Читать книгу 40 днів Муса-Дага - Франц Верфель - Страница 6

Герої Гомера борються за Скейські ворота[41], і кожен вважає, що від його зброї залежить результат бою – перемога чи поразка. Але битва героїв – лише віддзеркалення тієї, яку з гучними криками ведуть над їхніми головами боги, вирішуючи долі людей. Але і богам невідомо, що й їхня суперечка – тільки відображення боротьби, результат якої давно вирішений у серці Всевишнього, бо від нього виникає і спокій, і смута.

У ту саму мить, коли пастор Йоганн Лепсіус, підганяючи візника, під’їжджає нарешті до великого мосту, що з’єднує зелений Пера зі Стамбулом, вмикається автоматична сигналізація, подзвін, опускається шлагбаум, міст, затремтівши, стогнучи, ніби живий, переломлюється навпіл й обидва його металевих крила повільно розгортаються, впускаючи військовий корабель у внутрішню гавань Золотого Рогу.

– Який жах! – голосно каже німецькою Лепсіус.

Заплющивши очі, він відкидається на спинку потертого сидіння брички. Але за мить вистрибує, пхає, не рахуючи, візникові гроші і біжить сходами вниз. Послизнувшись на апельсиновій шкірці і ледве втримавшись на ногах, священик поспішає до набережної, де очікують пасажирів кіїки. Вибору немає – біля причалу тільки два незворушних човнярі, котрі дрімають у своїх кіїках і, либонь, зовсім незацікавлені в заробітках.

Лепсіус стрибає в кіїк і з відчаєм вказує перевізнику на Стамбул. Залишилося шість хвилин до призначеного йому прийому в сераскеріаті – військовому міністерстві. Якщо навіть човняр буде гребти щосили, мине не менше десяти хвилин, поки вони перетнуть протоку.

«На тому березі, – міркує подумки Лепсіус, – мабуть, знайдеться хоча б якийсь екіпаж». Звідти він хвилин за п’ять добереться до міністерства. Якщо обставини складуться сприятливо (п’ятнадцять хвилин мінус шість), він запізниться на дев’ять хвилин! Украй неприємно, але, може, обійдеться.

Звісно ж, обставини складаються несприятливо. Човняр веде свій кіїк, як венеційський гондольєр, і ні спонукання, ні вмовляннями порушити його незворушний спокій не можуть. Човен підстрибує на хвилях і ані руш.

– Що робити, ефенді, море входить у протоку, – пояснює загартований вітром турок. Проти долі він безсилий.

До того ж під самим носом дорогу їм перетинає рибальський катер, вони втрачають ще дві хвилини. В якомусь забутті – його ще й заколисало – Лепсіус перебирає в пам’яті все, що було.

Заради цієї однієї години побачення у військовому міністерстві він погодився на важку подорож, їхав із Потсдама в Константинополь, день за днем бомбардував проханнями німецького посла, і не тільки його, а й представників усіх нейтральних держав. Заради цього годинами розшукував у різних домах німців чи американців, котрі прибули з глибини країни, докладно розпитував їх про перебіг подій. Заради цієї години цілими днями сидів у бюро американського «Біблійного товариства», докучав духовним сановникам, продирався закутками, всіляко петляючи, щоб вислизнути з-під опіки турецьких шпигунів, в явочні квартири вірменських друзів. І все це лише для того, щоб підготуватися до сьогоднішнього побачення. Й ось доля зіграла з ним злий жарт: він спізнюється. Чортівня якась! А скільки клопотав про це побачення капітан із німецької військової місії, такий обов’язковий! Тричі обіцяли і тричі відмовляли. Оттоманський бог війни Енвер-паша не надто церемониться з таким пересічним ворогом, як преподобний Йоганн Лепсіус.

Уже минуло десять хвилин. Енвер-паша накаже в жодному разі не приймати цього німецького інтригана, а тепер справі швах. Ну, і нехай! Мій народ також бореться за своє життя. Над ним теж заніс копита кінь вороний із вершником, «котрий має владу в своїй руці». Врешті, яке мені діло до цих вірменів!

Йоганн Лепсіус відповідає на ці брехливі розради коротким сухим плачем. Ні, мені є діло до вірменів, вони мені любі, й якщо з усією суворістю спитати серце, воно відповість, що вірмени, як це не грішно і не протиприродно, дорожчі мені, либонь, за мій власний народ.

Із часів Абдула-Гаміда, після різанини 1896-го, після поїздки країною, з самого початку своєї місіонерської діяльності Йоганн Лепсіус відчуває, що він посланий Богом цим нещасним. Вони – його земне призначення. І перед священиком постають ці обличчя. Витріщаються величезними очиськами. Такі є у тих, кому судилося випити свою чашу до дна. Мабуть, такі очі були й у Розп’ятого. Тому, можливо, Лепсіус так любить цей народ. Ще годину тому він дивився в очі патріарху, архіпастиреві вірменів у Туреччині, точніше, раз по раз відводив погляд від очей монсеньйора Завена, в яких проглядалася безнадія. Між іншим, через цей візит до патріарха він і запізнився. Так чи інак, чоловік учинив дурість: надумав потім повернутися в Пера, в готель «Токатлян», аби перевдягнутися. Так, до патріарха належиться з’явитися в чорному, як личить протестантському пастору. Зате Енверу він не повинен нагадувати про своє звання: треба уникнути всього, що додало б цьому вирішальному побаченню хоча б тіні врочистості. Стиль панів іттіхатистів йому відомий. Буденний сірий костюм, недбалий тон, самовпевнені манери, часті натяки на сили, що стоять за ними, – ось як треба поводитися з цими авантюристами. У кінцевому підсумку винен у всьому сірий костюм Лепсіуса.

Навіщо він так довго сидів у патріарха? Треба було попрощатися вже за кілька хвилин. На жаль, слуга Божий ніколи не вмів педантично та неухильно прагнути мети. Навіть організовуючи допомогу вірменам після абдулгамідівської різанини, він домігся успіху не тому, що дотримувався розумної політики, а тому, що несамовито гатив у всі двері. Стала в нагоді і юнацька слабкість священика, пристрасть до популярних словосполучень: «Танець смерті», «Вічний жид», «Джон Буль» тощо. Він – імпровізатор, діє під впливом миттєвостей, так, він такий, сам це знає. Ось і сьогодні не зміг вчасно піти від цього зворушливого пастиря.

– Через годину ви зустрінетеся з Енвером, – по слабкому голосу монсеньйора Завена можна було здогадатися про низку безсонних ночей, про те, що той втрачав голос у міру того, як втрачав сили його народ. – Ви зустрінетеся з цим чоловіком. Благослови вас, Боже, але і ви нічого не доб’єтеся.

– Ваша святосте, я особисто не так безнадійно дивлюся на речі, – спробував було втішити владику Лепсіус, але осікся.

Помах руки, в якому була і скорбота, і приреченість.

– Сьогодні нам стало відомо, – сказав патріарх, – що слідом за Зейтуном, Айнтабом і Марашем депортація розповсюдиться на вілаєти Східної Анатолії. Таким чином, крім західної частини Малої Азії, не постраждали поки що тільки Алеппо та прибережна смуга біля Александретти. Кому, як не вам, знати, що депортація – це особливо болісні, уповільнені та смертоносні тортури. Навряд чи хтось із зейтунців виживе.

