Читать книгу 40 днів Муса-Дага - Франц Верфель - Страница 4

Дорога назад була довгою. Кінь ішов ступом, Ґабріель лише зрідка пускав його клусом. До того ж він забув звернути вчасно на коротшу дорогу, що йде уздовж Оронта. Тільки побачивши далеко на горизонті море – по той бік розсипаних кубиками будинків Суедії й Ель-Ескеля, – вершник прокинувся від задуми та круто повернув на північ, до долини, де лежать вірменські селища. Займалися довгі весняні сутінки, коли вершник виїхав на дорогу, якщо можна так назвати жалюгідний путівець, що з’єднував сім сіл. Йогонолук лежав десь приблизно посередині. Щоб до настання ночі потрапити додому, Ґабріелю треба було перетнути південні селища – Вакеф, Кедер-біг, Аджи-Абіблі, втім, це навряд чи вдалося б. Але той і не поспішав.

У цей час у селах Муса-Дага панувало пожвавлення. Народ юрмився біля будинків. Ласкаве тепло недільного вечора зближувало людей. Тіла, очі, слова – все тягнулося один до одного, і щоб повніше відчути радість життя, людям хотілося і потеревенити про сімейні справи і, як заведено, поскаржитися на важкі часи. Збиралися купками, за віком і статтю. Похнюплено стояли статечні жінки, з гідністю трималися осторонь святково одягнені молодиці, пересміювались дівчата – дзенькали намистом, виблискували бездоганними зубами. Ґабріеля вразила безліч придатних для військової служби, але не призваних до армії хлопців. Парубки сміялися, горланили, немов і не було на світі Енвера-паші. У виноградниках і фруктових садах гугняво і млосно дзеленчав тар – вірменська гітара. Якісь старанні працівники готували до завтрашнього дня свій робочий інструмент.

У Туреччині сонячний захід означає кінець дня. Закінчується день, закінчується і недільний відпочинок. Старанним трударям хотілося ще щось перед сном вдіяти. Села ці можна було б називати не турецькими за назвами, а відповідно до ремесла, яким їхні мешканці займалися. Виноград і фрукти розводили тут усі, хліб майже зовсім не сіяли. Але славу цим селам принесли їхні вправні майстри. Аджи-Абіблі, наприклад, можна назвати різьбярським селом: майстри тут виготовляли з твердого дерева і кістки не тільки чудові гребені, люльки, мундштуки для цигарок та інші предмети буденного вжитку, але й вирізали розп’яття, фігурки Богородиці і святих, на які був попит навіть в Алеппо, Дамаску та Єрусалимі. Ці різьблені роботи, несхожі на грубі вироби селян-аматорів, вирізнялися своєрідністю, породжені звісно ж тим, що майстри, котрі їх зробили, мешкали в тіні Муса-Дага.

А от село Вакеф було помережане. Тому що витончені скатертини та носовички, виткані тамтешніми мереживницями, знаходили покупців навіть у Єгипті. Правда, самі майстрині про це й гадки не мали, бо збували свій крам на антіохійському ринку, та й то не частіше, ніж двічі на рік.

Про Азіру досить сказати, що це селище-шовковиця, тут розводять шовкопрядів. А в Кедер-бігу шовк тчуть, тому і село могло називатися Ткачі шовку. У Йогонолуку ж і Бітіасі – двох найбільших селищах – процвітали всі ці ремесла. Зате Кебусія, загублене і найпівнічніше село, було «Пасічним». «Мед із Кебусії – найкращий у світі, – подейкував Багратян, – іншого такого не знайти». Бджоли добували цей нектар із самого єства Муса-Дага, того, що складає чарівну його благодать, яка звеличує його над усіма журливими шпилями навколишніх гір.

Чому саме Муса-Даг посилав незліченні струмки в море, куди вони падали вуалевими каскадами? Чому Муса, а не якась там мусульманська гора, хоча б Наулі-Даг або Джебель-Акра? Погодьтеся, це схоже на диво! Чи то справді богиня води, розгнівавшись на сина пустелі – мусульманина, покинула в нікому не відомі стародавні часи його голі, спраглі вологи вершини заради християнської гори і щедро обдарувала її своєю милістю? Заткані квітами луки на родючих схилах Муса-Дага, розлогі пасовиська на його складчастому хребті, виноградники, абрикосові й апельсинові сади, що ліпляться до його підніжжя, дуби та платани в балках, наповнених темною говіркою вод, кущі рододендрона або квітучий мирт та азалія, що спалахують раптовою радістю в потаємних куточках, тиша, збережена янголами, що навіває сон чабанам та отарі, – все тут відрізнялося від решти Малої Азії, що стогне від безводдя та безпліддя, цієї кари за первородний гріх. Через маленьку неточність у світоустрої Творця, допущену по доброті серця одним недбайливим херувимом, патріотом Землі, Мусадазькій окрузі дісталися вершки раю, його чудовий відблиск і неземна насолода. Вони – саме тут, на Ірійському узбережжі, а не нижче, в Країні між чотирьох рік, куди схильні помістити сад Едему географи, коментатори Біблії.

Певна річ, добра дещиця благодаті, посланої горі, дісталася і її семи селам. Наскільки ж не йдуть у порівняння з ними жалюгідні селища, які траплялися Ґабріелю на шляху рівниною! Тут, на горі, не було глинобитних халуп, схожих швидше на прибиту до берега купу мулу, в якому викопали темну нору, де туляться разом люди і худоба. Будинки на Муса-Дагу найчастіше будувалися кам’яні, і в кожному було по кілька кімнат. Навколо зовнішніх стін – маленькі веранди. Двері та вікна сяяли чистотою. Лише в небагатьох садибах вікна, як це звично на Сході, виходили не так на вулицю, як у двір. У густій тіні, яку відкидав на землю Дамладжк, панували доброзичливість до людей і процвітання. А по той бік тіні починалася пустеля. Тут – виноград, фрукти, шовковиця, тераси над терасами, там – рівнина з одноманітними полями, засіяними кукурудзою чи бавовною, між якими, як шкіра жебрака крізь лахміття, часом проступав голий степ.

Однак справа була не тільки в благословенній горі. Навіть зараз, через півстоліття, відчувалася енергія дідуся, Аветіса Багратяна, або, вірніше – любов цього підприємливого чоловіка, яку він без залишку віддав клаптику рідної землі, наперекір усім спокусам світу. І тепер його онук із зацікавленням дивився на тутешніх людей – вони здавалися йому на диво гарними. Побачивши Ґабріеля, люди, котрі стояли купками, замовкали, оберталися обличчям до нього і голосно віталися:

– Ваri irikun – добрий вечір!

Ґабріель зауважив, а пробі, йому й привиділося: в очах цих людей зажеврів вогник, іскра правдивої подяки, і йому подумалося, що це відноситься не до нього, а до старого благодійника Аветіса Багратяна. Жінки та дівчата проводжали Ґабріеля допитливим поглядом, продовжуючи прясти, – маленькі веретенця так і миготіли в їхніх вправних руках.

