть сам Тер-Айказун. Старий лікар, як і раніше, роз’їжджав верхи на ослі, відвідуючи хворих, і так само проклинав своє нездале життя, буцімто нічого гіршого з ним статися вже не могло.

Ночами Грікор здійснював з учителями сократичні прогулянки і, показуючи їм зірки, незаперечним тоном перелічував назви, числа і віддаленість від Землі, ніхто йому не перечив. А якщо від цих мільярдів кілометрів у вас уже голова пішла обертом, то навряд чи до вашого слуху дійде слабке відлуння вибуху катастрофи. На крилах уяви Грікор зі швидкістю світла підносився до зірок, хрещеним батьком яких сам він і був. Погляду вгору було йому достатньо, щоб оголосити пустопорожніми вигадками балачки про депортацію. Можливо, він і справді цьому не вірив. Адже чорним по білому про це ніде не було написано! Вірменські часописи більше вже не надходили, а в турецьких разів зо два з’являлися тільки якісь туманні натяки офіційних інстанцій.

Тер-Айказун також, незважаючи ні на що, виконував свої обов’язки. Викладав у школі, служив урочисту літургію, об’їжджав, як завжди, свою парафію. За його наполяганням і цього року відбулося освячене стародавнім звичаєм паломництво до монастиря Святого Томи, де з дуже давніх часів відбувається обряд жертвоприношення – матах, заклання агнця. Правда, Тер-Айказун скасував, без пояснення причин, народне гуляння з музикою та танцями до ранку, яким зазвичай закінчувався обряд.

Природно, що коли місцеві можновладці зуміли зберегти настільки незворушний спокій, то приїжджі європейці Ґонзаґо та Жульєтта виявляли цілковиту безпечність. Адже пані Багратян і справді сказала якось чоловікові:

– До осені я з тобою, милий, тут не залишуся. Мене починає долати тривога за Францію. Останні дні я часто думаю про маму.

Ґабріель відповів довгим загадковим поглядом, і Жульєтта збагнула, що сказала якусь дурню.

Багратян продовжував свої розвідувальні мандрівки ближніми селами і навіть розширив коло своїх досліджень: на півдні часто виїжджав за межі Суедії, на півночі доскакав на коні до Бейлана, бачив там занедбані вілли, які належали багатим вірменам із Александретти. Раз тільки наважився побувати в Антіохії. Міст через Оронт охороняли кілька заптіїв, чого раніше не бувало. Вони не спитали Ґабріеля про документи і байдуже дали пройти. Багратяну подумалося, а що, як й усі інші сторожові пости пропустять його в екіпажі з Жульєттою та Стефаном? Пробі, порятунок досяжніший, ніж здається? Але коли він переступив поріг нового інформаційного бюро хюкюмета, у вічі йому впало велике оголошення на стіні, з якого стало ясно, що все набагато гірше. Як випливало з оголошення, заборонялося видавати квитки на потяг і диліжанс усім вірменам без винятку. Але особливо загрозливо звучали такі рядки: «Кожен підданий вірменської національності, котрий буде виявлений де б то не було за межами свого місця проживання без паспорта і дозволу на проїзд, має бути затриманий і доправлений у найближчий табір депортованих».

Цей безжальний наказ, що складався з кількох пунктів, підписав спадкоємець мужнього Джелала, догідливий Мустафа Абдул Халіл-бей.

Незважаючи на небезпеку, Багратян пройшовся базаром. Вузька, раніше вшерть набита людьми вуличка була майже безлюдною, мала заляканий і насуплений вигляд. Вірменські купці, хоч депортація тут ще не почалася, замкнули свої крамниці й як крізь землю провалилися. Але і мусульманському населенню було несолодко. Перш ніж Османська імперія отримала за заподіяне вірменам зло, відбулося раптове знецінення турецьких паперових грошей. З деякого часу купці вимагали за товар тільки золото та срібло, чим засоромили ці цнотливі метали, які відповіли негайним зникненням із усіх ринків. Мудрагелі-економісти в стамбульських міністерствах давали плутані пояснення з приводу цього загадкового і такого раптового знецінення паперових грошей. Та й дотепер жоден премудрий економіст не збагнув, що грошовий обіг може залежати від того, як котуються суспільством моральні цінності.

Турки понуро тинялися Антіохійським базаром, залитим помиями, заваленим сміттям, від чого ринок був схожий на нічні нетрі околиці.

Ґабріель знайшов замкненими старовинні ворота будинку Ріфата. Він довго стукав молотком у ковану міддю дерев’яну арку – ніхто не відгукнувся. Отже, ага Ріфат Берекет ще не повернувся з поїздки в Анатолію. Багратян знав: мета цієї поїздки – організувати допомогу вірменському народу, і все ж його засмутило, що він не застав одного свого батька.

Повернувшись додому, Ґабріель вирішив далі околиць Муса-Дага більше не виїжджати. Причиною такого рішення став той чарівно-заспокійливий, відчайдушний вплив, який мала на нього (і що далі, то більше) гора. Коли вранці чоловік розчиняв вікно і вітався з горою, його незмінно охоплювало урочисте здивування, зрозуміти яке він був не спроможний. Муса-Даг щогодини змінював вигляд: то поставав щільною, суцільною масою, то крізь пронизаний сонцем серпанок здавався величезною пухнастою грудкою. Ця вічна в своїх перетвореннях сутність гори начебто додавала йому сил і мужності в тому сум’ятті почуттів і болісних міркувань, які з моменту появи пастора Арама Товмасяна позбавили чоловіка сну. Але як тільки він покидав покров Муса-Дага, то негайно втрачав мужність про все це думати.

Тим часом уважні рейди офіцера навколишніми селами дали свої плоди. Він досяг, чого домагався: не тільки отримав порівняно повне уявлення про справи та дні тутешніх селян – плодівників, ткачів, шовківників, пасічників і різьбярів, але часом навіть мав можливість зазирнути в їхнє сімейне життя, в цей замкнутий світ. Правда, це не завжди було легко зробити. Спочатку багато земляків дивилися на нього, як на шляхетного іноземця, хоч він був із місцевих землевласників і пов’язаний із ними загальною національною приналежністю. Природно, Аветіс-молодший був їм куди ближчим, незважаючи на те, що цей скупий на слова дивак не вдостоював увагою жодної людини, не виключаючи Грікора, Тер-Айказуна, вчителів, та й у селах мало бував. Що з того? Адже похований він на тутешньому цвинтарі, серед їхніх небіжчиків!

Згодом, однак, селяни пройнялися довірою до Ґабріеля і потай навіть сподівалися, що прийде час і той стане для них опорою. Ефенді був, звісно ж, впливовим чоловіком, знаним за кордоном, котрого в силу його впливу турки остерігалися. Поки він живе в Йогонолуку, біда, може, й мине мусадазькі селища. Ніхто не усвідомлював, наскільки виправдані ці надії, але це вігравало тут свою роль і не тільки. Якщо Ґабріель настільки ж мало, як і всі навколишні, загадував про майбутнє, то його все ж відрізняло від них чимало: по очах чоловіка, по тривозі, що виходила від усієї постаті, з його запитань, нотаток, які робив, можна було вгадати, що він про щось зосереджено міркує і зайнятий чимось особливим. Саме це й вирізняло цього чужинця серед оточуючих. Всі погляди були звернені на Багратяна, тільки-но він з’являвся. Його стали запрошувати до багатьох осель.

Кімнати за тутешнім звичаєм були майже порожні й усе ж вражали Ґабріеля своєю охайністю та затишком. Глинобитну підлогу встеляли чисті циновки. Сиділи зазвичай на тапчанах, покритих добротними килимами. Тільки у найбідніших селян хлів містився під одним дахом із житлом. Голі стіни були далеко не повсюдним явищем. Поруч із іконами на них де-не-де висіли картинки з ілюстрованих журналів або календарів. Часом господині прикрашали світлиці свіжими квітами в пласких вазах, що на Сході рідкість. І ледь гість сідав, до нього підсували об’ємну тумбу, на яку ставили велику олов’яну тацю з усіляким печивом, медовими сотами, солодкими сирами. Смак цих добірних ласощів був знайомий Ґабріелю з дитячих літ. Тоді ці ласощі були забороненими радощами, позаяк від батьків, певна річ, приховувалося, що прислуга бере маленького Ґабріеля із собою в гості до селян. Тепер же шлунок чоловіка пасував перед настільки рясним частуванням, особливо якщо до печива подавали шмат дині або зацукровані фрукти. Відмовитися від частування означало б завдати смертельної образи. І Ґабріель рятувався тим, що загодовував солодощами дітей господарів, котрих йому незмінно показували, куди б чоловік не приходив. Сам же він куштував усього потроху.

Зворушливою любов’ю та турботливим доглядом були оточені тутешні діти, особливо маленькі. Причиною гордощів кожної матері була бездоганна чистота сорочечки, шкільного халата чи фартуха її дитини. Правда, з роками матерям доводилося миритися з тим, що їхні хлопчаки повертаються з войовничих набігів на сади в балці Дамладжка повними дикунами.

Частий гість у селі, Багратян придбав там друзів. Найвірнішим товаришем став статечний чоловік на прізвисько Чауш Нурхан, що означало приблизно «сержант Нурхан». Цей Чауш Нурхан заснував на південній околиці Йогонолука свою справу, найбільшу після будівельної контори підрядника Товмасяна. У Нурхана були слюсарні та кузня, шорна, каретна майстерня, де виготовляли кангнами, прудкі в тих околицях двоколісні гарби. І нарешті, у Чауша Нурхана була святая святих, де він майстрував особисто і без свідків. Посвячені знали, що тут він лагодить мисливські рушниці і ладує до них набої. Однак, щоб уникнути чуток, це його заняття розсудливо ховалося, і в першу чергу – від жандармського ока Алі Назіфа.

Чауш Нурхан був старим солдатом-надстроковиком. Сім років він провів у війську, побував на війні й у великих казармах піхотного анатолійского полку в Бруссі. За його звичками легко було впізнати справжнього вояку: сиві вуса, закручені догори, мова, оздоблена армійськими виразами і міцними слівцями. Видно це було і з того, як він шанував Багратяна, котрому при зустрічі щоразу віддавав честь як офіцеру та начальнику. Може, він зауважив у Ґабріеля якісь чесноти, про які той ще й гадки не мав.

У минулому Чауш Нурхан виконував замовлення Аветіса Багратяна-молодшого, а тепер узявся обстежувати багатий арсенал Багратянів, щоб перевірити, чи все там гаразд. Він забрав рушниці в свою таємну збройову майстерню, щоб розібрати, змастити і знову зібрати їх. Ґабріель нерідко спостерігав за майстром за цією справою. Іноді він брав із собою до Нурхана Стефана. Чоловіки із захопленням, як справжні знавці, теревенили про військову справу. Чауш був джерелом перчених армійських анекдотів, потішних байок, які Ґабріель, поціновувач народного гумору, не втомлювався слухати. Так у часи гонінь два вірмени, як це не дивно, віддавалися спогадам про турецьку солдатчину як про щось рідне.

У Нурхана була купа малолітніх дітей, котрих він сам, здається, не розрізняв. Правда, чоловік навряд чи брав близько до серця долю свого численного потомства. Вусань, котрий колись навіював жах, гроза новобранців, ставився до своєї крові та плоті з ласкавою байдужістю, зі спокійною душею полишав їх на самих себе. Увечері, коли майстри вручали йому ключі від майстерень, Чауш Нурхан не поспішав до свого багатодітного гнізда, не стукав до сусідів. Із глечиком вина в одній руці, з сигнальним ріжком піхотного полку, викраденим у скарбниці, в іншій він вирушав у свій абрикосовий сад. І в сутінках лунало, стрясаючи повітря, добре знайоме сільським жителям переривчасте завивання сурми. Завмираючи та захлинаючись, пронизливо звучав військовий сигнал турецької армії. Нурхан сурмив вечірню зорю, ніби вирішивши, поки не настала ніч, підняти на ноги всю долину.

Тим часом у селах виникла дискусія через шкільні заняття. Річ у тім, що, згідно з навчальним планом Загального вірменського шкільного союзу, авторитетної національної організації, в підпорядкуванні якої перебувала освіта, навчальний рік у школах мав закінчуватися з настанням перших спекотних днів, тобто в середині травня. І раптом Тер-Айказун, котрий керував шкільною освітою в окрузі, наказав скоротити канікули до одного тижня, після чого відразу ж поновити заняття.

В основі цього рішення, як і самозабутньої праці місцевих жителів, лежали одні й ті ж причини. Наближається всесвітній потоп. Отже, майбутньому розпаду та знищенню упорядкованого ладу життя потрібно протиставити підвоєнний лад. А повній безпорадності, що неминуче десь проявиться, протиставити найбільшу точність і дисципліну. У ці важкі дні гамір і галас дітлашні, безперервна метушня пустотливої ватаги, що святкує в своєму невіданні настання канікул, – усе це стане просто суспільним лихом. Здавалося б, ясно, що всім треба погодитися з Тер-Айказуном, але тут повстали вчителі. Вони, і в першу чергу Ґрант Восканян, не хотіли втрачати нагоду одержати обіцяну відпустку. Вчителі вдавалися до заступництва мухтарів, вселяли батькам, що діти не витримають перенапруги, та ще й у таку спеку. А мовчун Восканян почав кампанію проти Тер-Айказуна, в якій дав волю власній ненависті.

Марно! Священик узяв гору. Він зібрав усіх сімох мухтарів і, звернувшись до них із короткою промовою, переконав у власній слушності. Отже, новий навчальний рік, незважаючи на літо, почався відразу ж за минулим. Учителі вдалися до останнього засобу – спробували втягнути в боротьбу Багратяна. Восканян і Шатахян з’явилися на віллу з офіційним візитом, церемонні та манірні. Ґабріель, однак, відразу ж оголосив себе прихильником продовження навчального року. Він сказав, що не тільки схвалює цей захід, але і особисто в ньому зацікавлений, оскільки має намір послати сина в школу до пана Шатахяна, щоб Стефан нарешті отримав можливість спілкуватися з хлопчиками свого віку та національності.