Погляд патріарха не припускав заперечень.

– Не прагніть недосяжного, зосередьте зусилля на досяжному. Пробі, вам вдасться. Я, правда, в це не вірю – домогтися відтермінування для Алеппо та прибережної смуги. Кожен день зволікання – це досягнення. Підкресліть роль німецької громадськості та преси, яких ви будете інформувати. І головне, не моралізуйте. У таких людей це викличе тільки сміх. Не виходьте з галузі реальної політики. Погрожуйте наслідками в економіці – це діє найкраще. А тепер, сину мій, благословляю вас на вашу благородну місію! Бережи вас Христос!

Лепсіус схилився, і патріарх освятив широким хрестом голову та груди відвідувача.

Й ось сидить Лепсіус в незграбній барці, гойдаючись на хвилях Золотого Рогу, а безпристрасний перевізник задумливо загрібає веслами. Поки вони причалили, минуло більше двадцяти хвилин. Йоганн Лепсіус одразу ж помічає, що на стоянці немає жодного екіпажа. Він саркастично регоче: ні, за всією цією низкою витончено вигаданих перешкод ховається не проста випадковість! Вража сила тому весь час і плутається у нього під ногами, що він втрутився у вірменські справи, а їм визначено йти своїм плином.

Лепсіус уже не озирається на всі боки в пошуках візника, не замислюючись, біжить щодуху вперед, рослий, старий, помітний. Але користі мало: майдани та вулиці Стамбула загачені величезною радісною юрбою. Повз будинки, обвішані прапорами, повз строкато прикрашені крамниці та кав’ярні пливуть, спотикаючись і відтісняючи один одного, тисячі фанатичних бевзів із широко розкритими у воланні ротами, тисячі людей у фесках і тарбушах.

Що трапилося? Невже відігнали союзників від Дарданелл?

Лепсіус згадав далекі канонади, що чутно ночами. Важка артилерія англійського флоту прокладає дорогу до Константинополя. І тут Лепсіус збагнув, що нині якась пам’ятна дата, пов’язана з молодотурецькою революцією. Ймовірно, святкують день, коли молодотурецький комітет, перебивши своїх політичних супротивників, забезпечив собі захоплення влади. Але яким би не було нині свято, голота розбишакує та гарчить. Перед офісом якоїсь фірми зібрався великий натовп. Якісь хлопці піднялися на запопадливо підставлені плечі, видерлися на карниз – мить! – і велика вивіска летить на землю.

Лепсіус, котрий потрапив у гущину юрби, питає чоловіка, що стоїть поряд без фески на голові:

– А що це все означає?

У відповідь чує, що більше несила терпіти написи чужоземними мовами. Туреччина належить туркам! Тому всі дорожні покажчики, назви вулиць і вивіски будуть відтепер писати тільки турецькою! Співрозмовник Лепсіуса (чи то грек, чи то левантинець) зловтішно сміється:

– Цього разу вони розгромили свого союзника. Це – німецька фірма.

Крізь натовп вервечкою повзуть трамваї, що затрималися дорогою. «Все втрачено, – міркує Лепсіус, – тепер уже байдуже, коли я туди потраплю». І все ж він знову біжить далі, безцеремонно розштовхуючи перехожих.

Ще один провулок, і перед ним відкривається майдан. Величезний палац сераскеріату. Гордо височіє вежа Махмуда II.

Священик дає собі перепочинок. Уповільнює крок, аби не увійти в лігво лева захекавшись. Коли, втомившись від нескінченних сходів і коридорів, він пред’являє свою візитівку в приймальні Військового міністерства, витончений і дуже люб’язний черговий офіцер повідомляє йому, що його ясновельможність Енвер-паша глибоко шкодує: він не міг більше зволікати і просить пана Лепсіуса надати честь і відвідати його в палаці, в його особистих апартаментах у Міністерстві внутрішніх справ.

Йоганна Лепсіуса чекає ще довший шлях. Однак цього разу мана скінчилася, біси зайнялися кимось іншим, а священику створили справді всі зручності. Біля воріт чекає вільний екіпаж, візник радий догодити пасажирові, уникає людних вулиць, і відпочилий, перейнявшись незбагненним для нього самого оптимізмом, борець із чарівною швидкістю наближається до мирного сералю. Гуркочучи старою бруківкою, карета прибуває до Міністерства. Лепсіуса вже чекають. Не встиг він пред’явити візитівку, як чиновник зустрічає його запитанням:

– Пастор Лепсіус?

Добрий знак! Знову сходи і довгі коридори, але тепер окрилений надією слуга Божий легкою ходою наближається до мети. У Міністерстві внутрішніх справ панує тиша, фортеця Талаат-бея ніби дрімає. До казкових палаців подібні кімнати без дверей, замість дверей похитуються завіси. Це також заспокоює Лепсіуса, сприймається невідь-чому як хороший знак.

Наприкінці коридору візитера вводять в особливі апартаменти. Це – штаб Енвера-паші в Міністерстві внутрішніх справ. Не інакше як тут, у цих двох кімнатах, вирішувалася доля вірменів. Більша кімната служить, вочевидь, приймальнею і залою засідань. Поруч – кабінет із великим порожнім письмовим столом. Увагу Лепсіуса привертають три портрети, що висять над столом. Праворуч – Наполеон, ліворуч – Фрідріх Великий, посередині – збільшена фотографія турецького генерала: це, безсумнівно, сам Енвер-паша, новоявлений бог війни.

В очікуванні Лепсіус сідає біля вікна. Поверх скелець пенсне він поглядом вбирає в себе спокій, яким віє від прекрасної картини руйнування: куполи, що обвалилися, уламки мармуру, осяяні пініями. А за ними – Босфор з іграшковими пароплавчиками, що пропливають повз.

Спрямований удалину короткозорий блакитний погляд, дитячий обрис губ, які виступають із м’якої сивої борідки, міцні щоки, що розпашіли від біганини та хвилювань, – є в цьому образі щось страдницьке, але є й одержимість, яка і до себе буває нещадною.

Слуга приносить мідний кавник. Лепсіус із насолодою випиває три-чотири горнятка кави. Тепер він бадьорий, відчуває нервовий підйом, до голови приливає свіжа кров. Коли Енвер-паша входить, Лепсіус допиває останню порцію.

У Берліні, перед своїм від’їздом, Лепсіус попросив описати зовнішність Енвера-паші, і все ж він вражений, побачивши, що турецький Марс, один із семи чи дев’яти володарів світу, від котрих залежить життя і смерть, – куций на зріст і настільки непоказний. Лепсіусові стає ясно, чому тут висять портрети Наполеона та Фрідріха. Це – герої зростом метр шістдесят. Геніальні честолюбці, котрі досягли висот слави, хоч і не вдалися статурою. Лепсіус готовий посперечатися, що Енвер-паша носить чоботи на високих підборах. У будь-якому разі, каракулева шапка, яку він не знімає, набагато вища за формені головні убори. Шитий золотом мундир (чи то маршальський, чи то власного фасону) дивовижного крою, зшитий по талії, сидить як улитий і в поєднанні з двома рядами блискучих орденів надає Енверу легковажно-молодечого й елегантно-завзятого вигляду.