Ці люди були йому не менш чужі, ніж сьогоднішній натовп на базарі. Що спільного у нього з ними, у того, хто лише кілька місяців тому їздив гуляти в Воis[24], відвідував лекції філософа Бергсона[25], сперечався зі знайомими про книги і друкував свої статті у вишуканих журналах з мистецтва? І все ж від цих людей надходив надзвичайний спокій. І у нього виникло до них якесь батьківське почуття – тому що він знав про небезпеку, що насувається, в той час як вони ні про що й не підозрювали. Ґабріель затамував у душі глибоку турботу, – він один мав захищати цих людей від біди, поки це можливо. Старий Ріфат Берекет – не марний мрійник, хоч і присмачує свою мову східними притчами. Він сказав правильно: «Залишатися в Йогонолуку і чекати». Муса-Даг лежить далеко від світу. Якщо гроза і вдарить, вона пройде повз Йогонолук.

У Багратянові росло тепле почуття до земляків. «Так, радійте життю довше, завтра, післязавтра…» І, не зупиняючи коня, він на знак вітання підняв руку, немов благословляючи односельців.

Прохолодної зоряної ночі підіймався Ґабріель алеєю додому. У густе листя, немов у кокон, замкнули його дерева, відсторонили від світу, як траплялося чоловікові під час перебування «людиною в собі», в тому нереальному «стані абстрактності», з якого його вивів цей день, аби дати відчути всю ілюзорність такого захисту від світу. Втома знову пробудила в цьому вірменинові приємну оману.

Чоловік увійшов у просторий передпокій. Старовинний, кованого заліза, ліхтар, що звисав зі стелі, потішив його своїм м’яким світлом. За незбагненною примхою свідомості ця висяча лампа асоціювалася у нього з образом матері. Не тієї літньої пані, котра зустрічала його поцілунком у знеособленій паризькій квартирі, коли підліток приходив із гімназії, а тихої втіхи тих днів, більше нереальних тепер, ніж світ сновидінь.

– Hokud matagh, kes kurban.

Чи промовляла вона насправді ці слова на сон майбутній, схиляючись над його дитячим ліжечком?

«За тебе, душа моя, хрест прийму».

Залишилася ще лампадка перед Богоматір’ю в сходовій ніші. Все інше мало відбиток епохи Аветіса-молодшого. А це, якщо судити по передпокою, була епоха полювання і воєн. На стінах висіли мисливські трофеї та зброя – ціла колекція допотопних бедуїнських рушниць із неймовірно довгими люфами. Однак про те, що їхній дивакуватий власник не був схильний до брутальних пристрастей, свідчили чудові полотна, світильники, старовинні шафи, килими, які він привозив зі своїх мандрівок і якими тепер захоплювалася Жульєтта.

Поки Ґабріель у стані повної відчуженості підіймався на другий поверх, до нього майже не добігав гул голосів знизу. Тим часом відомі люди Йогонолука вже зібралися у вітальні.

Прибулець довго стояв біля відчиненого вікна у своїй кімнаті, не зводячи очей із чорного силуету Дамладжка, який у цей час виглядав особливо переконливо.

Хвилин через десять Багратян викликав дзвоником слугу Мисака: після смерті Аветіса-молодшого Мисак разом із управителем Христофором, кухарем Ованесом та іншою прислугою перейшов на службу до Ґабріеля.

Багратян помився з ніг до голови, змінив одяг. Потім зайшов до кімнати Стефана. Хлопчик уже спав міцним дитячим сном, його не розбудив навіть колючий промінь кишенькового ліхтарика. Вікна були відчинені навстіж, у загадковій дрімоті повільно гойдалися крони платанів. Чорний лик Муса-Дага було видно і звідси. Але за лінією гребеня розливалося рівне сяйво, немов за гірським хребтом ховалося не звичайнісіньке море, а море матерії, що світиться.

Багратян сів на ослінчик біля ліжка. І, як уранці син підслуховував, що сниться батькові, так зараз татусь підслуховував сни малого. Але йому це було дозволено.

Чоло Стефана – в точності його, Ґабріеля – сяяло прозорою білизною. А під чолом тіні – заплющені очі, немов два листочки, занесені вітром. І які ці очі великі, було видно навіть зараз, коли їх ховав сон. А ось ніс – гостренький, тонкий – не батьківський, чужий. Хлопчик успадкував його від Жульєтти. Стефан переривчасто дихав. За стіною його снів ховалося бурхливе життя. Підліток міцно притискав до тіла стиснуті п’ястуки, ніби натягував повіддя, намагаючись стримати сни, що гарцювали щодуху.

Син спав неспокійно. Батько не ворушився. Він був цілком поглинений спогляданням свого хлопчика. Боявся за Стефана чи хотів відновити єдність, що колись була закладена Богом?

Нічого він не знав. Жодних думок не спадало на гадку. Нарешті відвідувач встав і, почуваючись украй розбитим, несамохіть застогнав. Невпевнено, навпомацки рухаючись кімнатою, наткнувся на стіл. Нічне відлуння посилило цей легкий шум. Ґабріель завмер, злякавшись, що розбудив Стефана. Сонний дитячий голос пробелькотів у темряві:

– Хто тут?.. Це ти, тату?..

Й одразу ж почулося рівне дихання. Багратян, котрий поспішив згасити ліхтарик, за мить запалив його знову. Промінчик висвітлив стіл і креслярські аркуші. Он воно що! Син почав уже роботу, зробив для батька незграбну поки що мапу Муса-Дага. Рисунок майорів численними червоними поправками Авакяна. Ґабріель не відразу згадав, що він сам подав цю ідею хлопчикові під час їхньої ранкової прогулянки. І розчулився від того, як пристрасно син шукав близькості з батьком і прагнув висловити свої почуття. Покреслена схема стала символом їхньої єдності.

Перед великою вітальнею була простора кімната, що примикала до передпокою. Вона була порожня і служила лише прохідною. Дід Аветіс, будуючи свою резиденцію, розраховував на численне потомство, але самотній дивак, брат Ґабріеля, і сам Ґабріель зі своєю маленькою сім’єю користувалися тільки частиною будинку.

У порожній кімнаті горіла висяча гасова лампа. Багратян постояв, прислухався до голосів, що лунали зовсім близько. Він почув сміх Жульєтти. Отже, їй приємно подобатися цим простакуватим вірменам. Що ж, це, мабуть, прогрес.

Двері розчинилися, звідти вийшов старий лікар Петрос Алтуні, намагаючись непомітно зникнути. Він запалив свічку в своєму ліхтарі та простягнув руку за шкіряною торбою, яку поклали на крісло. Алтуні розгледів господаря будинку, тільки коли той тихо його покликав:

– Hairik Pertos! Татку Петросе!

