Читать книгу Життя в рожевому - Галина Горицька - Страница 4

Насправді зовсім Роман не був таким грізним і дорослим, яким удавав себе. Глибоко всередині свого м’язистого юного тіла він ховав тендітну душу. Однак сховок той був десь далеко, за нотами цинізму та грудою різкості, що межувала з грубістю. «Київські джазмени… – подумав парубок. – Та що там „Коктейль-хол” і їхні недолугі музики – як на сільському весіллі, їй-бо! А мені ж платівку Бенні Гудмена нещодавно на точці біля оперного театру пощастило придбати. Один із моїх улюблених виконавців. Три карбованці не пошкодував. А міг би… Міг би піти в ресторан „Динамо”, та що там! У „Прагу” на їхню фірмову страву – „Київську котлету”. Ну, може, без гарніру. Нічьо… Але ні. Все ж таки. Платівка Гудмена…»

Роман замріяно зітхнув, майже досягнувши того місця на розі Хрещатика й бульвару Шевченка, де до опівночі працювала легендарна «булочна», куди всі ходили за «французькими» булочками й «тошнотіками» – себто дешевими пиріжками за п’ять копійок, що їх продавали всього в кількох місцях у центрі й що так полюбилися київській молоді, за що й здобули таке назвисько. Ледь чутно Роман наспівував пісню Гудмена, яку завчив напам’ять:

Уже було далеко за восьму. Навколо, здавалося, нікого не було, хоча й ходили туди-сюди безліч киян у сніжній заметілі, що посилювалась і все сильніше замітала Хрещатик, від чого здавалося, ніби то не зустрічні перехожі виринають, а – каравели в тумані. Роман, зовні такий маскулінний, красивий і нахабний, внутрішньо все ж таки був ранимим і покаліченим історією з батьком. Тому від поглядів молодих дівчат він ніяковів, а напоказ він їх демонстративно ігнорував. Тож шансів познайомитись у нього цього морозного київського вечора було вкрай небагато, хоча панянки й озиралися йому вслід, однак час був не такий, щоб жіноча стать проявляла активність, тому Роману, так би мовити, не доводилося відбиватись. І тому ніхто не зачіпав зовні сурового, а насправді в стєльку простого парня на вулиці, і йому ні до кого не було діла. Аж раптом він почув досить упевнений, хоча і не претензійний фальцет:

«Та щоб його!» – від несподіванки юнак вилаявся. Із заметілі виринула повненька брюнетка, що проспівала продовження його пісні й розсміялася:

– А що так? Не очікував?

– Не очікував. Думав, мої завивання ніхто не чує, – щиро зізнався парубок і розвів руками.

– А я нещодавно втридорога купила платівку Бені Гудмена…

– Навпроти оперного?

– Ну звісно. Не в державних же «Нотах», – підморгнула незнайомка.

– Я також там купив! Видно, кілька одночасно «викинули» фарцовщики… Треба було поторгуватися…

– То я і без тебе зрозуміла, дурбецало! – знову розсміялася дівчина. – Як тільки твій недолугий спів почула. Ну добре. Пока. Бувай здоровий!

Дівчина розвернулась і вже збиралася йти геть, як Роман несподівано для самого себе схопив її за рукав дублянки:

– А хочеш «французький»…

– Круасан? – перебила невгамовна дівчина.

– Що це?.. Не знаю такого…

– Ай! Не сприймай серйозно. То так наші французькі булочки в Парижі називають.

– А-а… – протягнув Роман. – То хочеш?

– Ну звісно ж, – стенула плечима дівчина. – Чого ти гадаєш я тут стовбичу посеред ночі? – І знову залилася сміхом.

– А ти нічого так, – до Романа почали поступово повертатися нотки цинізму і задиркуватості, що, здавалося, його покинули від такої раптової ескапади незнайомки. – Маєш почуття…

– Самоіронії? Гумору? – знову не дала договорити брюнетка. – Але, чур, ти купляєш. У мене грошей катма. Я тільки співати можу. – Вона схрестила руки на грудях і вдавано почала задирати кирпатого носа, а потім голосно розсміялась.

Звісно, Роман ні до якого корєша в «Коктейль-хол» того вечора не повернувся. Незнайомку, що раптово виринула до нього з лютневої хуртовини, звали Люся. Роман купив і французькі булочки, і «тошнотіки», і пиво та ще й газованої води. Люся від пива на відріз відмовилася, мовляв, живе з дядьком, той деспот і тиран. Якщо унюхає – приб’є. Вона була такою веселою і вертлявою, що це повністю компенсувало дещо зайву її вагу. Однак Роман навіть не помічав цього. Він усе дивився в Люсині очі, а вона говорила й говорила…

– А ти знаєш, до речі, що Бені Гудмен, подейкують… Ой, подейкують звісно, може й не правда… – і Люся закотила очі, очікуючи, коли Роман сам почне випитувати у неї про що йдеться.