«Циганський барон», – думає Лепсіус, і хоч розтривожене серце калатає, в пам’яті виникає бравурний вальс далекої юності:

Однак текст арії, яку Лепсіус згадав, споглядаючи блискучий мундир, зовсім не відповідає характеру молодого полководця. Судячи з обличчя, Енвер-паша чи то сором’язливий, чи то боязкий, він по-дівочому закочує очі. Вузькі стегна, пологі плечі, рухається легко, навіть витончено. Лепсіус почувається незграбою поруч із ним. Перша атака, до якої вдається Енвер-паша, базується на особистій чарівності, на вмінні полонити відвідувача своєю балетною пластичністю. Привітавшись, полководець не веде Лепсіуса в незатишний кабінет, а просить залишитися тут, присуває крісло до столика біля вікна і сідає, нехтуючи невигідним для себе освітленням.

Лепсіус, як і запланував у своїй програмі бойових дій, починає розмову з того, що передає генералові уклін від німецької шанувальниці. Енвер-паша відповідає посміхаючись, із властивою йому чарівною скромністю. У нього приємний тенор, звук якого цілком гармоніює із зовнішністю вояки. Відповідає чистою німецькою мовою:

– Я глибоко поважаю німців. Це, безперечно, вражаючий народ, немає йому рівних у світі. Досягнення німців у цій війні – неперевершені. Я особисто завжди радий вітати у себе німця.

Пастор Лепсіус чудово знає, що в Молодотурецькому комітеті Енвер-паша репрезентував французьку партію, а можливо, і зараз таємно її представляє. Енвер довго опирався вступу Туреччини у війну на боці Німеччини, а не Антанти. Але зараз це вже не суттєво, тому Лепсіус продовжує обмін люб’язностями, зондує ґрунт.

– У Німеччині у вашої ясновельможності є безліч вірних шанувальників. Від вас чекають подвигів всесвітнього значення.

Енвер здіймає очі догори, відмахується, ніби даючи зрозуміти, що втомився боронитися від домагань, які ховаються за такими лестощами.

Пауза. Сенс її приблизно такий: «Давай, голубе, спробуй мене розговорити!»

Лепсіус прислухається до звуків за вікном: звідти долинають тільки тихий посвист і дзвоники транспорту на Босфорі.

– Я помітив, що народ у Стамбулі налаштований піднесено. Сьогодні в місті панує особливе пожвавлення.

Генерал вирішує висловитися в стилі основоположних патріотичних декларацій. Милозвучний голос зараз безпристрасний:

– Війна важка. Але наш народ усвідомлює свій обов’язок.

Перший випад німця:

– Й усередині країни також, ваша ясновельможносте?

Генерал задивився кудись удалечінь.

– Певна річ, усередині країни відбуваються великі події.

– Ваша ясновельможносте, ці великі події мені добре відомі.

Постать військового міністра висловлює нерозуміння, він навіть трохи здивований. Колір обличчя в глави гігантської імперії рідкісно свіжий, юнацький.

– Становище на Кавказькому фронті з кожним днем поліпшується. Правда, ще не час судити про справи південної армії Джемаля і вашого співвітчизника Кресса.

– Дуже втішно чути, ваша ясновельможносте. Але, згадавши про становище всередині країни, я мав на увазі не район військових дій, а мирні вілаєти.

– Коли держава веде війну, всі області країни стають районами військових дій, більшою чи меншою мірою.

Генерал ледь помітно підкреслює ці слова, далі вони набувають особливого значення. Наразі ж авангардний бій закінчився несприятливо для священика. Він змушений вдатися до лобової атаки.

– Імовірно, вашій ясновельможності відомо, що я прибув сюди не як приватна особа, а як глава німецького товариства з вивчення Близького Сходу. Я маю представити там доповідь із приводу певних подій.

Подив у широко вирячених очах Енвера. Це ще що за товариство з вивчення Близького Сходу?

– Міністерство закордонних справ, та й сам пан рейхсканцлер ставляться з живим інтересом до моєї місії. Після повернення я зроблю в рейхстазі доповідь з вірменського питання, поінформую депутатів і пресу.

Енвер-паша, котрий, за звичаєм опустивши очі, терпляче слухав відвідувача, при словах «вірменське питання» підводить голову. Обличчя розбещеного хлопчика на мить насуплюється: вічно ці серйозні люди чіпляються до нього з одними і тими ж дурницями. Але за мить усе знову гаразд. А Лепсіус вже не володіє собою.

– Я прийшов до вас за допомогою, ваша ясновельможносте, будучи переконаний, що такий видатний полководець і герой не здатен вчинити нічого такого, що затьмарило б його історичний образ.

– Знаю, пане Лепсіус, – поблажливо і напрочуд доброзичливо відповідає Енвер-паша, – ви прибули сюди і просили про зустріч, бажаючи отримати роз’яснення з відомого питання. Хоча мене й обтяжують тисячі важливих справ, я готовий приділити вам стільки часу, скільки знадобиться, і повідомити все, що вас цікавить.

Лепсіус змушений зобразити мімікою найглибшу вдячність.

– З того часу як ми з друзями очолили уряд, – розповідає генерал, – незмінно намагалися чинити вірменському міллету всіляке сприяння і проявляти абсолютну справедливість. Існує давня домовленість. Ваші вірменські друзі гаряче вітали нашу революцію і давали повноцінні клятви вірності. А потім раптом порушили свою присягу. До певного часу ми намагалися не помічати того, що відбувається, поки це було можливо, поки турецький народ, оплот держави, не опинився під загрозою. Адже ми живемо в Туреччині, чи не так? Коли вибухнула війна, стало більше випадків державної зради, змов, неймовірно посилилося дезертирство. Коли ж справа дійшла до відкритого заколоту – маю на увазі велике повстання в Зейтуні, – то ми були змушені вжити контрзаходів, щоб зберегти право називатися народним урядом і вести війну.

Лепсіус киває головою: здається, він ось-ось погодиться з генералом.

– Ваша ясновельможносте, а в чому полягали доведені у суді факти державної зради?

Енвер широко розводить руками, ніби кажучи, що доказів сила-силенна, їх не злічити.

– Таємна змова з Росією. Досить показовими є похвали, які вділяв вірменам Сазонов у Державній думі, потім змова з французами й англійцями. Інтриги, шпигунство – все, що тільки можна уявити.

– Чи був проведений у цих справах законний судовий розгляд?

– Звісно ж, військовим трибуналом. У вас вчинили б так само. Зовсім нещодавно були засуджені та публічно страчені п’ятнадцять найнебезпечніших злочинців.

«Наївне нахабство», – зазначає про себе Лепсіус. Він відкидається на спинку крісла і намагається впоратися з тремтінням у голосі:

– Наскільки мені відомо, ці п’ятнадцять вірменів були заарештовані задовго до війни, отже, їх ніяк не можна було судити на підставі діючих законів військового часу.

– Ми самі вийшли з революції, – відповідає генерал недоречно, весело, як хлопчик, котрий згадує милі пустощі. – Ми добре знаємо, як це робиться.

Лепсіус стримує міцне слівце, готове зірватися з язика, щодо тієї їхньої революції і, відкашлявшись, ставить нове запитання:

– Отже, вірменські громадські діячі й інтелігенція, котрих тут, у Стамбулі, заарештували та вислали, також звинувачені в державній зраді?

