Читать книгу Остання красуня Півдня - Френсис Скотт Фицджеральд, Френсис Скотт Кэй Фицджеральд - Страница 6

Популярна дівчина
II

Оглавление

– Добрий вечір, – у цей момент говорив їй батько, запинаючись, – гадаю, це вже ввійшло у звичку.

Вони стояли біля бокових сходів, і за його плечем через скляні двері Янсі могла бачити з півдюжини чоловіків, що сиділи за круглим столиком й очі яких горіли веселим блиском.

– Не хочеш ще трохи подивитися на танці? – запропонувала вона, всміхаючись й демонстративно показуючи світську безпристрасність, яку зовсім не відчувала.

– Не сьогодні, дякую.

Гідність, з якою він вимовив фразу, здавалася трохи перебільшеною, аби викликати довіру.

– Просто вийди та подивися навкруги, – наполягала вона. – Сьогодні тут зібралися всі, мене цікавить твоя думка про декого.

Це була не найкраща пропозиція, просто першою, що спала їй на думку.

– Я дуже сумніваюся, що знайду щось там таке, що приверне мою увагу, – виразно вимовив Том Боуман. – Я помітив, що внаслідок деяких божевільних причин мене завжди забирають звідси й відривають від життя не менш ніж на пів години, нібито я безвідповідальне немовля.

– Я тільки прошу тебе побути там недовго.

– Ти дуже дбайлива, дякую. Та саме сьогодні мене цікавить дискусія, що відбувається саме в цьому місці.

– Ходімо, тату.

Янсі міцно взяла його попід руку, та він одразу ж вивільнився, піднявши руку – і рука Янсі повисла в повітрі.

– Боюся, що ні.

– Прошу тебе, – знову прохала вона, приховуючи свою злість через незвичайно тривалу суперечку, – ти зайдеш і подивишся, всього один разочок, і, якщо це тобі надокучить, одразу підеш геть.

Він похитав головою.

– Ні, дякую.

Не сказавши жодного слова, він раптом розвернувся й направився в бар. Янсі повернулася на танцювальний майданчик. Коли вона проходила повз компанію парубків, то кинула їм свій грайливий погляд і після недовгих роздумів прошепотіла чоловіку, що опинився біля неї:

– Потанцюєш зі мною, Карті? Я не знаю, де мій кавалер.

– З радістю, – щиро відповів Карті.

– Дуже мило з твого боку.

– З мого? Та ні, навпаки.

Вона байдуже глянула на нього. Дівчину не на жарт роздратував власний батько. Наступного ранку за сніданком вона випромінюватиме арктичний холод, а цього вечора їй доведеться вдовольнитися тим, що в разі найгіршого, батько залишатиметься в барі до кінця танців.

Місіс Роджерс, сусідка Боуманів, несподівано з’явилася з-під її ліктя, разом із незнайомим юнаком.

– Янсі, – мовила місіс Роджерс, манірно всміхаючись, – хочу познайомити тебе з містером Кімберлі. Містер Кімберлі гостює тиждень у нас, тому я б дуже хотіла, аби ви зустрілися.

– Щиро рада знайомству! – з млявою ввічливістю Янсі подала руку.

Містер Кімберлі запросив місіс Боуман на танець, і та байдуже погодилася. Як належить, їхні руки переплелися, й під барабанний ритм вони зробили крок на танцювальний майданчик. Скотту відразу здалося, що кімната й пари, які кружляли навколо, перетворилися на сіре тло, де була тільки вона. Яскраве освітлення ламп, ритм музики, повторення парафраз, мішанина дівочих облич – прекрасних, непримітних або смішних, – зібралися в якийсь статичний моноліт, ніби всі вони згрупувалися почтом заради млосних очей Янсі та її ніжок, що рухаються в такт музиці.

– Я постійно за вами спостерігав, – просто сказав Скотт, – гадаю, цього вечора вам нудно.

– Хіба? – її каламутно-небесні очі розкрилися в елегантно-бурлескному захопленні й стали схожими на тендітні іриси. – Чарівно нудно! – додала вона.

Скотт розсміявся. Вона скористалася такою промовистою фразою й навіть не посміхнулася, – звісно без жодного натяку на правдивість. Він уже чув «вбивчі» словечка цього сезону – «гаряче», «блаженно» й «чарівно» – кинуті сяк-так в розмові, та жодного разу слово ніколи не втрачало свого справжнього значення. В устах цієї манірної юної красуні все звучало невимовно чарівно.

