Читать книгу Життя в рожевому - Галина Горицька - Страница 6

Починався зимовий вечірник тільки-но народженого тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятого року. Сніг падав розмірено і тонко. Немов Дуня сипала просо із сита на дощечку, щоб потім розкачати по ній тісто і зліпити з нього пиріг. Виходила така собі прокладка між казковим і реальністю. Між сьогоденням і тим, що або вже було, або, найшвидше, існувало лишень в уяві й творах якогось казкаря-утопіста, який волів нічого не бачити, або, хоча б, у рожевих окулярах. Імовірно, він писав про стаханівський рух, запеклість і затятість солдатів без належної зброї на передовій у перший місяць Вітчизняної. Ну тобто зовсім необов’язково щось вигадував. Лише прикрашав і видозмінював, немов у кривому дзеркалі Снігової королеви. Писав здебільшого про нові шати Голого короля, і тим королем були всі «братні» народи, яких запевняли, що те вбрання їм личить.

* * *

Учора я дізналася, що Едіт Піаф на останньому своєму концерті знепритомніла на сцені «Емпайр-Рум»[14]. Дуня, здається, тоді щось почала причитати, коли почула це, пораючись на кухні. Щось на кшталт, що це через те, що вчора на Стрітення Господнє було вітряно і похмуро, а це вкрай погана прикмета, от тепер і маємо всілякі біди… Батько, який нерухомо сидів на потертому старому дивані, нічого не говорив. Він був таким же далеким від французької співачки, як і від нас після смерті мами.

По всіх радіостанціях після цього випадку, що трапився наприкінці лютого, миттєво прокотилася, ніби по небу кометою, її пісня La vie en rose, щоб счезнути з ефіру радіомовлення УРСР після цього назавжди. І моє тринадцятирічне життя десь таким і було – життям у рожевих окулярах. Це дослівний переклад назви цієї пісні.

Саме так. Не «дивитися на життя через рожеві окуляри», а саме життя прикидалося райдужним і безтурботним. Найшвидше, через мій юний вік. Хоча я і потім уміла примусити своє життя носити задля мене рожеві окуляри. І воно дивилося на мене через них, а я регулярно зневірювалася, істерила, вкотре йшла і поверталася до Олексія. Він був моїм наріжним каменем. Тією точкою біфуркації, від якої я відштовхувалася стільки разів, а потім, мов той м’ячик йо-йо на гумці, поверталася до нього – своєї відправної точки, і все починалося спочатку. Замкнене коло з мого персонального пекла. А втім, життя мені все те пробачало стільки разів…

Імовірно, ті окуляри були з якогось чарівного плексигласу, що активно популяризували тоді, в «космічних» шістдесятих, як модний і надсучасний матеріал. Однак насправді ті окуляри були індульгенцією моєї мами – перед розстрілом єдине, чого вона попросила в зоряних небес над собою, падаючи на сибірський незайманий сніг, аби її дитя було щасливим. Завжди. Попри все.

І я завжди щаслива, мамочко. Це щось усередині мене, і навіть коли я вкрай нещасна, то я відаю… знаю, що те все скороминуче, і знову стаю щасливою. Попри все. Щось є в мені таке… невмируще. Немов частинку мене зроблено з атома Фенікса. Справжньої казкової птахи, що відроджується і переживає. Дивно… в українській мові дієслово «переживати» означає дві протилежні, як на мою думку, дії: нервувати, перейматися й перемогти, здолати емоційно: «пережити ворогів», жити довше за ворогів. Пережити… Так, ніби перший стан для українців завжди означатиме в перспективі й другий, доконаний стан перемоги.

Так ось, я все пережила, мамочка, і все ще переживу. Все те, що ще на мене чатує. А доки я у своєму тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятому, і єдине про що я шкодую, що тебе зі мною немає.

* * *

Батько, побачивши, як я піднесено наспівую весь час під ту мелодію Едіт, дістав десь її платівку, і я постійно крутила La vie еn rose. Хоча баба Дуня полюбляла «Бесаме мучо», яку написала Консуело Веласкес. Та платівка в нас уже давно була.