Алтуні здригнувся. Це був маленький сухорлявий дідок зі скуйовдженою бородою. Він належав до числа тих вірменів, котрі, на відміну від молодого покоління, винесли на своїх зігнутих плечах усі незгоди, що випали на долю гнаного народу. Замолоду він користувався підтримкою Аветіса-старшого, на його кошти закінчив медичний факультет у Відні та побачив світ. Благодійник Йогонолука мав тоді грандіозні плани і думав навіть побудувати тут лікарню. Але далі прилаштування Алтуні на посаду повітового лікаря він не пішов, хоча за тодішніх умов навіть цього було забагато. Довше за всіх своїх ще живих знайомих Ґабріель знав старого лікаря: екім[26] допоміг йому з’явитися на світ. Багратян ставився до нього з шанобливою любов’ю. Почуття це звісно ж родом було з дитинства.

Доктор Алтуні насилу натягнув на себе пальто з непромокаючої грубововняної тканини, яке, здається, пам’ятало ще роки навчання у Віденському університеті.

– Я більше не міг тебе чекати, мій хлопчику… Ну, і що ж ти нам привіз із хюкюмета?

Ґабріель глянув на його зморщене личко. Все в цьому старому було пооране. Рухи, голос, дотепи, до яких він часом вдавався в розмові. Він був зовні та внутрішньо вкрай зношений. Дорога з Йогонолука в Аджи-Абіблі, а потім в Кебусію збіса нудна, особливо якщо відбувати її кілька разів на тиждень на жорсткій спині віслюка. Ґабріель упізнав цю вічну шкіряну торбу, в якій поряд із липким пластирем, термометром, набором хірургічних інструментів і німецьким медичним довідником 1875 року лежали допотопні акушерські щипці. Вигляд цієї лікарської торби відбив у Ґабріеля бажання ділитися враженнями від своєї поїздки в Антіохію.

– Нічого особливого, – недбало відповів він.

Алтуні надягнув свій ліхтар на пояс і застебнув пряжку.

– Мені разів сім у житті доводилося подавати прохання про новий тескере. Вони забирають його, щоб отримати із нас податок, який стягується щоразу при обміні паспорта. Справа відома. Але від мене вони більше нічого не отримають. У цьому світі новий паспорт мені вже не знадобиться…

І з властивою йому різкістю додав:

– Та й раніше не можна сказати, щоб він особливо був мені потрібен. Бо я за сорок років жодного разу звідси так і не виїжджав.

Багратян озирнувся на двері.

– Ну що ми за народ, терпимо все мовчки?

– Терпимо? – лікар ніби смакував це слово. – Ви, молодь, поняття не маєте, що таке терпіння. Ви виросли в інший час.

Але Ґабріель повторив:

– Що ми за народ?

– Ти, милий хлопчику, все життя провів в Європі. І я б міг, якби залишився тоді у Відні! Це моя велика біда, що я не залишився у Відні. З мене була б користь. Та ось бачиш, дід твій був такий же дивак, як і твій брат, відірвався від людей і про те, що робиться в світі, по інший бік гори, знати не бажав… Я дав йому підписку, що повернуся. Це моє велике нещастя. Вже краще б він нікуди мене не посилав…

– Заборонено ж вічно жити чужим серед чужих.

Парижанин Ґабріель сам здивувався своїм словам. Алтуні хрипко засміявся:

– А що, тут жити можна?! В місці, де нас завжди підстерігає невідомість? Тобі, либонь, у мріях усе уявлялося інакше.

У Багратяна майнула думка: «Треба б усе ж таки людей підготувати». Алтуні, проте, поклав свою торбу назад на крісло.

– Трясця! До чого ж ми з тобою добалакалися? Ти сьогодні витягуєш з мене всі ці старі історії. Я медик і ніколи особливо твердо не вірив у Бога. І тому, мабуть, колись я частенько вступав із ним у суперечку. Можна бути росіянином, турком і бозна-ким, але вірменом бути неможливо. Бути вірменом – річ неможлива…

Схаменувшись, він відступив від прірви, на краю якої опинився:

– Досить! Облишмо цю тему! Я лікар! Медик. Все інше мене не стосується. Тільки-но мене викликали до породіллі. Вірменські діти, бач, неодмінно мають прийти на світ. Шаленство якесь!

Він сердито схопив свою торбу. Ця розмова, наче мимохіть, відбувалася, по суті, про життєво важливі позиції лікаря і, либонь, засмутила його не на жарт.

– А ти, тобі що треба? У тебе красуня дружина, чудовий син, турбот жодних, багатий казково, чого тобі ще бажати? Живи своїм життям. Не ламай голову над тим, чому не можна зарадити! Коли турки воюють, вони залишають нас у спокої, це давно перевірено на досвіді. А після війни ти поїдеш назад у Париж і забудеш про всіх нас і про Муса-Даг.

Ґабріель відказав із посмішкою, ніби питав несерйозно:

– А якщо вони не залишать нас у спокої, тоді що, татку Алтуні?

З хвилину Ґабріель стояв ніким не помічений у дверях вітальні. Гостей було з десять-дванадцять. За маленьким столиком мовчки сиділи три жінки похилого віку, до котрих – імовірно, за дорученням Жульєтти – підсів студент Авакян. Утім, важко було сказати, щоб він намагався підтримувати розмову. Одна з матрон, дружина лікаря, належала до числа ожилих спогадів дитинства Ґабріеля. Маirik Аntaram – Матінкою Антарам кликав він її. Жінка була в чорній шовковій сукні. Зачесане нагору волосся з сивиною відкривало чоло. Обличчя з широкими вилицями виражало сміливість. Лікарка також не брала участі у розмові, але сиділа спокійно, спрямувавши на оточуючих відверто уважний погляд. Цього не можна було сказати про її сусідок по столу – дружину пастора Арутюна Нохудяна з Бітіаса і дружину сільського війта Йогонолука, мухтара Товмаса Кебусяна. Було видно, що вони напружені і почуваються невпевнено, хоч і одягли все найкраще, що знайшлося в їхньому гардеробі, щоб не вдарити обличчям у багно перед француженкою.

Найважче доводилося пані Кебусян: вона ні слова не розуміла французькою, незважаючи на те, що вчилася в школі американських місіонерів у Мараші. Мружачись, оглядала вона неощадно сяючі люстри та настінні канделябри. О, мадам Багратян може не економити! Де ж це вони купують такі товсті воскові свічки? Отримують, мабуть, із Алеппо, а може, навіть зі Стамбула. Мухтар Кебусян був, либонь, найбагатшим фермером в окрузі, але в його оселі, крім гасових ламп, дозволялося палити тільки тонкі стеаринові та сальні свічки. А тут біля рояля горіли у високих канделябрах дві кручені свічки з кольорового воску. Як у церкві. Та це вже занадто, еге ж?