– Погодьтеся, що тут, у безпосередній близькості до Дарданелльського фронту, ми не можемо терпіти навіть потенційних державних зрадників.

Цього Йоганн Лепсіус не заперечує, але раптом із азартом ставить своє головне запитання:

– А Зейтун? Мені вкрай важливо почути думку вашої ясновельможності про Зейтун.

Бездоганна люб’язність Енвера-паші дещо тьмяніє, набуває офіційнішого характеру.

– Повстання в Зейтуні – один із найбільших і підлих заколотів в історії Османської держави. Бої з повстанцями, на жаль, коштували нашим військам важких втрат, не можу вам по пам’яті надати точні дані.

– У мене інші відомості про Зейтун, ваша ясновельможносте, – Лепсіус завдає цього удару, карбуючи кожне слово. – Згідно з цими даними, у жодному заколоті тамтешнє населення участі не брало. Зате впродовж місяців його провокували та гнобили місцева влада й адміністрація санджака. З інформації, якою я володію, випливає, що не відбулося нічого такого, чого не можна було б усунути за допомогою посиленого наряду поліції. Тим часом кожній неупередженій людині ясно, що втручання військових сил – кількох тисяч солдатів – виявилося можливим тільки тому, що це входило в наміри влади.

– У вас хибна інформація, – з холодною ввічливістю відповідає генерал. – Чи не можна дізнатися її джерело, пане Лепсіус?

– Я назву деякі джерела, але заздалегідь попереджаю, що серед них немає вірменських. Навпаки, я виходжу з отримання дослівно відомих мені доповідей, складених різними німецькими консулами. Маю нотатки місіонерів, котрі були свідками найжахливіших злочинів. Нарешті, я отримав повний, бездоганний виклад перебігу подій від американського посла, містера Моргентау[42].

– Містер Моргентау, – зарозуміло зауважує Енвер-паша, – єврей. А євреї завжди фанатично стають на бік меншин.

Перед цією елегантною недоступністю доводів розуму Лепсіус ціпеніє. Руки і ноги у нього зараз холодні, як лід.

– Справа не в Моргентау, ваша ясновельможносте, а у фактах. А факти ви не станете і не можете спростувати. Сотні тисяч людей зараз уже перебувають на шляху у вигнання. Влада каже про переселення. Я ж стверджую, що це, м’яко кажучи, словоблудство. Чи можна справді народ, що складається з селян, ремісників, містян, культурних людей, одним розчерком пера виселити в месопотамську пустелю та степ, у безкрайній піщаний океан, із якого втікають навіть племена бедуїнів? Але навряд чи ви поставили таку мету. Слово «переселення» – ганебне маскування. Депортація організована владою таким чином, що нещасні через тиждень загинуть у дорозі від голоду, спраги і недуг або збожеволіють. Курдам і бандитам, і навіть самим солдатам дозволено вбивати юнаків і чоловіків, котрі чинять опір, а дівчата та жінки приречені на безчестя або викрадення.

Генерал ввічливо і напрочуд уважно слухає, але досадний вираз його обличчя промовляє: «Цю нудну балаканину мені доводиться слухати по десять разів на день». Здається, він більше переймається своїми манжетами: раз по раз поправляє їх білою жіночною рукою.

– Дуже прикро! Однак командувач армією відповідає за безпеку району військових дій.

– Район військових дій! – скрикує Лепсіус, але тут же схоплюється і намагається говорити так само спокійно, як Енвер. – Район військових дій – ось єдиний новий аргумент. Все інше – Зейтун, державна зрада, інтриги, – все це вже було. Такі засоби Абдул-Гамід використовував майстерно, і ви хочете, щоб вірмени в усе це вірили? Я старший за вас, ваша ясновельможносте, і я вже пережив усе це на місці подій. Але коли згадую минуле, то готовий багато що пробачити старому грішникові. Він був дилетантом, безневинним немовлям, якщо порівняти його прийоми з новими методами депортації. Але ж ваша партія захопила владу, щоб на зміну кривавому режиму старого султана прийшли справедливість, прогрес і загальна єдність. Про це, ваша ясновельможносте, свідчить і назва вашого комітету.

Це був сміливий, але необачний удар. Секунду Йоганн Лепсіус чекає, що військовий міністр підведеться і припинить розмову. Але Енвер спокійно сидить на місці, і його сяюча люб’язність нітрохи не затьмарена. Він навіть довірливо нахиляється до співрозмовника:

– Я поставлю вам зустрічне запитання, пане Лепсіус. На щастя, у Німеччині немає або зовсім мало внутрішніх ворогів. Однак припустімо, що обставини змінилися: їй загрожують внутрішні вороги, скажімо, французи в Ельзасі, поляки, соціал-демократи, євреї, і їх значно більше, ніж зараз. Хіба в цьому випадку ви, пане Лепсіус, не схвалили б будь-які заходи, що звільнили б від внутрішніх ворогів вашу країну, яка веде важку боротьбу й оточена незліченними зовнішніми ворогами? Хіба ви і тоді вважали б це надмірною жорстокістю, якби небезпечну для позитивного результату війни частину населення просто вислали б у віддалені, безлюдні райони?

Йоганну Лепсіусу доводиться тримати себе в шорах, аби не зірватися або не схопитися з місця, розмахуючи руками.

– Якби правителі мого народу, – майже кричить він, – несправедливо, нелюдяно (він мало не сказав: «не по-християнськи») вчинили б зі своїми людьми або інакодумцями, я б негайно ж зрікся Німеччини та переселився до Америки!

Енвер-паша широко розплющив очі:

– Можна пошкодувати про Німеччину, якщо там ще хтось міркує так, як ви! Це було б ознакою того, що у вашого народу бракує сил здійснювати свою національну волю.

У цю мить священика охоплює неймовірна втома. Вона викликана усвідомленням, що цей маленький рішучий чоловічок по-своєму має рацію. Жорстока мудрість світу завжди бере гору над Христом. Але найгірше те, що на мить Лепсіус піддався аргументам Енвера, і вони послабили його бойовий дух. Каменем на серце лягла думка про те, що доля його власної батьківщини опинилася в темряві. Пастор шепоче:

– Ваше порівняння нічим не обґрунтоване.

– Природно, не обґрунтовано. Але свідчить на нашу користь. Бо нам, туркам, у стократ важче, ніж німцям, дається самоствердження.

Лепсіус у нападі болісної неуважності виймає з кишені носовичок, тримає його в руках, немов білий прапор парламентера.

– Зараз мова йде не про захист від внутрішнього ворога, а про планомірне винищення іншого народу.

Він промовляє мляво, з паузами, холодне серце Енвера його гнітить, священик обводить втомленими очима кабінет, портрети героїв. Чи не заховався там десь монсеньйор Завен, патріарх? Лепсіус негайно ж згадує, що має говорити про «економіку». Він збирається на силі для чергової атаки.

– Ваша ясновельможносте, я не такий зухвалий, аби зловживати вашим часом заради порожніх балачок. Насмілюся привернути вашу увагу до неприємних обставин, які вам, імовірно, не цілком ясні, і це природно, якщо врахувати, який тягар обов’язків несе головнокомандувач. Можливо, що я краще за вас знаю життя усередині країни, в Анатолії, Сирії, позаяк багато років працював там у найважчих умовах.