Батько якось попросив: «Слухай тихіше», на що я зауважила, що чула її по державному радіо. Батько хмикнув, мовляв, помилка зовнішньої розвідки. «А як же «Бесаме мучо»? Вона ж також іноземна?» – не вгамовувалась я. «То мексиканська співачка», – піднявши пальця догори уточнив батько. Я не стала перепитувати його, що він мав на увазі, але після цього довго про це думала. І справді, звідки взявся цей французький шансон на наших теренах? Та ще й всього на один день? Так, ніби радянські спецслужби дізналися про кончину Едіт швидше за самого Бога й дозволили собі таку індульгенцію – популяризувати серед радянських громадян буржуазну занепадницьку музику, бо ж все одно незабаром помре, то який від неї негативний зиск? Так, я не помилилася, саме зиск. Коліщатка радянської влади, маленькі нишпорки та людоїди в законі – радянські спецслужби, всюди шукали зиск. Це нам, сірій масі, втовкмачували про стаханівський рух, зорану цілину, самовіддану і, головне – майже неоплачувану роботу на шахтах і заводах… А верхівка все робила за чітким, раціональним планом. Іноді дещо уособлено егоістичному якогось із вождів, однак в жодному разі не позбавленому раціо. Трохи більше раціо, панове (себто – товариші)! Трохи менше безглуздих, нікому непотрібних емоцій. Вони доречні лишень у ліжку. Із законною дружиною або панянкою фертильного віку, яка неодмінно після статевого акту має привести в цей світ здорову і роботящу одиницю радянського суспільства – маленьку червону людину, щоб та гарувала на заводах, шахтах, учрєждєніях, товариші. Ну прямо тобі якась ортодоксальна релігія. Мормони, чи що?

Усе має бути виваженим. Навіщо зайвий раз займатись акробатикою в ліжку? Збережіть сили для законної праці! Вранці почнете, після того сміховинного дриґання під ранкову фізкультуру по радіо. Ймовірно саме тому професійного спорту в Радянському Союзі не існувало. Зайве витрачання енергії м’язів. Краще їдьте на якийсь там БАМ, чи що, і збудуйте, ну збудуйте вже щось корисне!

І трохи менше сліз, ми вас просимо, трохи менше. Згадайте видатних співвітчизників, що поклали за вас голови в бою. Героїчність віталася в усіх проявах. Бажання виділятися й хотіти більше, ніж у сусіда, так само засуджувалося. Хоча це якось не стосувалося радянської верхівки. Ті були іншою кастою.

А ось звичайним громадянам – зась…

У п’ятдесят сьомому на екрани виходить муві «Летять журавлі». Надзвичайно пронизливе. В кінотеатрах на нього аншлаги. Люди плачуть, переглядаючи цей фільм, і навіть дотепна іронія, такий собі глум над системою пробачається. Закривають очі.

– А мы вчера брата провожали и мама так плакала…

– А Вы?

– Я тоже.

– От профкома или по-домашнему?

Не вирізає цей діалог цензура, ні. Йде певна Відлига. Або – певний натяк на відлигу. Зворушливий обман, коли громадян ніби підштовхують відкриватися індивідуально, ставати особистостями, а потім знову хвилею починають карати за їхню ж індивідуальність. А потім із полегкістю обтесують їхню вдачу та інакшість – мовляв, слава Богові, виявили вчасно. Заздалегідь. Доки цей сучок недотесаний не натворив ділов.

* * *

Наступного року після прем’єри цей фільм здобуває Золоту пальмову гілку Каннського кінофестивалю. Після такого тріумфу Тетяну Самойлову, яка зіграла головну роль у цьому муві, запрошують до Голлівуду. Їй пропонують роль Анни Кареніної, де партнером акторки мав стати Жерар Філіп. І що ви думаєте? Вітчизна пишається нею і напучує: «Звичайно їдь, квітко. Це ж такий успіх, такий шанс…»? Звісно ні, вітчизна вкотре поводиться, як ревнива мачуха. Де юре керівники Держкіно (а де факто – спецслужби) не дають їй згоди на участь у голлівудському фільмі. Вона ще зіграє одну-дві ролі в кіно за все своє життя. Талановита Самойлова з таким пломенистим поглядом, що й справді мачусі страшно – а якщо не повернеться до своєї батьківщини? До заводів-фабрик-шахт-лагерів? Адже можуть і звабити буржуазним добробутом. Та й кому то всьо потрібно? Хутра, шампань, пальми, що втикаються своїми столітніми гривами в синє небо Каліфорнії? Фу. Таке доступне лишень міфічним гіперборейцям із ЦК. І то на якихось ялтинських дачах, що тільки віддалено нагадують американську мрію. А товариш Самойлова – вона ж проста актрисулька з ленінградської родини акторів, то куди їй до небожителів?

