Читать книгу Остання красуня Півдня - Френсис Скотт Фицджеральд, Френсис Скотт Кэй Фицджеральд - Страница 3

Мені, звісно, довелося би прийти до одного з тих моральних рішень, котрі обирають герої книг, і вдатися до презирства. Та, навпаки, я не сумніваюся, що вона б і далі легко керувала мною.

Через кілька днів вона, вправно скориставшись нагодою, жалісливо промовила:

– Знаю, ти вважаєш, що з мого боку думати про себе в такі дні – жахливо, але це такий жахливий збіг подій.

У двадцять три роки я був упевнений у тому, що деякі люди завдяки своїй силі та привабливості рухають світом, а інші – грають за їхніми правилами, скривджені нікчемністю своєї долі. Я сподівався, що належу до перших. А про Ейлі я й не сумнівався.

Мені довелося переосмислити деякі зі своїх суджень про неї. Розмовляючи з однією дівчиною про поцілунки, – в ті роки люди все ще більше говорили про поцілунки, ніж цілувалися – я згадав, що Ейлі поцілувала двох чи трьох чоловіків, і то тільки тоді, коли їй здавалося, що вона закохана в них. Я був збентежений від того, що дівчина відреагувала на це невпинним сміхом.

– Так це ж правда, – запевняв її я, раптом усвідомивши, що вона має рацію. – Вона сама мені про це казала.

– Ейлі Келхон! Ох, святі небеса! Торік, весною, хтось із технічного коледжу влаштував вечірку в себе…

Був вересень. Тепер нас могли відряджати за кордон у будь-який момент. Почалися серйозні тренування для підвищення нашої бойової готовності – остання група офіцерів прибула з четвертого тренувального табору, який відрізнявся від перших трьох тим, що там перебували тільки офіцери, навіть з окремих підрозділів спеціального призначення. Вони мали якісь дивні імена – без голосних, за винятком кількох молодих чоловіків із Національної Гвардії, і я ніяк не міг зрозуміти: чи ті чоловіки насправді вийшли з підпілля. До нашої роти приєднався лейтенант Ерл Шоен із Нью Бедфорда, штату Массачусетс – взірець найміцнішої фізичної статури, яку я будь-коли бачив. Ріст – під два метри, чорнявий, мав рум’янець і живі темно-карі очі. Він не був достатньо розумним й, безумовно, неосвічений, і все-таки був хорошим офіцером, темпераментним командиром із тією долею зарозумілості, що так добре личила військовослужбовцям. У мене склалося враження, що Нью Бедфорд – невелике провінційне містечко, й цю зарозумілість Шоена приписував йому.

Місць у казармах бракувало, тож його підселили в мій офіцерський будиночок. Посеред тижня на стіні опинилася міцно прицвяхована салонна фотографія однієї дівчини з Тарлтона.

– Вона не якась там простачка, чи щось таке. Вона – дівчина з привілейованих кіл і знається тут серед поважних відомих людей.

Наступної неділі, після обіду, я зустрів цю леді в приватному басейні за містом. Коли прибули ми з Ейлі, то побачили Шоуна, що плескався в іншому кінці басейну; його купальний костюм намагався зісковзнути із його міцного мускулистого тіла.

– Вітаю, лейтенанте!

Коли я махнув йому, він самовдоволено всміхнувся й підморгнув, кивком голови вказавши на дівчину поруч нього. Потім тикнув її в ребро й кивнув головою у мій бік. Так він нас познайомив.

– Хто це з Кітті Престон? – поцікавилася Ейлі, й, коли я розповів їй про нього, сказала, що він схожий на кондуктора у трамваї й вдала, ніби шукає свій квиток.

Через мить він сильно й красиво поплив кролем через весь басейн і вибрався на бортик з нашого боку. Я познайомив його з Ейлі.

– Як вам моя дівчина, лейтенанте? – командним тоном запитав він. – Я казав вам, що вона нічогенька, еге ж? Він кивнув головою до Ейлі, аби вже цього разу наголосити, що його пасія та Ейлі належать до одного кола. – Як щодо того, аби нам всім зібратися та повечеряти в готелі?

Через деякий час я залишив їх, здивований, що в Ейлі склалося якесь непевне враження про лейтенанта й вона зовсім не вважала його привабливим. Та Ерл Шоун був не з тих, хто так легко здається. Він весело і зовсім необразливо роздивлявся її ніжне, тендітне тіло й навіть вирішив, що йому з нею краще, ніж з тою, іншою. Хвилиною пізніше я побачив їх разом у воді: Ейлі не зрозуміло чого енергійно відпливала від нього, а Шоун весело борсався навколо неї та перед нею так, що бризки розліталися на всі боки; деколи він зупинявся й так зачаровано задивлявся на неї, нібито перед ним вигулькувала русалка.