Відчуваючи, що час спливає, Лепсіус квапливо викладає свої тези. Без вірменського народу турецька держава зазнає краху в галузі економіки та культури, а отже, й у війні. Чому? Він не стане говорити про торгівлю, яка на дев’яносто відсотків перебуває в християнських руках. Його ясновельможність знає так само добре, як і він, Лепсіус, що всім імпортом відають вірменські підприємства, отже, тільки ці фірми можуть забезпечити рішення найважливіших завдань, пов’язаних із веденням війни, наприклад, постачання сировиною та фабрикатами. Достатньо назвати всесвітньо відому фірму «Аветіс Багратян і спадкоємці», у якої є філії, контори, представництва в дванадцяти європейських містах. Знищити таке підприємство набагато легше, ніж знайти йому заміну. Що ж стосується становища всередині країни, то він, Лепсіус, багатo років тому переконався, що у вірменів сільське господарство перебуває на незмірно вищому рівні, ніж у турків. Уже в ті роки кілікійські вірмени закупили в Європі сотні молотарок і парових плугів. Ось вони і дали туркам привід для погрому: останні не тільки вбили в Адані десять тисяч людей, але і розбили на друзки молотарки та парові плуги. У цьому, й ні в чому іншому, – джерело всіх бід. Десятки років вірменський народ, ця найкультурніша і найдіяльніша частина населення Османської імперії, докладає неймовірних зусиль, щоб позбавити країну стародавнього натурального господарства і долучити її до нового світy сучасного землеробства і зачатків індустріалізації. І саме через свою благословенну, піонерську діяльність цей народ стає жертвою помсти ґвалтівників і лінивців. Припустімо, ваша ясновельможносте, що ремесла, які перебувають зараз у руках вірменів, промисли, кустарні підприємства перейдуть у руки турків. Але хто замінить численних вірменських лікарів, котрі здобули освіту в Європі й лікують турків так само сумлінно, як і своїх одноплемінників? Хто замінить численних інженерів, адвокатів, учителів, чия невпинна праця пхає країну вперед? Ваша ясновельможність заперечить мені, що в разі потреби можна обійтися і без інтелекту. Але без шлунка не проживеш. Тим часом у Туреччині вирізають шлунок у надії, чи вона витримає таку операцію?

Трохи схиливши голову набік, Енвер-паша чемно вислуховує цю тираду до кінця. Зовнішній вигляд генерала – бездоганний: блискучий, молодечий, xоч потай і скутий внутрішньою невпевненістю, він гідний свого мундира, на якому немає жодної, не передбаченої кравцем складки. Зате священик більше не володіє собою. Він спітнів, краватка з’їxaла набік, рукави сорочки зім’ялися. Господар кабінету схрестив свої короткі, але стрункі ноги. Блискучі лаковані чоботи сидять на них, як на шевських колодках.

– Ви згадали про шлунок, пане Лепсіус, – ласкаво посміхається він, – що ж, можливо, у Туреччині після війни буде порожній шлунок.

– У неї зовсім не буде шлунка, ваша ясновельможносте!

Не ображаючись, генерал продовжує:

– Турецький народ – це сорок мільйонів осіб. Спробуйте, пане Лепсіус, стати на наше місце. Хіба це не великий і благородний політичний задум – згуртувати сорок мільйонів людей і заснувати національну державу, яка колись стане відігравати в Азії таку ж роль, яку відіграє Німеччина в Європі? Країна чекає цього. Ми тільки маємо взятися за справу. У вірменів, безперечно, численна інтелігенція, і це викликає тривогу. Ви справді прихильник такого штибу інтелігенції, пане Лепсіус? Я особисто – ні! У нас, турків, мало таких інтелігентів. Зате ми – давня героїчна раса, покликана заснувати велику державу та панувати в ній. А через перешкоди ми просто пepеступимо.

Лепсіус судомно стискає руки, але не зроняє ні слова.

Цей розперезаний, розпещений хлопчисько – необмежений володар величезної держави. У його до ладу виліпленій маленькій голівці звабника рояться числа, які здивували б кожного, хто знає реальний стан речей. Священика Енвер не може ввести в оману, бо той точно знає, що в Анатолії не набереться і шести мільйонів чистокровних турків. Якщо пошукати в північній Персії, на Кавказі, Кашгарі і в Туркестані, то разом із тюркськими племенами, які живуть у наметах, і конокрадами, котрі кочують степом, вони навряд чи наберуть двадцять мільйонів. Які ілюзії породжує дурман націоналізму!

І водночас Лепсіус відчуває жаль до цього дрібного бога війни, до цього інфантильного антихриста. Несподівано для себе він озивається проникливим, тихим голосом:

– Ваша ясновельможносте, ви хочете заснувати нову імперію. Але під фундаментом її буде лежати труп вірменського народу. Чи принесе це вам щастя? Чи не краще знайти мирне вирішення зараз?

І тут Енвер-паша вперше розкриває глибоку та щиру суть того, що відбувається. Очі його споглядають непохитно та холодно, стримана посмішка зникла з обличчя, і раптом він шкіриться, показуючи свої великі хижі зуби.

– Між людиною та бацилою чуми мир неможливий, – каже він.

Лепсіус негайно переходить у наступ:

– То ви відверто визнаєте, що маєте намір використовувати війну для поголовного винищення вірменського народу?

Генерал, безумовно, зайшов задалеко. Він тут же відступає, знову замикається в неприступній фортеці своєї обов’язкової необов’язковості.

– Моя особиста думка і мої задуми повністю відображені в комюніке, опублікованому нашим урядом. Ми діємо нині, виходячи з вимог війни та необхідної самооборони. До цього ми досить довго пантрували за ходом подій. Піддані держави, котрі ставлять собі за мету її руйнацію, караються всюди за всією суворістю закону. Тож наш уряд діє в злагоді з законом.

Знову все спочатку! У Лепсіуса вирвався стогін. У вухах лунає голос монсеньйора Завена: «Не моралізувати! Зберігати діловий тон! Аргументи!» О, якби він був здатен, пускаючи в хід гострі, як меч, аргументи, зберігати діловий тон! Нерви слуги Божого напружені до краю вже хоча б тому, що він не може підвестися, прикутий до крісла. Йому, природженому оратору, звиклому промовляти з церковної кафедри та на зібраннях, потрібен простір, він має вільно рухатися!

– Ваша ясновельможносте, – гість піднімає руку до свого прекрасного чола, – я не буду зараз висловлювати загальновідомі істини, казати, що не можна примушувати весь народ розплачуватися за підступи окремих людей. Ні, я не стану питати, чому прирікають на болісну смерть жінок і дітей, маленьких дітей, – такою дитиною були колись і ви. Їх по-звірячому знищують, приносячи в жертву політиці, тоді як про політику вони ні сном, ні духом не відають. Ваша світлосте! Я хотів би, щоб ви подумали про ваше майбутнє і про майбутнє вашого народу. Колись добіжить кінця і ця війна. І тоді Туреччині доведеться вести мирні перемовини. Та чи буде цей день щасливим для всіх нас! Але, якщо цей день виявиться нещасливим, що тоді, ваша ясновельможносте? Чи не повинен відповідальний керівник країни заздалегідь потурбуватися про те, як складуться обставини за несприятливого результату війни? В якому становищі опиниться турецька делегація на мирних перемовинах, якщо її зустрінуть запитанням: «Де брат твій Авель?». Неприємне становище! І ось тоді-то держави-переможці, пам’ятаючи про велику вину Туреччини, нещадно розділять здобич. Вбережи нас від цього, Боже! Як бути тоді верховному провіднику народу Енверу-паші, котрий прийняв на себе всю повноту відповідальності, генералу, чия влада була безмежною? Як тоді виправдається він перед своїм народом?