Шатахян вклонився і своєю елегантною французькою відповів короткою тирадою, в якій протиставив сучасні вимоги гігієни та цілющого дозвілля застарілій строгості навчання.

Вислухавши Шатахяна, Багратян приголомшив того несподіваним запитанням:

– А чому, власне, ви розмовляєте зі мною французькою?

Шатахян ображено виправдовувався:

– Я ж тільки заради вас, ефенді.

Тут Восканян тицьнув його п’ястуком у спину, що, мабуть, означало: «Бачиш, своїм марнославством ти все зіпсував!» Учителям залишалося тільки змиритися. Зате мовчун вилив свою ненависть до Тер-Айказуна в довгому віршованому пасквілі. Під час нічної прогулянки під проводом аптекаря Грікора Восканян попросив учителя Асаяна прочитати вголос свій віршований памфлет. Голос Асаяна тремтів від обурення. За сумісництвом цей довготелесий виконавець народних пісень був церковним регентом, тому більше за інших постраждав від жорстких порядків Тер-Айказуна. Бойову поему Восканяна завершували такі грізні рядки:

Але сонце тут явно символізувало світло розуму, а тому втямити, чому Тер-Айказун, подовживши шкільні заняття, завісив світло розуму своєю ризою, було нелегко. Грікор похитав головою: він, либонь, не дуже схвалював поетичні справи свого честолюбного учня.

Опівнічний гурток фармацевта розташувався на схилі пагорба, серед виноградників Кедер-бігу. Аптекар узяв у Асаяна рукопис, аби переглянути вірші. Затаврованого героя сатири він залишив зовсім без уваги – Грікор завжди нехтував суттю речей. З похмурою безпристрасністю він оголосив свій вирок:

– Ні складу, ні ладу, Ґранте Восканян. Поети були лише колись…

Але не тільки поети – все було тільки в минулому: подвиги, війни, державні мужі, герої. Лише ставши історією, світ ставав об’єктом уваги Грікора. Але йому не хотілося бентежити свого послідовника, і наставник підбадьорливо зауважив:

– Ти все ж цього не кидай! Але тобі, учителю, ще треба вчитися!

У призначений день Ґабріель привів у йогонолукську школу Стефана і свою маленьку підопічну Сато, у котрої вже загоїлися рани на ногах. Цьому передувала коротка сутичка з Жульєттою. Їй страшно за свого хлопчика, сказала вона, котрий буде сидіти з цими немитими дітьми, та до того ж у якомусь східному хліві. У Парижі Стефана ніколи не посилали в початкову школу, де аж ніяк не менше ризику чимось заразитися та набратися вошей.

Ґабріель наполіг на своєму: якщо міркувати розсудливо, не так уже все це страшно, коли, того й гляди, прийдуть справжні небезпеки, набагато гірші за ці. Він як батько вважає, що набагато важливіше, щоб Стефан до самої суті пізнав своє, рідне, зжився з ним.

В інші часи і за інших обставин Жульєтта знайшла б сотню заперечень. Тепер же вона відразу здалася і замовкла. Це була мовчазна капітуляція, і найменше усвідомлювала це сама жінка. Після тієї нічної розмови, коли їй відкрилося, в якому розпачі перебуває Ґабріель, сталося щось незрозуміле. Та душевна близькість, яка була вирощена в їхньому чотирнадцятирічному шлюбі, з кожним днем танула. Коли Жульєтта вночі прокидалася, їй часом здавалося, що у неї і цього сплячого поруч чоловіка немає спільного минулого. Їхнє спільне минуле залишилося там, у Парижі й інших ваблячих своїми вогнями містах Європи, зовсім відокремлене від них і більше їм не належить.

Що ж трапилося? Ґабріель змінився, вона чи ще щось?

Жінка, як і раніше, не ставилася серйозно до гіпотетичної можливості катастрофи. Смішною здавалася їй сама думка, що вал потопу не відступить перед нею, француженкою. Доведеться потерпіти ще два-три тижні. А там – назад, додому! Тож станеться щось чи ні за ці тижні – її хата скраю. Тому жінка й промовчала, почувши про рішення Ґабріеля віддати Стефана в сільську школу.

Коли ж вона раптом відчула в закутках душі, яким холодом віє від цього «моя хата скраю», француженку пронизав гострий, ніколи раніше не відчутий біль не тільки за себе, але, може, навіть більше, і за Стефана.

Як і слід було очікувати, Стефан нововведення прийняв із захопленням. Він зізнався батькові, що на уроках найдобрішого Авакяна вже не здатен зосередити увагу, зібратися з думками. Цьому паризькому гімназистові, долученому до латини та греки, була куди миліша вірменська сільська школа. Радісна готовність хлопчика пояснювалася не лише тим, що йому набридло повторення уроків із Авакяном, – той також жив у душевному сум’ятті та напруженому очікуванні, особливо з того часу, як у будинку оселилися Іскуя та Сато.

Через Сато стався якось великий переполох у будинку. Якось уранці Стефан і дівчинка зникли, з’явилися тільки через кілька годин після обіду. Для Сато це погано б скінчилося, якби не Стефан, котрий по-лицарськи взяв на себе провину і повідомив, що вони пішли гуляти на Дамладжк і заблукали. Жульєтта влаштувала сцену не тільки Авакяну, але й Ґабріелю, а синові заборонила навіть розмовляти із Сато. Відтепер волоцюга була відлучена від панського товариства і не сміла, буваючи вдома, виходити зі своєї комірчини. Тим більше тягнувся тепер Стефан до Іскуї, котрій давно уже дозволили встати з ліжка, хоч вона ще не одужала. Коли дівчина відпочивала в шезлонгу в саду, Стефан сидів біля її ніг на землі. Багато про що хотілося йому її спитати. Поступаючись його проханню, Іскуя розповідала про Зейтун. Але щойно з’являлася Жульєтта, вони, наче змовники, замовкали.

«Як його тягне до всіх цих…» – думала Жульєтта.

Йогонолукська школа вирізнялася значними розмірами і, як найбільша в Мусадазькій окрузі, була чотирикласною. Керівником школи Тер-Айказун призначив Шатахяна. Шатахян же за власним рішенням відкрив додатковий клас, в якому викладав французьку мову й історію, а Восканян – літературу та чистопис. Але цим справа не обмежилася: при школі відкрили вечірні курси для дорослих. Тут нарешті знайшов застосування своїм талантам і універсальний учений, аптекар Грікор. Він читав лекції про зірки, кольори, живу та мертву природу, про стародавні племена, мудреців і поетів. Лекції читав не окремими темами, а на свій лад, фантастично все змішуючи, бо був витонченим казкарем від науки. Мову свою він розбавляв таємничими словами та числами, так що спантеличені слухачі не зводили з викладача здивованих очей.

Але як яскраво свідчать про тягу до освіти вірменського народу ці вечірні курси для дорослих! Адже їх головним чином відвідували літні люди, найчастіше ремісники, котрі побачили світ та забажали на схилі років дізнатися про нього щось нове, не посоромившись сісти за тісну шкільну парту.

Апет Шатахян записав Стефана в додатковий клас, що складався з тридцяти учнів у віці від дванадцяти до п’ятнадцяти років, потім відвів Ґабріеля убік і сказав:

– Я не зовсім вас розумію, ефенді. Чому ваш син може у нас тут навчитися? Багато про що він, либонь, знає більше за мене, бо хоч я і навчався якийсь час у Швейцарії, але вже стільки років животію в цій глушині! Подивіться тільки на цих дітей: справжні дикуни! Не знаю, пане, чи матиме це позитивний вплив…

– Саме від цього впливу я й не хотів би захищати мого хлопчика, Апете, – відповів Ґабріель, і вчитель здивувався самодурству батька, котрий будь-що хоче перетворити вихованого європейця на азіата.

Класна кімната була переповнена дітворою і батьками, котрі прийшли записати своїх дітей до школи.

Якась старенька підвела до Шатахяна хлопчика:

– Забирай його, вчителю! Але гляди, тільки не дуже бий!

– Ну, ось ви і самі чули, що це таке, – сказав, обернувшись до Ґабріеля, Шатахян і зітхнув над тим, які гори застарілих понять, забобонів і невігластва йому належить здолати.

Багратян і вчитель домовилися, що Стефан буде ходити в школу чотири рази на тиждень, головним чином для практикування у вірменському усному та писемному мовленні. Сато зарахували в початковий клас, що складався переважно з дівчат набагато молодших за зейтунську сирітку, яка важко піддавалася вихованню.

Наступного дня Стефан прийшов зі школи злий. Він не дозволить робити з себе посміховисько через цей дурнуватий англійський костюм, заявив підліток. Він хоче бути одягнений так само, як і всі інші хлопці. І зажадав вельми рішуче, щоб йому пошили у сільського кравця такий же, як у всіх, ентарі – халат із кольоровим поясом – і шаровари. Через цю несподівану вимогу у Стефана спалахнула суперечка з матір’ю, після чого ще багато днів так нічого і не було вирішено.

Замість занять зі Стефаном Самвел Авакян отримав нову, зовсім іншого типу роботу. Ґабріель передав йому всі свої численні розрізнені нотатки, що накопичилися за останні тижні. Студент мав об’єднати отримані в різних варіантах дані в один великий статистичний звіт. Яким було призначення цієї роботи – Авакянові не повідомили. Спочатку йому потрібно було встановити, під певним кутом зору, загальну чисельність жителів Муса-Дага від «мереживниць» Вакефа на півдні до «пасічників» Кебусії на півночі. Відомості, які Багратян зібрав у секретаря йогонолукської громади і війтів інших шести сіл, треба було систематизувати та перевірити.

Уже наступного дня Авакян представив Багратяну таблицю. Загальна чисельність населення семи сіл, відповідно за статтю і віком, була така:

До цього числа входила також сім’я Багратянів і мешканці його будинку. Крім таких сумарних таблиць, були складені, залежно від їхнього призначення, докладні таблиці, що містили дані про чисельність родин в окремих селах і про склад населення за професіями та типом занять. Але Ґабріеля цікавили не тільки люди. Він хотів знати і кількість худоби в окрузі. Це була нелегка робота, і вдалася вона не повністю, бо навіть мухтари не могли дати точну відповідь на такі запитання. Одне було ясно. Великої рогатої худоби і коней не було зовсім. Але кожна більш-менш заможна родина мала кількох кіз, віслюка або мула, на якому возили вантажі або їздили верхи. За звичаєм горян великі отари овець, приватна чи громадська власність, паслися на підніжному кормі на далеких пасовищах, де вони від однієї стрижки до іншої перебували під наглядом чабанів і підпасків. Виявилося, що неможливо навіть приблизно визначити чисельність поголів’я цих овець.

Трудоголік Авакян радий був хоч якійсь роботі, він старанно обходив села і перетворив кабінет Багратяна на сховище кадастрової інформації. Однак про себе він стенав плечима, дивуючись примхам багатія, котрий думає згаяти тривожний час напередодні грізної події цим визнадливим і головоломним заняттям. Нічим, мізкував Авакян, цей одержимий скнара не гребує, все нотує. Готує, либонь, книгу про народне життя на Муса-Дагу. І до всього йому є діло: і скільки в селах тондирів (це такі викопані в землі печі), й який урожай. Мабуть, Багратян був стривожений тим, що горяни купують на рівнині у мусульман кукурудзу і червоне сирійське зерно. Не менше засмучувало його і те, що ні в Йогонолуку, ні в Бітіасі й узагалі ніде у вірменів не було млина.

Наважився Ґабріель навідатися і до аптекаря, розпитував, як справи з ліками. Грікор, котрий сподівався, що візитом Багратяна він зобов’язаний своїй книгозбірні, а не лікам, із розчарованим виглядом обвів рукою стіни. На двох маленьких полицях стояли всілякі баночки та скляночки з нашкрябаними на них чужоземними письменами. Це було все, що хоч якось нагадувало аптеку. Три великих бідони з гасом у кутку, лантух солі, одна-дві купи люлькового тютюну та зв’язка мітел свідчили, що в аптеці йде жвава торгівля предметами побуту, але не медикаментами. Грікор велично постукав сухорлявим пальцем по одній із таємничих сулій:

– Як казав Іван Златоуст, до складу всіх ліків входять сім елементів: вапно, сірка, селітра, йод, мак, смола верби і сік лавра. У сотнях видозмін це завжди одне і те ж.

Посудина у відповідь на постукування видала легкий дзвін, немов підтверджуючи, що містить вдосталь цілющих засобів Івана Златоуста. Після спроби дати йому урок сучасної фармакології Ґабріель більше не проявляв цікавості. На щастя, у нього була своя власна, і хороша, домашня аптечка.

Але, природно, найважливішим стало розвідати, чи є у людей зброя. Приятель Нурхан робив із цього приводу туманні натяки. Але щойно Ґабріель прямо питав про це сільських війтів, вони моментально втікали від нього.

Якось усе ж він наздогнав йогонолукського мухтара Кебусяна у нього вдома, не дав йому сховатися.

– Будь зі мною відвертим, Товмасе: скільки у вас гвинтівок і яких?

Мухтар став відчайдушно косити очима, затряс голомозою головою.

– Господи Ісусе! Невже ти хочеш на нас біду накликати, ефенді?

– Чому саме мене ви не удостоїли своєю довірою?

– Моя дружина цього не знає, мої сини не знають, і вчителі нічого не знають. Жодна людина нічого не знає!

– А мій брат Аветіс знав?

– Твоєму братові Аветісу, нехай буде земля йому пухом, було все відомо. Та він жодній душі ні слова не сказав.

– Схожий я на чоловіка, котрий не вміє мовчати?

– Якщо докопаються, нас всіх порішать.

Однак, як не косив оком, як не тряс головою Кебусян, діватися було нікуди, скінчилося тим, що він замкнув двері на два оберти ключа. Потім, шепочучи від страху, повідав правду.

1908 року, коли «Іттіхат» очолив революцію проти Абдул-Гаміда, уповноважені «молодих турків» роздавали зброю в усіх округах і громадах Османської імперії, переважно вірменських, бо вірмени вважалися оплотом тодішнього повстання. Звісно, Енвер-паша знав про це і, коли вибухнула світова війна, насамперед віддав наказ якнайшвидше відібрати у вірменів цю зброю.