Таке ж запитання ставила собі і дружина священика, самолюбство котрої дуже зачепили. Але до честі їмості треба сказати, що до її почуттів не долучилися ні заздрість, ні образа. Совісні руки жінки лежали на колінах, сумуючи за спицями та гачками, з якими вона ніколи не розлучалася, а нині ось залишила вдома з нагоди урочистого прийому. Дружина священика та дружина мухтара спостерігали за своїми чоловіками і дивувалися своїм старим. І справді, обидва вони – і непоказний священик, і дужий мухтар – поводилися досить незвично. Вони приєдналися до групи чоловіків, котрі обступили Жульєтту. (Вона пояснювала гостям археологічні знахідки Ґабріеля, які той виставив у залі.) Обидва статечних чоловіки показували дружинам свої спини, точніше, спини своїх старомодних, наглухо застебнутих маринарок, які догідливо їх облягали. Особливо старався преподобний Нохудян, усім своїм виглядом демонструючи готовність виконати будь-що-будь кожен наказ Жульєтти, але так його і не дочекався. Священик, правда, стояв достатньо далеко від господині, позаяк його відтіснила молодь.

Найпомітнішими серед них були двоє вчителів. Перший, Апет Шатахян, прожив колись кілька тижнів у Лозанні і вивіз звідти бездоганну, як він вважав, французьку вимову і не забув тепер скористатися приємною можливістю продемонструвати свої знання. Другий учитель, Ґрант Восканян, був присадкуватий здоровань із чорною кучмою волосся, що починалося мало не від брів. Іншомовному красномовству свого колеги Шатахяна він протиставляв глибокодумне мовчання. Воно було до того наповнене пихою, що, здавалося, мовчун ось-ось лусне. Його метою було показати, що одна річ – розв’язна поверховість, а інша – суто людські цінні якості. Втім, уперте мовчання Восканяна, так виглядало, не дуже бентежило Шатахяна. Коли Ґабріель увійшов до зали, то почув гучну французьку Шатахяна, котрий пишався своєю вимовою:

– О, мадам, як ми вдячні вам за те, що ви принесли світло культури в нашу пустелю!

Цього дня Жульєтті довелося пережити певну внутрішню боротьбу. Їй захотілось одягти для своїх нових земляків вечірню сукню. Раніше вона в таких випадках одягалася нарочито просто, бо вважала, що демонструвати пишноту перед «недосвідченими напівдикунами» не гідно і ні до чого. Однак минулого разу жінка помітила, що її чари, під які підпадають гості, так би мовити, рикошетом повертаються до неї самої. Тож не встояла перед спокусою й одягла свою найвишуканішу сукню. «Ах, вона пошита минулої весни, – бідкалася жінка, оглядаючи плаття. – Вдома я б не наважилася в ній з’явитися». Після нетривалих сумнівів одягла й коштовності – такий блискучий вечірній туалет без них немислимий. Ефект цього цілком навмисного рішення, хоч жінка трохи його соромилася, вразив і саму Жульєтту. Бути вродливою серед красунь – приємно, але це почуття тішить недовго. Адже ти – тільки одна з багатьох на паризьких бульварах, у театральних залах і ресторанах такого далекого західного світу, там ти лише гарненька статистка. Але бути тут недосяжною іконою серед химерного натовпу віруючих, чарівним паладіумом, кумиром для цих сором’язливих волооких вірменів, єдиною і незрівнянною золотоволосою володаркою сердець – це ж неабика доля, це воістину подія у вашому житті, від цього по-дівочому пашіють щоки, червоніють губи і полискують очі.

Ґабріель побачив свою дружину, оточену смиренними шанувальниками. Природно, що вони не сміли навіть відчувати до неї якийсь потяг. Багратян бачив, що щоки дружини розпашіли, а губи палають, як у двадцятирічної юнки. Коли Жульєтта рухалася, він упізнавав її іскристу ходу, так він якось її назвав. Здавалося, що Жульєтта тут, в Йогонолуку, знайшла дорогу до своїх нових співвітчизників, хоч у Європі так часто опиралася спілкуванню навіть із найосвіченішими і найблагороднішими вірменами. І що найдивовижніше: коли в Бейруті їх застала світова катастрофа і вони втратили можливість повернутися додому, Ґабріель побоювався, що Жульєтта буде тужити за батьківщиною. Франція вела найважчу в своїй історії війну. Тут, у Йогонолуку, Багратяни були повністю відрізані від решти світу. Європейські газети навіть випадково не потрапляли в цю глушину. Після довгих блукань прийшов один-єдиний лист, датований листопадом. Від матері Жульєтти. Щастя, що Жульєтта не має братів і не треба про них турбуватися. З обома сестрами вона перебуває в доволі прохолодних стосунках. Шлюб із іноземцем віддалив її від сім’ї. Так чи інак, її нинішній спокій, щоб не сказати легковажність, став для Ґабріеля повною несподіванкою. Дружина жила миттю. Думка про батьківщину тривожила її рідко. На чотирнадцятому році їхнього шлюбу сталося, здається, нечуване: тут, у цьому будинку, Жульєтта нарешті стала ближчою до світу чоловіка. Та давня напруга, що їх і пов’язувала, і віддаляла, – невже вона відпустила їх сьогодні, цього вечора?

І справді, було щось нове в тому, як дружина обняла його і сказала:

– Нарешті, мій друже. Я так хвилювалася.

І поспішила наказати, мабуть із трохи недоречним запалом, подати Ґабріелю вечерю та вино.

Але Ґабріелю повечеряти не дали. Його обступили з усіх боків із розпитуваннями про поїздку в Антіохію. Мухтар Кебусян старанно витягав шию, щоб не упустити жодного слова. І тому, що він був трохи зизоокий, виразнішим ставав недовірливо-боязкий вираз його мужицького обличчя.

Звісно, годі було й думати, що адміністративні заходи, вжиті сьогодні вранці турками, не залишили сліду в головах і душах мусадагців. Одне вже те, що турецька влада вибрала для цього недільний день, до того ж час літургії, можна було розглядати як явно зловмисний вчинок і прояв ворожнечі. Правда, криваві події 1896-го і 1909 року не торкнулися селищ Муса-Дага. Але такі люди, як Кебусян і маленький священик із Бітіаса, мали достатньо чуйний слух, аби при кожному підозрілому звуці гострити вуха. День цей вони провели в тривозі. Правда, вечір у Багратянів і чарівність Жульєтти дещо розсіяли зневіру, що заволоділа всіма. Коли ж Багратян, пам’ятаючи свою обіцянку, дану Ріфату Берекету, повторив сказане мюдіром, ніби вжито лише звичайного в умовах війни заходу, смуток поступився місцем найсвітлішому оптимізму.

Найпереконанішим оптимістом виявився вчитель Шатахян. Він підвів голову і, звертаючись із полум’яною тирадою до мадам Багратян, оголосив, що середньовіччя скінчилося, тепер сонце цивілізації зійде і над Туреччиною. Війна – це тільки кривава зоря. В усілякому разі, пригніченням, звірствам і погромам назавжди покладено край. Світ, хода до прогресу, такого більше не потерпить. До того ж турецький уряд перебуває під контролем своїх союзників…

Шатахян вичікувально дивився на Жульєтту. Хіба він не чистісінькою французькою мовою оспівує прогрес? Присутні, здається, схвалили його мову, якщо тільки її збагнули. І лише мовчун Восканян презирливо пирхнув. Правда, він робив це завжди, коли його приятель Шатахян давав волю своєму красномовству. Але тут озвався новий голос:

– Досить про турків. Поговорімо про важливіші речі.