Танець закінчився. Янсі та Скотт направилися до канапи біля стіни, але сісти їм не вдалося – почувся верескливий регіт, і м’язисте дівчисько, тягнучи за собою зніяковілого кавалера, пригальмувало перед ними й усілося саме туди, куди вони збиралися сісти.

– Як грубо! – зазначила Янсі.

– Думаю, їй можна знайти виправдання.

– У дівчини з такими щиколотками виправдань немає.

Вони вмостилися на двох твердих стільцях.

– Звідки ви приїхали? – запитала вона Скотта з ввічливою байдужістю.

– Нью-Йорк.

З’ясувавши це, Янсі вперше за час їхнього знайомства затримала свій погляд на кавалерові протягом десяти секунд.

– А що це за джентльмен із невидимою краваткою? – безцеремонно запитав Скотт для того, аби змусити її ще раз подивитися на нього, – він буквально вас вичікував. Я не можу відвести від нього очей. Він такий самий кумедний, як і його одяг?

– Не знаю, – протягнула вона, – я заручена з ним тільки тиждень.

– Святий Боже! – вигукнув Скотт, на чолі у нього раптом з’явилися крапельки поту. – Вибачте, я не…

– Та я жартую, – засміялася вона. – Хотіла побачити, що ви на це скажете.

Потім вони розсміялися вдвох, і Янсі вела далі:

– Я не заручена. Жахливо непопулярна. – Її голос був таким млосним, хоч це й суперечило веселій ремарці. – Ніхто ніколи не одружиться зі мною.

– Як прикро!

– Справді, – прошепотіла вона, – тому що мені весь час потрібні компліменти, аби жити, а ніхто більше не вважає мене привабливою, ніхто не захоплюється мною.

Скотту мало коли бувало так весело.

– Чарівна дівчинко, – вигукнув він, – б’юся об заклад, що ви зранку й до ночі слухаєте тільки компліменти.

– О, авжеж, – відповіла вона, вражена такою бесідою. – Мені не виспівують дифірамби, хіба що доводиться випрошувати похвалу.

«Усе одноманітне, – думала вона, розгледівшись навколо, у властивому для неї песимістичному манірі. Ті самі чоловіки – п’яні, а он ті – знову тверезі; ті самі старші жінки, що сидять впритул біля стін і разом із ними – одна чи дві дівчини, що танцювали тут у цей час минулого року».

Янсі досягла тієї стадії, на якій танці в заміському клубі здавалися їй майже справжнісіньким ідіотизмом. Раніше все нагадувало зачарований карнавал, на якому прикрашені дорогими коштовностями діви, припудрені рум’янками пристойності, підносили себе незнайомим і цікавим чоловікам, а тепер картина стала бляклою й перетворилася на середніх розмірів залу, в якій демонструвалися майже непристойні, оголені пориви справжніх невдах. Як багато чого змінилося за кілька років! Та самі танці навряд чи змінилися, хіба що модними стали оборки й непередбачувані сальто у мовних зворотах.

Янсі була готова до заміжжя.

Тим часом Скотт Кімберлі так і не наважився поставити з дюжину запитань – цьому завадила місіс Роджерс, котра наближалася до них.

– Янсі, – сказала вона, – тільки-но телефонував наш водій і повідомив, що зламалася машина. Не могли б ви разом із батьком підвезти нас додому? Якщо ні, не соромся, скажи.

– Я впевнена, що він із радістю вас підвезе. У нас з’явилося достатньо місця, тому що мене підвезе дехто інший.

Вона роздумувала, чи зможе батько опівночі хоча б вийти звідси самостійно.

Та він кермує в будь-якому стані, – і, окрім цього, в людей, що просять підвезти, немає вибору.

– Чудово. Дуже дякую, – сказала місіс Роджерс.

Після цього місіс Роджерс залишила сцену – вона тільки-но перейшла через грайливий тридцятирічний вік, коли заміжні жінки вважають, що вони все ще юні та є persona grata для юнацького кола; жінка вступила до плеяди сорокарічних, коли власні діти вже тактовно дають зрозуміти, що таке переконання не відповідає дійсності. В цей час заграла музика, і нещасний юнак із білими плямами на рум’яному обличчі миттю опинився перед Янсі.

Одразу перед перервою, коли мав закінчитися останній танець, Скотт Кімберлі знову її перехопив.

– Я повернувся, – розпочав він, – аби сказати вам про вашу ідеальність.

