Читать книгу Життя в рожевому - Галина Горицька - Страница 5

До останнього Роман зважував: «Іти чи не йти? І навіщо вона здалася мені така вертлява і глумлива?..» Тому до зустрічі з Люсею юнак почав готуватися заздалегідь.

За два тижні до обумовленої дати потурбувався, щоб на заводі не поставили у другу зміну, адже то був понеділок – робочий день, як-не-як. Усіх попередив, що йде на джаз-концерт. Робітники підприємства з нього кепкували, особливо корєш:

– Незабаром досаафівські збори. Змагання в центральному аероклубі… А ти з дівчам вирішив якшаться. Тьху!.. Та в тебе такі фанатки будуть – закачаєшся. Ось уяви: весь ти такий блискучий, на татовому трофейному Харлеї…

Однак Роман ураз «увімкнув» альфа-самця й просичав крізь зуби:

– Не лізь.

На цьому насмішки вмить припинились.

За тиждень Роман випрасував свою найкращу сорочку, у якій, власне, збирався піти на вступні іспити, на які так і не потрапив, і та чекала зіркового часу в шафі, дбайливо розвішена на окремих «плечиках».

І ось настав довгоочікуваний вечір березневого понеділка тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятого року. Звісно, щось пішло не так – адже, коли до чогось довго готуєшся…

Середина березня по погоді не дуже й відрізнялася від лютого, і юнак переживав, що його руда авіаторна дублянка, яку майже примусила вдягнути мама (через що вони не на жарт полаялися), залишить сліди на білосніжній сорочці. Проходячи повз Жовтневу лікарню[5] він вилаявся: «Чорти б її!..», бо сонце, що вже сідало, так припекло, що десь біля Бессарабки юнак уже остаточно спітнів. До того ж він хвилювався, що прийде невчасно, тому піддав кроку. Коли вже був на площі Сталіна, довелось констатувати, що прийшов на пів години раніше. Знов вилаявся. Мокра, мов хлющ, спина потроху замерзала, адже сонце зайшло за будинки, і різко похолодало.

Роман враз згадав, що в ресторані «Київ» хліб дають безкоштовно, якщо замовити собі чаю, і тим часто користуються голодні студенти. Тож, чекаючи на Люсю, він забіг до ресторану, що був саме неподалік, аби віддерти від змокрілої спини осточортілу дублянку й заодно пообідати: мама-то налаяла, але обідом не нагодувала.

А вже в самому ресторані, що був вельми популярним, замість того, аби нашвидкуруч перекусити й швидше вискочити на вулицю в очікуванні дівчини, затримався. Я ж кажу: все пішло якось не так…

У центральному залі хтось його окликнув:

– Ти диви, кого я бачу! Сам аеропланерист власною персоною…

– Та я парашутист, а не аеропланерист, – усміхнувся Роман, побачивши за столиком колишнього однокласника.

– Один чорт, – лаконічно констатував білобрисий нахабний парубок, який уже був напідпитку. – Це доля! Я ж про тебе – ні слухом ні духом після тієї епічної бійки на випускному… Та сідай, старий, сідай… Розкажи, чим все тоді закінчилось?

Роман зітхнув і сів на вільний стілець за круглим столом. Йому відразу налили в маленьку чарочку міцної білої, і Роман знічев’я вилив її до рота, не закусуючи. Компанія зібралася чималенька і тільки чоловіча. «Хлопці, а тепер усім наливай!» – розпорядився колишній однокласник Романа, і всі, як за командою, знову розлили горілку в маленькі чарочки та одним духом випили. За сусіднім столом на них якось недобре подивилася літня пара, а жінка у великих пластикових перлах на воловій шиї і в красивій вовняній сукні винного кольору навіть зацокала язиком.

– Ти давай… не дуже там. Ага? – пошепки звернувся до білобрисого один з учасників застілля. – Якщо патруль прийде – нам усім хана.

– Фє… – награно скривився, кепкуючи білобрисий. – Анатолій, ну що за зеківський сленг, га? Ми ж фанати «Динамо», а не якісь там працівники заводу «Більшовик». Та й у нас блат є – твій батько адміністратор, не хухри-мухри.

Анатолій по-переможному блиснув очима й відрізав:

– Я, кстаті, саме на «Більшовику» відпрацював один рік, доки не поступив.

– Ладно-ладно… Здаюся, – Білобрисий на знак примирення підняв руки, а потім проказав до Романа, пояснюючи: – Ми – фанати «Динамо». Святкуємо, бо дістали квитки на квітневий матч із ленінградським «Зенітом», що відбудеться за місяць. Перший тур чемпіонату з футболу, не просто собі якийсь пересічний матч. У тебе ж старший ніби футболіст? Він піде вболівати?