При втіленні в життя цього урядового наказу помітну роль, певна річ, відіграли характер і триб думок тодішніх його виконавців. Якщо у вілаєтах панували завзяті верховоди провінційного «Іттіхата», як, наприклад, в Ерзерумі чи Сивасі, то, траплялося, беззбройні їхні мешканці скуповували у заптіїв зброю, щоб їм же і здати її на виконання урядового наказу. У таких місцинах відсутність зброї розглядалася як злісне її приховування.

У вілаєті у Джелал-бея все відбувалося, як можна припустити, набагато мирніше. Чудовий адміністратор, Джелал із властивою йому людяністю противився заходам блискучого стамбульського бога війни, втілював такі розпорядження з великою прохолодою, якщо просто не відправляв їх у кошик для сміття. Його ввічливість наслідували здебільшого і нижчі чиновники, за винятком жорстокого марашського мутесаріфа. І все ж у січні в Йогонолук із Антіохії для вилучення зброї прибув у супроводі капітана поліції рудий мюдір. Прийнявши до відома свідчення усміхнених мухтарів, що ніхто тут зброї ніколи не отримував, обидва спокійно зникли.

На щастя, мухтар свого часу справді не дав розписки уповноваженому комітету. Ґабріель похвалив війта:

– Дуже добре, а рушниці хоч на щось годяться? Скіль-ки їх?

– П’ятдесят маузерівських гвинтівок і двісті п’ятдесят грецьких карабінів. На кожен є тридцять обойм, разом сто п’ятдесят пострілів.

Ґабріель задумався. На таке і справді не варто слова тратити. А чи немає у людей ще якоїсь вогнепальної зброї? Кебусян зам’явся.

– Це – їхня справа. На полювання багато хто ходить. Але яка користь від кількасот допотопних рушниць із кремінним запалом?

Ґабріель устав і простягнув мухтарові руку.

– Дякую за довіру, Товмасе Кебусян! А тепер, якщо вже ти мені все розповів, я б хотів знати: куди ви все це запроторили?

– Тобі неодмінно треба знати, ефенді?

– Ні, але мені цікаво, і я не бачу підстав приховувати від мене кінець історії.

Мухтар кілька хвилин боровся із собою. Про «кінець історії», крім його співтоваришів війтів, Тер-Айказуна і паламаря, справді не знала жодна душа. Але було в Ґабріелеві щось таке, перед чим Кебусян не міг встояти. І, відчайдушно заклинаючи його мовчати, він усе ж видав Багратяну цю таємницю.

Паки з рушницями і набоями поховали на Йогонолукському кладовищі, по-справжньому, в могилах, і на надгробках написали вигадані імена.

– Ну, ось, тепер моє життя в твоїх руках, ефенді, – вирвався з грудей мухтара стогін, коли він відчиняв двері, випускаючи гостя.

Той, не обертаючись, відповів:

– А може, і так, Товмасе Кебусян.

Думки, яких він і сам лякався, невідступно переслідували Багратяна, були для душі таким сильним потрясінням, що він і на годину не міг забутися ні вдень, ні вночі. При цьому, не зважаючи на його педантичні пошукові роботи, думки ці ніби майоріли десь у примарному світі між колишнім і майбутнім, як і все це життя біля підніжжя зелених гір.

Ґабріель бачив перед собою тільки роздоріжжя, де шлях розгалужувався. Ще п’ять кроків – і відразу туман, темрява. Але, либонь, у житті кожної людини напередодні рішення ніщо не видається настільки нереальним, як мета.

І все ж хіба не було ясно, що Ґабріель віддає всю свою бурхливу енергію цій вузькій долині, що він відкидає будь-який вихід, який, можливо, знайшовся б? Чому не озвався до нього голос: «Чому зволікаєш, Багратяне? Чому втрачаєш день за днем? Ти – людина з іменем, ти – заможний. Скористайся цією перевагою! Нехай чигає на тебе небезпека й очікують величезні труднощі, спробуй, проберися з Жульєттою та Стефаном в Алеппо. Алеппо – дуже велике місто. У тебе там є зв’язки. Ти можеш хоча б дружині та синові забезпечити заступництво іноземних консулів. Так, звісно, твоїх земляків, котрі обіймали чільне становище в суспільстві, усюди пересаджали, перевішали чи заслали. Поїздка, безперечно, стане величезним ризиком. А хіба залишатися тут – менший ризик? Тож не тягни більше, спробуй врятуватися, поки не пізно!» Не завжди мовчав цей голос. Але звучав він гейби приглушено. Мирно височів Муса-Даг. Ніщо не змінилося. Тутешній маленький світ немов підтверджував слушність Ріфата Берекета: навіть найменший відгомін подій не проникав у цю долину. Вітчизна, яку Ґабріель ще вважав давнім дитячим переказом, зараз міцно прикувала його до себе. Та й в образі Жульєтти щось потьмяніло. Тому, якби чоловік навіть і захотів вирватися з-під влади Муса-Дага, він, можливо, не був би спроможний це зробити.

Ґабріель дотримав слова, даного мухтарові, не розповідати нікому про заховану зброю. Навіть із Авакяном жодним словом не обмовився. Зате раптом дав йому нові завдання. Авакяна перевели в картографи. Тепер набув сенсу той план Дамладжка, який Стефан за бажанням батька накреслив недосвідченою рукою ще в березні. Авакяну була замовлена точна мапа гори у великому масштабі і в трьох примірниках.

«Долину з людьми і худобою він вичерпав, – мізкував студент, – тепер справа дійшла і до гірського хребта».

Як відомо, Дамладжк – справжнє серце Муса-Дага. Тоді як на півночі гірський хребет розгалужується на кілька відрогів, які, знижуючись до долини Бейлана, перетворюються з волі природи на примарні замки та тераси, на південь він хаотично і якось не до кінця обривається в долину гирла Оронта. У центрі ж – а це й є Дамладжк – він неначе зосереджує всю свою міць. Тут, у центральній частині, натягує собі на груди міцні скелясті ручища долини семи сіл, немов ковдру, що зібралася в складки. Тут здіймаються, також досить круто, над Йогонолуком і над Аджи-Абіблі два найвищих шпилі гірського ланцюга – єдині, де немає дерев, лише трава росте. Тильна частина Дамладжка утворює доволі велике плато. В найширшому місці, між виходом із Дубової балки та стрімкими скелями узбережжя по прямій лінії, відповідно до підрахунків Авакяна, – понад три кілометри.

Але особливо займали Ґабріеля разюче чіткі межі, в які природа замкнула це плоскогір’я. На півночі там був прохід, затиснений крутими схилами полонин, і вузька сідловина, сюди з долини вела стара гірська стежка. Вона, правда, губилася в чащах чагарників, бо тут ніяк не можна було здолати кручі, що стіною загородили шлях до моря. На півдні ж, там, де гора обривалася над пустельним, майже позбавленим рослинності півколом кам’яного обвалу, височіла велетенська скеляста вежа, висотою п’ятдесят футів. З цього природного бастіону відкривався вид на частину моря й усю рівнину Оронта з турецькими селами, аж до голих шпилів Джебель-Акра. Звідси видно було величезні руїни храмів та акведуків Селевкії в зелених тенетах повзучих рослин. Очі розрізняли кожну колію на важливому тракті, що з’єднував Антіохію з Ель-Ескелем і Суедією. Виблискували білизною кубики будиночків у цих містечках, і яскравим світлом заливало сонце гуральню на правому березі Оронта, поблизу моря.

Кожен, хто хоч трохи тямить у військовій справі, мав би відразу оцінити ідеальне розташування Дамладжка з точки зору оборони. Крім гірського схилу, зверненого до долини, перед яким пасували навіть численні любителі-альпіністи через його неходжений і важкий підйом, єдино вразливим для оборони пунктом було вузьке Північне Сідло. Однак саме тут характер місцевості мав безліч переваг для оборони, і не в останню чергу та обставина, що безлісні схили ущелини, порослі густим чагарником і розмаїтими дикими рослинами, становили непереборні перешкоди.

Картографічна продукція Авакяна далеко не завжди задовольняла Ґабріеля. Він постійно знаходив нові помилки і вади в його мапах. Студент побоювався, як би химери його працедавця мало-помалу не стали б маренням божевільного. Він усе ще ні про що не здогадувався. Тепер вони гаяли цілі дні на Дамладжку. Багратян, котрий брав участь як артилерійський офіцер у Балканській війні, зберіг свій польовий бінокль, метрівку, бусоль та інші вимірювальні прилади, потрібні для орієнтації на місцевості: зараз вони виявилися вельми доречними. Господар вимагав, щоб Авакян наносив на креслення русло кожного струмка, кожне високе дерево, кожну велику кам’яну брилу. Але справа не обмежувалася малюванням червоних, зелених і синіх ліній на мапі – на ній стали з’являтися також дивні слова і цифри. Між вершинами гір і Північним Сідлом розташувалася велика пласка низовина. Вона поросла чудовою зеленою травою, тому тут завжди можна було зустріти отари чорних і білих овець. Чабани і взимку, і влітку цілими днями спали глибоким сном, закутані в свої кожухи, і були схожі на стародавні скульптури.

Багратян і Авакян обійшли навколо це пасовище, ретельно відраховуючи кроки. Ґабріель показав на два ключі, що пробилися крізь густу папороть на краю низовини.

– Це – велике щастя, – сказав він. – Напишіть навскоси: «Городище».

Кінця не було цим загадковим вказівкам. Особливо ретельно розшукував Ґабріель одне місце, що привернуло його своєю лагідною, свіжої красою. Воно теж було розташоване біля русла якогось струмка, але ближче до моря, там, де між плато та стрімкими скелями тягнувся темно-зелений пояс миртів і рододендронів.

– Візьміть це до уваги, Авакяне, і напишіть червоним олівцем: «Майданчик Трьох наметів».

Учитель не втримався і спитав:

– А що це означає?

Але Ґабріель пішов уперед і не розчув. «Я служу помічником мрійнику, допомагаю марити наяву», – сказав собі Авакян. Однак про те, що таке «Майданчик Трьох наметів», він дізнався через два дні.

Коли доктор Алтуні розбинтував руку і плече Іскуї, то дуже засмутився:

– Так я і думав. Були б ми у великому місті, все б обійшлося. Тобі треба було залишитися в Алеппо, світло очей моїх, і там лягти в шпиталь. Але, далебі, ти правильно вчинила, що дісталася сюди. У теперішні часи хто може бути пророком? Ти тільки, будь ласка, не впадай у відчай, любонько! Поживемо – побачимо!

Іскуя намагалася заспокоїти старого:

– Я зовсім не втрачаю надії, лікарю. Адже це, на щастя, ліва рука.

Іскуя не вірила слабким розрадам Алтуні. Вона поглянула на свою руку. Всохла, укорочена, кінцівка безсило висіла від плеча. Ворушити нею Іскуя не могла. Але рада була вже тому, що її більше не мучить біль. Що ж, ось вона і стала назавжди калікою.

Але хіба це велика жертва порівняно з долею, що спіткала етап, із яким їй довелося йти два дні? – казала собі Іскуя. (Вона, як і весь її народ, в глибині душі на диво безнадійно дивилася на майбутнє.)

А ночами Іскую переслідували жахливі картини, чувся шурхіт, човгання, шарудіння, тупотіння тисяч крокуючих ніг. Стомлено скиглять діти, валяться додолу, і їй, незважаючи на хвору руку, доводиться підхоплювати їх по двоє, по троє за раз. Божевільні зойки на початку колони, й ось уже мчать туди, розмахуючи киями, заптії з налитими кров’ю очима. Усюди – личина ґвалтівника. Це – не одна, а тридцять пик, вони знайомі й огидні їй. Але найчастіше постать ґвалтівника виникала над Іскуєю – брудна, обросла щетиною, на товстих губах пузириться слина. Як чітко бачить вона нахилену над собою нелюдськи величезну почвару, калейдоскоп облич, юнка захлиналася від смердючого часникового подиху. Дівчина відбивається, встромляє зуби у волохаті мавпячі руки, що стиснули їй груди. «Але хіба я маю силу? У мене ж тільки одна рука», – міркує вона, ніби виправдовуючись, що кориться жахіттю, та непритомніє.

У дні, що наступали після таких ночей, панночка почувалася, як малярик після апогею, коли температура різко падає. Все сприймалося немов крізь туман, може, тому і переносила Іскуя так легко нещастя, що спіткало її. Паралізована рука, як чужа, батогом висіла з лівого боку. Але тіло, юне, повне життєвих сил, із кожним днем все краще пристосовувалося до своєї вади. Панночка привчилася, сама того не помічаючи, все робити однією правою рукою. Для неї було великою втіхою, що обходилася без чиєїсь допомоги.

Іскуя вже досить давно жила в будинку Багратянів. Якось туди навідався преподобний Арам і, подякувавши за християнський прийом, наданий сестрі, оголосив, що має намір її забрати, позаяк неподалік від батьківського житла знайшов і відремонтував для своєї сім’ї будинок, що раніше стояв пусткою.

Ґабріель дуже образився:

– Пасторе Арам, чому ви забираєте від нас мадемуазель Іскую? Ми всі її дуже любимо, особливо моя дружина.

– Чужі люди вдома з часом стають тягарем.

– Звучить дуже гордо. Та ви самі знаєте, що присутність мадемуазель Іскуї, на жаль, дуже мало відчувається в будинку, до того ж вона тиха та замкнута. Та й, урешті, хіба в усіх нас не спільна доля?

Арам подивився на Ґабріеля важким поглядом:

– Сподіваюся, наша доля не уявляється вам у рожевому світлі.

За цим критичним зауваженням ховалася легка недовіра до чужинця з «благородних», котрий поняття не має про жахи по той бік гори. Але якраз недовірою і привернув до себе священик Ґабріеля. В голосі Багратяна зазвучали теплі нотки:

– Шкода, що і ви не живете у нас, пасторе Арам. Прошу вас, як тільки виникне бажання, заходьте, будь ласка. Із сьогоднішнього дня наш стіл завжди буде накритий ще на дві персони. Даруйте за прохання, зробіть нам ласку, якщо вашій дружині це не важко.

