Читать книгу Брама - Фредерік Пол - Страница 3

Мене звати Робінетт Броудгед. Та попри це я чоловік. Мій електронний аналітик (я зву його Зіґфрід фон Психіатр, хоча то не його ім’я. Він робот, тому в нього немає імені) кепкує:

– Робе, чому тебе хвилює, коли люди думають, що ти дівчина?

– Мені байдуже.

– Тому чого ти про це постійно згадуєш?

Мене дратує, коли Зіґфрід згадує мої спомини. Я дивлюся на стелю з підвісними конструкціями та піньятами, а відтак переводжу погляд у вікно. Насправді це не вікно, а рухома голограма прибою на Каена-Поїнт; Зіґфріда запрограмовано на різноманітні речі. За хвильку я відповідаю:

– Не моя вина, що так мене назвали. Моє ім’я вимовляється «Р-О-Б-І-Н-Е-Т», але всі говорять його неправильно.

– Ти чудово знаєш, що ім’я можна змінити.

– Якщо зроблю це, – кажу я, впевнений у своїй правоті, – ти твердитимеш, що в мене нав’язлива ідея стосовно виправдання свого роздвоєння особистості.

– Я тобі пораджу лише, – відповідає Зіґфрід із притаманним йому незграбним механічним гумором, – не вживати спеціальних термінів зі сфери психоаналітики. Було б краще, якби ти лише говорив про те, що відчуваєш.

– Я почуваюся щасливим, – у тисячний раз запевняю Зіґфріда. – В мене немає жодних проблем. Чому б мені не бути щасливим?

Знову ця гра в слова. Мені це не подобається. Мені здається, з програмою Зіґфріда щось не гаразд. Він говорить:

– Скажи, Роббі: чому ти почуваєшся нещасним? – Я мовчу. Машина наполягає: – Мені здається, тебе щось турбує.

– Дурниці, Зіґфріде, – відповідаю я з легкою відразою, – ти постійно це кажеш. Нічого мене не турбує.

– Немає нічого поганого у вираженні своїх почуттів, – підлещується Зіґфрід.

Я знову дивлюсь у вікно. Я серджуся, бо відчуваю, як тремтить моє тіло, незрозуміло чому.

– Зіґфріде, ти зануда. Тобі колись казали про це?

Він щось говорить, але я не слухаю. Я думаю, навіщо я згаяв свій час, прийшовши сюди. Хто-хто, а я маю всі підстави на те, щоб почуватися щасливим. Я багатий і маю гарний вигляд, не занадто старий і в мене є Повна Медицина, тому протягом наступних п’ятдесяти років я не буду старішати. Я живу в Нью-Йорку під Великою Бульбашкою. Тут мешкають лише забезпечені люди та зірки. Я володію літньою резиденцією з видом на Море Таппан та греблю Пелісейдс. Усі дівчата божеволіють від моїх трьох браслетів, які я отримав за польоти. На Землі живе не так багато проспекторів, навіть у Нью-Йорку. Всі жадають почути від мене про мій політ навколо Туманності Оріона чи Малої Магелланової хмари (звичайно, я жодного разу там не був. Я відвідав лиш одну цікаву місцину, але не хочу розповідати про неї).

– Якщо ти справді щасливий, – говорить Зіґфрід, зачекавши належну кількість мілісекунд на мою відповідь, – чому тобі потрібна моя допомога?

Ненавиджу, коли він порушує ті самі питання, які собі ставлю я. Мовчки соваюся на пінопластовому килимку, прагнучи вмоститися зручніше. Я усвідомлюю, що на мене чекає довгий і нестерпний сеанс. Якби я знав, чому потребую допомоги, вона мені не була би потрібна.

– Зіґфріде, ти зануда. Тобі колись казали про це?

– Робе, ти сьогодні не вельми говіркий, – відповідає Зіґфрід крізь маленький динамік спереду килимка. Іноді він користується дуже реалістичним манекеном, який сидить у кріслі, стукає олівцем і час від часу глузливо посміхається. Проте я йому сказав, що це мене нервує.

– Чому ти просто не поділишся зі мною своїми думками?

– Бо я зараз ні про що не думаю.

– Розслабся і скажи перше, що спаде тобі на думку, Робе.

– Я намагаюся згадати, – кажу я і замовкаю.

– Згадати що саме, Робе?

– Браму?

– Звучить як питання, а не як твердження.

– Можливо. Нічого не вдієш. Це саме те, що я згадую – Браму.