Слова ці вимовив аптекар Грікор, найколоритніша особа в цьому товаристві. Що його ні з ким не можна було сплутати, свідчив насамперед одяг аптекаря. Тоді як усі чоловіки, в тому числі і мухтар, з’явилися в європейських костюмах (в Йогонолуку працював кравець, котрий повернувся з еміграції в Лондоні), Грікор був одягнений у щось на зразок російської косоворотки, але з першокласної чесучі. Обличчя аптекаря – без жодної зморшки, незважаючи на шістдесят його років, з білою цапиною борідкою і дещо розкосими очима – було кольору пожовклого паперу і швидше нагадувало обличчя мудрого мандарина. Промовляв він високим, при цьому на диво глухим, ніби надірваним від надлишку знань голосом. І правда, тутешній провізор не тільки володів бібліотекою, рівної якій у Сирії не було, але і сам міг слугувати цілою бібліотекою – всезнаючий чоловік у нікому не відомому закутку Землі. Про що б не йшлося – про рослинність Муса-Дага чи геологічну структуру пустель, про рідкісний різновид птахів на Кавказі або виплавку міді та метеорологію, про Отців Церкви чи Коран, нерухомі зірки або показники експорту верблюжого гною, про секрети виробництва перської рожевої олії чи таємниці кулінарії, – на все це незмінно давав відповідь сиплий голос Грікора, тихо, наче крізь зуби, немов задавати такі дріб’язкові запитання всезнайці ну зовсім уже нешанобливо.

Усезнайство – риса дуже поширена. Але не тільки в цьому проявилася своєрідність натури Грікора. Ні, з фармацевтом усе було так само, як і з його бібліотекою. У ній було кілька тисяч томів, але переважали книжки мовами, яких Грікор не знав. Так, не міг він користуватися своїм енциклопедичним словником Брокгауза німецькою мовою і був змушений черпати знання зі скупих вірменських джерел. Аби втамувати свою пристрасть, аптекареві доводилося долати важкі перешкоди, на які Провидіння не скупиться. Найслабшим місцем у його книгозбірні виявилися саме доступні для нього вірменські та французькі книги. Однак Грікор був не тільки вчений, але й книголюб. А справжньому книголюбові дорожче володіти тією чи іншою книгою, ніж знати її зміст, йому навіть не обов’язково її читати. (Хіба з великим коханням не буває так само?) Грікор не заможний. Він не міг дозволити собі замовляти дорогі видання в книжкових крамницях Стамбула, а вже за кордоном – і поготів. Навряд чи він міг оплатити навіть поштові витрати за їхню доставку. Тож доводилося брати те, що само йшло в руки. Аптекар розповідав, що почав збирати книжки з дитинства і в роки мандрів. А тепер у нього були агенти і покровителі в Антіохії, Александретті, Алеппо, Дамаску – саме від них час від часу і приходили великі пачки з книгами. Яке це було свято, коли надходили такі дари! Це могло бути все що завгодно: фоліанти арабською або давньоєврейською мовами, французькі романи, якась макулатура, байдуже. Головне – що це були книги, друкований текст. Фармацевт збирав навіть газети, прейскуранти та проспекти!

У своєму серці цей чоловік, здавалося, вмістив увесь той жагучий потяг до духовності, яким одержима вірменська нація (таємниця всіх стародавніх народів, що вижили наперекір часу). Бібліотека Грікора вкоренилася в Йогонолуку, як гірська гвоздика «травянка», що примудряється пустити коріння на голій скелі. Цієї дивної, найсуттєвішої своєї частини нечитабельної бібліотеки навряд чи вистачило б для того, щоб закласти фундамент його величезних знань. Заповнювати прогалини допомагала творча відвага Грікора. Він сам заповнював свій світ. На запитання з будь-якої галузі – від богослов’я до статистики – мудрагель відповідав, як сам це розумів. І аж ніяк не вважав себе псевдовченим. Коли він нагромаджував перед слухачами великі наукові істини, його переповнювала чистісінька радість творчості. У такої людини, певна річ, були учні, і звісно ж, із учителів, котрі викладали в семи селах Муса-Дага. Вони шанували свого диво-оракула, і навіть скептику Восканяну не спадало на гадку сумніватися в його непогрішності. Аптекар був мусадазьким Сократом і, як і той філософ, здійснював із учнями прогулянки ночами. І ось тут виникали нагоди підігріти палке поклоніння учнів.

Вказуючий перст здіймався до зоряного неба:

– Апете Шатахян, відома тобі он та червона зірка?

– Яка? Ота? Це, либонь, планета. Хіба ні?

– Неправильно, учителю. Це – зірка Альдебаран. А знаєш, чому вона видається червоною?

– Чому? Може… атмосфера…

– Хибно, учителю. Зірка Альдебаран складається з роз- плавленого магнітного залізняку, тому вона червона. Тієї ждумки дотримується знаменитий Камілл Фламмаріон, про що він мені і пише в останньому своєму листі.

Лист великого астронома також не був вигадкою. Він справді існував. Але тільки… Грікор сам адресував його собі від імені Камілла Фламмаріона. Правда, таку «пошту» він організовував украй рідко і в особливо врочистих випадках. Зазвичай учні не знали про ці послання. Однак до своїх кореспондентів він додавав не лише сучасних чи віднедавна покійних гігантів духу. Навіть Вольтер і великий вірменський письменник Раффі змушені були неодноразово і детально відповідати на його писанину. Так в особі Грікора існував на землі член-кореспондент Олімпу.

Вражаюче, але навіть старожили не пам’ятають, щоб цей різнобічно обізнаний чоловік хоча б раз виїжджав із Йогонолука. Всі інтелігентні люди Муса-Дага принаймні раз на рік їздили кудись, хоча б в Алеппо або Мараш, де покращували свої знання в американських, німецьких і французьких місіонерських школах.

Чимало тутешніх старожилів із народу повернулися вже в похилому віці з Америки, щоб у спокої навтішитися достатком, набутим своєю працею. І перед самою війною знову подався за океан гурт таких легких на підйом земляків Грікора. Один лише аптекар не проявляв ані найменшого потягу до зміни місця. За його словами, він замолоду вдосталь надивився всіляких пам’яток земної кулі. Іноді натякав на свої мандри, що сягали далеко на захід і схід, але під час яких він принципово не користувався залізницею. Чи було це так само правдиво, як лист Фламмаріона, з’ясувати не вдалося. У тирадах і розповідях Грікора не було нічого, що хоча б віддалено нагадувало вихваляння чи вигадки. Його розповідь буяла настільки зримими подробицями, що навіть у такого чоловіка, як Ґабріель, не виникало жодних сумнівів. І все ж аптекар запевняв, що пристрасть до мандрів йому чужа. Нехай доктор Алтуні, відомий скиглій, нарікає на своє загублене в сирійському селі життя – Грікору в Йогонолуку добре. Чи не байдуже, де жити, адже зовнішній світ – тільки частина світу внутрішнього. Мудрець нерухомий, як павук посеред променеподібної павутини, яку він виткав навколо власного всесвіту.

