Читать книгу Остання красуня Півдня - Френсис Скотт Фицджеральд, Френсис Скотт Кэй Фицджеральд - Страница 7

Популярна дівчина
III

Оглавление

– На добраніч, Янсі.

Разом зі своїм проводжатим вона стояла на бруківці перед невеличким оштукатуреним будинком, у якому жила. Містер О’Руркі намагався надати особливого значення своїм словам, розтягуючи голосні її імені. Він, майже вдаючись до сили, намагався тижнями перевести їхні стосунки в романтичні, та незрозуміла байдужість Янсі, що була її захистом майже проти всього, зводила його спроби нанівець. Джері О’Рурк – давня історія. Його сім’я мала гроші, проте він працював у брокерській компанії, як і решта представників цього юного покоління. Він продавав акції – акції тоді були популярними; в дні буму справжня нерухомість теж була популярною; потім автомобілі стали чимось «новеньким». Тепер акції – поширена справа серед молоді. Їх продавали ті, хто не знайшов свого призначення.

– Не турбуйся, будь ласка. Далі я дійду сама. – Потім, коли вже заводив авто: – Побачимось.

Через хвилину він завернув із залитої місячним світлом вулички за ріг і зник, та гуркіт мотора ще довго було чутно в тиші ночі, ніби заявляючи, що дюжині втомлених мешканців цього кварталу немає місця в його бурхливих мріях.

Замислившись, Янсі присіла на сходинки ґанку. В неї не було ключа, тож доводилося чекати, коли приїде батько. Через п’ять хвилин на вулиці з’явився родстер і з надзвичайною обережністю зупинився біля великого сусіднього будинку Роджерів. Полегшено зітхнувши, Янсі підвелася й знеможено рушила тротуаром. Дверцята авто відкрилися, й місіс Роджерс разом із незмінним Скоттом Кімберлі безпечно ступили на тротуар, проте, на превеликий подив Янсі, Скотт Кімберлі повернувся до машини, тільки-но підвів місіс Роджерс до її веранди. Янсі підійшла достатньо близько й побачила, що він сів на місце водія. Коли родстер під’їхав до будинку Боуманів, Янсі помітила, що її батько розлігся на задньому сидінні й безглуздо хитає головою, борючись із сонливістю, що заволодівала ним. Вона простогнала. Фатальна година зробила свою справу – Том Боуман знову програв битву з алкоголем.

– Привіт, – вигукнула Янсі, підійшовши ближче.

– Янсі, – пробурмотів її батько, невдало симулюючи жваве вітання. Кінчики його губ вигнулися в привабливій насмішці.

– Ваш батько почувається дещо кепсько, тож дозволив мені сісти за кермо авто, – бадьоро пояснив Скотт, тільки-но вийшовши та підійшовши ближче до неї. – Миле авто. Скільки тримається?

Янсі розсміялася, проте не дуже весело.

– Він що, вже паралізований?

– Хто паралізований? – ображено вигукнув голос з авто.

Скотт стояв біля дверцят.

– Допомогти вам вийти, сер?

– Я м’жу вийти. Я з’м’жу вийти, – наполегливо відповідав містер Боуман. – Просто тр’шки в’д’йтіть, і я з’м’жу вийти. Схоже, хтось налив мені зіпсоване віскі.

– Схоже, їх було достолиха, – холодно й різко парирувала Янсі.

Містер Боуман навдивовижу легко дістався бруківки; та це був оманливий успіх, бо майже відразу той вирішив спертися на щось, що бачив тільки він, і від падіння його врятувала рука Скотта, яку він швидко підставив. Чоловіки рушили вслід за Янсі: вона була в стані несамовитої люті й збентеження. А раптом цей хлопець вирішить, що такі курйози трапляються щоночі? Янсі відчувала себе приниженою через те, що сама була присутня тут. Якби щоночі її батька доносила до ліжка пара дворецьких, вона б навіть пишалася тим, що він може дозволити собі таке марнотратство; та тільки уявіть: їй самій доводиться волочити його до ліжка – на ній лежить тягар тривоги й турботи! І, нарешті, її дратувало те, що тут опинився Скотт Кімберлі – її дратувала його готовність допомогти.