І таки майже відразу нетерпляче він запитав:

– Та що? Кажи вже!

– Та ніби він сам із Білої Церкви. Єврей. Але батьки емігрували ще до революції, чи щось таке… Ох, чує моє серце, приїде він якось у Радянський Союз із концертами. Ось побачиш.

– Аякже! Перелізе через залізну завісу! – розреготався Роман і ледь не бовкнув, що іншого відомого американця Джона Стейнбека його батько якось «розробляв» на пляжі Труханового острова, коли той заявився з туром по радянських республіках[3]. Але прикусив язика й таки промовчав.

– Не віриш?! – не вгамовувалася дівчина. – Та в мене чуйка на такі афери. Приїде, ось побачиш! Уже, кажуть, домовлявся з керівництвом нашої країни, аби його пустили. Ну ще рік-другий…

Роман розсміявся:

– А ти затята. Нумо так! Парі: якщо приїде, з мене його нова платівка, але підеш на концерт зі мною. Пообіцяй!

– А де дістанеш?

– Та щось придумаю… – набундючився, немов індик, хлопець.

– Дивись мені… – хитро блиснули зубки дівчини, біліші навіть за цнотливий сніг, що вже не падав, а просто валив із сірого нічного неба. – А то потім віддуватимешся. Обов’язково приїде! Згода!

Обидва розреготались і почали кружляти, присипані снігом, немов вкриті одним спільним вельоном під тією сніжною завірюхою.

Ну як тут Роману було не закохатися, скажіть мені? Вони неквапно йшли крізь заметіль, навіть не помічаючи її, від Бессарабки до площі Сталіна[4]. Вже і пиріжки всі з’їли, і французькі булочки. Люся почала морозно кутати у свою вовняну хустину долоні – тонка шкіра рукавичок не вберігала від морозу. Коли вони дійшли до того місця, де ще не так давно стояв пам’ятник Сталіну, що демонтували після розгромного ХХ з’їзду КПРС, дівчина зовсім зіщулилася й похмурнішала. Потім задумливо, ніби звертаючись до себе, промовила:

– От мій дядько ніби й критикує на людях Сталіна, бо нині так заведено, а коли хильне зайвого, завжди його хвалить і каже, що ми б не виграли війну без усіх тих жертв, що він спонукав нас офірувати. – А потім подивилася по-дорослому на Романа і додала: – Але всі йдуть: і погані, і хороші, рано чи пізно. Мої батьки пішли так давно, що я не пам’ятаю маминих очей.

І принишкла. Роман зітхнув і обійняв її за плечі. Про себе подумав: «Така смішна й балаболка, а які глибокі думки виказує. Всі ми, коли знімаємо маски, маємо що сказати. Всі мають якийсь свій біль за пазухою…» Роман вже було подумав, чи не розказати Люсі про батька? І про те, як не вступив до політехнічного через бійку із завучем? Про парашути й небо з висоти пташиного польоту? Про джаз, який він обожнює, і про маминого співмешканця, який, може, вже й не такий поганий, проте все одно Роман його зневажає і зневажатиме до кінця свого життя. Бо батько… бо мати… Раптом Люся знову подивилася на нього своїми бездонними карими очима:

– А знаєш, не зважай… То мої думки вголос. У мене шок через те, що Едіт Піаф сьогодні знепритомніла на своїх американських гастролях. А я її люблю слухати. Ну як люблю… – поправила себе дівчина. – Коли дядько на роботі, іноді слухаю. Бо так він би не схвалив такої музики вдома…

– Що за одна? – безжурно запитав Роман.

– Французька співачка. Її La vie en rose – мабуть, найпрекрасніша пісня. Гімн тому, що все минеться, а краса лишиться, і треба тільки побачити цю красу.

– Оце ти гарно сказала. А мені можна послухати ту платівку?

– Звісно! Якщо хочеш – наступного разу можемо в мене послухати, а потім на джаз-концерт до Будинку офіцерів гайнути. В мене квитки є.

– То ти мене запрошуєш на побачення? – хитро всміхнувся собі у вуса Роман.

Щічки дівчини від зніяковіння та холоду стали буряковими. Однак вона швидко знайшлася, що сказати:

– Ну як хочеш. Моя справа – запропонувати. Надумаєш – за півтора місяця ось на цьому самому місці. А ні – то й ні. Бувай здоровий!

Люся розвернулася і швидко покрокувала в бік Хрещатика. Цього разу Роман не став її зупиняти, бо точно знав, де буде шістнадцятого березня.