Обличчя Енвера-паші набуває мрійливого виразу, і він відповідає без жодної іронії:

– Дякую за чудово сформульоване попередження. Однак той, хто втручається в політику, має володіти двома чеснотами. По-перше, достатньою легковажністю, або, якщо завгодно, презирством до смерті, що, либонь, одне і те ж. А по-друге, непорушною вірою в правильність своїх рішень, якщо він їх уже прийняв.

Преподобний Лепсіус встає. Він майже по-східному схрестив руки на грудях. Посланий Богом янгол-хранитель вірменського народу має жалюгідний вигляд. Носовичок висунувся з кишені, одна штанина загорнулася до коліна, краватка з’їхала набік. І скельця пенсне, далебі, запітніли.

– Заклинаю вас, ваша ясновельможносте, – він схиляється перед генералом, котрий залишився сидіти, – зробіть так, аби сьогодні з цим було покінчено! Ви дали внутрішньому ворогові – який ворогом, утім, не є – такий урок, якого в історії не знайти. Сотні тисяч людей страждають і вмирають на сільських дорогах Сходу. Покладіть цьому сьогодні ж край! Накажіть призупинити нові розпорядження про виселення. Знаю, що ще не всі вілаєти і санджаки спустошені. Якщо ви заради німецького посла і заради пана Моргентау відкладаєте великі депортації в західній частині Малої Азії, то пожалійте заради мене Північну Сирію, Алеппо, Александретту й узбережжя! Скажіть: годі! І я, повернувшись до Німеччини, буду славити ваше ім’я!

Генерал кілька разів ввічливо вказує на стілець, але гість не сідає.

– У вас, пане Лепсіус, перебільшене уявлення про мої повноваження, – заявляє нарешті він. – Здійснювати такі урядові рішення – функція міністра внутрішніх справ.

Німець скидає пенсне, так що стає видно його почервонілі очі.

– Про це я і веду мову. Не міністр і не валі чи мутесаріф здійснюють накази, а жорстокі, безсердечні дрібні чиновники й унтер-офіцери. Хіба ви або міністр хочете, щоб жінки народжували на дорогах, й їх, породіль, гнали кийками далі? Хіба за вашим бажанням цілі ділянки доріг заражені трупами, розкладаються, а Євфрат заповнений мерцями? Мені відомо, що саме так втілюються в життя інструкції.

Паша, здається, схильний піти німцеві назустріч:

– Я ціную вашу обізнаність щодо становища в країні. Я сприйму з увагою ваші письмові пропозиції про те, як всьому цьому зарадити.

Але Лепсіус простягає руки:

– Пошліть мене в глиб країни! Це і є моя перша пропозиція! Навіть старий султан не відмовляв мені в таких проханнях. Дайте мені повноваження організувати перевезення вигнанців. Господь дасть мені сил, а такий досвід, як у мене, навряд чи є у когось іншого. Мені не потрібні піастри від турецького уряду. Гроші, скільки знадобиться, я знайду сам. Німецькі й американські доброчинні установи мене підтримують. Мені вже вдалося якось організувати допомогу в широких масштабах. Я заснував багато сирітських притулків і лікарень, допоміг обладнати понад п’ятдесят господарських підприємств. Я і зараз, незважаючи на війну, зроблю не менше. Через два роки ви самі, ваша ясновельможносте, будете мені вдячні.

Цього разу Енвер-паша слухав не тільки чемно, але і з напруженою увагою. Але і Лепсіус побачив тепер таке, з чим ніколи в житті не зустрічався. Хлоп’яче обличчя генерала спотворилося раптом не виразом уїдливої жорстокості. Ні, цинізму там немає! Полярним холодом повіяло від людини, «котра задушила всіляку сентиментальність», від людини, котрій недоступне почуття провини чи муки совісті. Лепсіус дивиться на вродливе, витончене обличчя незнайомої, але вражаючої породи, бачить перед собою уособлення страшної, майже невинної примітивності, повного безбожництва. Й яку ж силу воно має, якщо не відчуваєш до нього ненависті!

– Ваші благородні наміри, – каже з удячністю Енвер, – зацікавили мене, але я, звісно, змушений їх відхилити. Висловлені вами побажання якраз і показали мені, що ми досі один одного не розуміли. Якщо я дозволю іноземцю надавати вірменам допомогу, то створю прецедент, який можна витлумачити як визнання права на втручання іноземців, а отже, іноземних держав. Таким чином я звів би нанівець всю мою політику, яка має провчити вірменський народ, показати йому, до яких наслідків веде тяга до іноземного втручання. Вірмени також нічого б не допетрали: спочатку я їх караю за зрадницькі прагнення та надії, а потім раптом надсилаю до них одного з найвпливовіших їхніх друзів, аби знову розбудити ці прагнення та сподівання. Ні, пане Лепсіус, це неможливо, я не можу дозволити іноземцю надавати цим людям милість. Вірмени тільки в нас мають бачити своїх благодійників.

Священик валиться в крісло. Все втрачено! Повний крах! Балакати більше немає про що. Був би цей чоловік тільки злим, хоча б навіть самим дияволом. Але він не злий і не Сатана, в ньому є навіть щось по-дитячому симпатичне, в цьому нещадному організаторові масових убивств.

Лепсіус задумався і не відразу збагнув усю нахабність зробленої Енвером пропозиції, яку той виклав довірливим тоном:

– Я зроблю вам контрпропозицію, пане Лепсіус. Зберіть гроші у ваших благодійних організацій в Америці та Німеччині, багато грошей. Ці суми потім принесіть мені. Я їх використаю у повній відповідності до ваших планів і за вашою вказівкою. Але ставлю вас до відома, що не дозволю ніякого контролю з боку німця чи іншого іноземця.

Якби Лепсіус не був такий приголомшений, він би розреготався. Сміх розбирає при думці, як ужили б у Туреччині за вказівкою Енвера-паші зібрані священиком кошти.

Лепсіус мовчить. Він зазнав поразки. Правда, і до бесіди він був налаштований безнадійно, однак зараз здається, що весь світ завалився. Щоб не зовсім втратити обличчя, священик набирається духу, приводить себе до ладу, кілька разів витирає хустинкою лискуче чоло і встає.

– Не хочу думати, ваша ясновельможносте, що ця година, яку ви мені подарували, буде зовсім безплідною. У Північній Сирії, на узбережжі, живуть ще сотні тисяч християн, далеко від усіх районів військових дій. Переконаний, що ваша ясновельможність вважатиме за доцільне утриматися від безглуздих заходів.

Юний Марс знову шкіриться, оголюючи в усмішці зуби.

– Будьте певні, пане Лепсіус, що наш уряд уникає зайвої жорстокості.