– Не вірю, – відповіла вона. – І, крім цього, ви говорите це всім.

Мелодія стрімкими поривами летіла до фіналу, й вони присіли на зручну канапу.

– Я нікому цього не казав уже три роки, – сказав Скотт.

Насправді не було жодних причин, аби говорити про тих три роки, проте це було сказано досить переконливо для них обох. Її захоплення зростало. Їй стало цікаво знати: ким є насправді Скотт? Вона почала ліниво, ніби знехотя, розпитувати про зв’язок юнака з Роджерсами й закінчила – він навіть не помітив, як вони дійшли до цього, – його детальним описом свого помешкання в Нью-Йорку.

– Я б хотіла жити в Нью-Йорку, – говорила вона, – на Парк-Авеню, в одній із тих білих розкішних квартир із дванадцяти величезних кімнат, що коштує цілий статок.

– Якби я одружився, то теж би хотів там жити. Парк-Авеню – одна з найпрекрасніших вулиць на світі, гадаю, мабуть, тому, що там немає жодних занедбаних парків, які завжди намагаються засадити в містах, що створює штучний ефект природності.

– Отож-бо, – погодилася Янсі. – Ми з батьком тричі на рік їздимо в Нью-Йорк. І завжди зупиняємося в «Рітці».

Це було не зовсім так. Зазвичай вона раз на рік благала батька – з його байдужістю до змін у своєму спокійному існуванні – про поїздку в Нью-Йорк, запевняючи його, що просто повинна погуляти там тиждень: порозглядати вітрини крамничок на П’ятій Авеню, пообідати чи випити чаю з колишніми шкільними подругами із «Фармовер», пристати на запрошення сходити в театр зі студентами Єлю чи Принстона, що ненароком опинилися в місті. Ці поїздки були незабутніми; кожна година наповнювалася барвами, і життя по вінця тонуло в них; танці у «Монмартрі», обіди в «Рітці», де за столиком поруч сиділи відомі кінозірки чи жінки з вищого суспільства, чи тільки мрії про те, що б вона змогла купити в Хемпеля, Уокса чи Трамбла, якби дохід її батька складався ще з додаткових нуликів. Вона обожнювала Нью-Йорк із невгамовною, неупередженою пристрастю – обожнювала так, як можуть захоплюватися дівчата із Середнього Заходу чи Півдня. На яскравих ринках вона відчувала, як її душа поринає в блакить через бурхливу насолоду, тому що для її очей у цьому місті не існувало нічого огидного, нічого мерзенного, нічого низького.

Вона жила в «Рітці» лише раз – тоді готель «Манхеттен», у якому вони зазвичай зупинялися, закрився на переоснащення. Вона знала, що більш ніколи їй не вдасться вмовити свого батька ще раз зупинитися у «Рітці».

Через хвилину вона попросила олівець з папером і нашкрябала записку «Містеру Бауману, бар», у якій йшлося про те, що він повинен підвезти додому місіс Роджерс і її гостя, «за їхнім бажанням» – наголосила вона. Дівчина сподівалася, що він «і на слизькому не спотикнеться». Цю записку вона передала батькові через офіціанта. Перед наступним танцем їй повернули записку з коротким «Ок» та його ініціалами.

Вечір непомітно добіг кінця. Скотт Кімберлі так часто запрошував її на танець, як дозволяли правила етикету, й безперервно говорив про її вічну й нетлінну красу, а вона з примхливим пафосом тільки й очікувала цього. Крім того, він ще над нею підсміювався, проте їй, здавалося, це не дуже подобалося. Як і всі невпевнені люди, вона навіть не усвідомлювала, що була невпевненою. Вона повністю так і не зрозуміла слова Скотта Кімберлі, котрий сказав, що її індивідуальність переживе її навіть після того, як вона постаріє й вже давно перестане думати про це.

Понад усе їй подобалося говорити про Нью-Йорк, і після кожної їхньої короткої розмови вона уявляла картину мегаполісу, дивлячись через плечі Джеррі О’Рурка, Карті Врейдена, чи ще якогось там шанувальника – до якого, як і до всіх інших, вона була зовсім байдужою.

Опівночі вона надіслала ще одну записку батьку, повідомляючи, що місіс Роджерс і її гість вже чекають на нього біля веранди на головній дорозі. Потім, сподіваючись на краще, вона вийшла в зоряну ніч й у супроводі Джері О’Рурка сіла в його родстер.

Остання красуня Півдня

Подняться наверх