Підійшовши до укладеного цеглинами ґанку, Янсі знайшла ключ у жилеті Тома Боумана й відчинила парадні двері. Через хвилю господаря будинку вмостили в крісло.

– Щиро дякую, – промовив він, на секунду протверезівши. – Присядьте. Не хочете випити? Янсі, принеси трохи крекеру й сиру, якщо щось залишилося, люба.

І Янсі, і Скотт розсміялися над несвідомою холодністю сказаного.

– Тобі час у ліжко, тату, – сказала вона; лють боролася з ввічливістю.

– Подай-но мені гітару, – попросив він, – і я вам щось зіграю.

Він не торкався цього інструмента вже років двадцять, якщо не брати до уваги таких вечорів. Янсі повернулася до Скотта.

– Зараз із ним все буде гаразд. Дякую. Через хвилину він задрімає, і коли я поведу його у ліжко, він, наче смиренне ягня, слухняно поплентається за мною.

– Гаразд…

Вони разом підійшли до дверей.

– Утомилися? – запитав він.

– Аніскілечки.

– Тоді, можливо, з вашого дозволу, я б залишився ще на кілька хвилин, допоки ви не переконаєтеся, що з ним справді все гаразд. Місіс Роджерс вручила мені ключ, тож, коли я повернуся пізніше, то не потурбую її.

– Та ні, все чудово, – запротестувала Янсі. – Нічого особливого, він не заподіє якихось незручностей. Він просто випив зайву склянку, та й наше віскі – ви ж розумієте! Таке вже раніше траплялося – торік, – додала вона.

Її слова їй сподобалися: таке пояснення здавалося переконливим.

– Та все ж можна мені залишитися хоч на хвилинку?

Вони сіли поруч на плетену канапу.

– Я розмірковую над тим, щоб залишитися в місті ще на кілька днів, – повідомив він.

– Дивовижно! – її голос знову набув млосного звучання.

– Кузен Піт Роджерс сьогодні почувався недобре, та завтра він зібрався полювати на качок, тож запросив мене.

– Це неймовірно! Мені до смерті хотілося піти на полювання, і батько завжди обіцяв, що візьме мене із собою, та так і не виконав обіцянки.

– Ми збираємося на полювання через три дні, а після того, гадаю, я повернуся й буду тут наступні вихідні…

Раптом він притих, нахилився вперед й прислухався.

– Що там відбувається?

З кімнати, звідки вони тільки-но вийшли, долинали ламані звуки музики – то різкі, то спокійні акорди гітари.

– Це батько! – вигукнула Янсі.

А зараз над звуками почувся голос – захмелілий і нерозбірливий, меланхолійно виспівуючи довгі нотки.

Я співаю мелодію міст,

І сиджу на залізничній колії,

Воля – сенс той єдиний, що ніс

Я з в’язниці. Приніс із колонії.


– Який жах! – поскаржилася Янсі. – Він розбудить увесь квартал.

Приспів закінчився, знову забриніла гітара, після того прозвучав останній передсмертний хрип струн – і все стихло. Через мить почулося неголосне, але виразне хропіння. Містер Боуман, задовольнивши свої музичні потреби, нарешті заснув.

– Поїдьмо кататися, – нетерпляче запропонувала Янсі. – Щось я надто перенервувала.

Скотт спритно підхопився, й вони спустилися до авто.

– Куди поїдемо? – поцікавилася вона.

– Та байдуже.

– Ми можемо під’їхати до Крест-авеню – це наша центральна вуличка – а потім – до річки.

Остання красуня Півдня

Подняться наверх