– Нєа. Так, захоплювався, давно футбол закинув, – із сумом протягнув уже трохи п’яний Роман. – Тепер українськими віршами захоплюється. І ще невідомо, яке з цих хобі більш травмонебезпечне…

– Життя… – іронічно констатував білобрисий і знову запропонував: – Випиймо!

Усі знову дружно перехилили чарки.

– А тепер, друже, розкажи чим що ти робиш і яким вітром тебе занесло до нашого клубу фанатів «Динамо»?

Товариші білобрисого тільки похитали головами на це зауваження, а Роман усміхнувся і, слово за слово, почав розповідати, чим закінчилася бійка із завучем на випускному, і як усе було зі вступними, і навіть про свій авіаційний завод. Хлопці виявилися сердешними. Романа пригостили ще й вином, київською котлетою та борщем.

З ресторану юнак вийшов уже навіть не трохи напідпитку, а п’яний і хоробрий, тому й вирішив цього разу не пасувати перед кпинами дівчини. Люся вже чекала на нього посеред площі, і було видно, що помітно хвилюється. Роман про себе зазначив, що дівчина також готувалася до зустрічі: на ній були нарядні туфельки (теж трохи не по погоді), костюм ніжно-бузкового кольору зі спідниці та якоїсь фантазійної чи то блузи, чи то м’якого піджака і світле пальто. «Ух ти яка!» – Роман не витримав і присвиснув, досить фривольно обійнявши Люсю за талію. Дівчина знову зайшлася маковим цвітом на всю щоку:

– Ай, відчепися! Я на тебе пів години чекаю! Могла б вже й піти… – а потім, подумавши, ще й додала: – То я не для тебе звісно, так вирядилася. Вчора святкували іменини тітки. До такої оказії я собі й змайструвала цей елегантний костюм.

І Люся крутнулась, немов модель Київського будинку моди, а за тим люто вп’ялась очима в Романа:

– А тебе, дурбецало, взагалі дочекалася тільки тому, що не хотіла ввечері сама йти до Будинку офіцерів. Ось! – на одному диханні випалила розлючена дівчина й склала руки на грудях, уже готуючись йти геть.

– А-а… Ну тепер зрозуміло! – кепкуючи знизав плечима Роман і розсміявся: – Липки – то ж такий небезпечний район, що тебе, таку красиву, мабуть, викрадуть патрулі.

Люся гнівно стукнула підбором об асфальт і рушила геть. Юнак враз протверезів і кинувся її наздогін:

– Та почекай!.. А ти й справді прекрасна в цьому костюмі… В мене аж перехопило дух. Люсю, ну пробач мені…

Роман склав долоні дашком і скорчив жалісливу гримасу. Було видно, що Люся думала набундючитись, однак веселий настрій юнака примусив її пирскнути від сміху.

– А ти легкий на вдачу і гарний, – віддихалася, нарешті, Люся після затяжного приступу сміху. – Я аж ледь не сконала! Диви, аж плачу від сміху.

– То краще плач від сміху, Люсю. І тільки від сміху, – проказав щасливий парубок, і вони, взявшись під ручку, попрямували вверх вулицею Кірова[6] до Будинку офіцерів.

* * *

– Концерт прекрасний! – з удаваним захватом проспівала дівчина, розпрямляючи на собі цупку тканину модного, пастельного пальта й ніяково посміхаючись.

Сонце вже давно сховалося за обрій, коли вони перейшли пішохідний перехід і опинилися в Радянському парку[7], який добре підсвічували ліхтарі. Роман тільки хитро посміхнувся, але промовчав. Деякий час ішли мовчки, потім Люся не витримала:

– Ну пробач мені! Я не знала, що то буде репертуар із філармонії! В останню хвилину програму змінили…»

Роман уже на правах свого обійняв її за плечі, чим, варто зазначити, зловживав увесь вечір, і посміхнувся. Потім його сяйнуло:

– Ходімо до мене! Я мешкаю в кількох кроках звідси! Нормальну музику послухаємо. Бені Гудмена… – Роман запнувся, а потім додав: – Мама вчителює в другу зміну.

– Ну, ні!.. – дівчина запротестувала. – Саме тому й не піду. Ми, хочеш сказати, наодинці будемо? Та за кого ти мене маєш?!

– Знову завелася! – не витримав і крикнув парубок. – Ну чого ти в мене така запальна, Люся! Ну хочеш – поїдемо до тебе? Ти де живеш?