Жульєтта зовсім розсердилася, дізнавшись про передбачуваний переїзд Іскуї у нове помешкання. Між цими жінками встановилися своєрідні взаємини, і не можна заперечувати, що француженка домагалася прихильності юної вірменки. Правда, характер таких стосунків не піддається точному визначенню, і сенс слова «домагалася» передає його лише приблизно. Для своїх дев’ятнадцяти років Іскуя була винятково наївною, особливо беручи до уваги Схід, де жінки рано дозрівають. У пані Багратян дівчина вбачала великосвітську леді, котра нескінченно перевершує її вродою, родовитістю, життєвим досвідом, всією своєю жіночою сутністю. Коли вони сиділи в кімнаті Жульєтти на другому поверсі, Іскуя не в змозі була перебороти свою сором’язливість навіть у цій невимушеній обстановці.

Можливо, вона почувалася скутою і від неробства, на яке відтепер була приречена. Та й Жульєтта, котра шукала товариства Іскуї, також почувалася при ній не дуже впевнено. Це було незбагненно, однак було саме так. Є люди – вони ні за своїм становищем, ні як особистості нічим не примітні, і все ж у їхній присутності ми чомусь шаріємося. Ми самі часом помічаємо, що навіть без поважної причини тримаємося з ними неприродно або нахабно. Можливо, та збуджена балакучість, яка находила на Жульєтту в товаристві Іскуї, пояснювалася такими відчуттями? Жульєтта здатна була довго розглядати Іскую і раптом вибухнути такою тирадою:

– Знаєш, я, правду кажучи, ненавиджу східних жінок за таємничість і ледачі повільні рухи. Я і наших брюнеток терпіти не можу. Але ти, Іскує, нітрохи не східна жінка. Коли сидиш проти світла, у тебе зовсім сині очі…

– І це кажете мені ви, мадам, із вашими очима та білявим волоссям?

– Скільки разів, любонько, я маю тебе благати, щоб ти називала мене не «мадам», а Жульєттою, і казала мені «ти»? Вже так тобі хочеться наголосити, що я набагато старша за тебе?

– О ні, Боже милий, я зовсім цього не хочу… Даруйте… Вибач…

Жульєтта мимоволі розреготалася з того, що Іскуя сприйняла її кокетливий жарт настільки серйозно, навіть очі в неї стали перелякані.

Іскуї довелося майже все своє майно покинути в Зейтуні. Маленький вузлик, який Товмасянам дозволили взяти з собою на етап, залишився десь на негостинних полях, далеко від великого міста. Тож було на ній лише поношене плаття, подерті мешти та панчохи, в яких юнка втікала в Йогонолук.

Жульєтта одягла панночку з голови до ніг. Їй самій це було приємно. Нарешті стала в нагоді скриня, набита сукнями, що здавна слідувала за своєю господинею в подорож із Парижа до Стамбула, Бейрута і в цю глушину (ніколи не можна знати, а раптом знадобиться?). Правда, дамські строї – що листя влітку: трохи в моді настає осінь, всі шовки в’януть, якими б добротними та чудовими вони не були.

Пані Багратян не могла стежити тут за паризької модою, тому винайшла свою власну, керуючись «тільки чуттям». Вона почала перекроювати та перешивати свій розкішний гардероб для себе й Іскуї. Ці післяобідні години, що, до речі, починалися відразу ж після ранкової роботи в покоях і саду, були заповнені захоплюючою працею, що Жульєтті і справді колись треба було навіть потурбуватися про щось інше.

Під кравецьку майстерню відвели одну з порожніх кімнат. Господиня «ательє» взяла собі в помічниці двох майстринь із дівчат Йогонолука. Чутки про це поширилися селами. До Жульєтти щомиті забігали жінки, пропонуючи купити у них шовк і старовинні або нові мережива ручної роботи. У Жульєтти утворилися такі запаси, що вона могла б одягти для балу цілий квітник дам.

Так минали години. Багата на вигадку і творчо винахідлива, Жульєтта обходилася без зразків Vogue[49] і сама малювала ескізи строїв. За багатьма з них тут же шили сукні. З якою метою – пані Багратян було байдуже.

Бідна Іскуя, звісно, могла тільки дивитися, як працюють інші. Зате вона служила Жульєтті чарівною манекенницею. Особливо пасували їй пастельні тони. Дівчині постійно доводилося щось приміряти і то розпускати волосся, то підколювати його, вертітися то так, то сяк. Робила вона це не без задоволення. Жага до життя, похована було під обвалом зейтунських страждань, поступово пробуджувалася в юнці, на щоки її повернувся легкий рум’янець.

– Ах ти, правда, лицемірка, mа petite[50], – жартувала Жульєтта. – По тобі судячи, можна подумати, що ти ніколи нічого не носила, крім цих ентарі та ще, чого доброго, турецької чадри. Але як одягнеш мої сукні, то рухаєшся в них так, наче все життя тільки й думала про вбрання. Не минуло, отже, для тебе даремно життя в Лозанні, ти все ж долучилася до французької культури.

Якось увечері Жульєтта зажадала, щоб Іскуя одягла одну з її вечірніх суконь, відкриту, без рукавів. Обличчя Іскуї спохмурніло.

– Це неможливо. З моєю рукою…

Жульєтта оглянула подругу стривоженим поглядом.

– Це правда… Але скільки ж буде ця історія тривати? Два-три місяці. Я візьму тебе із собою, Іскує. Присягаюся! У Парижі, в Швейцарії є лікарні, де такі недуги лікують.

Майже в той самий час, коли дружина Ґабріеля висловила настільки сміливі припущення, перші пошарпані колони депортованих прибули на місце призначення, в пустелю Дейр-ель-Зор, в Месопотамію.

Іскуя не завжди була така дика та мовчазна. Коли страшні видіння на якийсь час залишали її, коли калейдоскоп огидних примар відпускав її на волю, до дівчини раптом поверталася здатність сміятися, вона охоче та весело розповідала різні кумедні історії про Зейтун. А що юнка співуча, відкрив Стефан, котрий із недавнього часу внадився ходити по обіді в кравецьку майстерню.

Жульєтта знову торкнулася теми, що підкинула вже чимало неприємних хвилин її чоловікові. Дивна річ, Іскуя за відсутності Багратяна викликала в ній гостре бажання кидати критичні зауваження на адресу вірменського народу та протиставляти його культурі, гейби якомусь напівтемному закутку – море світла галльської цивілізації:

– Ви давній народ, припустімо! – просторікувала вона. – Культурний народ. Мабуть. Але чим, по суті, ви доведете, що ви – культурний народ? Авжеж, знаю! Іменами, які мені безперервно повторюють: Абовян[51], Раффі, Сіаманто[52]. Але хто цих людей знає? Ніхто у світі, крім вас. Європеєць ніколи не навчиться розуміти вашу мову, розмовляти нею. У вас не було Расіна та Вольтера. У вас немає Катюля Мендеса[53], немає П’єра Лоті[54]. Читала щось П’єра Лоті, моя люба?

Іскуя, вражена злістю цього монологу, підвела на Жульєтту сторожкий погляд.

– Ні, мадам, нічого не читала.

– Це книги про далекі країни, – сухо пояснила пані Багратян, немов Іскуя заслуговувала осуду за те, що не знає П’єра Лоті.

З боку Жульєтти було не дуже благородно аргументувати аналогіями, яким співрозмовниця нічого не могла протиставити. Але жінку можна було зрозуміти – в її становищі доводилося захищати свій світ від цього незмірно потужнішого оточення.

По очах Іскуї неважко було здогадатися, що їй є що сказати. Але вона обмежилася простою фразою:

– У нас є старовинні пісні. Вони дуже гарні.

– Тоді заспівайте щось, мадемуазель, – попросив Стефан зі свого кута, звідки він розглядав Іскую.

Панночка тільки тепер його помітила. І тільки тепер їй стало ясно, що син француженки – чистокровний вірменський хлопчик, без найменшого домішку чужих рис. З-під блідого чола кліпають неповторні очі його народу, але ж ці дитячі очі все життя бачили тільки добре та приємне. Може, це відкриття і спонукало її здолати внутрішній опір та погодитися заспівати.

Співала дівчина не для того, щоб показати нічого не тямлячій Жульєтті, які хороші вірменські пісні. Вона співала тільки для Стефана, немов це був її обов’язок – повернути втрачене дитя народу в його рідній світ.

В Іскуї був високий ніжний голос, не чарівне сопрано дорослої жінки, а швидше – голос дівчинки. Але скорботний і розмірений ритм її мелодій перетворював цей дитячий голосок на голос жриці.

Іскуя почала з «Пісні про прихід і відхід», яку привезла з собою в Зейтун із Йогонолука. Це була робоча пісня семи сіл, і не стільки завдяки своєму сповненому мудрості тексту, скільки завдяки розміреній, урочистій мелодії:

Слухаючи Іскую, Жульєтта виразно вловила те неприступне в ній, що проявлялося в образі сором’язливості чи печалі, та й у тому, що Іскуя відсувала Жульєттині презенти, що було не чим іншим, як затятим опором, усупереч усім старанням пані Багратян. І позаяк Жульєтта не все в пісні збагнула, то попросила перекласти їй текст. Коли справа дійшла до останньої строфи, вона з тріумфом заявила:

– Вкотре переконуюся в тому, які ви зарозумілі. «Плекає земля освічених синів, а темні раси чекають своїх днів». «Освічені сини» – це, певна річ, вірменський народ, а «темні» неосвічені раси – всі інші…

Стефан перебив її майже владно:

– Ще було щось, Іскує!

Але Жульєтті хотілося почути щось для душі. Нічого, над чим треба замислитися, нічого такого, де б говорилося про освічених синів і неосвічені раси.

– Справжню chanson d’amour[55], Іскує!

Іскуя нерухомо сиділа у кріслі спиною до вікна, трохи нахилившись вперед. Хвору руку з покрученими пальцями вона поклала на коліно. Багряне сонце світило в спину Іскуї, тож риси її були майже непомітні в тіні. Трохи поміркувавши – в пам’яті дівчини, либонь, сплив якийсь спогад, – вона сказала:

– Я знаю кілька пісень про кохання, які тут співають. Я всіх їх запам’ятала, хоча була зовсім ще маленька і нічого в них не тямила. Одну особливо. Вона зовсім навіжена. Загалом її мав би співати чоловік, хоча найголовніша тут – дівчина.

Голос дівчинки, що злився з голосом жриці, виходив ніби з порожнечі. Несамовиті слова неймовірно дисонували з цим холодним голосом:

– Іще! – зажадав Стефан.

Але Іскуя не захотіла більше співати, бо в кімнату, тихо прочинивши двері, увійшов Ґабріель.

У ці дні в маєтку Багратянів було особливо людно: за майже кожною трапезою – нові гості. Жульєтта та Ґабріель були цим задоволені. Їм стало важко залишатися на самоті. Та й час на людях набагато швидше збігав. Кожен прожитий день був перемогою, бо зміцнював надію, що тінь загрози відсувається разом із цим прожитим днем. Наближався липень. Як довго може ще загрожувати небезпека? Поширилися чутки про укладання незабаром мирної угоди. А мир – це порятунок!

Преподобний Арам також став постійним гостем Багратянів. Овсанна ще не цілком оговталася і просила чоловіка подбати про Іскую. Вона знала, як звик Арам жити під одним дахом із сестрою, як йому бракувало Іскуї, коли кілька днів її не бачив.

Але, крім священика, за столом Ґабріеля часто сиділи й інші. Постійними відвідувачами були Грікор зі своїм почтом. Примкнув до них і гість аптекаря – Ґонзаґо Моріс. Молодого грека охоче прийняли в будинку не тільки тому, що він грав на роялі. У нього до того ж був гострий погляд, нюх на все гарне та витончене. Він «помічав». Ґабріель же нічого не помічав або робив це рідко. Моделі, вигадані Жульєттою, які були все-таки домашніми виробами, безцільним марнуванням часу, уважні очі Ґонзаґо відзначали зі схваленням. Він завжди знаходив потрібне слово – без пишномовних лестощів – не тільки про зовнішність Жульєтти, але й про її знахідки як модельєра, що підкреслювали чарівність Іскуї. І оцінював він не як засліплений профан, а як знавець і художник, із допитливим виглядом підіймаючи брови, що сходяться під тупим кутом. Таким чином, тонке розуміння Ґонзаґо надавало художньої цінності майстерності Жульєтти, її робота переставала бути просто розвагою.

Естетичний смак Ґонзаґо позначався і на його зовнішності. Він був, природно, бідний, і за плечима у нього лежало, ймовірно, далеко не безтурботне минуле. Але він ніколи про нього не розповідав. Парубок ухилявся від розпитувань Жульєтти – не тому, що так уже любив критися або змушений був щось приховувати. Здавалося, він презирливо відсунув від себе все колишнє як маловажливе. Всупереч, а може, якраз завдяки своїм обмеженим засобам, він, перебуваючи в оселі Багратянів, був завжди добре одягнений. А позаяк в осяжний термін не міг би оновити власний європейський гардероб, то поводився з ним напрочуд охайно. Це вміння носити костюм і витончена постава дуже подобалися Жульєтті, хоч вона і не усвідомлювала цього.

Набагато менше подобалася ця риса Ґонзаґо обом учителям – Шатахяну та Восканяну: вона викликала в них заздрість, зачіпала їхнє самолюбство. А карлик Восканян зовсім божеволів від ревнощів. Ні його каліграфічна поезія на пергаментних аркушах, ні його велична мова не пробудили в мадам Багратян зацікавлення до його мовчазної ролі в товаристві і до його багатого внутрішнього змісту. А Ґонзаґо, цей самовдоволений метис, порожній вітрогон, одразу здобув її прихильність. І Ґрант Восканян вступив у нерівний двобій із денді. Він побіг до кравця, котрий півстоліття тому два роки працював у Лондоні. На стіні у цього британського майстра висіли викрійки і модні картинки, що зображували бездоганного джентльмена тієї епохи. Правда, з матеріалом було набагато гірше – було лише тонке сіре сукно поважного віку, якому зробило б честь хіба що служити оторочкою маринарки. Незважаючи на це, Восканян обрав за взірець якогось представницького лорда, чия довготелеса постать була одягнена в сірий костюм із двома довгими фалдами. Під час примірки виявилося, що сірий двохвостий стрій карлику – по щиколотки. Та його, однак, це не збентежило, незважаючи на сумніви, висловлені кравцем. Отримавши свій костюм, Восканян засунув у петлицю білу квітку – деталь, яку він також запозичив у свого лорда. На жаль, для повноти ефекту жевжик додав щось і від себе: придбав в аптеці премудрого Грікора плящину дуже міцних пахощів, добру половину яких вилив на свій новий костюм. Цим йому справді вдалося з першої ж миті привернути живу увагу мадам Багратян і присутніх. Скінчилося тим, що Ґабріель відвів його вбік і чемно попросив одягти на кілька годин котрусь із його маринарок. А сірий розкішний стрій тим часом повисить у саду і провітриться.

