Читать книгу Брама - Фредерік Пол - Страница 6

Отже, це була Брама. Вона збільшувалася в ілюмінаторах нашого корабля, який летів від Землі.

Астероїд. Або, швидше, ядро комети у формі груші з діаметром близько десяти кілометрів у найдовшій його частині. Зовні воно нагадувало грудкувату обвуглену кулю із синюватими штрихами. Десь усередині його – Брама Всесвіту.

Шері Лоффат схилилася на моє плече. Решта майбутніх проспекторів скупчилися довкола нас, теж визираючи в ілюмінатор.

– Господи, Робе, поглянь на кораблі!

– Шукають щось недозволене, – промовив хтось позаду. – І викидають геть.

– У нас їм нема чого шукати, – відповіла Шері, щоправда, дещо запитальним тоном. Кораблі не віщували нічого доброго. Вони заздрісно кружляли навколо астероїда, охороняючи від прибульців таємниці, на які б не вистачило грошей у жодного мільярдера.

Усі скупчилися біля ілюмінатора, витріщаючись на них. Звичайно, це був ідіотизм. Ми могли загинути. Малоймовірно, що під час входження в орбіту Брами або маневру довкола бразильського корабля ми дістали б завелику зміну швидкості, але при одній швидкій поправці курсу нас би розплющило. Завжди була інша ймовірність, що корабель поверне на чверть і ми раптово побачимо Сонце, як на долоні. На такій близькій відстані ми всі осліпли б назавжди. Та ми не хотіли втратити зір.

Бразильський корабель не збирався слідувати за нами. Побачивши спалахи, ми зрозуміли, що то є лазерна перевірка наших маніфестів. Це було звичним явищем. Я висловив думку про те, що кораблі вишукують крадіїв. Але насправді вони стежили один за одним і були надто заклопотані, щоб відволікатися на інших, зокрема й на нас. Росіяни і китайці слідкували один за одним, бразильці – за венеріанцями. Усі разом не довіряли американцям.

Увага інших чотирьох кораблів була прикута до бразильців, а не до нас. Проте, усі ми знали: якби наші закодовані навісерти навігаційні сертифікати, видані у п’ятьох консульствах у земному порту відправки, не збіглися зі зразком, виправдань ніхто б не чекав. Натомість на нас би очікувала торпеда.

Сміх та й годі! Я уявляв ту торпеду і вояка з холодним поглядом, який буде наводити та запускати її. А потім наш корабель перетвориться на яскравий помаранчевий спалах, а ми усі розпадемося на атоми чи навіть дрібніші частки… Однак я впевнений, що в той час товариш каптенармуса Френсі Херейра служив бомбардиром на тому кораблі. Пізніше ми непогано здружилися. Насправді Френсі не був холоднокровним вбивцею. Після своєї останньої подорожі я ридав у його обіймах у лікарняній палаті. Френсі мав обшукати мене на предмет контрабанди. А він плакав разом зі мною.

Корабель відлетів, і нас злегка відкинуло вбік. Потім ми знову з’юрмилися біля ілюмінатора, схопившись за руків’я. Наш корабель наближався до шлюзів Брами.

– Схоже на віспу, – сказав хтось із гурту.

Дійсно на те скидалося, а деякі з віспин були відкритими. То були гнізда для кораблів, які вирушили на завдання. Декотрі з отворів назавжди залишаться відкритими, оскільки не всі кораблі повернуться. Але більшість із них були опуклими і нагадували шапинки грибів. То й були кораблі, метою яких стала Брама.

Кораблі важко було помітити, так само як і Браму. По-перше, вона мала низьке альбедо[2] і невеликий розмір: як я вже казав, близько десяти кілометрів у діаметрі в найдовшій осі, половину якої займав екватор її обертання. Але її можна було виявити. Після того, як перший «тунельний щур» дістався Брами, астрономи поставили собі питання: як так вийшло, що вони не виявили її століттям раніше? Тепер, коли вони знають, де шукати, вони знайшли Браму. Іноді вона сяє яскравіше від 17-ї зіркової величини і її видно із Землі. Усе дуже просто. Можна було б сподіватися, що її включать до регулярної картографічної програми.

Справа в тому, що на цьому напрямку не проводили багато регулярних картографічних програм. Здавалося, їх цікавила зовсім не Брама.

Усі дослідження у галактичній астрономії зазвичай відштовхуються від Сонця. Сонячна астрономія вивчає лише ті об’єкти, які перебувають у площині екліптики, а орбіта Брами розташована під кутом 90°. Тому вона й «вислизнула крізь пальці».

П’єзофон затріщав і промовив:

– Стикування за 5 хвилин. Поверніться до своїх койок. Пристебніть паски.

Ми були майже на місці.

Шері Лоффат уляглась і крізь паски простягнула мені руку. Я схопив її. Ми не спали й не зустрічалися до цієї подорожі, коли виявилося, що наші ліжка стоять поряд. Але відчуття вібрації було сексуальним. Здавалося, що ми зробимо це в найвеличніший і найкращий спосіб; але то був не секс, а Брама.

Коли люди почали длубатись у поверхні Венери, вони знайшли копальні гічі.

Самих гічі там не було. Невідомо, ким вони були і коли відвідали Венеру. Але їх не зосталося, навіть жодного тіла в могилі, яке можна було б ексгумувати і зробити розтин. Залишилися тільки тунелі, печери-копальні, кілька дрібних артефактів, які не мали жодної цінності. А ще були дива техніки, котрі виявилися загадкою для людства і котрі воно намагалося відтворити.

