Читать книгу Брама - Фредерік Пол - Страница 5

Зіґфрід ніколи не змінює тему. Він жодного разу не сказав: «Ну, Робе, гадаю, досить про це». Але іноді, коли я тривалий час лежу на килимку, не відповідаючи, жартуючи або мугикаючи, він говорить через деякий час:

– Думаю, нам слід відволіктися. Колись ти сказав одну річ, яку варто згадати. Ти можеш пригадати той випадок, коли…

– …коли востаннє розмовляв із Кларою?

– Так, Робе.

– Зіґфріде, я завжди знаю, що ти скажеш.

– Пусте, Робе. Хочеш поговорити про те, як ти себе почував тоді?

– Чому б і ні?

Я чищу середній палець правої руки нижніми передніми зубами, оглядаю його і промовляю:

– Гадаю, то був важливий момент, можливо, найгірший за все моє життя. Це було навіть гірше, ніж коли Сильвія покинула мене або коли мати померла.

– Тобто ти хочеш поговорити саме про це?

– Ні. Якщо хочеш, поговорімо про Клару.

Я вмощуюся на пінопластовому килимку і замислююся. Мене завжди цікавила трансцендентальна дедукція. Іноді, коли треба було розв’язати якусь проблему, я проказував мантру і знаходив вихід: продати рибне господарство в Нижній Каліфорнії та придбати водогін на товарній біржі. Тоді це спрацювало. Або: повезти Рейчел до Меріди і покататися на водних лижах у затоці Кампече. Я таким чином затягнув її в ліжко, хоча до цього все було марно.

Потім Зіґфрід каже:

– Робе, ти не відповів на запитання.

– Я міркую над твоїми словами.

– Будь ласка, не думай про це, Робе, просто говори. Розкажи мені, що ти зараз відчуваєш до Клари.

Я сумлінно намагаюся це осмислити. Зіґфрід не дозволяє мені користуватись інструкцією, тому маю ритися в думках, шукаючи притлумлені почуття.

– Обмаль пам’ятаю, – говорю я. Але це лише на поверхні.

– Ти пам’ятаєш, що тоді відчував, Робе?

– Звісно.

– Спробуй зараз це відчути, Робе.

– Добре.

Я слухняно подумки відтворюю події. Ось я з Кларою розмовляю по рації. Ден щось кричить у посадковому модулі. Ми всі налякані до смерті. Під нами відкривається панорама блакитного туману і я вперше спочатку бачу тьмяну, ребристо складену зірку. Корабель на трьох пілотів, – ні, це був корабель на п’ятьох. Так чи інакше, але смерділо блювотиною та потом. Усе тіло боліло.

Я чітко це пам’ятаю. Одначе, це неправда, що я відчуваю той момент.

Гигикаючи, я бадьоро говорю:

– Зіґфріде, ці почуття болю, провини та горя такі сильні, що я заледве терплю їх.

Іноді я намагаюся промовляти якісь болючі факти таким тоном, наче прошу принести ще одну склянку ромового пуншу на коктейль-вечірці. Я роблю це з метою відбити його атаку, хоча не певен, що спрацює. Зіґфріда нашпиговано схемами гічі. Цей робот набагато кращий за ті машини в Інституті, де мене свого часу лікували. Зіґфрід постійно моніторить усі мої фізичні параметри: електропровідність шкіри, пульс, активність бета-хвиль тощо. Він зчитує інформацію зі стримувальних пасків, за допомогою яких мене прив’язують до килимка. Вони показують, як сильно я намагаюся звільнитися. Зіґфрід заміряє гучність мого голосу та проводить спектральний аналіз його відтінків на діаграмі. Також він розуміє усі слова. Як на свою дурість, Зіґфрід надзвичайно хитромудрий.

Подекуди його дуже важко ошукати. До кінця сеансу я повністю ослаблений і відчуваю: ще хвилину з ним – і я провалюся в безодню болю, де й помру. Або вилікуюся. Можливо, це те саме.