Крім згаданих гостей, на віллі іноді бували і літні подружні пари – доктор Петрос Алтуні з Майрік Антарам і пастор Арутюн Нохудян зі своєю боязкою дружиною. Тер-Айказун був у Багратянів усього лиш раз.

Одного чудового липневого дня Ґабріель запропонував своїм гостям провести вечір і ніч на Муса-Дагу і зустріти там схід сонця. Це була суто європейська вигадка, близька серцю городянина, котрий був змушений марнувати життя серед бетонних стін, обтяжений діловою кореспонденцією. Але тут? Товариство, що зібралося за столом, було неабияк здивоване такою сміливою пропозицією. Один лише Апет Шатахян, котрий ні за що не хотів вдарити в багно обличчям в очах Багратянів, став вихваляти красу ночівлі просто неба. Але Багратян його розчарував:

– Нам зовсім не треба спати просто неба. Я виявив у нашій комірчині три дуже пристойних намети. Вони належали моєму покійному братові, він користувався ними для далеких мисливських експедицій. Два з них цілком сучасні похідні намети, придбані братом в Англії. Кожен розрахований на дві-три особи. Третій – велике розкішне шатро арабського шейха. Аветіс, мабуть, привіз його колись зі своїх мандрів, а може, намет належав навіть нашому дідові…

Жульєтта доволі прихильно поставилася до майбутньої прогулянки, Стефан застрибав від радощів, і пікнік призначили на найближчу суботу.

Аптекар Грікор, котрий уже все пережив і все здійснив, для котрого ніщо під місяцем не було новим – від виготовлення повидла до порівняльної теології, – поділився своїм досвідом життя просто неба. При цьому його розкосі очі дивилися кудись в порожнечу, а монотонне звучання глухого голосу немов підкреслювало, якою незначною здається оповідачеві ця крихітна частинка його розмаїтих знань. На нерухомому жовтому обличчі лише тремтіла цапина борідка. Бувало, розповідав фармацевт, він тижнями жив на Муса-Дагу, навіть не спускаючись ввечері в долину. Хто по-справжньому знає Муса-Даг (але хто ж знає його по-справжньому?), той знайде там надійний прихисток на ніч і обійдеться без намету. Він, Грікор, звісно, має на увазі не тільки загальновідомі печери над Кебусією. Народ склав легенду про святого Саркіса, котрий, переслідуючи язичників, злетів на баскому коні на Дамладжк, і копита коня-велетня залишили сліди, величезні западини – печери. Але Муса-Даг нічого спільного зі святим Саркісом не має, зате має безпосередній стосунок до самітника Сукіаса й інших пустельників і ченців, котрі в далекі, давно минулі часи, віддаляючись від світу, селилися в яскинях.

Правда, аптекарю під час його багатоденного перебування на Муса-Дагу і на гадку не спадало шукати, як ці пещерні жителі, благодаті – його цікавило тільки пізнання природи. Своїм тодішнім ботанічним дослідженням він зобов’язаний повним гербарієм Муса-Дага. Любителі флори знайдуть у цьому гербарії кілька взірців лисохвіста та свинцевого кореня, про які в своїх працях не згадує навіть славетний Лінней[56]. У Грікора з приводу своїх відкриттів збереглося листування з багатьма президентами академій. На жаль, молодь втратила інтерес до світу рослин та їхньої класифікації, вона живе без глибоких почуттів, не турбуючись про завтрашній день (випад проти вчителів). Але він сміє стверджувати, що спроможний як фармацевт витягти з лікарських трав, що ростуть на Муса-Дагу, все, що вживають в медикаментозній медицині. Аптекареві нема чого їздити в Антіохію, щоб поповнити запаси хініну й інших пігулок чи порошків із державних складів. (Це був уже випад проти Багратяна за те, що той без належної довіри оглядав аптеку мудрагеля.)

Крім їмості, пані Нохудян, котра втратила дар мови від проекту Ґабріеля, настільки шкідливого для здоров’я її немічного, слабосильного чоловіка, тільки Іскуя не погодилася взяти участь у вилазці.

Що дивного! Вона пізнала досить безвихідного жаху ночей просто неба, у відкритому полі. Те, що інші називали задоволенням, в її очах було блюзнірством. Панночка почувалася, як голодний, котрий споглядає, як пересичені люди викидають за вікно їжу. Вже за сімдесять миль звідси на схід по шосе тяглися вмираючі колони вигнанців. Дівчину обурювала безсердечна витівка Багратяна. Про щире підґрунтя цієї ідеї вона й не здогадувалася.

– Я б хотіла залишитися вдома, – благала Іскуя.

Ґабріель відповів не без суворості:

– Як заманеться, Іскує! Але я гадав, що ви підтримаєте компанію. Ні, ви повинні жити з Жульєттою у великому наметі.

Іскуя не зводила очей зі скатертини, насилу підбираючи слова.

– Я… Я боюся… Адже щоночі радію, що сплю в будинку.

Ґабріель спробував зазирнути їй в очі:

– А я на вас розраховував.

Іскуя, не підводячи голови, міцно стисла губи. Дивна річ – Багратян раптом розлютився через таку, здавалося б, дрібницю:

– Я наполягаю, Іскує!

По обличчю її пробігла судома. Жульєтта зробила знак чоловікові, щоб той облишив Іскую, давши зрозуміти, що бере на себе обов’язок вмовити юнку.

Але це виявилося важчим, ніж вона сподівалася. Спочатку жінка спробувала впливати на Іскую суто жіночою логікою: мовляв, по суті, всі чоловіки – хлопчаки. Для жінки, котра хоче будувати життя по-своєму і тримати стерно у власних руках, найрозумніше – за можливості не перечити маленьким чоловічим примхам. І ніщо не викликає такої подяки у справжнього чоловіка, ніколи він не буває таким покірним, як тоді. А жінці, щоб здійснювати свою волю у важливих життєвих питаннях, треба спокійно поступатися в дрібницях.

Та, схоже, Жульєттина проповідь була адресована заміжній жінці – собі самій. Але яке діло Іскуї до «маленьких чоловічих примх» Багратяна? Вона зніяковіло дивилася вбік.

– Для мене це – не дрібниці.

– Але це, вочевидь, дуже мило. Все ж буде якось інакше…

– У мене дуже багато всіляких спогадів про те, як буває «інакше».

– Твій брат, священик, не заперечував…

Іскуя глибоко зітхнула.

– Я ж не з упертості…

Але Жульєтта, либонь, уже здалася:

– Якщо ти залишишся вдома, то я, мабуть, також не піду. У мене немає жодного бажання бути єдиною жінкою серед такої юрби чоловіків. Уже краще тут залишуся.

Іскуя окинула Жульєтту тягучим поглядом:

– Ні, так не можна! Ми не можемо так учинити! Якщо ти хочеш, я піду. Для тебе зроблю це з радістю. Те почуття вже минулося.

Жульєтта раптом відчула втому.

– До кінця завтрашнього дня у нас ще багато часу. Ще десять разів передумаєш.

Вона піднесла руку до чола, заплющила очі – якийсь важкий морок, немов частина зловісних спогадів Іскуї, проник у її душу.

– Може, ти й маєш слушність у своїх відчуттях, Іскує! Ми живемо так бездумно…

Наступного дня в дорогу зібралися рано. Заради жінок вирішили йти не найкоротшою дорогою – Дубовою балкою, а зручнішими, обхідними стежками через Північне Сідло. Добиратися до нього треба було путівцем, через Азіру та Бітіас, загалом півмилі. Сьогодні Муса-Даг, незважаючи на свої прірви, скелі-бастіони і зарості, поводився, як ґречна гора, яка бажає показатися альпіністам із найкращого боку.

Всі перебували в дуже бадьорому настрої, навіть Іскуя якось повеселішала. Ґабріель мав можливість переконатися, що його син із того часу, як відвідує школу Шатахяна, з запаморочливою швидкістю забуває своє європейське виховання.

– Я його просто не впізнаю, – сказала якось Жульєтта чоловікові. – Нам треба дуже за ним наглядати. Він уже говорить, як його блискучий наставник, цією дерев’яною вірмено-французькою говіркою.

Стефан уже знав Дамладжк майже так само добре, як і його батько. Він намагався вдавати з себе провідника. Однак весь час звертав із дороги, позаяк не хотів пропускати жодної важкодоступної кручі, де міг би похизуватися своєю спритністю. Часом підліток ішов далеко вперед, а іноді так відставав, що його голос, який відгукувався на поклик, був ледве чутний.

У Стефана були серйозні причини відставати: Сато, певна річ, не дозволили брати участь в екскурсії, хоч хлопець і просив за неї. За цим диким і злющим створінням поки що не значилося ніяких злочинів, і все ж вона відштовхувала від себе всіх своїми «нечистими очима». Але Сато була єдиною його ровесницею в обійсті, тому Стефан із класової, так би мовити, солідарності однолітка завжди був на її боці. Він і зараз знав, що подруга, за своїм звичаєм, крадькома йде їхніми слідами. І час від часу він відставав, аби пройти із Сато кілька кроків.

Правда, розмовляти з нею було дуже важко. Якийсь час ця тваринка відповідала по-хорошому, цілком розумно, та раптом впадала в нестяму, і тоді з рота її випірнали безглузді, огидні звуки.

До чудової галявини дійшли раніше, ніж Ґабріель планував. Христофор, слуга Мисак і конюх під керівництвом Авакяна добре попрацювали. Намети були вже розбиті та міцно закріплені. Над шейховим, або дідусевим, шатром навіть майорів прапор із вишитим давньовірменським гербом: Арарат, ковчег, а посередині ширяє голуб.

Шатро це і справді було розкішним житлом, нагадуванням про далекі часи величі та блиску. Мало воно вісім кроків у довжину і шість завширшки. Осердя було зроблене із жердин в руку завтовшки, з винятково твердої деревини, стіни намету зсередини були обшиті гарними килимами. Правда, намет мав суттєвий недолік: усередині гостро пахло камфорою та старими речами. Стінки шатра зберігалися у великих лантухах, згорнуті в рурку, і керуючий маєтком Христофор час від часу висипáв на них гори камфори й антимольних порошків.

Набагато більше відпочивальники захоплювалися двома сучасними похідними наметами, які Аветіс-молодший привіз кілька років тому з Лондона. Зроблені, як заведено, з брезенту, вони були обладнані всім, що здатен винайти кмітливий розум досвідченого мисливця та світської людини. Справа в тому, що Аветіс незадовго до того, як його підкосила хвороба, готувався до подорожі з двома друзями-англійцями майже неходженими гірськими та степовими місцинами.

У цих наметах ніщо не було забуто: складні похідні ліжка, на яких спати було зовсім не жорстко; шовкові спальні мішки; розбірні, легкі, як пір’їнка, столи й ослони; кухонний і чайний посуд, миски та тарілки – все алюмінієве; гумові умивальні мидниці та рукомийник; і – що варто згадати – газові та гасові лампи із захистом від вітру.

Стали розподіляти житло. Жульєтта відкинула шатро шейха і зайняла разом із Іскуєю один із сучасних упорядкованих наметів. Грікор і Ґонзаґо отримали другий такий самий. Учитель Восканян із якихось незрозумілих міркувань оголосив, кинувши суворий погляд на Жульєтту, що вважає за краще провести ніч наодинці з собою, далеко від роду людського. Проголосивши цю декларацію, він схилив свою кучеряву голову, ніби чекав, що пролунає загальний хор похвал такому гордовито-мужньому рішенню і той же прихильний жіночий голос спробує відмовити сміливця від цього наміру. Але Жульєтта навіть не згадала ні про диких лісових звірів Муса-Дага, ні про дезертирів, котрих не злякався Восканян. Ніхто не став заперечувати необхідність діалогу Восканяна з власною душею. А він, скорчивши зневажливу міну, відвернувся і весь вечір провів у похмурих роздумах, так і не отримавши можливості скасувати своє не оцінене належним чином рішення.

У розкішному апартаменті з вимпелом на верхівці розташувалися Ґабріель, Стефан, Авакян і Шатахян.

Багратян називав подумки цей вечір генеральною репетицією. Правда, минув він без особливих пригод. Нічого романтичного не відбулося, хіба що кухар Ованес варив їжу на багатті, просто неба. Одчайдух Мисак кілька днів тому скоїв наїзд на Антіохію, де у знайомого армійського постачальника роздобув партію англійських консервів – цілий лантух, саме ними сьогодні й вечеряли. Під час вечері Стефан кілька разів потай відносив у м’якуші булки частину своєї порції консервів голодній Сато, котра трималася подалі від відблисків багаття.

Біля вогнища сиділи, як годиться, на ковдрах. Мисак розстелив на рівному місці скатертину, розставив на ній миски з їжею. Вечір був приємно свіжий. Місяць вступив у свою третю чверть. Помалу згасало полум’я багаття. За вечерею пили вино та міцну самогонку з ягід шовковиці, яку гнали місцеві селяни. Але цього вечора бракувало затишку та задушевності. Жульєтта дуже рано покинула товариство. Вона відчувала якесь незрозуміле пригнічення. Тільки зараз втямила, чому так пручалася Іскуя цій затії. З усіх боків тут чатувала первозданна, відлюдькувата земля, така жахливо сувора. А пробі, і справді є щось блюзнірське в цій вигаданій Ґабріелем розвазі?

Вона пішла з Іскуєю до намету. Побажали один одному на добраніч й інші. З високо піднесеною головою пішов і Восканян, він примостився неподалік від місця, де розташувалися на ночівлю слуги, і за ніч змерз, розплачуючись за власне штукарство.