Час летів, а він все кружляв біля неї. Нарешті, Ейлі підійшла до мене й, глузуючи, прошепотіла:

– Він мене переслідує. Мабуть, думає, що я не сплатила за проїзд.

Вона жваво обернулася. Міс Кітті Престон дивилася на нас, і по її обличчю було видно, що це їй дуже не подобається.

– Ейлі Келхон, мені ніколи б і на гадку не спало, що ви намагатиметеся переманювати чоловіка від іншої дівчини, – в передчутті неминучої сцени Ейлі стояла зі скорботним виглядом. – Я була певна, що ви вищі за це.

Голос міс Престон був низьким, проте в ньому відчувалася та напруга, котру радше можна відчути, ніж почути, і я побачив, як невинні, чарівливі очі Ейлі в паніці забігали. На щастя, легкою ходьбою до нас наближався сам Ерл, вигляд якого свідчив про його бадьорість і безтурботність.

– Якщо він так вам потрібен, то не варто принижувати себе на його ж очах, – різко відповіла Ейлі, гордо скинувши голову. Цим жестом вона показала власну гідність, тоді як Кетті Престон – простакуватість і прагнення власності, або ж, по-іншому, «освіченість» переборола «неуцтво». Вона вже збиралася піти.

– Зачекайте хвильку, крихітко! – гукнув Ерл Шоун. – Як щодо адреси? Можливо, я зателефоную вам якось?

Вона подивилася на нього так, що Кітті повинна була б переконатися у повній відсутності зацікавлення з її боку.

– Цього місяця я маю багато роботи в Червоному Хресті, – відповіла вона таким крижаним голосом, як і її зібрані снігові пасма волосся. – До зустрічі.

Дорогою додому вона сміялася. Її прагнення володіти серцями чоловіків мимохіть розчинилося у цій безглуздій сцені.

– Вона ніколи не втримає цього чоловіка, – сказала вона. – Йому потрібен хтось зовсім інший.

– Очевидно, він бажає Ейлі Келхон.

Ці слова її задовольнили.

– Він міг би подарувати мені свій компостер, прищепивши його до мене, наче булавку братства. Що за сміх! Якби матір побачила такого, як він, у нашому домі, вона б просто вмерла!

До честі Ейлі, треба сказати, що лише через два тижні він завітав до неї, хоча й був наполегливим, бо вже на наступних танцях у заміському клубі вона показала свою зневагу до його персони.

– Він такий нахаба, Енді, – прошепотіла вона мені. – Проте щирий.

Вона сказала слово «нахаба», не засуджуючи, як могла б вжити це слово щодо чоловіків із Півдня. Вона це усвідомлювала; її вухо не відділяло голос одного янкі від іншого. І так сталося, що місіс Келхон не померла, побачивши його на порозі маєтку. Уявні суворі упередження батьків Ейлі були зручним виправданням, проте, коли це було їй потрібно, вони відразу ж зникали. Її друзі були вражені. Ейлі, котра завжди була вища за тарлтонське товариство, Ейлі, шанувальники котрої були дбайливими й «наймилішими» чоловіками з табору, Ейлі та лейтенант Шоун! Я втомився пояснювати, що вона себе так розважає. І, звісно, щотижня в неї з’являвся інший кавалер – якийсь офіцер із Пенсаколи, старий товариш із Нового Орлеана – та серед цих легких захоплень вона ніколи не забувала про лейтенанта Шоуна.

Прийшов наказ відрядити групу офіцерів і сержантів у порт і сісти на корабель до Франції. Моє ім’я також було у списку. Упродовж тижня я був на військовому полігоні, а коли повернувся в табір, Ерл Шоун одразу причепився до мене з балачками.

– Ми б хотіли організувати невеличку прощальну вечірку для своїх у офіцерській їдальні. Тільки ти, я, капітан Крейкер і три дівчини.

Я та Ерл мали заїхати за дівчатами – Селлі Керол і Ненсі Ламар та Ейлі. Біля парадних дверей нас зустрів дворецький і сказав, що Ейлі немає вдома.

– Немає вдома? – спантеличено перепитав Ерл. – А де ж вона?

– Вона не залишила жодної звістки: просто сказала, що її немає вдома.

– Що за чортівня! – вигукнув Ерл.

Він ходив верандою, а дворецький чекав біля дверей. Раптом йому щось спало на думку.

– Слухай, – сказав він мені, – гадаю, вона образилася.

Поки я чекав пояснень, він суворо сказав дворецькому:

– Скажіть їй, що я хочу її побачити хоч на хвилинку.