Кастова система Радянського Союзу не дозволяла перескакувань. То тільки в книжках, кіно й інших жанрах фікшену.

Казка мала бути реальнішою. Адже діти – ще той матеріал. Нестабільний. Як ртуть. З ним не варто жартувати. Краще про сироту, що замерзає в лісі, шукаючи проліски для королеви. (Трактувати слід було так, я гадаю: якщо владі заманеться щось таке, що звичайним розумом пересічного громадянина не зрозуміти, роби. Бо влада краще знається на цьому.) Краще про бездарний і майже самовбивчий героїзм Мальчиша-Кібальчиша. Не зовсім казка, (хоча за задумом автора Гайдара – то казка, звісно), однак віковий контингент той самий[15].

Ми саме ставили в школі «Дванадцять місяців» Маршака, і я мала грати юну королеву. Мої емоції й хейтерів навколо мене (діти вміють ненавидіти й робити боляче, як ніхто; кристально чисті у своєму абсолюті емоцій, допоки не пізнають власний біль) докорінно різнились. Я, власне, пишалася, що вчителька російської літератури й словесності мені довірила цю роль. Адже на мені буде вилискувати справжнісінька маленька корона з фольги, і моя сукня буде найкращою з усіх убрань акторів! Пам’ятаю, як Дуня побивалася, з чого б її пошити і, врешті-решт, порізала на неї тюль фіранок і ще десь дістала якісь куці залишки темно-синього, як ніч, оксамиту. Тоді цей дивний матеріал, що приємно пестив мою дитячу долоню густим ворсом, я бачила вперше. Гадаю, Дуня його випросила в нашої сусідки – дружини генерала і за сумісництвом директорки сусідньої школи – Віри Ігнатівни. Директорка та була незлобливою і навіть (о, диво!) не дуже зверхньою, досить приємною, і нашій зубожілій родині симпатизувала.

Я саме вчила роль. «По-ми-ло-вать… Каз-нить… Лучше напишу „казнить”» – это короче»[16]. Коли почула по радіо про Едіт Піаф.

* * *

Якась дикторка повчально зазначила, що в популярної співачки була єдина дитина – дочка Марсель, яка в тридцять четвертому занедужала на «іспанку» і померла. І тоді я почала уявляти себе нею… Цією дівчинкою. Думала про Едіт Піаф, як про свою маму. Бо тебе я не пізнала. А та, хоч і далека, майже до казковості – співачка, була ближчою мені за тебе, мамочко. Уявляла, що б ми робили з нею в Парижі, або деінде. Та де завгодно…

Тітка Дуня не могла мені замінити маму, а батько весь час був такий відчужений у моєму ранньому дитинстві, що я чимдуж потерпала від браку простого людського тепла, що називається «любов’ю». Дуня давила мене своїм піклуванням й іноді, дуже зрідка – казками та небилицями, якимись історіями про себе й батька, коли вони ще були малими. Однак тоді в моєму уявленні існував інший концепт батьківської любові. І я почала уявляти себе все більше і більше дочкою Едіт.

Пізніше я довго думала, чи покохала б тебе, якби в мене була повноцінна родина? Якби в дитинстві я отримала вдосталь уваги й тепла, турботи й любові? Звісно… мені нема на що нарікати. В мене була двоюрідна бабуся – тітка батька Дуня і, власне, сам тато. Однак… Гадаю, я б уже давно полишила цей ментальний зв’язок, розірвала його і пішла своєю дорогою далі, якби в мене була мама.