Читать книгу Брама - Фредерік Пол - Страница 9

Я лежу на килимку, і почуваюся не дуже комфортно. Фізично, маю на увазі. Нещодавно мені зробили операцію і, схоже, шви ще не загоїлися.

– Робе, ми розмовляли про твою роботу, – говорить Зіґфрід.

Нудно. Але безпечно. Я кажу:

– Я ненавидів свою роботу. Хто ж не буде ненавидіти харчові шахти?

– Але, Робе, ти й далі на них працював. Ти жодного разу не намагався змінити роботу. Ти ж би міг займатися марикультурою. Одначе ти кинув школу.

– Тобто ти хочеш сказати, що я застряг у рутині?

– Я нічого не кажу, Робе. Я запитую, як ти себе почуваєш.

– Нууу…в деякій мірі, ти маєш рацію. Проте, я хотів щось змінити, – відповідаю я, згадуючи перші яскраві дні із Сильвією. Пам’ятаю, тієї січневої ночі ми сиділи у кабіні припаркованого планера – іншого місця ми не знайшли – і говорили про майбутнє, що будемо робити і як досягатимемо успіху. Але, на мою думку, Зіґфріду ця інформація не дасть жодної користі. Я розповів Зіґфрідові усе про Сильвію: вона зрештою одружилася з акціонером. Однак ми розійшлися задовго до цього.

– Мені здається, що тоді просто спрацював інстинкт смерті – кажу я, намагаючись бути лаконічним і якнайбільше скористатися із сеансу, за який сплачено гроші.

– Робе, було б краще, якби ти не вживав психіатричних термінів.

– Ну, ти розумієш, що я маю на увазі. Я знав, що час минає. Чим довше я залишався у шахтах, тим важче було звідти вибратись. Але нічого кращого не було, до того ж, траплялися й гарні моменти: Сильвія, моя дівчина, мати, коли вона була ще жива. Навіть якісь розваги: польоти на дельтаплані. Було круто літати над пагорбами, а згори Вайомінг мав вигляд не такий вже й кепський, до того ж, не смердів нафтою.

Я замислився, потираючи живіт. Тепер у мене там є майже півметра нового кишківника. Це все коштує шалені гроші й іноді в мене виникає відчуття, що попередній власник кишок хоче їх собі повернути. Мені завжди цікаво, ким були донори, як померли (якщо взагалі померли). Можливо, він чи вона ще досі живі. В якій же бідності треба жити, щоб продавати свої органи, як, скажімо, декотрі вродливі дівчатка продають свої гарненькі груди або вуха?

– Робе, ти добре знаходив спільну мову з дівчатами?

– Зараз знаходжу.

– Ні, Робе, я питаю не про зараз. Мені здалося, що ти говорив про те, що в дитинстві ти ні з ким не товаришував.

– А що, в когось було по-іншому?

– Якщо я правильно зрозумів питання, Роббі, то ти маєш на увазі, чи хтось вважає пору дитинства винятково щасливою та легкою. Звичайно, я відповім «ні». Але для декого дитинство має значний вплив на доросле життя, порівняно з іншими.

– Авжеж. Згадуючи той час, можу сказати, що я трохи боявся своїх однолітків – вибач, Зіґфріде! Маю на увазі інших дітей. Здавалося, вони усі знали одне одного і знаходили спільну мову: секрети, досвід, захоплення. А я був одинаком.

– Ти був єдиною дитиною в сім’ї, Роббі?

– Ти чудово це знаєш. Авжеж. Можливо, це і було причиною. Мої батьки працювали й не хотіли, щоб я грався біля шахт. На їхню думку, це було небезпечно. Ну, для дітей – дійсно. Можна було поранитись об якусь машину, а іноді траплялися зсуви на звалищах або витоки газу. Тому я сидів удома, дивився шоу чи відеокасети і їв. Я був товстим, Зіґфріде. Я полюбляв солодощі та їжу з крохмалем. Батьки мене зіпсували, купуючи більше їжі, ніж потрібно.

Мені й зараз подобається балувати себе. Зараз у мене краща дієта, яка сприяє схудненню. Але вона в тисячу разів дорожча. Я часто їм ікру. Справжню. Її ловлять у акваріумі в Галвестоні. Я можу дозволити собі справжні шампанське і масло…

– Пам’ятаю, як я лежав у ліжку, – розповідаю я. – Здається, мені тоді було три роки. В мене був ведмедик-говорун. Він розповідав мені історії, а я тикав у нього олівцем і намагався відірвати вуха. Мені це подобалося.

Я замовкаю, і Зіґфрід одразу ж перехоплює ініціативу.

– Чому ти плачеш, Роббі?

– Не знаю!

Я ридаю. Сльози течуть по моєму обличчю, а я дивлюся на годинник і бачу зелені цифри, як у тумані.

– Ой, – невимушено зойкаю я, підводячись. Сльози досі течуть, але я вже не ридаю. – Зіґфріде, мені дійсно треба йти. У мене побачення. Мою дівчину звуть Таня. Вона дуже гарна і грає у Г’юстонському симфонічному оркестрі. Таня любить Мендельсона і троянди. Хочу підібрати їй якісь темно-сині гібридні квіти, що пасуватимуть до її очей.

– Робе, в нас залишилося майже десять хвилин.

– Іншим разом.

Я знаю, що не вийде, тому додаю:

– Можна скористатися твоїм туалетом? Дуже треба.

– Хочеш вивести з організму свої почуття, Робе?

– Не корч із себе розумника. Наче я не тямлю? Я знаю, що це схоже на типовий механізм заміни…

– Робе.

– …Добре, потім. Але, чесно, мені треба до вбиральні. А потім слід заскочити до квіткової крамниці. Таня – особлива дівчина й дуже хороша людина. Я не кажу «в сексуальному плані», хоча в цьому вона теж класна. Вона добре с… Вона добре…

– Що ти маєш на увазі, Робе?

Я наважуюсь і додаю:

– Вона добре займається оральним сексом.

– Робе?!

Я впізнаю цей тон. У Зіґфріда дуже великий вибір тональностей, але деякі вже я навчився відрізняти. На його думку, він на правильному шляху.

– Що?

– Робе, як ти називаєш оральний секс із жінкою?

– На бога, Зіґфріде, що за дурну гру ти затіяв?

– Як ти це називаєш, Робе?

– Пхе! Ти чудово знаєш, як і я.

– Будь ласка, скажи, як ти це називаєш, Робе.

– Зазвичай кажуть щось на кшталт: «Вона з’їла мене».

– А ще як, Робе?

– Є безліч назв! «Брати на рот», наприклад, і ще купа окреслень.

– Яких, Робе?

Я нарешті даю волю тому гніву й болю, які росли в мені.

– Не дрочи мене, Зіґфріде!

Позиви стають сильнішими, і я відчуваю, що невдовзі закаляю штани; прямо як у дитинстві.

– О Господи, Зіґфріде! Коли я був маленьким, я розмовляв зі своїм плюшевим ведмедиком. Зараз мені сорок п’ять і я розмовляю з дурною машиною, немов із живою людиною!

– Але є ще якийсь вислів, чи не так, Робе?

– Їх тисячі! Який саме тобі потрібен?

– Робе, я хочу почути той вислів, який вживаєш ти, але не сказав. Будь ласка, спробуй. Він особливий для тебе, тому сміливо вимов його.

Я падаю на килимок і тепер починаю плакати по-справжньому.

– Будь ласка, Робе. Який вислів?

– Дідько забирай, Зіґфріде! Смоктати! Ось! Смоктати, смоктати, смоктати!