Ґабріель розподілив між чоловіками нічну вахту біля наметів. Чергували по двоє, змінювалися що три години. Багратян роздав гвинтівки та бойові набої. Христофор і Мисак ходили з його покійним братом на полювання і вправно поводилися з вогнепальною зброєю.

Ґабріель ліг останнім. Але йому не спалося, як не спалося й Іскуї. Вона лежала нерухомо, боячись поворухнутися, щоб не розбудити Жульєтту. А Багратян кілька годин перевертався з боку на бік. Його душив запах камфори й якийсь затхлий дух у наметі. Врешті-решт чоловік одягнувся і вийшов. Було, ймовірно, о пів на першу. Він звелів вартовим – Мисаку та кухареві – йти спати, а сам, залишившись єдиним чатовим, став повільно крокувати навколо табора з трьох наметів. Часом він вмикав свій кишеньковий ліхтарик, але пучок світла відкидав лише крихітний кружечок.

Ніч не таїла в собі нічого загрозливого. За учасниками пікніка не пішла навіть жодна з тих здичавілих собак, через яких унизу, в долині, небезпечно ходити вночі, їхні очі-жаринки не супроводжували сьогодні людей. Жодного підозрілого звуку. У темряві ночі, як блискавки, ширяли кажани. Блідий місяць, уже готовий канути в море, на мить виплив із-за хмари, аж тут у мертвій тиші раптом заспівав соловей – та так заливисто й дзвінко, що Багратян був вражений.

Він спробував зрозуміти, як же це сталося, що його найпотаємніші думки вже набули таких реальних обрисів. Ось вони вимальовуються на нічному небі силуетами трьох наметів. Як так сталося? Але ні, він не міг зараз міркувати, занадто багато почуттів тіснилося в душі.

Ґабріель закурив нову цигарку і раптом побачив неподалік від себе привида. Той також закурив. Примара була в смушевій шапці турецького солдата і спиралася на піхотну гвинтівку. Риси обличчя приблуди Багратян не міг розгледіти, але те, що дозволив побачити слабкий вогник цигарки, було, далебі, дуже худим обличчям. Ґабріель гукнув привида, але той не зрушив із місця навіть після другого і третього окликів. Багратян вийняв армійський пістолет і, голосно клацнувши, зняв запобіжник. Це була зайва формальність, оскільки Ґабріель відчував, що тінь нічого проти нього не вдіє. Примара ще трохи постояла, потім вибухнула якимось булькаючим і байдужим сміхом, вогник цигарки зник, а з ним і людина.

Ґабріель розштовхав заспаного Христофора:

– Тут є якісь люди. Гадаю, з дезертирів.

Керуючий анітрохи не здивувався.

– Так, це, либонь, дезертири. Бідолахам нелегко тут.

– Я бачив тільки одного.

– Може, Саркіса Кілікяна?

– А хто такий Саркіс Кілікян?

– Astwadz im! О Боже!

Христофор втомлено відсахнувся – це, либонь, означало, що висловити словами, хто такий Саркіс Кілікян, неможливо. Однак своїм людям – всі вони прокинулися – Багратян наказав:

– Ідіть шукайте його! Візьміть чогось попоїсти. Людина явно голодна.

Христофор і Мисак вирушили на пошуки, взявши з собою кілька бляшанок консервів і ліхтар, проте через якийсь час повернулися ні з чим. Цілком імовірно, що в останню мить їм усе ж стало страшно.

Якщо вечір напередодні навіяв тугу, то ранок приніс розчарування. Світ постав у тумані. Серця людей переповнилися тривогою. Сонце зійшло невидимо. Вирішено було все ж піднятися на один із голих шпилів, звідки відкривалися, повільно виростаючи з туману, море та суходіл.

Багратян озирнувся навколо:

– Кілька тижнів тут цілком можна було б прожити.

Він сказав це так, немов захищав красу Муса-Дага від несправедливих нападок. Грікор у своєму незворушному спокої удостоїв поглядом уже бурхливе море.

– Колись, у мій час, в ясну погоду звідси можна було побачити Кіпр.

Ніхто не посміявся над цими словами і не спитав: невже острів Кіпр, розташований онде, на південному заході, поплив ще далі в Середземне море з того часу, як англійці зробили його своєю військово-морською базою?

Багратян також зацікавився Кіпром:

– Від мису Андрія до гирла Оронта не буде і п’ятдесяти морських миль. І все ж за той час, що я тут, ще жоден англійський чи французький корабель не показувався біля узбережжя.

– Тим не менше вони засіли на Кіпрі.

Промовивши ці безперечно заспокійливі слова, Грікор обернувся до Кіпру спиною і став байдуже розглядати безкраї простори на півдні та сході, про які десятки років нічого не чув. Крізь просвіти в тумані, що танув, чітко вимальовувалися арки римського акведука в Селевкії. Над голими вершинами східного Дамладжка висіло сите іржаве сонце. Сірими та брунатними виступами спускалися схили пагорбів до Антіохії. Незбагненним здавалося те, що в порожніх складках Землі, на цих незайманих рівнинах, судилося жити сотням тисяч людей.

Картина цієї мирної пустелі спонукала аптекаря відзначити те, чого він раніше зумисне не торкався. Його старечий палець вказував кудись удалечінь:

– Ось дивіться! Все, як і раніше! При Абдул-Гаміді тут часто весь горизонт палав, як у вогні! А ми, як-не-як, дожили до старості.

Ґонзаґо виспався краще за всіх учасників пікніка, судячи з його свіжого і підтягнутого вигляду. Він вказав на великий спирто-горілчаний завод під Суедією, рури якого вже починали диміти. Завод, розповів він, належить іноземній фірмі, директор його – грек, Моріс познайомився з ним в Александретті. Два дні тому, не більше, Ґонзаґо балакав із ним і дізнався важливі новини. Перша: американський президент і Папа Римський спільно намагаються підготувати мирну угоду, що отримує доброзичливі відгуки.

Друга новина стосується переселення вірменів: депортація поширюється тільки на анатолійські вілаєти, але не на Сирію. Він, Ґонзаґо, не може перевірити, наскільки ці відомості правдиві, але згаданий директор заводу, чоловік солідний, щомісяця веде перемовини про державні поставки з самим валі Алеппо.

У цей момент Ґабріеля охопила всепоглинаюча впевненість у тому, що будь-яка небезпека минула і що майбутнє відступило в незриму далечінь. У нього було таке відчуття, ніби він змусив здатися саму долю. У пориві подяки він вигукнув:

– Ну скажіть самі, правда, тут прекрасно?!

Жульєтта квапила з поверненням додому. Вона ненавиділа з’являтися на люди вранці, та ще й у товаристві чоловіків. Вранці добре виглядають тільки потворні жінки, а о шостій ранку – ні світ ні зоря – леді не буває. Крім цього, їй забаглося з півгодинки ще відпочити до заутрені. Католичка, вона заради Ґабріеля перейшла перед їхнім вінчанням у григоріанськую віру. Це була одна з принесених жертв, про які вона мала звичку згадувати під час сварок. У такі миті пані Багратян засуджувала у властивій їй манері й усю Вірменську церкву. Для Жульєтти вона була занадто буденною, позбавленою шику та краси. Посилання на те, що Вірменська церква всі свої вільні кошти жертвує на шкільну освіту, жінка відкидала як занадто надумане пояснення. Але – і це головне – Жульєтті не подобалося, що григоріанські священики носять бороду, часто дуже довгу. Бородатих чоловіків француженка терпіти не могла.

Назад поверталися коротшою гірською стежкою, через Дубову балку. Цим шляхом усього за годину можна було дістатися додому. Попереду йшли Грікор, Ґабріель і Шатахян. Слідом за ними – Стефан із Іскуєю. За ними самотньо прошкував Ґрант Восканян. Зарозуміла гримаса на його обличчі свідчила, що цей насуплений учитель злий на весь світ. Він раз по раз із таємничою люттю скидав униз камінці на своєму шляху, немов замислив замах на життя тих, хто йде попереду.

Останньою йшла Жульєтта, поруч із нею – Ґонзаґо. Самвел Авакян оголосив, що трохи затримається: він скористався слушною нагодою, щоб внести поправки в свою мапу Муса-Дага.

Багратян наказав не прибирати поки що намети. Вартувати їх на Дамладжку мали позмінно стайничі. Можливо, зауважив Ґабріель, намети в недалекому майбутньому знову знадобляться для чергового пікніка. Спонукало чоловіка до цього, крім усього іншого, забобонне переконання, що такими приготуваннями можна запобігти удару долі.

Нечітка стежина щоразу губилася в гущі чагарника та насипу. Жульєттині ноги, зніжені, взуті в легкі черевички, боязко зупинялися перед кожною перешкодою. Тоді Ґонзаґо міцно підхоплював жінку під руку. Дорогою між ними відбулася розмова – уривчаста і не без викрутасів.

– Думка про те, що ми з вами, мадам, єдині тут іноземці, не дає мені спокою.

Жульєтта боязко помацала носаком взуття стежку.

– Та ви хоч грек… Начебто не зовсім іноземець…

– Як?.. Я виховувався в Америці… А ви ж не дуже давно заміжня за вірменином.

– Так, у мене є всі підстави жити тут… А у вас?

– У моєму житті підстави для вчинків завжди з’являються опісля.

Вони підійшли до місця, де дорога пішла під ухил. Жульєтта зупинилася і з полегшенням зітхнула.

– Я ніколи не могла зрозуміти, що вас сюди привело… Ви ж не дуже відверті з цього приводу… Що може робити в Александретті американець, якщо він не торгує смушком, бавовною або чорнильним горіхом?

– Як би я не таївся… тут, будь ласка, обережніше… вам охоче поясню чому… Я працював акомпаніатором у гастролюючому мюзик-холі… Огидне заняття… Хоча мій квартирний господар Грікор вельми високої про нього думки.

– Он як? А потім ви підло покинули ваших артисток… Де ж тепер трупа?

– У неї контракти на гастролі в Алеппо, Дамаску та Бейруті…

– Отже, ви втекли?

– Цілком вірно! Це була справжня втеча… одна з моїх вад…

– Втеча? Та ви такий молодий… Ну ні, у вас, либонь, були поважніші причини…

– Я не такий молодий, як вам здається…

– Господи, ну що за дорога! В мене у взутті повно камінців… Дайте мені, будь ласка, руку. Ось так.

Вона міцно вхопилася лівою рукою за Ґонзаґо, а правою витрясала свої черевички. Ґонзаґо продовжував:

– Скільки ж, по-вашому, мені років? Вгадайте!

– Зараз мені, любчику, не до цього…

Ґонзаґо серйозно і навіть начебто винувато зронив:

– Тридцять два!

Жульєтта розреготалася:

– Для чоловіка це багато?

– Я, мабуть, більше пережив, ніж ви, мадам… І коли тебе ось так теліпає по світу, тоді бачиш, де правда…

– Бозна, куди вони всі поділися… Агов! Могли б відгукнутися…

– Ми встигнемо вчасно…

Коли дорога знову стала крутішою, Жульєтта зупинилася:

– Я не звикла лазити по горах… У мене ноги болять… Побудьмо тут трішки!

– Тут ніде сісти…

– Раджу вам, Ґонзаґо, робіть ноги з Йогонолука!.. Що вам можуть зробити? Ви – американський підданий… І нітрохи не схожий на вірменина…

– На кого ж? На француза?

– От уже ж ні, не мрійте!

Дорогу перерізав струмочок, що плив Дубовою балкою. Ні містка, ні хоча б стовбура дерева, перекинутого впоперек. Ґонзаґо легко підняв на руки Жульєтту, хоча та була великою та важкою. По його вузьких плечах важко було здогадатися, що він наділений такою силою. Жінка з неприязню відчувала на своїх стегнах холодні пальці цього чужого чоловіка.

Стежка стала рівною, і мандрівники прискорили крок. Ґонзаґо заговорив про найістотніше:

– А як же Ґабріель? Чому він залишається тут? Хі-ба у нього немає жодного способу вибратися з Туреччини?

– Під час війни? Куди? Ми – турецькі піддані… Ґабріель військовозобов’язаний… Паспорти у нас відібрали… Хто зрозуміє, що задумали ці дикуни?

– Але ви, Жульєтто, достатньо схожі на француженку… Ні, більше ви схожі на англійку…

– На француженку, на англійку… Це ви до чого?

– Трохи рішучості, і ви самі пройдете де треба…

– Я – дружина і мати!

Зараз Жульєтта йшла настільки швидко, що Ґонзаґо навіть відстав. Вона почула, як до неї долетів, наче подих, напівшепіт:

– Життя є життя…

Пані Багратян різко обернулася:

– Якщо ви так гадаєте, то навіщо залишаєтеся в Азії?

– Я? Та війна стосується всіх чоловіків на світі.

Жульєтта сповільнила крок.

– Та вам це так легко, Ґонзаґо. Якби ми мали ваш американський паспорт! Ви ж без проблем можете приєднатися до ваших супутниць у Дамаску чи Бейруті. Чом би й ні? Приросли ви, чи що, до цього Богом забутого клаптика землі?

– Чому? – тепер Моріс ішов пліч-о-пліч із Жульєттою. – Чому? Якби я навіть знав точно, вам, Жульєтто, я, далебі, найменше зважився б це сказати.

На повороті дороги їх чекав Восканян. Він зробив над собою зусилля і приєднався до відсталої пари. Час від часу вчитель кидав на Жульєтту похмуро-наказовий погляд. До воріт саду Багратянів ніхто не промовив жодного слова.

Божою милістю немов із натхнення влаштував Ґабріель свою генеральну репетицію майже в останню мить: на під’їзді його чекав Алі Назіф, рябий жандарм.

– Господарю, я прийшов за моїми меджидіями, в рахунок яких ти дав мені завдаток.

Ґабріель вийняв із гаманця один фунт стерлінгів і спокійно простягнув його Алі Назіфу, котрому чекати, не проявляючи нетерпіння, поки не виконає свого зобов’язання, було чимось само собою зрозумілим.

Старий заптій обережно взяв банкноту.