Потім хтось знайшов карту Сонячної системи, накреслену гічі. На ній був Юпітер із його супутниками, Марс, зовнішні планети, Земля з Місяцем та Венера, позначена чорним кольором на сяйливій блакитній поверхні металевої карти гічі. Ще там був Меркурій і якийсь самотній об’єкт, зафарбований чорним біля Венери. Це було тіло з орбітою, що проходила крізь перигелій Меркурія та виходила з орбіти Венери. Орбіта різко стирчала з площини екліптики під кутом 90°, тому не перетиналася із жодною з решти орбіт. Земні астрономи ані разу не виявляли це тіло. Гіпотетично, то були астероїд чи комета – різниця між ними тільки семантична – яку гічі створили з певною метою, і це тіло чомусь було важливим для гічі.

Запис питань-відповідей, лекція професора Геґрамета.

Питання. Який вигляд мали гічі?

Професор Геґрамет. Ніхто не знає. Ми не знаходили жодних фотографій чи креслень, окрім двох-трьох карт. і Або книг.

Питання. Хіба в них не було системи фіксації знань, скажімо, письма?

Професор Геґрамет. Звісно, була. Але я не знаю яка. Я підозрюю… втім, це просто припущення.

П. Яке?

Професор Геґрамет. Я замислювався над нашими власними методами фіксації інформації: як їх сприймали б у дотехнологічні часи. Скажімо, якби ми дали Евкліду книжку, він би зрозумів, що це таке, навіть не знаючи, про що в ній йдеться. А як щодо касети? Він би уявлення не мав, що з нею робити. Я підозрюю… хоча ні, я впевнений, що у нас є «книги» гічі, яких ми не помічаємо. Це може бути зливок металу гічі, спіралі з хвостиками на кораблях, призначення яких досі невідоме. Це не нове. Ми перевірили усе на наявність магнітних кодів, канавок, хімічного спектра, але марно. Напевне, у нас немає інструмента, який зможе виявити ці повідомлення.

Питання. Ще одна річ, яку я не розумію: чому гічі залишили ці тунелі та приміщення? Куди вони зникли?

Професор Геґрамет. Юна леді, я теж ні хріна не розумію.

Можливо, рано чи пізно телескопічне зондування розкрило б цю таємницю, але це не так важливо. Славнозвісний Сильвестр Маклен – утім, на той час іще не такий славнозвісний, а просто черговий «тунельний щур» на Венері – надибав корабель гічі, полетів до Брами, де й загинув. Але він був доволі кмітливим і дав людям знати про своє місцезнаходження, підірвавши корабель. Таким чином, зонд НАСА був відкликаний із хромосфери Сонця і спрямований до Брами. Він успішно подолав свій шлях – і люди відкрили Браму.

А всередині були зірки.

Втім, якщо говорити точніше і без пафосу, усередині розміщувалася тисяча невеличких космічних кораблів, схожих на товсті грибки. Вони були різної форми та розміру. Найменші з них мали верх у вигляді ґудзика і скидалися на гриби, які вирощують у тунелях Вайомінгу, де вже вичерпано сланець, а відтак продають у супермаркетах. Більші мали загострений вершечок, як у грибів-зморшків. У «шапинках» грибів був житловий простір та джерело енергії незрозумілої конструкції. Ніжки грибів являли собою ракетні носії, що працювали на хімічному пальному, на кшталт старих літальних апаратів для посадки на Місяць, які були задіяні у перших космічних програмах.

Ніхто не знав, як керувати цими кораблями.

Це була одна з тих речей, які змушують нервуватися: випробування невідомого. Запустивши корабель гічі, ви практично не могли ним керувати. Їх курс був вбудований у систему навігації, та ніхто не міг зрозуміти, яким чином; можна було обрати один курс, але після цього ніхто не знав, куди корабель прямує. Це як «печиво з передбаченнями щастя»: ніколи не знаєш, який там сюрприз, поки не дістанеш.

Одначе ці кораблі працювали, незважаючи на те, що минуло півмільйона років або й більше.

Першому хлопчині, який наважився випробувати корабель, пощастило. Його корабель залишив кратер в астероїді, спалахнув яскравими таємничими вогнями і зник у космосі.

Три місяці потому він повернувся. Астронавт був у захваті й переможно сяяв, попри лютий голод. Він побував на іншій зірці! Астронавт кружляв орбітою великої сірої планети з вихровими жовтими хмарами. Йому вдалося розвернути апарат і завдяки вбудованій системі керування він повернувся до точки вильоту, в те самісіньке гніздо.

Тому відрядили інший корабель. Цього разу – один з великих із гострим кінцем, схожих на гриб-зморшок. Полетіла команда з чотирьох чоловік. Їх добре забезпечили продуктами й технікою. Подорож тривала лише п’ятдесят днів. Цього разу вони не тільки досягли іншої Сонячної системи, а й ступили на поверхню планети завдяки посадковому модулю. Астронавти не зустріли там живих істот… Але колись там було життя.

Вони знайшли його рештки. Їх було небагато – кілька уламків на шпилі, який уникнув загальної руйнації на планеті. У радіоактивній пилюці вони відшукали цеглу, керамічний болт і якусь напіврозтоплену штукенцію, що була схожа на хромову флейту.

А перегодом почалася зоряна лихоманка, яка не оминула й нас.