У мене досить підстав згадувати Браму. Там я одержав гроші, браслети й інші речі. Згадую день, коли я покинув Браму. Це трапилося 31-го дня на 22-й орбіті. Якщо порахувати, то вийде, що я залишив Браму десь шістнадцять років та кілька місяців тому. Через тридцять хвилин після лікарні я не міг дочекатися платні, сісти на зореліт і здиміти звідти.

– Роббі, вголос, будь ласка, – чемно попросив Зіґфрід.

– Я думаю про Шикітея Бакіна, – відповів я.

– Так, ти згадував про нього, пам’ятаю. Ну й що там було?

Я не відповів. Старий Шикітей Бакін, який втратив обидві ноги, був моїм сусідом, але я не хотів обговорювати це із Зіґфрідом. Я соваюся на круглому килимку і думаю про Шикі, мало не плачучи.

– Ти засмучений, Робе?

Я й далі мовчу. Шикі був одним із небагатьох, із ким я попрощався у Брамі. Кумедно. Між нами було мало спільного: я проспектор, а Шикі – сміттяр. Він працював за їжу, оскільки виконував допоміжні функції. Навіть у Брамі комусь треба було прибирати сміття. Але рано чи пізно він стане занадто старим і хворим для цього. Якщо йому пощастить, його просто випхнуть до космосу і він там помре. Якщо ж ні – його відправлять назад на планету. Там на нього теж чекає смерть, але триваліша: йому доведеться кілька тижнів жити безпорадним калікою.

А втім, він був моїм сусідом. Щоранку він вставав і ретельно пилососив кожен дюйм у своїй кімнатці. Зрозуміло, що там було брудно, оскільки навколо Брами постійно літало сміття, незважаючи на спроби позбутися його. Сумлінно усе прибравши, навіть навколо коріння маленьких кущів, які він вирощував і підрізав, Шикі збирав уламки, кришечки від пляшок, клапті паперу (іноді все, що він до цього назбирав пилосмоком) і знов енергійно розкидав по кімнаті. Сміх та й годі! Я не розумів, у чому сенс, а Клара… Клара твердила, що розуміє.

– Робе, про що ти щойно думав? – запитує Зіґфрід.

Я скручуюсь у ковтюшок на килимку і починаю бурмотіти.

– Не зрозумів тебе, Роббі.

Я мовчу й міркую над тим, що сталося з Шикі. Гадаю, він помер. Мені стає сумно від думки, що Шикі помер так далеко від Нагойї. Як би мені хотілося заплакати! Та я знову не можу. Я звиваюсь і смикаюся, б’юсь об килимок. Стримувальні паски починають скрипіти. Усе марно: біль і сором не минають. Мені приємно від того, що я чимдуж намагаюся висловити свої почуття, але слід визнати: у мене не виходить. Тому клята бесіда триває.

– Робе, ти дуже довго відповідаєш. Щось приховуєш? – запитує Зіґфрід.

Я награно відказую:

– Що за питання? Коли так, то звідки я це можу знати?

Замовкаю й починаю аналізувати всі шпаринки свого розуму, намагаючись розкрити Зіґфрідові усі таємниці. Та дарма. Я обережно промовляю:

– Як на мене, це не зовсім так. Я не відчуваю жодних обмежень. Скоріше навпаки: надто багато хочу розповісти, аж не знаю, із чого почати.

– Не важить, із чого починати, Робе. Скажи перше, що спаде на думку.

Як на мене, це дурня. Хіба можна виокремити першу-ліпшу думку, якщо вони всі там змішалися? Батько? Мати? Сильвія? Клара? Бідолаха Шикі, який намагається згрупуватися в польоті, не маючи ніг і ментеляючи руками, мов сільська ластівка, що ловить жуків? Те, як він вимітає запліснявіле сміття з Брами?

Я шукаю болючі місця. Вони були такими й раніше. Але які саме? Мої відчуття, коли я у сім років дефілював у Скелястому парку перед іншими дітлахами, щоб звернути на себе увагу? Тоді, коли ми випали з реального простору і зрозуміли, що ми в пастці, а під нами з нізвідки з’явилася примарна зірка, осміхаючись, як Чеширський кіт? У мене тисячі таких спогадів, і всі болючі. Точніше, вони можуть боліти. У реєстрі моєї пам’яті вони усі БОЛЮЧІ. Я знаю, де їх шукати і які відчуття бувають, коли вони спливають на поверхню. Без цього вони не болять.

– Робе, я чекаю, – говорить Зіґфрід.

– Я думаю, – відповідаю я.