Як завжди в подібних політичних розмовах, останні репліки з обох сторін – чиста формальність, порожня комедія, мета якої залишити зустріч незавершеною. Енвер-паша не зробив ніяких поступок. Що вважати «зайвою жорстокістю» – залишилося на його розсуд. Але і Лепсіус промовляв, усвідомлюючи, що це – порожні слова, потрібні лиш як кінцівка.

На відміну від Лепсіуса, генерал зараз – особливо витончений і підтягнутий. Він пропускає гостя вперед і навіть робить разом із ним кілька кроків. Потім трохи здивовано, але безпристрасно дивиться услід священику, котрий, похитуючись, немов сліпий, навпомацки човгає анфіладою кімнат, крізь двері з хиткими завісами.

Енвер-паша входить в апартаменти Талаат-бея. Чиновники підхоплюються. Обличчя сяють захватом. Ще не згасла та майже містична любов, яка живить навіть канцелярських пацюків до привабливого бога війни.

З вуст в уста передаються сотні легенд, що прославляють його шалену хоробрість. Коли під час війни в Албанії збунтувався артилерійський полк, Енвер із цигаркою в зубах постав перед жерлом гаубиці і гаркнув бунтівникам: «Стріляйте!»

На його пещеному обличчі народ бачить відблиск сяйва месії, він – посланець бога, котрий воскресить імперію Османа, Баязета та Сулеймана.

Енвер весело вітається з чиновниками. Бурхливе захоплення. Догідливі руки екзальтованих шанувальників поспішають одна за одною відчинити перед ним двері канцелярських приміщень, що ведуть у кабінет Талаат-бея.

Для громіздкої постаті міністра кабінет замалий. Коли цей богатир встає з-за столу – ось як зараз, – він затуляє собою все вікно. Велика голова Талаата на скронях сива. Східного типу обличчя, м’ясисті губи, чорні як смола вусики. Куточки стоячого коміра стискають важке подвійне підборіддя. Випирає черевце, обтягнуте пікейним жилетом, білизна якого, мабуть, символізує щирість. Коли Талаат-бей зустрічається зі своїм соратником по дуумвірату, у нього незмінно виникає потреба своєю могутньою ведмежою лапою по-батьківськи погладити по плечу цього юного улюбленця долі. І щоразу цьому дружньому жесту заважає непроникна сором’язливість, яку випромінює Енвер.

При всьому цьому Талаата переповнює кипуча енергія. Він – світська людина й оратор, що вирізняється гучним апломбом, здатний приперти до стінки хоч п’ятьох дипломатів гамузом. А народний кумир Енвер, чоловік принцеси, султанської доньки, часто на великому прийомі стоїть осторонь сам-один, збентежений і замислений.

Талаат опускає свою величезну м’язисту руку й обмежується запитанням:

– Був у тебе німець?

Енвер-паша дивиться на Босфор, на його хвилі, на пароплави й іграшкові кіїки, на кипариси та руїни, які зараз здаються нереальними, погано намальованими декораціями. Потім обертається й оглядає порожній кабінет. Погляд гостя зупиняється на старому телеграфному апараті, що, як коштовна реліквія, стоїть на вкритому килимовою скатертиною столику. На цьому жалюгідному апараті невеликий поштовий службовець, телеграфіст Талаат вистукував азбуку Морзе, поки резолюція «Іттіхату» не піднесла його до становища видатного державного діяча в царстві каліфа. Нехай кожен відвідувач віддасть належне, дивуючись цьому переконливому свідченню запаморочливої кар’єри. Ось і Енвер доброзичливо і довго розглядає балакучий апарат, перш ніж відповісти на запитання Талаата.

– Так, той самий німець. Намагався налякати рейхстагом.

Із цього зауваження можна зробити висновок, наскільки мав рацію патріарх Завен, попереджаючи Лепсіуса, що будь-які вмовляння та заклик до людських почуттів із самого початку приречені на невдачу.

Секретар приносить стос телеграм, які Талаат підписує стоячи. Не відриваючи очей від паперів, він каже:

– Ці німці бояться бути скомпрометовані співучастю. Але їм ще доведеться звертатися до нас із проханнями частіше, ніж клопотати про вірменів.

Розмова про депортацію на цьому б і скінчилася, якби Енвер не кинув зацікавлений погляд на телеграми. Талаат перехопив цей погляд і відсунув папери:

– Докладні інструкції для Алеппо! Гадаю, дороги вже звільнилися. Найближчими тижнями можна буде відправити етапи з Алеппо, Александретти, Антіохії і з усього узбережжя.

– Антіохії й узбережжя? – перепитує Енвер і, здається, хоче зробити якесь зауваження.

Але ні звуку не вимовляє і тільки пильно стежить за товстими пальцями Талаата, котрий у якійсь нестямі підписує папери, один за одним. Ті ж товсті грубі пальці написали незашифрований наказ, адресований усім валі та мутесаріфам. Наказ був такий: «Мета депортації – знищення».

Швидкий і енергійний розчерк свідчить про непохитність, що не знає сумнівів. Міністр розправляє спину, все своє неотесане тіло.

– Так! Восени я зможу сказати всім цим людям прямо: La question armenienne n ’ existe pas[43].

Енвер стоїть біля вікна, він нічого не чує. Чи думає про володіння каліфа, які дісталися йому і простягаються від Македонії до Передньої Індії? Чи стурбований постачанням армії боєприпасами? Або мріє про нові надбання для свого казкового палацу на Босфорі? У величезній бальній залі він наказав поставити весільний трон, який принесла в посаг Наджіє, донька султана. Чотири колони з позолоченого срібла підтримують зоряне небо над троном – балдахін із візантійської парчі.

Йоганн Лепсіус усе ще блукає вулицями Стамбула. Уже за полудень. Час обіду встрачений. Священик не наважується йти до себе, в готель «Токатлян». Це – вірменський готель. Жахом і смутком охоплені там усі – від господаря і гостей до останнього офіціанта та хлопчика-ліфтера. Вони знають, куди він пішов, знають, що задумав. Як тільки повернеться, то стане предметом загальної уваги.

Нехай нишпорки та шпигуни, котрі за наказом Талаат-бея ходять за ним по п’ятах, зі шкіри пнуться. Але ось біда – Лепсіуса вже багато годин чекають друзі-вірмени в безпечному місці. Серед них і Давтян, колишній голова Вірменських національних зборів. Він – один із нещодавно заарештованих вірменських діячів, утік і тепер переховується в Стамбулі. Лепсіусові бракує сил і мужності постати перед цими людьми. Якщо він не прийде, їм стане все ясно і, можна сподіватися, вони розійдуться. Навіть найпохмуріші песимісти серед них (втім, усі вони – похмурі песимісти, це ж так природно), навіть вони вважали, що цілком можливо священику дозволять поїздку в глиб країни. Це хоч щось дало б.

Слуга Божий причвалав у міський сад. І тут усе по-святковому. На спинках лавок шурхочуть гірлянди квітів. На жердинах і ліхтарних стовпах майорять прапори з півмісяцем. Людська маса, огидна людська гуща, тісниться між клумбами по доріжках, засипаних гравієм. Хитаючись, в якомусь забутті, Лепсіус зауважує лавку, на якій є одне вільне місце. Сідає. Перед очима пливуть кола, що переливаються барвами. І в ту ж мить лунає турецький військовий оркестр, верещить, заливаючись трелями, музика яничарів[44].