Але коли заходила мова про політику, війну, чи пекучі питання сучасності, аптекар втрачав спокій. Йому не подобалося дізнаватися про такі речі. Світ, ця іграшка зовнішніх обставин, втручаючись у внутрішнє життя, стає ганебною перешкодою. Цінність для Грікора він набував тільки відсунутим у далечінь самозабутнього споглядання. Ось межа зарозумілості духу! Що Грікору до подій у «глибокому тилу», що йому до того, що діється в Стамбулі, Алеппо чи Месопотамії? Війни, які ще не стали книгами, до уваги не беруться. Тому аптекар засуджував учителя Шатахяна за його політичні висловлювання, тому і сказав:

– Не збагну, чому потрібно постійно озиратися на інших? Війна, адміністративні заходи, валі, каймакам… Та нехай турки роблять, що хочуть! Якщо ви не будете звертати на них уваги, то й вони не стануть про вас згадувати! У нас тут своя власна земля. Й у неї є поціновувачі, до того ж навіть вельми досвідчені… Прошу…

І Грікор репрезентував господареві обійстя незнайомця, котрий до цього чи то ховався за спинами гостей, а чи просто не був Багратяном помічений. Аптекар із явним задоволенням вимовив дзвінке ім’я прибульця:

– Ґонзаґо Моріс.

Судячи з вигляду та постави, молодик був європейцем або дуже європеїзованим левантинцем[27]. Чорні вусики на блідому та незвично люб’язному обличчі були настільки ж французькі, як і ім’я Моріс. Але особливо характерною рисою цього обличчя були брови, що під тупим кутом сходилися на переніссі. Грікор продовжував виконувати роль герольда при чужинцях:

– Мсьє Ґонзаґо Моріс – грек.

І тут же, щоб не образити гостя, виправився:

– Чистокровний, а не турецький грек. Європеєць.

У гостя були дуже довгі вії. Він посміхнувся і примружив очі, а відтак їхні жіночно довгі вії, що майже зовсім сховали їх.

– Мій батько був греком, мати – француженка, а сам я – американець.

Його скромна, навіть сором’язлива манера триматися справила на Ґабріеля приємне враження. Він похитав головою:

– Яким вітром, даруйте, занесло сюди американця, та ще й сина француженки? Саме сюди.

Ґонзаґо знову посміхнувся, опускаючи вії:

– Дуже легко. У зв’язку з роботою мені довелося кілька місяців провести в Александретті. Там я занедужав. Лікар послав мене в гори, в Бейлан. Але в Бейлані мені стало зле…

Аптекар повчально підняв палець:

– Атмосферний тиск! У Бейлані атмосферний тиск завжди нижчий за норму.

Ґонзаґо запопадливо схилив перед аптекарем свою ретельно причесану на проділ голову:

– В Александретті мені стільки розповідали про Муса-Даг, що мене розібрала цікавість. Який же це був сюрприз для мене, що на безвідрадному Сході можна знайти таку красу, таких освічених людей і такий приємний притулок, як у мого господаря, пана Грікора! Мене вабить усе невідоме. Був би Муса-Даг в Європі, він би став загальноєвропейською пам’яткою. Але я радий, що він належить тільки вам.

Аптекар глухо промовив тим байдужим тоном, яким зазвичай робив найважливіші свої повідомлення:

– Він – письменник і буде займатися творчістю тут, у моєму будинку.

Ґонзаґо, мабуть, присоромила така заява.

– Я – не письменник. Час від часу посилаю в одну американську газету невеликі нариси. Це – все. Я навіть не журналіст по-справжньому.

Невизначений жест, далебі, мав означати, що займається він усім цим тільки для заробітку. Але Грікор не відпускав свою жертву. Виставляючи напоказ свого підопічного, він вивищував власний престиж.

– Але ж ви ще й артист, музикант і віртуоз. Ви давали концерти, чи не так?

Парубок підняв руку, ніби боронячись:

– Та не так усе це було! Крім усього іншого, я просто працював і акомпаніатором, багато чого довелося перепробувати…

Він глянув на Жульєтту в надії, що та його виручить.

– До чого ж світ тісний! – сказала вона. – Хіба не дивно, що тут зустрілися два співвітчизники? Адже ви наполовину мій співвітчизник.

Учитель Шатахян не встояв перед спокусою зайвий раз продемонструвати красномовство:

– А хіба не дивно, що нам дозволено перебувати в настільки обраному колі і що ми, бідні вірменські селяни, завдяки великодушності мадам, насолоджуємося таким вишуканим товариством?

Тим часом ображений Восканян мовчав якось особливо велично та похмуро і навіть відсів подалі. Він давав зрозуміти, що нітрохи не здивувався б, якби таку видатну постать, як він, вітали з належною повагою. Бо Восканян був відомий у Мусадазькій окрузі не тільки як поет, котрий постачав землякам вірші на всі врочисті випадки життя, веселі та сумні, але й як каліграф і художник.

Однак аптекар Грікор вважав за належне ще раз вишпетити свого учня Шатахяна:

– У нас, вірменів, є один фатальний недолік: боязкість, яка часто доводить нас до самознищення. Ми забуваємо, що ми – один із найдавніших культурних народів на землі. Й оскільки мадам – дружина нашого Ґабріеля Багратяна, то вона знає, звісно, що ми були першою нацією, яка прийняла християнство і зробила його своєю державною релігією набагато раніше за Рим. У нас було чудове царство. Було місто Ані з тисячею церков, це загальновизнане диво світу. Монархи, в чиїх жилах текла вірменська кров, царювали у Візантії. У ті часи, коли Франція ще не прокинулася від глибокого сну варварства, у нас вже існувала класична література. Я особисто маю уривки з творів таких великих авторів, як Лазар Парбеці[28] та Мовсес Хоренаці[29]. Але нам і тепер є чим пишатися. Навіть тут, у цій глушині, де немає навіть хоч трохи порядних доріг, поступово була створена рідкісна бібліотека. Так що даруйте, мадам, ми не станемо применшувати себе перед нею.

Свою горду тираду аптекар виголосив, як зазвичай, із незворушним спокоєм мандарина. На Жульєтту він і не глянув. Як мудрець істинно сократівського штибу, Грікор із жінками був напрочуд холодний і стриманий. Зате на цей мусадазький світоч злітається молодь чоловічої статі – з тих, хто не був чужий духовним запитам. Доказом притягальної сили Грікора слугувало, либонь, і те, що юний Ґонзаґо Моріс оселився у нього, а не у мухтара, де йому пропонували хорошу кімнату.

Тим часом Жульєтта, упокорена своїм успіхом, зважилася відповісти Грікору своєю ламаною вірменською. Зробила це чарівно.