Під час моєї брехні я згадую, що запізнююся на урок гри на гітарі. Це щось мені нагадує. Я дивлюся на свою руку, перевіряю, чи не треба стригти нігті. Шкода, що мої мозолі недостатньо загрублі й великі.

Я ще не дуже добре граю на гітарі, але більшість моїх слухачів невибагливі, і це мене тішить. Єдине, що треба постійно практикуватись і все вчити. Як же ж там робити перехід з ре-мажор на до-мажор септакорд?

– Робе, – каже Зіґфрід, – Маємо не дуже продуктивний сеанс. Залишилося десять-п’ятнадцять хвилин. Чому ти просто не скажеш, що в тебе на думці?

Я відкидаю першу гадку і висловлюю другу:

– Перше, що зайшло мені в голову, – це як моя мама плакала, коли тато загинув.

– Я так не думаю. Дай мені вгадати. Перша думка була про Клару?

Я відчуваю клубок у горлі й мені забиває подих. Я раптом побачив Клару такою, якою вона була шістнадцять років тому і ні на годину старше…

– Взагалі, Зіґфріде, я б хотів поговорити про матір. – Я не стримуюсь і примирливо гигикаю задля ввічливості.

Зіґфрід ніколи не зітхає покірно, але з його мовчання все зрозуміло.

– Бачиш, – я веду далі, обережно окреслюючи всі важливі деталі, – мама хотіла вийти заміж після смерті батька. Не одразу. Я не хочу сказати, ніби вона була рада, що він помер абощо, – вона його кохала. Одначе я тільки зараз уторопав, що вона була здоровою молодою жінкою – дуже молодою. Зажди… Їй було десь тридцять три роки. Якби не я, вона одружилася б, тому маю почуття провини. Я не дав їй цього зробити, а підійшов і сказав: «Ма, тобі не треба іншого чоловіка. Я буду чоловіком у сім’ї й подбаю про тебе». Звичайно, я не міг додержати свого слова. Мені було лише п’ять років.

– А мені здається, тобі було дев’ять, Роббі.

– Невже? Дай подумати. Так, Зіґфріде, здається, ти маєш рацію…

Я намагаюся проковтнути великий клубок у горлі, давлюся й кашляю.

– Робе, кажи, що там, Робе! – наполягає Зіґфрід.

– Що тобі казати? Дідько б тебе узяв, Зіґфріде!

– Говори, Робе.

– Що говорити? Чорт забирай, Зіґфріде! Ти мене з розуму зведеш! Це лайно взагалі не допомагає!

– Робе, будь ласка, скажи, що тебе турбує.

– Стули свою дурну бляшанку!

Увесь біль, який я досі ховав глибоко у собі, вирвався, і я не міг це терпіти чи припинити.

– Робе, раджу тобі спробувати…

Я борсаюся в пасках, вибиваю шматки пінопласту з килимка, горлаючи:

– Закрийся! Я не хочу цього чути! Я не витримую, як ти не розумієш? Не можу, не витримую!

Зіґфрід терпляче чекає, поки я припиню ридати. Це трапляється раптово. Я його випереджаю:

– Чорт забирай, Зіґфріде, це все ні до чого. Припинімо. Гадаю, інші дужче потребують твоїх послуг.

– Що ж до цього, Робе, – говорить машина, – я досить компетентний, щоб допомогти людині впродовж визначеного часу.

Я мовчки витираю сльози паперовими серветками, які робот залишив біля килимка.

– Але в тебе ще є нереалізований потенціал, – веде далі Зіґфрід. – Утім, продовжувати наші сеанси чи ні – вирішувати тобі.

– У кімнаті відпочинку є що випити? – запитую я.

– Якщо я правильно тебе зрозумів, то ні. Однак мені говорили, що нагорі є непоганий бар.

– Що я тут досі роблю? – питаю я.

П’ятнадцять хвилин перегодом, записавшись на сеанс наступної неділі, я випив чашку чаю в кімнаті відпочинку. Я намагаюся розчути, чи не кричить його наступний пацієнт, але нічого не чутно.

Я вмиваюся, поправляю шарф, пригладжую маленький вихор на голові та йду до бару вихилити чарчинку. Метрдотель (людська істота) знає мене і запрошує сісти біля південного вікна з видом на частину нижньої затоки у Бульбашці. Він дивиться на струнку зеленооку дівчину з волоссям мідного кольору, яка самотньо сидить неподалік, але я заперечливо хитаю головою. Я випиваю, оцінюю ноги дівчини з мідною засмагою, роздумую над тим, де пообідати, і вирушаю на урок гри на гітарі.