– Як я повідомлю їй про це, якщо леді немає вдома?

І знову Ерл задумливо обійшов терасу. Потім він кілька раз кивнув і сказав:

– Вона ображена через те, що сталося в центрі міста.

Він кількома словами пояснив мені ситуацію.

– Почекай в машині, – сказав я. – Здається, я можу все владнати.

І коли офіцер неохоче відступив, я крикнув дворецькому:

– Олівере, скажіть міс Ейлі, що я хотів би зустрітися з нею наодинці.

Після кількох невдоволених фраз він все-таки рушив у будинок й уже за хвилину повернувся з відповіддю:

– Місіс Ейлі каже, що за будь-яких обставин не хоче бачитись із тим, іншим джентльменом. Вона каже, що ви можете зайти.

Вона сиділа в бібліотеці. Я очікував побачити на її обличчі холодну відразу, проте воно було збентеженим, неспокійним, сповнене розпачу. Очі почервоніли, ніби вона годинами гірко плакала.

– Ох, Енді, вітаю, – сказала вона розпачливо. – Я так довго тебе не бачила. Він поїхав?

– Ейлі, вислухай.

– Вислухай, Ейлі! – крикнула вона. – Вислухай, Ейлі! Уявляєш, він заговорив до мене. Він підняв капелюха. За десять кроків від мене він стояв там з якоюсь жахливою… якоюсь паскудною жінкою, тримаючи її руку, розмовляючи з нею, і коли побачив мене, підняв капелюха. Енді, я не знала, що робити. Мені довелося зайти в аптеку й попросити склянку води, я була так налякана, що він піде за мною, й попросила містера Річа випустити мене через чорний вхід. Ніколи я не хочу його ані бачити, ані чути.

Я казав їй те, що будь-хто сказав би в такій ситуації. Я говорив із нею майже пів години й не зміг розтопити її крижану непохитність. Кілька разів вона пробурмотіла щось на кшталт того, що він «нещирий», а я намагався зрозуміти, що означає для неї це слово. Не перманентність, безумовно. Як я особисто трактував собі, це було особливе ставлення до себе, якого вона очікувала від інших.

Я вже збирався йти. І саме в цей момент з вулиці тричі нетерпляче пролунав автомобільний сигнал. Це було приголомшливо. Сказано так ясно, ніби Ерл стояв у цій кімнаті: «Ну й до біса вас! Я не збираюся тут цілу ніч стирчати».

Ейлі ошелешено подивилася на мене. Несподівано на її обличчі з’явився дивний вираз – воно затремтіло, потім розпливлося в плаксиву, істеричну посмішку.

– Хіба він не огидний? – кричала вона в безпорадному відчаї. – Хіба він не жахливий?

– Поквапся, – швидко сказав я. – Візьми своє пальто. Це наш останній вечір.

Я ще досі бачу цей незабутній вечір, мерехтливе сяйво свічок на грубих стінах нашої їдальні, на обшарпаних, паперових декораціях, що залишилися після вчорашньої вечірки, яку влаштувала рота постачання, сумна музика мандоліни, що десь внизу награвала «Мій дім в Індіані», виказуючи всеосяжну ностальгію за швидкоплинним літом. Ці три дівчини, загублені в містичному чоловічому світі, теж щось відчули – звабливу мінливість, так, ніби чарівний килимок простелився в якійсь місцині Півдня, і будь-якої миті посилиться вітер й віднесе їх геть. Ми виголошували тости за нас і за Південь. Потім залишили серветки, порожні склянки й маленьку частинку минулого на столі і, взявшись за руки, вийшли на місячну доріжку. Вже пролунав сигнал відбою. Тишу порушували віддалене іржання коня, гучне безперервне хропіння, яке нас дуже розсмішило, і поскрипування шкіряного обрання – це вартовий крокував біля кордегардії. У той вечір Крейкер повинен був чергувати; ми, решта, сіли в авто, котре нас чекало, й відвезли до Тарлтона дівчину Крейка.

Згодом Ейлі, Ерл, Селлі та я – парами сиділи на широкому чорному сидінні, відвернувшись одне від одного, пошепки розмовляли, сховавшись у просторій тьмі.

Ми їхали повз соснові ліси, з лишайниками й іспанським мохом, не засіяними бавовняними полями вздовж дороги білої, як краї світу. Ми зупинилися під ламаною тінню млина, дзюрчала вода, пронизливо кричали птахи, і над усім було сяйво – воно намагалося проникнути всюди: у покинуті халупи темношкірих, автомобіль, тверджу серця. Південь співав для нас. Цікаво, чи вони пригадують? Я згадую холодні бліді обличчя, закохані очі й шепіт:

– Тобі добре?

– Так, а тобі?