Свистки, сопілки, флейти, пронизливий голос кларнета, гуркіт міді – всі ці звуки злилися, ріжуть слух, як гострий ніж, ковзають то вгору, то вниз сходами гами, а час від часу вривається фанатичний гавкіт турецьких барабанів, подзенькування бунчуків, пронизане ненавистю шипіння турецьких тарілок. Йоганна Лепсіуса захлеснула ця музика, вона йому вже в печінках, він ніби сидить у ванні з битим склом. Але не шукає порятунку, готовий прийняти муки, притиснути до тіла це бите скло. Й ось Йоганнові Лепсіусу дається те, в чому йому відмовив Енвер-паша. Він – ланка в довгій низці людей, приречених на вигнання. Серед довіреного йому Богом народу тиняється чоловік подумки то кам’янистими, то болотяними манівцями Анатолії. А чи не проклинають його зараз рідні та близькі, чиї тіла розривають на частини снаряди в Аргонні, на полях Поділля, Галичини, на морях і в повітрі? Хіба нескінченні потяги з пораненими не менш страшне видовище, від якого не можна не волати? Хіба у поранених і вмираючих німців не такі ж, як у вірменів, очі? У Лепсіуса паморочиться в голові від утоми і від музики яничарів, в яку він занурюється все глибше і глибше.

У писклячу, навіжену музику вриваються нові звуки, громоподібний гул, що дедалі посилюється. Він лине з неба. Турецька ескадрилья кружляє над Стамбулом, скидає хмарки прокламацій, що пурхають у повітрі. Йоганну Лепсіусу ясно – хоч він і не знає чому, – моноплани, що ширяють у небі, – це втілення первородного гріха, вінець гордині людської. Він блукає в істині, що відкрилася йому, як у величезному палаці, як у Міністерстві внутрішніх справ. Горять, тріпочуть завіси, і йому згадується одне місце в Одкровенні Святого Івана, яке процитує він у своїй майбутній проповіді: «На вигляд свій сарана була схожа на коней, що налаштовані для бою… На ній були панцери, гейби обладунки залізні, а шум від крил її – гуркіт від колісниць… У неї були хвости, мов у скорпіонів, і в хвостах її були жала; а влада її була – шкодити людям п’ять місяців».

Лепсіус здригається переляканий: треба знайти нові засоби та шляхи. Якщо німецьке посольство не в змозі нічого зробити, може, австрійський маркграф Паллавічині, особа видатна, буде вдатнішим? Він міг би пригрозити репресіями, адже мусульмани Боснії – австро-угорські піддані. Так, іспанські попередження були надто м’якими. Але ще мить – і до Лепсіуса наближається Енвер-паша, а на устах його та ж незабутня посмішка. Сором’язлива? Ні, це не те слово, так не назвеш цю чи то хлоп’ячу, чи то дівочу усмішку великого вбивці. «Пане Лепсіус, ми будемо дотримуватися політики, що відповідає нашим інтересам. Перешкодити нам може тільки держава, яка вища за всі інтереси і не замішана в жодну гидоту. Якщо ви знайдете таку державу в дипломатичному довіднику, то дозволяю вам знову з’явитися до мене в міністерство».

Лепсіуса морозить, трясе, як у лихоманці, так, що жінки, котрі сидять поруч із ним у покривалах, підіймаються і, лякливо озираючись, йдуть. Слуга Божий цього не помічає, йому спав на гадку сумний здогад: нічого більше зробити не можна. Допомоги чекати нізвідки. Істина, яку ще кілька тижнів тому збагнув священик Тер-Айказун у Йогонолуку, відкривається зараз і пастору Йоганну Лепсіусу: «Мені залишається тільки одне – молитися».

Повз нього рухається святкова галаслива юрба, лунає жіночий сміх і дитячий вереск. Натовп прибуває до військового оркестру, а священик, склепивши повіки, то хитає головою, то молитовно складає руки або уявляє, що робить це. Але в душі вже звучить: «Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє…»

Але що сталося з «Отче наш»?! У кожному слові чаїться безодня, яку поглядом не охопити. Уже при слові «наш» або «ми» втрачаєш голову. Хто має право ще вимовити «ми», якщо Христос – той, хто в’яже і вирішує, на третій день вознісся на небо? Без нього все решта – смердюча гора черепків і кісток заввишки з Всесвіт. Лепсіус згадує запис у щоденнику своєї матері, який вона зробила п’ятдесят шість років тому, коли його хрестили: «Хай буде ім’я його Йоганн завжди мені нагадуванням, що моє велике і святе завдання – виростити з нього справжнього Івана, іншими словами, того, хто по-справжньому любить Господа і йде його слідами». Чи став він справжнім Іваном? Чи сповнений він до краю вірою, почуттями так, що не висловити словами? Ех, віра моя загрожує вичерпатися, якщо ослабне тіло. Знову дає про себе знати цукриця. Треба бути обережнішим у їжі. Нічого солодкого, борошняного, ніякої картоплі. Можливо, Енвер врятував його тим, що не дозволив поїздку в Анатолію.

…Даруйте, а що тут робить швейцар готелю «Токатлян»? Відколи носить він смушкову офіцерську шапку? Чи не Енвер його прислав? Швейцар ввічливо подає йому тескере, внутрішній паспорт. На паспорті – світлина Наполеона з його власним підписом. І справді, в обертових дверях готелю його чекає ешелон вигнанців. Друзі всі разом. Давтян і всі інші. Вони весело йому кивають. «Наші чудово виглядають», – думає священик. Навіть у найстрашнішій реальності, коли зіткнешся з нею віч-на-віч, знаходиться щось утішне. Привал зробили на березі якоїсь річки, під стрімкими скелями. Є навіть намети. Либонь, Енвер таємно дозволяє певні поблажки.

Коли всі полягали, до Лепсіуса підходить довготелесий вірменин в одежі, з гори до низу забризканій мулом. Про-мовляє якось дивно врочисто, ламаною німецькою мовою:

– Поглянь. Цей бурхливий потік – Євфрат. А он там – мої діти. Перекинь своє тіло з цього берега на той, тоді у дітей моїх буде міст.

Лепсіус прикинувся, що вважає це жартом.

– Тоді вам із дітками доведеться трішки зачекати, поки я ще підросту.

І раптом він починає рости з дивовижною швидкістю. Руки і ноги самі собою витягуються нескінченно далеко. Тепер він може завиграшки виконати прохання вірменина. Але до цього не доходить, бо Йоганн Лепсіус втрачає рівновагу і ледь не падає з лавки.

– Який жах! – він каже це сьогодні вдруге.

Зараз це стосується спраги, що його мучить. Священик схоплюється, вбігає в найближчу таверну і, нехтуючи приписами лікарів, осушує цілу склянку напою з льодом. Одночасно з приємним відчуттям у нього виникають нові сміливі плани.

– Я не здамся, – сміється він.

Бездумний сміх означає оголошення війни Енверу-паші. А в цю саму мить особистий секретар Талаат-бея вручає черговому телеграфісту ті самі урядові телеграми, в яких йдеться про Алеппо, Александретту, Антіохію й узбережжя.