– Далеченько… – зізналась дівчина й махнула рукою кудись у незрозумілому напрямку. – По Брест-Литовському шосе[8] майже в самий кінець.

– То ти що, з «баклажанників»? Приватний сектор? Куренівка? – Розсміявся Роман. – Ось і маєш: перш ніж пропонувати відвести з танців додому, спочатку запитай дівчину, чи вона з твого села.

– Ха-ха. Ну от прямо дуже смішно, – набундючилась Люся. – Ти часом не в цирку мешкаєш? Тут недалечко, буквально за рогом?

– Ет, Люсю, відстала ти від життя! Цирк Крутікова на Карла Маркса[9] ще німці зруйнували[10]! Я дивлюсь, ти й справді зі свого села до Києва зрідка приїздиш! – І Роман зайшовся реготом від дотепності свого жарту.

Дівчина враз відсторонилась і відійшла від нього в затінок алеї парку. Роман хотів було щось сказати, але вона його перервала:

– Будь ласка, помовчімо, гаразд?

І Люся враз посерйознішала, як тоді, коли вони місяць тому опинилися біля постаменту пам’ятника Сталіну. Врешті вона підійшла до огорожі, що відділяла міський парк від Дніпровських круч:

– Он, бачиш, там, на іншому березі – Дарниця. Себто Аварійне селище, або як його називають офіційно – Соцмісто. І всі, хто нині там живе, байдуже як себе називає, вважає, що він не в Києві мешкає, а ледь не в самій Чернігівській губернії. А біля самого Дніпра – піски лівого берега. Їх також невдовзі забудують. І зведуть там новий район для нових киян[11]. Народ переїжджатиме, бо квартирний облік видаватиме житло в «хрущовках» для нових киян. А своє житло краще за горища, підвали, дебаркадери, де й досі після війни мешкають… Мій дядько каже, що меру Давидову[12] вдасться, себто він зуміє за допомогою компартії в один Київ об’єднати не лише ваш центр, забудований здебільшого «царськими» будинками, а і Дарницю, і навіть село Троєщину, і ніхто, чуєш, ніхто не буде знущатися з «баклажанників», соцмістечка робітників заводів чи будь-кого іншого, чуєш?

– Люсю, та ти чого? Навіть якщо ти за місяць картоплю саджатимеш – я приїду тобі допомогти. Обіцяю, – глитнув слину присоромлений юнак.

– Гаразд. Я ж розумію, що ти просто жартуєш, – примирливо тихо відказала усміхнена дівчина, явно тріумфуючи.

– Та я залюбки заїду допомогти, тим паче, що твоя садиба з картоплею десь дорогою до мого центрального аеродрому, – розсміявся хлопець.

* * *

У квартирі по вулиці Лібкнехта і справді нікого не було, хоча Роман до останнього в цьому не був упевнений. «Ну гаразд, – думав про себе, доки вів Люсю в гості. – Якщо виявиться, що мама вдома, то будуть оглядини. Ну або просто скажу, що привів подругу послухати платівки».

Далі все розвивалося досить швидко.

– Послухай, – Люся знову з пустунки-хохотунки на мить перетворилась на серйозну дівчину. – Це зі мною вперше, і я тебе обрала, гаразд? Сама не знаю чому. Просто ось обрала і все. А тепер… Ох…

– Мовчи, дівчина моє мрії, – прошепотів Роман, – я все розумію.

– Та нічого ти… – однак парубок не дав договорити Люсі, поцілувавши її у вуста.

За пів години по тому таки прийшла мама зі школи. Трохи втомлена і з клунком продуктів.

– Я вдома!

Діти, себто Люся і Роман, почали швидко вдягатися, але Наталя зачула якесь незвичне шарудіння й невдовзі двері кімнати розчинилися навстіж.

– Слухаєте джаз? – незворушно запитала втомлена і, вже немолода, Наталя згадала, як вони з батьком Романа робили те саме, доки сини були деінде.

– Так, джаз, мамо… – промимрив Роман, приходячи до тями й зиркаючи краєм ока на Люсю, яка, як завжди, була червона й косила кудись убік, застібаючи останні ґудзики на своїй чи то блузці, чи то піджаку.

– Даремно, – стенула плечима Наталя й хмикнула. – Як то кажуть: «Сегодня ты танцуешь джаз, а завтра Родину продашь!»

– Дуже доречно, мамо, от прям дуже! – аж підскочив Роман, який, нарешті, опанував себе. – Це Люся. Чаю нам зробиш?