– Чого ж ви хочете?.. Я і сама ж вірменка, бо вийшла заміж за вірменина… Згідно із законом… Або, пробі, я туркеня?.. О, я жахливо погано в цьому розбираюся…

Цю спробу вірменської мови зустріли захопленими оплесками. За все своє життя Ґабріелю довелося чути з вуст дружини лише два-три вірменських слова. Йому б і зараз подивуватися, зрадіти. Але Ґабріелю було не до того: він, здавалося, був цілком поглинений спогляданням голови Мітри[30] – скульптури ІІ століття християнської ери, знайденої в руїнах Селевкії, неподалік від Суедії. Втім, думки чоловіка витали далеко від Мітри. Ніхто з присутніх не збагнув гнівно сказаних ним раптом слів:

– Жива істота, яка втрачає впевненість у тому, що може захищатися, – гине! Прикладів цьому є чимало і в природі, і в історії!

І чомусь посунув підставку з головою Мітри трохи ліворуч. Через те, що Жульєтта була в ударі, вечір видався чудовий. Більшість місцевих вірменів вели життя суто східне, тобто бачилися лише в церкві і на вулиці. В гості ходили тільки в особливо врочистих випадках. Кав’ярень, які є навіть у крихітних турецьких селах, тут не було. Причиною цього замкнутого домашнім колом способу життя була боязкість жінок. Але тут, у Багратянів, вони помалу смілішали. Їмость, котра ревно опікувалася довголіттям свого чоловіка, а отже, і своєчасністю його сну – бо довгий сон подовжує життя, – цього разу забула нагадати йому, що час додому. А дружина мухтара навіть зважилася підійти до Жульєтти та помацати шовк її сукні. І тільки Майрік Антарам непомітно зникла: чоловік послав за нею сільського хлопчиська, позаяк пологи, на які викликали Алтуні, виявилися важкими. Антарам знадобилася йому як помічниця, та й для того, щоб розігнати старих відьом, котрі щоразу беруть в облогу будинок породіллі, нав’язують свої знахарські витребеньки. За прожиті з чоловіком десятки років Антарам стала майстерною асистенткою лікаря, до неї навіть перейшло кілька його пацієнток. «У неї це виходить краще, ніж у мене», – казав доктор Алтуні.

Й ось пролунав хор похвал матінці Антарам: вона особлива, жертвує собою заради людей, всім жінкам – молодим і старим, – яка біда б у них не трапилася, завжди готова дати пораду. Їй навіть пишуть листи з різних місцин, і це тому, що Аsganwer Hajuhiaz Engerutiun – Загальновірменська спілка жінок – обрала її своєю представницею в усій окрузі.

Одна лиш пані Кебусян вважала за потрібне применшити гідності Антарам:

– Вона ж бездітна.

Між тим її чоловік, косячи оком і витягнувши шию, від чого здавалося, що він тугий на вухо, слухав лекції аптекаря, котрий докладно описував переваги китайського способу обробки шовку перед вітчизняним. Мухтар ляснув себе по коліну:

– Який наш Грікор, га! Ходиш до нього десятиліттями, купуєш у нього гас і шлунковий порошок і не знаєш, що це за чоловік!

Господар будинку не відразу відтанув. Але мало-помалу пожвавішав і він. Невдоволено оглянувши великий стіл, на якому стояли кльоші з печивом, кавові та чайні горнятка та дві карафки самогонки, Ґабріель схопився:

– Друзі мої! Нам із вами треба випити чогось трохи кращого!

І пішов із Христофором і Мисаком у льох за вином.

Аветіс-молодший напхав винний льох винами найкращих сортів і найкращого розливу. Відав ними управитель маєтку Христофор. Однак вина Муса-Дага недовго зберігали свою міцність. Можливо, тому, що зберігалися не в діжках, згідно зі старовинним звичаєм, а у великих запечатаних глиняних глечиках. Це був хмільний напій, кольору червоного золота, схожий на вина, виготовлені у Ксарі, в Лівані.

Коли келихи були наповнені, Багратян підвівся і виголосив тост. Слова пролунали туманно та похмуро, як і все, що він сьогодні казав:

– Так, це чудово, що ми сидимо тут усі разом і радіємо життю. Хтозна, чи зустрінемося так само безтурботно знову, вдруге чи втретє? Але нехай не затьмарюють сумні думки ці години, бо яке в цьому пуття?

Свій тост, точніше, завуальоване застереження Багратян виголосив вірменською мовою. Жульєтта простягнула до нього свій келих:

– Я тебе добре зрозуміла, кожне твоє слово… Але звідки така журба, любий?

– Просто я – поганий оратор, – почав виправдовуватися Ґабріель. – Кілька років тому мені написали в Париж, пропонуючи пост в «Дашнакцутюні». Я відмовився не тільки тому, що не хочу мати нічого спільного з політикою, але й тому, що не міг би сказати і двох слів перед великими зборами. Ні, народний вождь із мене не вийшов би.

– Рафаель Патканян[31], – уставив тут же аптекар, звернувшись до Жульєтти, – був одним із наших найбільших національних діячів, справжній натхненник народу і при цьому неймовірно поганий оратор. Затинався жахливіше, ніж молодий Демосфен. Але якраз це і надавало його словам особливої ваги. Колись я сам мав честь бути з ним знайомим і чути його в Єревані.

– Тож, на вашу думку, ніщо може перетворитися на щось, – сміючись, зуважив Багратян.

Міцне вино зробило свою справу. Німі повернули собі дар мови. І тільки вчитель Восканян наполегливо зберігав мовчанку, на це у нього були свої причини. Слуга Божий Нохудян, котрий не звик пити, відбивався від намагань дружини відібрати в нього келих.

– Жінко! Нині ж свято, чого ти?

Ґабріель відчинив вікно, щоб помилуватися ніччю, й озирнувся, за ним стояла Жульєтта.

– Ну як? Було дуже мило, еге ж? – прошепотіла вона. Чоловік обійняв дружину.

– І кому, як не тобі, я цим маю завдячувати? – Але з ніжними словами так погано в’язався його вимушений тон.

Після випитого вина гостям захотілося музики. Стали просити заспівати парубка, котрий належав до гуртка вчителів і був одним із «учнів» Грікора. Асаян, так звали цього тонкого, як жердина, молодика, мав славу хорошого співака і знав безліч народних пісень. Але Асаян, як це водиться у співаків, відмовлявся: без акомпанементу співати неможливо, тар він залишив удома, піти за ним – надто багато часу піде… Жульєтта хотіла вже послати нагору за своїм грамофоном, мабуть, тільки кільком жителям Йогонолука було знайоме це диво техніки.

Врятував становище аптекар. Кинувши на свого постояльця багатозначний погляд, він проголосив:

– Але ж тут серед нас є музикант.

Ґонзаґо не змусив себе довго вмовляти і сів за рояль.