– Ти впевнена?

– Так.

Раптом ми усвідомили, що вже пізно і що все завершилося. Ми поїхали додому.

Наступного дня наш підрозділ вирушив у табір Кемп Міллз, але у Францію я так і не потрапив. Ми провели холодний місяць на Лонг-Айленді, зі сталевими шоломами та пасками з боку сіли на корабель і згодом повернулися. Війна закінчилася. Я пропустив війну.

Коли приїхав у Тарлтон, то намагався подати у відставку, проте я мав звання офіцера регулярної армії, тож довелося очікувати майже всю зиму. Проте Ерл Шоун був одним із перших, кого демобілізували. Він прагнув знайти хорошу роботу «допоки ще був вибір». Ейлі, зі свого боку, не давала жодних обіцянок, проте між ними була домовленість, що він повернеться.

До січня табори, що протягом двох років владарювали над маленьким містом, поступово розформовувались. І тільки постійний запах паленого сміття нагадував про колишню активність і суєтність. Те, що залишилося від життя, зосереджувалося навколо будівлі, де розмістився штаб дивізії разом із невдоволеними офіцерами регулярної армії, які теж пропустили війну.

І тепер молоді чоловіки Тарлтона поверталися додому з різних куточків світу – хтось у канадській уніформі, хтось на милицях чи з порожніми рукавами. Повернувся батальйон Національної Гвардії, промаршував вулицями – в шерензі були порожні місця як пам’ять про загиблих – а герої назавжди скинули із себе цю романтику й торгували за прилавками місцевих крамничок. На танцях у заміському клубі серед смокінгів виринали тільки кілька мундирів.

Саме перед Різдвом несподівано на один день прибув Білл Ноулз, а наступного дня вже поїхав – або він поставив перед Ейлі ультиматум, або ж вона, зрештою, зробила свій вибір. Інколи я зустрічався з нею, коли вона не гуляла з героями, що повернулися із Савани й Августи, проте почувався пережитком часу, що вже вийшов з моди – і справді так воно й було. Вона з такою непевністю чекала на Ерла Шоуна, що зовсім і говорити про це не хотіла. Коли він приїхав, мені залишалося ще три дні до повного звільнення.

Уперше я натрапив на них випадково, коли вони гуляли по Маркет Стріт, і не думаю, що будь-коли бачив жалюгіднішу пару; хоч, сподіваюся, такі ситуації повторювалися в кожному місті, де стояли табори. Зовні Ерл мав такий жахливий вигляд, що годі уявити. На ньому був зелений капелюх із пером, костюм із великими розрізами, прикрашений декоративною тасьмою в гротескному стилі, з якими покінчили навіть реклама та кіно. Очевидно, що він відвідав свого давнього перукаря, бо волосся його було акуратно начесано й прикривало рожеву, виголену шию. Він не був у злиднях, проте вас так і обдавало духом танцювальних залів індустріальних міст і сільських клубів – чи більшою мірою – Ейлі. Вона ж раніше ніколи не уявляла собі такої реальності: в цьому одязі зникла навіть природна грація його зграбного тіла. Спочатку він вихвалявся своєю хорошою роботою; ці гроші мали б їх забезпечувати, допоки не випаде «легкий заробіток». Та з того моменту, коли він потрапив у її світ, сам здогадувався, що в нього немає шансів. Я не знаю, що сказала Ейлі, або що переважало більше – горе чи здивування. Діяла вона швидко – через три дні після його прибуття я та Ерл їхали потягом на Північ.

– Що ж, прийшов кінець цьому, – похмуро мовив він. – Вона – неймовірна дівчина, проте занадто витончена для мене. Сподіваюся, вона вийде заміж за якогось багатого парубка, що забезпечить їй високий статус у суспільстві. Ненавиджу такої зарозумілості, – і потім, згодом: – Вона сказала, що готова побачитись зі мною через рік, проте я ніколи не повернуся. Цей аристократизм по зубах тільки тим, у кого є гроші, а…

«Для мене це неможливо», – хотів закінчити він. Провінційне суспільство, у яке він із задоволенням поринув за останні шість місяців, тепер здавалося йому манірним, дендівським й облудно штучним.

– Слухай, ти бачив те, що і я, коли ми сідали на потяг? – запитав він через секунду. – Дві чарівних леді, зовсім самотні. Що скажеш, якщо ми прогуляємось до сусіднього вагона й запросимо їх на обід? Я візьму ту, що в блакитному.

Пройшовши пів вагона, він несподівано запитав, спохмурнівши:

– Енді, скажи одну річ. Як гадаєш, вона знала, що раніше я був водієм трамваю? Цього я їй ніколи не казав.

– Звідки я знаю!