– Я роблю важкий проступок, порушивши наказ. Стережися, щоб не видати мене, ефенді!

– Гроші ти взяв. Кажи!

В Алі Назіфа забігали очі.

– Через три дні по селах будуть ходити мюдір і капітан поліції.

Багратян поставив свою палицю в кут і зняв із плеча польовий бінокль.

– Он як? І що хорошого скажуть нам, у наших селах, капітан поліції та мюдір?

Жандарм став потирати своє неголене, щетинисте підборіддя.

– Ви маєте піти звідси, ефенді, всі до єдиного. Так велять каймакам і валі. Заптії зберуть усіх вас, із Суедії й Антіохії, і поведуть на схід. Та тільки в Алеппо – можу і це тобі сказати – вам не дозволять зупинитися. Це забороняється через консулів.

– А ти, Алі Назіфе, також будеш серед цих заптіїв?

Рябий був вкрай обурений:

– Іншалла! Слава Богу, ні! Хіба я не прожив із вами дванадцять років на посаді коменданта всієї округи? Й усі були задоволені? День і ніч наглядав, аби був лад. А тепер через вас втрачаю хороше місце. Така ось людська невдячність! Наш пост скасовується, остаточно та безповоротно.

Багратян тицьнув йому в руку кілька цигарок, аби трохи розрадити бідолаху.

– А тепер, Алі Назіфе, скажи мені, коли розформують твій пост?

– Мені наказано сьогодні ж вирушати із загоном в Антіохію. А потім сюди прибуде мюдір із цілою ротою.

У двері входили Жульєтта, Іскуя та Стефан. Присутність Алі Назіфа не викликала в них жодних підозр. Ґабріель вивів заптія з передпокою на майданчик перед будинком, засипаний галькою.

– Виходячи з того, що ти мені повідомив, Алі Назіфе, села три дні залишатимуться без нагляду.

Ґабріель, вочевидь, засумнівався у правильності цього повідомлення. Переляканий жандарм стишив голос:

– О, ефенді, якщо ти про мене згадаєш, то мене повісять та ще й причеплять дошку з написом «державний зрадник». А я, незважаючи на це, все тобі розповідаю. Впродовж трьох днів у селах не буде жодного заптія, бо пости будуть заново формуватися в Антіохії. Потім вам дадуть ще кілька днів на збори.

Ґабріель пильно дивився на горішні вікна свого будинку, ніби боявся, що Жульєтта за ним спостерігає.

– Алі, ви були зобов’язані представити списки жителів?

Рябий із відвертою зловтіхою йому підморгнув.

– Тобі, ефенді, сподіватися нема на що! На багатих та освічених вони найбільше злі. Що за радість, кажуть, якщо бідні та працьовиті вірмени здохнуть, а панове дуки й адвокати залишаться в країні! Ти у них на особливо поганому рахунку. Твоє ім’я, ефенді, буде в списку першим. Вони весь час про тебе казали. І думати нічого, що вони твою сім’ю пожаліють. Це вони абсолютно точно обмізкували. До Антіохії ви будете разом. А там вас розлучать.

Багратян майже із задоволенням розглядав заптія.

– Та ти, либонь, потрапив у число високопоставлених і посвячених? То, може, мюдір відкрив тобі своє серце, Алі Назіфе?

Рябий велично кивнув головою.

– Лише заради тебе, господарю, я стільки старався. Простоював годинами в канцеляріях хюкюмета і слухав в усі вуха. О, ефенді, я заслужив більше за твій жалюгідний паперовий фунт, ще й нагороду на тому світі! Яка ціна нині паперовому фунту? Якщо його на базарі і погодяться розміняти, то неодмінно обдурять. Ти тільки вдумайся: моїм наступникам дістанеться більше, ніж сто золотих фунтів і всі меджидії, які можна добути в селах. Їм буде належати твій будинок із усім добром, яке там є. Тому що тобі нічого не дозволять взяти з собою. І твої коні їм дістануться. І твій сад із усіма плодами, які він виростить…

Багратян перервав цей барвистий перелік:

– Та чи піде тільки це їм на користь!..

Він розправив плечі і підвів голову. Але Алі Назіф понуро тупцював на місці.

– І тепер я продав тобі все це за клаптик паперу.

Щоб позбутися його, Ґабріель висипав із кишені всі свої піастри.

Коли Багратян увійшов у будинок священика, то, на превеликий свій подив, дізнався, що Тер-Айказуну про близьку катастрофу стало відомо за кілька годин до повідомлення Алі Назіфа. У тісній кімнаті вже зібралися Товмас Кебусян, шестеро інших мухтарів, двоє одружених священиків із сіл і преподобний Нохудян із Бітіаса.

Сірі і ніби воскові обличчя. Страшна звістка була як удар грому в нерозсіяному мареві хворобливого напівсну, в якому багато тижнів ходили ці люди. Вони стояли уздовж стін, так щільно притулившись до них, що здавалося – це мертві виліплені фігури, які виступають із цегли. Сидів один Тер-Айказун. Його закинуте назад обличчя опинилося в густій тіні. Тільки руки, що спокійно лежали на письмовому столі, осяяв нерухомий сонячний зайчик. Коли хтось із присутніх промовляв, то говорив ледь чутно, ледве ворушачи губами. Тер-Айказун, звертаючись до Багратяна, сказав упівголоса:

– Я звелів присутнім тут мухтарам негайно після повернення в села скликати громади на сходини. Сьогодні ж, і якнайхутчіше, сюди, в Йогонолук, мають з’явитися всі дорослі жителі – від Вакефа до Кебусії. Ми збираємо їх на загальні сходини, де буде вирішено, до яких слід вдатися заходів…

Із кута долинув тремтячий голос пастора Нохудяна:

– Ніяких заходів вжити не можна…

Від стіни відокремився мухтар Бітіаса.

– Чи є в цьому сенс, чи ні, народ має зібратися: людям треба послухати інших і самим висловитися. Тоді все буде легше.

Тер-Айказун, насупившись, вислухав цей обмін репліками, що перебив його. Потім продовжив викладати Багратяну свої пропозиції:

– На цих сходинах громади мають вибрати людей, котрі користуються їхньою довірою і візьмуть на себе керівництво ними. Лад – єдина зброя, що нам залишилася. Якщо ми і за своєю околицею будемо підтримувати порядок і дисципліну, то, можливо, не загинемо…

Вимовивши слова «за своєю околицею», Тер-Айказун підняв повіки, що наполовину ховали очі, і допитливо глянув на Ґабріеля. Товмас Кебусян похитав голомозою головою:

– На церковному майдані влаштовувати збори заборонено. Адже там заптії. В церкві також не можна. Бозна-хто туди може залізти, підслухати і донести на нас. Та й мала церква, всіх нас не вмістить. Але тоді де?..

– Де? Дуже просто! – Багратян лише зараз подав голос. – Мій сад оточений високою огорожею. В огорожі три хвіртки, що зачиняються. Місця там вистачить для десяти тисяч людей. Ми там будемо, як у захищеній фортеці.

Пропозиція Багратяна вирішила справу. Тим, хто зневірившись або від душевної втоми безвольно йшов на загибель, не опираючись знищенню, і тим, хто завжди і в усьому чинив перешкоди, тепер нічого було заперечити. Та й які, врешті-решт, заперечення можна було висловити проти того, щоб жителі вірменської долини в смертний час свого народу зібралися й обрали ватажків, нехай таких самих беззахисних, як і вони самі? Місце для сходин було надійним. Імовірно, всі погодилися зібратися ще й тому, що передбачалося, ніби у сім’ї Багратянів є зв’язки з можновладцями, які можна використати для порятунку семи сіл.

Обіцяючи негайно підняти народ, мухтари понуро почвалали з оселі священика. Йогонолук був розташований посеред округи, тому останні учасники сходин могли встигнути у сад Багратяна лише о четвертій годині пополудні. Мухтари взяли на себе охорону садових хвірток, аби ніхто сторонній туди не проник.

Тер-Айказун устав. Його кликали дзвони. Час було готуватися до богослужіння.

Вірменська літургія – найтриваліша з усіх християнських мес. Від Introitus[57] до останнього хреста священика минає, мабуть, добра година або й півтори. Ніякі музичні інструменти, крім бубна і тарілок, не супроводжують спів хору. По неділях, коли хору кортіло розійтися по домівках, він прискорює темп, аби поквапити священика та скоротити врочисту месу. Сьогодні такий вибрик втілити не вдалося. Занурений у свої думки, Тер-Айказун особливо довго зупинявся на кожному розділі священного тексту, на кожній подробиці релігійного обряду.

Чи хотів він продовжити молитву, сподіваючись на диво ненавмисного порятунку? Чи хотів відтягнути ту мить, коли над громадами, що нічого не підозрюють, вдарить грім? Хвилина ця настала занадто швидко, якраз тоді, коли Тер-Айказун востаннє благословив паству та промовив:

– Ідіть із миром і Господь буде з вами!

На лавах уже почувся шурхіт: люди вставали з місць, але Тер-Айказун вийшов уперед, на горішню сходинку вівтаря, простягнув руки й вигукнув:

– Те, чого ми боялися, здійснилося!

Потім спокійним рівним голосом продовжив. Ніхто, сказав він, не повинен даремно хвилюватися й утрачати самовладання. Такої ж мертвої тиші, як зараз, треба дотримуватися і найближчими днями. Будь-яка нерозсудливість, будь-яке порушення ладу, плач і стогони не принесуть користі і лише погіршать становище. Єдність, стійкість, порядок – тільки цим можна запобігти найгіршому. Є ще час продумати кожен крок. Тер-Айказун закликав усі громади прийти на великі сходини біля будинку Багратяна. Жоден дорослий свідомий чоловік не має від цього ухилятися.

На цих сходинах належить не тільки ухвалити рішення про майбутню спільну тактику всіх семи сіл, але й обрати керівників, котрі до останнього стоятимуть за народ перед владою. Цього разу не годиться голосувати, підіймаючи руку, як зазвичай голосують під час громадських виборів. Тому кожен повинен захопити з собою аркуш паперу й олівець, аби голосувати за всіма правилами.

– А тепер спокійно розходьтеся по домівках, але тільки порізно, – наставляв священик своїх парафіян, – не привертайте до себе уваги! Можливо, сюди вже наслали шпигунів, котрі за вами стежать. Заптії не мають помітити, що ви підготовлені. Не забудьте прихопити папір і приходьте вчасно, в призначений час. І пам’ятайте: спокій!

Повторювати не довелося. Як сонм мерців чи позначених смертю, виходили люди, похитуючись, на білий світ, і вони не могли розпізнати його. Людина не знає себе, поки не настане час випробування.

Життєвий шлях Ґабріеля Багратяна до цього дня:

Син родовитої сім’ї. Виріс у повному добробуті, жив за кордоном, в Європі, зокрема в Парижі, споглядав життя. Давно розірвав зв’язок із народом, державою, з будь-якою масовою організацією, захищений від світу «абстрактний» чоловік. Зовнішніх перешкод, із якими він стикається, мало. Всім необхідним його забезпечує глава сім’ї, старший брат, невидимий і недосяжний благодійник. Потім настає дещо дивна й єдина перерва, епізод у цьому цілком зайнятому внутрішнім життям інтелектуальному й емоційному бутті: військове училище та війна. Ідеалістичний патріотизм, який раптово заволодіває розумом цього спостерігача, зрозуміти нелегко. Велике політичне братання турецької та вірменської молоді пояснює його недостатньо: в Ґабріелі промовляє ще щось інше, якась таємна тривога, спроба зійти зі свого занадто второваного життєвого шляху. Однак під час короткої військової кампанії Багратян відкриває в собі нові можливості. Виявляється, він зовсім не людина, котра живе винятково внутрішнім життям. Він, хоч як дивно, перевершує своїх східних однополчан мужністю, силою духа, енергійністю, винахідливістю. Офіцер швидко просувається по службі, багаторазово нагороджений і згадується в рапортах командування сухопутних військ. Правда, з часом все це ніби відступає на задній план, стає спогадом, таким, що суперечить усій логіці його життя. Тому що знову бере гору його початкова природа, умиротворена та набагато зріліша. Але цей день – сьогодні двадцять четверте липня – перетворює всі попередні роки його життя на бліду прелюдію.

Авакян був приголомшений, побачивши, як уявні химери нудьгуючого пана, які він кілька тижнів поспіль фіксував на папері, перетворюються на великий і грандіозний військовий план. Вони сиділи вдвох у замкненому на ключ кабінеті Багратяна. Можна було скільки завгодно гукати та стукати – вони б не відчинили двері. Таємничі штрихи, хрестики та хвилясті лінії на трьох мапах, над якими студент Авакян посміювався, як над забаганкою, виявилися ґрунтовно продуманою системою оборони. Жирна синя риска під Північним Сідлом була умовним позначенням довгої траншеї, що примикала до нагромадження каміння – цієї природної барикади біля скелястої гряди (пофарбована у брунатну фарбу!). Тоншою синьою лінією були позначені резервні окопи, маленькі прямокутники збоку від шанців – флангові прикриття та передові спостережні пости. Числа від двійки до одинадцятки, що заповнювали обернений до долини край Дамладжка, перетворилися з незначних номерів на ретельно узгоджені між собою окремі ділянки захисту. Набули сенсу і різні написи на мапі: «Городище», «Скеля-тераса», «Командна висота», «Спостерігач I, II, III», «Південний бастіон». Що стосується останнього, то він був особливо вдалою знахідкою для системи оборони: загону в кілька десятків бійців було б тут достатньо, щоб тримати під постійною загрозою значно переважаючі сили супротивника. Боронити цю позицію могли б навіть жінки. Обличчя Ґабріеля, котрий увійшов в азарт, паленіло. Ніколи ще воно не було таким схожим на хлоп’яче обличчя Стефана, як зараз.

– У мене є всі підстави сподіватися, – циркулем Стефана Багратян перевіряв точність дистанцій, – що я знаю турецьких солдатів. Кращі з них – на фронті. А ті, що тиняються в антіохійських казармах, – ополченці, заптії та солдати нерегулярних військ. Це – бидло, здатне тільки на дрібні злочини.