– Один із дванадцяти роялів, наявних у Сирії, – сказав Ґабріель, – чверть століття тому був виписаний із Відня для моєї матері. Христофор розповідав, що мій брат Аветіс запросив із Алеппо настроювача, щоб привести інструмент до ладу. Останні тижні перед своєю кончиною Аветіс часто грав. А я і не знав, що він музикує…

Ґонзаґо взяв кілька акордів. Але, як видно, піаніст був не в настрої, його сковувало те, що треба грати для недосвідчених слухачів, що був пізній час і що всім хотілося легкої музики. Схилившись над клавіатурою, він сидів у недбалій позі, з цигаркою в зубах, а пальці музиканта все глибше і глибше грузли в мінорних акордах. «Засмучений, дуже засмучений», – бурмотів він, можливо, і від того, що не в силах був вирватися з цієї скорботної гармонії. Тінь нудьги й утоми лягла на його обличчя, ще недавно таке привабливе.

Багратян крадькома спостерігав за чоловіком. Обличчя Ґонзаґо зараз не здавалося йому по-юнацьки сором’язливим, а двозначним і досвідченим. Він озирнувся на Жульєтту, котра підсунула своє кріселко до рояля. Жінка виглядала немолодою, якось раптом змарніла. На запитальний погляд Ґабріеля вона тихо відповіла:

– Голова розболілася… Від цього вина…

Ґонзаґо раптово обірвав гру й опустив кришку інструмента.

– Даруйте, будь ласка, – вибачився він.

Як не вихваляв учитель Шатахян гру заїжджого піаніста і сипав термінами, щоб похизуватися своїми пізнаннями в музиці, веселощі згасли. Роз’їзд гостей дуже скоро очолила дружина пастора Нохудяна – сьогодні вони ночують у друзів, в Йогонолуку, але завтра вдосвіта вирушають до себе, в Бітіас. Довше за всіх затримався мовчун Восканян. І коли всі гості вже були в парку, він раптом повернувся і, гупаючи своїми короткими ніжками, з таким суворим і рішучим виглядом підійшов до Жульєтти, що та навіть трохи злякалася. Але мовчун лише вручив їй великий аркуш із текстом вірменською мовою, каліграфічно виписаним кольоровим чорнилом. Потім зник. Це були полум’яні вірші, данина благоговійному коханню.

Коли вночі Жульєтта раптом прокинулася, то вона зауважила, що Ґабріель сидить поруч із нею на ліжку немов закам’янілий. Він запалив свічку на своєму нічному столику і, либонь, давно вже спостерігав за сплячою. Вона зрозуміла, що її розбудив погляд Ґабріеля. Чоловік торкнув плече дружини:

– Я навмисне не будив тебе, мені хотілося, щоб ти прокинулася сама.

Вона відкинула волосся з чола. Обличчя жінки було свіжим і ніжним.

– Ти міг без страху мене розбудити. Що мені зробиться? Ти ж знаєш, я ніколи не відмовляюся потеревенити вночі.

– А я, бач, все думав і думав, – невизначено почав той.

– Я божественно виспалася. І голова у мене розболілася не від вашого вірменського вина, а від гри на роялі мого соmment dire? – Demi-соmpatriote[32]. Що за безглузда ідея – оголосити Йогонолук курортом і жити на пансіоні у пана Грікора! Але ще безглуздіший той низенький чорнявий учитель, котрий підніс мені згорнутий у рурку манускрипт. Та й інший, котрий так протяжно завиває в ніс! Він, мабуть, гадає, що розмовляє вишуканою французькою мовою: якийсь гуркіт каміння упереміж із собачим вереском… У всіх вас, вірменів, доволі дивна вимова. Навіть ти, друже мій, не зовсім цього позбувся. Але не будемо до них занадто суворі. Вони, далебі, дуже гарні люди.

– Це бідні-бідні люди, Жульєтто.

Ґабріель вимовив ці слова з важким болем у голосі.

– А я на тебе образилася: помчав до міста, ні слова мені не сказавши. Я б дала тобі харчів у дорогу…

Либонь, турботливі слова дружини не дійшли до чоловіка.

– Я не спав ні хвилини. Багато що згадалося. Обід у професора Лефевра і мій перший лист до тебе…

Жульєтта ніколи не помічала в чоловіка сентиментальності. Тим більше здивував він її зараз. Жінка мовчки дивилася на Ґабріеля. Свічка стояла у нього за спиною, тому обличчя було невиразним, і тільки смутно виднілося тіло по пояс, схоже на велику темну брилу. А Багратян бачив перед собою світлу, залиту мерехтливими відблисками істоту, бо на Жульєтту падало не лише світло свічки, але й відблиск передранкових сутінків, зорі, що займається.

– У жовтні було чотирнадцять років… Найбільший подарунок у моєму житті, але і найважчий гріх. Я не мав відривати тебе від усього твого, не мав права піддавати тебе примхам чужої долі…

Вона взяла сірники, хотіла запалити свічку на своєму нічному столику. Ґабріель перехопив руку Жульєтти, і та продовжувала слухати голос чоловіка, який звучав із тієї безформної чорноти.

– Правильніше було б позбавити тебе цього… Нам треба розлучитися!

Жінка довго мовчала. Їй і на гадку не спадало, що ця дика, абсолютно незрозуміла пропозиція пов’язана з якимись важливими подіями. Пані Багратян підсунулася ближче до чоловіка.

– Я тобі зробила боляче, образила, дала привід для ревнощів?

– Ніколи ще ти не була такою доброю до мене, як сьогодні ввечері. Я давно так тебе не кохав, як сьогодні… Тим це жахливіше!

Він здійнявся на подушках, і темна брила його тіла стала зовсім уже ні на що не схожою.

– Жульєтто, постався серйозно до того, що я скажу. Тер-Айказун зробить усе, щоб розлучити нас якомога швидше. Турецька влада в таких випадках не створює перешкод. Тоді ти вільна. Перестанеш бути вірменкою, не будеш ділити зі мною страшну долю, яка з моєї вини тобі загрожує. Ми поїдемо в Алеппо. Ти попросиш притулок у якомусь консульстві – американському, швейцарському, байдуже якому. Тоді ти опинишся у безпеці, що б тут або деінде не трапилося. Стефан поїде з тобою. Вам дозволять виїхати з Туреччини. Мої прибутки і статки, певна річ, я перепишу на ваше ім’я…

Чоловік промовляв рвучко і швидко, боячись, що Жульєтта його зупинить. Обличчя дружини було зараз від нього зовсім близько.

– І цю нісенітницю ти кажеш серйозно?

– Коли все скінчиться і я залишуся живий, то буду знову з вами.

– Вчора ще ми так спокійно обговорили, що буде, коли тебе заберуть…

– Вчора? Вчора все було помилкою. Світ став іншим.

– Іншим? А що змінилося? Те, що у нас відібрали паспорти? Отримаємо нові. Ти ж сам кажеш, що нічого поганого в Антіохії не дізнався.

– Хоч я там дізнався багато поганого, але не про це мова. Поки що фактично змінилося дуже небагато. Але це впаде раптово, як вихор із пустелі. Це чують у мені мої предки, ці безіменні мученики. Це відчуває в мені кожна клітина. Ні, тобі, Жульєтто, цього не збагнути. Той, хто ніколи не випробовував на собі расової ненависті, збагнути цього не може.