– Ну, чаю так чаю, – усміхнулася Наталя, звичним рухом втомлено знімаючи черевики в коридорі й вішаючи зимове пальто на вішак. – Я сьогодні отримала зарплату й відразу побігла до кондитерської на Карла Маркса[13]. Тому, власне, так пізно вдома (за цими словами Наталя зиркнула на сина). Накупляла цукерок. Отже, є «Алеко», «Тузик» і «Шоколадний ведмедик». Ви будете цукерки, Люсю?

– Залюбки, – тихо проказала дівчина й попрямувала за Наталею на кухню. – Я вам допоможу.

Побачивши кухню, дівчина не стрималась і присвиснула:

– Ух ти! Ви професорка, чи хто?

– Став чайник, – усміхнулася Наталя, не образилась. – Мій чоловік на цю квартиру накинув око, так би мовити, ще до війни. Ти розумієш, Люсю?

– Ще б пак. Справді розумію, – відказала дівчина, навіть не знітившись, запалюючи газову конфорку й наливаючи воду в чайник. – Можете не пояснювати.

– Тож… Іронія долі… Чоловік, звісно, не професор…

– Партійний? – перебила дівчина.

– Був у партії. Якщо ти про це. Але ми давно не бачилися…

Діалог перервав Роман:

– Можна чаю?

– Який ти галасний… – з ніжністю подивилася Наталя на свого молодшого.

– Так, – підтвердила Люся, заварюючи чай.

– То не моя чашка, – зауважив Роман. – А ви вже, бачу порозумілися?

– Усе заради тебе, синку, – втомлено і без іронії відказала Наталя. – Як успіхи на заводі?

– Їду у відрядження. Проводитимуть випробування нового Ан-24, – відказав Роман із повним ротом печива. – Повернуся до початку травня. Випробування засекречені. Так що вам – по великому секрету.

Наталя подивилася на Люсю, мовляв, «дитина»… Дівчина зрозуміла той погляд і тільки кивнула. Потім звернулася до Романа:

– Шкода. Пропустиш мій день народження наступного тижня. Я торт уже замовила. Ну, я піду?

– Стривай. Ми викличемо таксі, – сказала Наталя, а потім додала, звертаючись до сина: – Ти коли назад?

– До Дня Перемоги точно вже буду в Києві.

* * *

На внутрішньому подвір’ї Роман роззирнувся навсібіч, щоб пересвідчитися, що за ними ніхто не стежить, і взасос пристрасно поцілував Люсю. Та миттю почала вириватися:

– Ти чого?!

– Тобто, «чого»? Та ми щойно кохались, а тепер ти не даєш себе по дорослому поцілувати? – розсміявся юнак.

– Я так ніколи не цілувалась… – зізналася дівчина.

– Тільки не кажи, що й сексом ніколи до цього не займалася, – почав жартувати Роман і розреготався, однак перехопив погляд Люсі й раптом вкляк. Потім враз посерйознішав: – Так. Усе зрозуміло. Ото я дурбецало… Дев’ятого травня біля постаменту колишнього пам’ятника Сталіну. Я тоді вже точно повернуся з відрядження. Підемо в «Жабу» й танцюватимемо там фокстрот так, що підошви з твоїх модних туфельок повідлітають, затямила?

– Затямила, – ледве дихаючи відповіла дівчина. – А якщо не прийдеш?

– Значить, передумав! – таки не стримався і розсміявся юнак.

– Зрозуміла, – потупивши погляд, серйозно проказала дівчина.

– Тю!.. Люсю, ну ти чого?! Жартую я, затямила!? Жартую! – і Роман струсанув дівчину за плечі. – Тільки не починай ревіти. Все ж добре. Ти чого? Ти ж дівчина моєї мрії…

Люся зовсім по-дитячому витерла шмарклі рукавом свого модного дорогого пальта пастельного відтінку і краєчком ока побачила, як у подвір’я на Липках заїжджає столичне таксі із шашечками:

– Затямила, – потім уважно подивилась у вічі юнакові: – А що то за вислів такий? Сам придумав?

– Який? – не зрозумів Роман.

– Дівчина мрії. Твоєї мрії, – уточнила Люся.

– Та нє… – розсміявся Роман. – То фільм так німецький називається. Нещодавно по блату опівночі на додатковому сеансі в «Жовтні» пощастило подивитися.

– А-а… – протягнула Люся, сідаючи в таксі. Вона щосили намагалася приховати розчарування.

– Та постривай! – знову наздогнав Роман і нахилився над причиненим вікном. – Ось, на, тримай. Сім карбованців. З головою вистачить до твоїх «баклажанників». У суботу, дев’ятого травня – не забудь!