Високе, трохи похиле чоло Авакяна зблідло як крейда, на відміну від розпашілого обличчя Ґабріеля, коли парубок раптом уявив себе учасником цього дивного плану оборони.

– Ми можемо розраховувати в кращому випадку на тисячу людей. Не знаю, яка ситуація з гвинтівками та боєприпасами. У кожному турецькому містечку, не тільки в Антіохії, а й усюди, стоять військові частини…

– Ми – громада загальною чисельністю в п’ять із половиною тисяч осіб, – обірвав співрозмовника Багратян. – Пощади чекати нам нізвідки. Нас очікує повільна смерть. Але Муса-Даг так легко не дасть себе заблокувати.

Авакян, вражений, намагався заперечити:

– Але чи захочуть ці п’ять тисяч діяти з вами заодно, пане Багратян?

– Якщо не захочуть, отже, гідні жалюгідної смерті в багні, на месопотамських путівцях… А я зовсім не хочу жити, зовсім не хочу рятуватися! А хочу битися! Хочу вбити стільки турків, скільки у нас буде набоїв. І якщо так тому бути, то залишуся сам на Дамладжку, разом із дезертирами.

Очі Багратяна палали не ненавистю, а гнівом, святим і праведним гнівом. Здавалося, він радий був би стояти сам віч-на-віч із багатомільйонною армією Енвера-паші. Як скажений, схопився він із місця і почав міряти кроками кімнату.

– Я не жити хочу, а хочу виправдати своє життя!

Авакян усе ж не здавався:

– Гаразд! Якийсь час ми будемо захищатися. А потім?

Ґабріель перестав крокувати кімнатою і знову спокійно сів за роботу.

– А потім… Нам доведеться впродовж двадцяти чотирьох годин вирішувати ще незліченну кількість проблем. Де помістити м’ясні припаси, склад боєприпасів, лазарет? Які будувати житла? Джерел води тут достатньо. Але як найкраще забезпечити водопостачання? Ось аркуші, на яких я накидав статут служби для бійців. Перепишіть його набіло, Авакяне. Це нам знадобиться. Взагалі, приведіть до ладу ці нотатки. По-моєму, я не так уже й багато втратив. Поки що все це – тільки в теорії, але я переконаний, що велика частина ідеї здійсненна. Ми, вірмени, постійно хизуємося своєю розумовою перевагою. Цим ми їх смертельно образили. Що ж, тепер доведемо свою перевагу на ділі!

Самвел Авакян нерухомо сидів пригнічений. Але більше, ніж думки про спільну долю, збурювали непереборні потоки, що струменіли від Ґабріеля. Багратяна огортала не сяюча, а розпечена субстанція. Що менше Ґабріель промовляв, що спокійніше працював, то густішою вона ставала. На Авакяна ця позиція справила такий сильний вплив, що він не міг зосередитися, не знаходив слів, аби висловити свої сумніви, і тільки не зводив очей із працедавця, котрий знову заглибився в роботу над військовим планом. Авакян навіть не розчув слів господаря, тому той нетерпляче повторив:

– А тепер ідіть униз, Авакяне. Скажіть, що я до обіду не прийду. Нехай пришлють мені з Мисаком чогось попоїсти. Мені не можна втрачати ні хвилини. Крім цього, не хочу нікого бачити до зборів, жодної людини, затямили? Навіть мою дружину!

Народ почав сходитися незабаром після полудня. Як було домовлено, мухтари самі контролювали всі три входи в парковій огорожі, щоб засвідчити особу кожного учасника зборів. Однак ця обережність виявилася зайвою, позаяк Алі Назіф разом із усіма постовими таємно, не попрощавшись із людьми, з котрими прожив стільки років, відбув в Антіохію. Та й родичів листоноші-турка і мусульманських сусідів не було видно. Останні групи пройшли крізь контроль задовго до призначеного часу. Потім ворота та хвіртки замкнули на засуви. Народ скупчився на майданчику перед віллою – близько трьох тисяч людей. Перед лівим крилом будинку був просторий дворик, його на прохання Тер-Айказуна огородили кількома рядами мотузок для білизни, і туди нікого не впускали.

На високому ґанку будинку зібралися відомі люди Муса-Дага. Сходи, що ведуть до ґанку, слугували ораторською трибуною. Писар йогонолукської громади поставив біля нижньої сходинки столик, аби нотувати найважливіші рішення.

Ґабріель хотів якнайдовше залишатися в своїй кімнаті, вікна якої виходили на подвір’я з юрбою, щоб не розтратити душевну повноту цієї хвилини на випадкові розмови. Він вийшов із дому, тільки коли Тер-Айказун за ним послав.

Змертвілі, пониклі обличчя – не тритисячний натовп, ні, – одне загальне, єдине обличчя. Втілення вигнання, що втратило надію, – воно таке саме тут, як у сотнях інших місцин у цю годину. Вся ця людська маса стояла, хоч у цьому не було потреби, так болісно притиснувшись одне до одного, що здавалася менш численною, ніж було насправді. І лише далеко позаду, там, де старі дерева загороджували проїзд, люди сиділи, лежали, стояли, притулившись до стовбурів, відокремившись від натовпу, гейби мова йшла не про їхні життя.

Коли Ґабріель побачив цей люд, його рідний народ, його раптово охопив жах. Серце тривожно забилося. Дійсність знову постала перед ним іншою, вона занадто різнилася від тієї думки, що склав собі про неї. Це були не ті люди, котрих чоловік щодня бачив у селах, на котрих спирався в своїх сміливих розрахунках. З широко розплющених очей на нього споглядала смертельна суворість і гіркота. Навколо сірі, наче ссохлі обличчя. Навіть щоки молодих здавалися запалими та поморщеними. Але ж Багратян сидів і в селянських світлицях, і в ремісників, та тоді він так само мало бачив реальність, як мандрівник, котрий проїжджає місцевістю в екіпажі.

І лише тут, у грізну, знаменну годину, сталося перше зіткнення цього відчуженого патріота з витоками його життя. Все, що він у своєму кабінеті обмізкував і розробив, раптом втратило опору, – таким незнайомим, таким відлякуючим був вигляд тих, кого провідник хотів повести за собою. Жінки ще в недільних сукнях, пов’язані шовковими хустинами, в намисті, в брязкаючих підвісками браслетах. Багато хто був зодягнений, як туркені, в широкі шаровари, на чолі – низка перлин, хоча й були побожними християнками. Сусідство стирало відмінності і в зовнішньому вигляді людей, особливо в таких забутих селах, як Вакеф і Кебусія. Ґабріель бачив чоловіків у темних ентарі, бородатих, у фесках чи хутряних шапках. Стояла спека, дехто з них був у розхристаних сорочках. Шкіра на грудях, на відміну від засмаглої та жилавої селянської шиї, була на диво білою. Сивочолі жебраки-сліпці, схожі на пророків, вигулькували в натовпі то тут, то там – немов душі, що волають до розплати на Страшному суді.

Попереду всіх стояв Геворк, танцюрист із соняшником у руці. Обличчя недоумка виражає не повсякчасну готовність до послуг, а докір земної юдолі, звернений до іншого світу.

Багратян торкнувся своєї куртки холодною, як лід, рукою. Але торкнувшись, відчув опік, як від кропиви. І в ту ж мить спливло питання: «Чому саме я? Як я буду з ними говорити? Як я посмів взяти це на себе?» Відповідальність насунулася на чоловіка, як сонячне затемнення з миготливими в сутінках тінями лиликів. Підла думка: «Втікати звідси! Сьогодні ж! Байдуже куди!»

Але ось Тер-Айказун почав повільно доносити до свідомості мас свої слова. Слова та фрази набували сенсу. Сонячне затемнення на небі Ґабріеля скінчилося. Тер-Айказун нерухомо стояв на горішній сходинці ґанку. Ворушилися тільки губи та легко здіймався наперсний хрест, коли владика промовляв. Гострий клобук кидав тінь на воскове обличчя, запалі щоки обрамляла чорна борода з двома клинами сивини. Напівзаплющені очі – як таємничі тіні на обличчі. Здавалося, він був у цей час не майбутнім свідком чогось нереального, а вже пережив і зазнав усього, тому тепер може нарешті й відпочити. Незважаючи на те, що вірменська, як усі східні мови, тяжіє до високого стилю та пишної образності, парох промовляв короткими, мабуть, навіть занадто сухими фразами.

Треба чітко уявляти собі, які наміри уряду. Із присутніх тут людей похилого віку навряд чи знайдеться хоч один, хто не пізнав, якщо не на власній шкурі, то з досвіду своїх закатованих рідних в Анатолії, що таке погроми. А Христос не за заслуги помилував Муса-Даг, захистив його в своєму милосерді. Впродовж довгих благодатних років у селах жили мирно, тоді як у цей же час десятки тисяч співвітчизників в Адані й інших місцях вирізали до ноги. Однак треба чітко відрізняти погром від депортації. Погром триває чотири, п’ять, в гіршому випадку – сім днів. Смілива людина завжди зуміє дорого продати своє життя. Укриття для жінок і дітей можна підготувати. Люта солдатня швидко втамовує спрагу крові, навіть найбільш звіроподібних заптіїв охоплює потім відраза до скоєного ними ж. Хоча уряд завжди сам організовував погроми, він ніколи не визнавав себе до них причетним. Вони виникали як наслідок безладу та закінчувалися в хаосі. Але безлад був ще й позитивною стороною цієї мерзоти, і найстрашніше, що могло тоді спіткати людину, це смерть. Не те що депортація! Тут смерть, навіть найжахливіша, – порятунок. Депортація не проходить, як землетрус, що завжди щадить якусь частину жителів і будинків. Депортація триватиме, поки останній син нашого народу не впаде від меча, не помре з голоду на дорозі або від спраги в пустелі, поки його не забере холера або сипняк. Тут діє не нестримна сваволя та розпалюється спрага крові, а щось набагато страшніше: методичність. Усе робиться за планом, розробленим у стамбульських міністерствах. Він, Тер-Айказун, знав про цей план уже кілька місяців, задовго до зейтунської катастрофи. Він знає також, що всі старання католікоса, патріарха й єпископів, прохання та погрози послів і консулів ні до чого не привели.

– Єдине, що міг зробити я, бідний маленький священик, – це мовчати, всупереч мукам совісті мовчати, щоб не затьмарити останні ясні дні моїх бідних парафіян. Дні ці канули безповоротно. Тепер треба, не піддаючись самоодуренню, глянути правді в обличчя. Тільки не виступайте з божевільними пропозиціями звернутися до влади з клопотанням або з чимось таким подібним. Марна трата часу!

– Людського співчуття не чекайте! – продовжував Тер-Айказун. – Розіп’ятий Христос наш велить продовжувати його хресний шлях. Нам залишається одне: померти…

Тер-Айказун зробив ледь помітну паузу і закінчив зовсім іншим тоном:

– Усе питання лиш у тому, як померти.

– Як померти? – повторив пастор Арам Товмасян, застрибнувши на сходинку ґанку поруч із Тер-Айказуном. – Я знаю, як я помру. Не як беззахисний баран, не на шосе дорогою в Дейр-ель-Зор, не в клоаці депортаційного табору, не від голоду і не від смердючої епідемії, ні. Я помру на порозі свого будинку зі зброєю в руках, у цьому допоможе мені Христос, чиє слово я проповідую людям. І зі мною помре моя дружина і з нею ненароджене дитя.

Здавалося, ще трохи й у нього розірветься серце: Арам притиснув руку до грудей, немов бажаючи його втихомирити. Заспокоївшись, він згадав про долю депортованих: описав те, що довелося пережити разом із зейтунцями, хоч і недовго і не в такій страшній формі.

– Що це таке, ніхто не знає, не в змозі уявити, поки не відчує сам. Дізнаєшся це тільки в останню мить, коли жандарм наказує рушити в дорогу, коли церква та будинки, на які ти озираєшся, стають усе меншими і меншими, поки зовсім не зникають із очей…

Арам описав нескінченний шлях від етапу до етапу, нічого не забувши: і те, як помалу ноги вкриваються струпами і набрякає тіло, і те, як люди починають падати та залишаються лежати на дорозі, а ешелон тягнеться далі, як настає загальне здичавіння і люди щодня мруть під ударами батога.

Кожна фраза промовця, як батогом, юшила натовп. Але дивна річ! З ворохоблених душ цієї тисячної маси не чулося жодного зойку, жодного вибуху люті. Юрба, як і раніше, розглядала купку людей на високому ґанку, як трагічних блазнів, котрі зображують щось таке, що не має до них, глядачів, жодного стосунку. Ці виноградарі, плодівники, різьбярі, ремісники, пасічники, шовківники, ткачі, котрі так довго чекали грізної зустрічі з майбутнім, зараз, коли воно обернулося сьогоднішнім днем, не були спроможні осягнути його розумом. Змарнілі обличчя свідчили про межу напруги. Життєва сила люто намагалася пробити паволоку болючого відчуження, в якій, немов у коконі, перебували люди останнім часом.

Арам Товмасян гукнув:

– Блаженні мертві, бо у них усе в минулому!

І тут уперше з натовпу почувся невимовний зойк болю. Це був протяжний, співучий стогін, завмираючий подих, немов зітхала не людина, а сама стражденна земля. Але, перекриваючи цей крик болю, пролунав голос Арама:

– І ми хочемо, щоб смерть якомога швидше стала минулим! Тому будемо захищати наші рідні краї – чоловіки, жінки, діти, – щоб усі знайшли швидку смерть!

– Чому ж неодмінно смерть?

Це прозвучав голос Багратяна. Десь жевріючи в глибині його душі, світло спитало, коли Ґабріель почув себе: «Чи це я?» Серце чоловіка билося спокійно. Скутість минулася. Назавжди. Виникло відчуття глибокого переконання. Напружені м’язи розслабилися. Всім своїм єством він знав: заради цієї миті варто жити. Бувало, коли чоловік часто розмовляв із тутешніми селянами, його вірменська мова здавалася йому неприродною та вимученою. А зараз промовляв не він – і це надавало величезного спокою – а якась владна сила, що вела Баграятна сюди довгими обхідними шляхами століть і короткими, але також крутими дорогами його життя. Провідник із подивом прислухався і до цієї незримої сили, яка так природно черпала з нього слова: