Читать книгу Життя в рожевому - Галина Горицька - Страница 7

Коли ти дивишся на мене, в мені ніби вибухає воднева бомба. Й досі вибухає. Я так і не змогла перебороти тебе. Чи я старалася чимдуж? Важко сказати… Коли в сімдесят другому ти, немов чорт із табакерки, якимось чином опинився в Берліні незадовго після того, як я потрапила сюди, я повірила у фатум. Усе має своє значення в цьому світі. І ми не владні, не здатні, та просто не спроможні щось змінити. Навіть коли нам здається, що ми керуємо своєю долею. Щось вище за нас вирішує, кому з ким і на яких умовах, іноді досить непаритетних, бути. Тому сенс до спротиву втрачається. Він мінімальний. Хіба що для заспокоєння своєї совісті – мовляв, я ж старався. А вийшло як завжди…

Однак я все пам’ятаю. Досі все пам’ятаю. Кожне твоє слово, кожен погляд і порух твоєї душі назустріч до мене. Мені здається, я навіть перебільшую. Хм, звісно що так. Гіпертрофую своє значення для тебе шляхом перебільшення всього того сказаного і зробленого між нами.

Жінки взагалі завжди все перебільшують. А чоловіки применшують.

Так природою склалося, і в наші не такі вже й патріархальні сімдесяті, коли жінки чого тільки не робили. І асфальт закатували, і на шахтах ми гарували пліч-о-пліч із «сильною статтю». Та й на каторжних роботах по таборах… Горіли, «фітилили», мов ті свічки. Радянські одиниці – не люди. Без гендерних ознак. Усе вимірювалося знайомствами й благонадійністю.

Що ж…

Однак психологічно ми були такі самі, як і решта чоловіків і жінок до нас і після нас, у цій країні й інших по всьому світу. Бо природу-матінку не обманеш ніякими каторжними роботами. Ми так само народжували (це я про жінок), а в наших чоловіків так само, як і в інших, було завдання прогодувати й забезпечити родину.

* * *

Рік промайнув, немов один день, і вже стоїть лютий холод місяця лютого року шістдесятого. Нове десятиріччя.

Дивно. Мені тоді заледве виповнилось чотирнадцять, а я вже встигла пожити в буремних війною сорокових, потім якихось непевних, немов лишень натяк на нормальне життя – п’ятдесятих, і ось – на тобі – починалося нове десятиріччя. І я майже фізично відчула якісь зміни. Щось суттєво нове в нашому становищі – пішачків своєї великої, багатонаціональної країни.

Ну, по-перше, мешканців нашого п’ятиповерхового цегляного будинку, наполовину збудованого ще полоненими німцями, нарешті, розселили. Це відбувалось якось поступово, потроху, майже непомітно аж до сьогодні, коли родина Габзовських отримала другу кімнату в комуналці. Святкували цю подію всім подвір’ям, бо інакше просто не могло бути – радісні виклики Галини Григорівни чули всі. Про такий голос тоді казали «і мертвого з могили підніме».

Падав темно-сизий вельон надвечір’я. Корка тонкого льоду, що вкривав білий сніг, ніби віддзеркалювала потойбічну синяву неба і далеких зірок. Посеред двору була розвішена чиясь постільна, трохи сірувата від віку, білизна. Вона колихалася, немов прибулець із космосу, від легкого вітру. Всі вже чекали з нетерпінням весни, першої трави, пролісків (або хоча б їх зображення на листівках із великою червоною вісімкою, адже Восьме березня ось-ось, якихось два тижні, як має нагрянути). А сніг лежав незворушно. Ввечері брав такий морозець, ніби хрещенські морози. Це було дуже наразі. Адже хлопці саме збиралися грати посеред двору в хокей і чухали макітри, радячись, що робити з тими простирадлами посеред імпровізованого хокейного поля.

Аж ось вийшла Галина Григорівна і, лаючись, що ті зашкарубли від морозів, замість того, щоб висохнути, почала їх знімати з мотузок. Простирадла ламались і ніяк не піддавалися під дебелими руками жінки. Вона хмурила свої брови і несамовито робила свою справу. Її було не спинити. Вже весь двір знав: якщо Галина Григорівна береться за якусь справу, то ніколи не зупиниться, доки не закінчить. І заважати їй – то табу. Раптом, коли молода жінка вже майже закінчила, вибіг Микола Ахтимонович. Розхристаний, без шапки-ушанки, що була частиною його військової форми зв’язківця, але ще в мундирі: «Гальо-Гальо! Нам другу кімнату дали!» Білявка зойкнула і на мить полишила ті простирадла. Потім розсердилася на свою миттєву слабкість: «Ай, Миколо, а йди мені допомагати! Скільки можна стовбичити ото?!» Молодий стрункий капітан підбіг до дружини, обійняв її і почав кружляти подвір’ям. Білизна, немов індіанські вігвами, стовбичила на товстому білосніжному покривалі снігу. «Миколо, таки дали!? Та як же це? – не вірила жінка і заливчасто сміялася в обіймах чоловіка. – А яку, Миколо? Це ж мені треба буде з роботи знов звільнятись? А далеко?» Чоловік також заливчасто розсміявся: «Гальо, цю й дали, що лишили сусіди. А може, й всіх розселять найближчим часом».

Цю сцену спостерігав увесь двір. Було далеко за сьому вечора, і всі сусіди вже повернулися з роботи. Я разом із «хокеїстами» спостерігала, як Віра Ігнатівна, та сама директорка школи і за сумісництвом – найкраща подруга Галини Григорівни, від якої мені дісталися кусники оксамиту, звісила з четвертого поверху свої чималі перса в не по-зимовому тонкій ситцевій блузці й прокричала: «Галино Григорівно, вітаю! Тепер із роботи повернеться Василь Павлович, і ви йдіть до нас! З цукерками!»

«Ага! – відповіла директорка дитячого садка й почала квапити свого чоловіка. «Хутчіше, Миколо, та збирай ти вже ці кляті простирадла!» «Добре, а як? – огризнувся Микола Ахтимонович, явно відчуваючи свою важливість після розширення житлоплощі й воліючи це продемонструвати дружині. – Вони ж не складаються, а ламаються». «Та ну його! – не слухала запальна жінка. – Якось уже збирай це все до купи! В кімнаті розкладемо!»

«Ет, Гальо! Нічого ти не розумієш! У якій кімнаті? Сусіди то виїхали, а речі свої в найкращому разі за тиждень заберуть!»

Хлопці стояли непорушно. Ніхто не смів перечити голосистій директорці дитячого садка номер двісті шістдесят сім, що розташовувався прямісінько всередині нашого подвір’я по вулиці Іваново-Вознесенська п’ять[17]. А коли, нарешті, хокейне поле було звільнено від вігвамів білизни, якось неохоче приступили до гри. Старший, Максим, у лижній шапці свого брата-спортсмена навіть крізь зуби процідив: «А нам ще навесні квартиру віддали. Жиріємо, пацани. Двір стає заможним». І, скориставшись секундним зволіканням, доки інші думали, що йому на це відказати, закинув шайбу в пусті ворота.

Я взагалі вийшла з гри. Подивилася на зорі, що, ніби в рамці даху нашого будинку, сяяли над нами. Сніг блискотів. Каркаючи, пролетіли кілька ворон. Чомусь згадалася «Снігова королева» Андерсена і його вчений ворон. Доки хлопці знічев’я все ж таки почали гру, я вперіщилась у вікна під’їзду, у якому проживала родина Бугаєнків, себто Віра Ігнатівна з чоловіком і малим сином – Борею.

Галина Григорівна і Микола Ахтимонович швидко підіймалися сходами на третій поверх. На четвертому рух зупинився, і їх поглинуло світло квартири друзів. Я зітхнула. В нас із тіткою Дунею і батьком була своя, хоча й маленька, квартирка в цьому самому будинку на околиці Києва із самого початку забудови Соцміста. Однак ані тітка, ані розжалуваний батько, який після війни був позбавлений усіх нагород, не дуже раділи власній житлоплощі й особливо Дуня, що постійно згадувала квартиру в центрі столиці УРСР. Іноді зітхала, іноді прицмокувала. Мовляв, там, на Карла Лібкнехта, ох не так нам би жилося, ох не так… Батько був завжди мовчазний і нічого не відказував їй. А я іноді думала: «Хоч би мама була жива. Можна було б де завгодно жити», але вголос цього ніколи не промовляла.

* * *

По-друге, жити стало краще. Я до кінця цього не відчувала, але в телевізорі вічно повторювали, що СРСР переживає період розквіту, і рівень життя захмарно підвищився. Мені навіть іноді ставало соромно: якщо той рівень нашого життя аж такий високий, то чого ж я цього не відчуваю? Я запитально дивилася навсібіч, намагаючись знайти тому підтвердження, але знаходила тільки поодинокі випадки, як то тридцять четверта квартира Габзовських, у якій, нарешті, і друга кімната відійшла до них, і Галина Григорівна все мріяла про третю, щоб у цій квартирі жила тільки її родина.

Що лишилося поза моєю обізнаністю та навіть інших сусідів (незважаючи на її голосистість), так це те, що Галина Григорівна ходила «вибивати» житлоплощу в райвиконком заледве не щотижня ще з далекого п’ятдесят сьомого, коли її хворобливій дочці виповнилося два роки, а її молодша сестра втекла від мачухи з Павелок і переїхала до Києва – тож Галина Григорівна могла не хвилюватися за Наталю. Залишала її на Марусю і йшла «стукатися у двері». Вона це так називала чоловікові. І вона це достобісу вміла робити: що фігурально, що буквально.

Спочатку в неї нічого не виходило. Але жінка була не з тих, хто здається. Вже за два роки вона товаришувала і з Іваніцею – начальником квартирного відділу в райвиконкомі, і з Митрофановим – своїм безпосереднім шефом – начальником районного відділу освіти. Ті бідкалися, що нічого зробити не можуть, однак у кімнаті Габзовських у квартирі номер тридцять чотири регулярно залюбки чаювали. Аж ось сусідня кімната звільнилась, і Іваніца, якого вже потроху починало дратувати, як настирно Галина Гигорівна вибиває собі зайві метри, їй натякнув: «Захоплюйте житлоплощу самовільно. Так легше буде щось придумати».

І ось, нарешті, отримали довгоочікуваний ордер! Запальна і язиката завідувачка дитячого садочка, Галина Григорівна ще довго докорятиме чоловікові (якщо бути точною – все подальше спільне життя). Мовляв, ти під столом ховався, коли я кімнату вибивала. Але наразі – свято. Кімнату дали! Не треба більше вчотирьох – вона, молодий капітан, малолітня дочка і молодша сестра – жити у двадцяти п’яти метрах. Ура!

Тож жити ставало все краще і краще? Чи як там, ніби мантру, повторювали з маленького ящика, який нещодавно з’явився і в нашій вітальні? Принаймні, жити ставало веселіше. Народ, що трохи оговтався від війни і навіть призабув, як то воно було, вимагав уже не лише хліба, а й розваг.

З’явилися на вулицях спортсмени. Це був певний тип молоді, якій уже не треба йти на фронт і шукати окраєць хліба в повоєнний період. Це був надлишок. І люди нарешті могли собі дозволити цей надлишок. Суцільна кристалічна необхідність відпала, і в цьому крилися найважливіші зміни.

Річковий вокзал прикрасили прекрасними мозаїками, ну майже фресками, тих таки спортсменів, і ті фрески навіть не мали ідеологічного характеру.

* * *

Не забували й про культурно-мистецькі заходи. Театральне життя буяло різнобарв’ям. Вкотре ішов безсмертний балет Чайковського «Лебедине озеро», у якому партію Одетти-Оділії блискуче виконувала народна артистка УРСР Олена Потапова. Як не дивно, в минулому, 1959 році, її відпустили на гастролі в США і Канаду. І, як не дивно, вона не лише повернулася назад до Радянського Союзу, а й отримала звання народної.

Усі театри активно готувалися до Декади української літератури й мистецтва в Москві. Багато говорили про прем’єру комічної опери Сандлера «В степах України» за однойменною комедією Корнійчука. Вона прогриміла від Одеського театру опери та балету до Київського й назад. І її в першу чергу збиралися показувати московській публіці.

Минулого року в Київському театрі Івана Франка своїм «соціалістичним реалізмом» хизувалася вистава «Грані алмаза». «Розкривати героїчний пафос нашого щоденного трудового життя, показувати високе у звичайному, „буденному” – одне з головних завдань мистецтва»[18]. Щоправда, здається вистава не потрапила на Декаду української літератури й мистецтва. Забракло їй не так ідеологічної, як методичної чистоти. Преса її постійно критикувала за занадту еклектичність і безглузде новаторство. Цим вона мене неабияк заінтригувала, і я вмовила Дуню сходити на неї.

Література також не відставала і мислила семирічними масштабами. «Ми повинні взяти зобов’язання: за семирічку жодної поганої, холодної, фальшивої книжки! Як беруть зобов’язання сталевари, будівельники, доярки, ланкові, шахтарі», – зазначив Павло Загребельний у своїй статті в січневій «Літературній газеті» шістдесятого року.

Кіно розвивалося чи не найяскравіше. І хоча війна давно скінчилася, кінорозповіді про подвиги не давали спокою фантазії кіномитців.

Героями фільму «Спрага» Одеської кіностудії стали радянські моряки та розвідники. «Не тільки за темою, а й за своєю ідеєю, життєстверджувальним духом, картина „Спрага” стоїть близько до таких кінотворів, як „Подвиг розвідника”, „Молода гвардія”»,[19] – писали наввипередки газети.

Усе вертілося в певному замкненому колі з поодинокими відхиленнями, однак прославлялося в періодиці як надсучасне і вкрай актуальне. А також пафосне (любили журналісти ще з часів повоєння оте слівце), ідеологічне і реалістичне. Повний набір.

* * *

Тому навіть дивно, що наші космічні технології, крокуючи в ногу з побоюваннями сенатора Маккарті щодо «червоної загрози», таки не загинули разом із його печінкою від цирозу в п’ятдесят сьомому, а дали й справді досить відчутний поштовх до освоєння космосу[20].

Так називана Науково-технічна революція дала якісний стрибок у структурі й динаміці розвитку продуктивних сил. Протягом п’ятдесятих і далі, охопивши всю декаду шістдесятих, відбувається корінна перебудова технічних основ матеріального виробництва на основі перетворення науки на провідний чинник виробництва. У Києві з’являється кілька станцій метро – на той час ну майже машина телепортації.

Відбувається трансформація індустріального суспільства в постіндустріальне. Завдяки науковій революції старі наукові уявлення заміщаються частково або повністю новими, з’являються нові теоретичні передумови, методи, матеріальні засоби, оцінки й інтерпретації, погано або повністю несумісні зі старими уявленнями.

І це все на тлі рок-н-ролу на Заході, музичні платівки з яким дістаються «з-під поли» і продовженням у нас традиції Кукриніксів – смішними карикатурами на політичні теми в періодиці, що нищівно викривають швидше моральну відсталість радянського суспільства, ніж Заходу.

Також ми й далі «запозичували» технології у висміюваного Заходу і навіть для своїх найкарколомніших технічних досягнень використовували техніку, що в повоєнний період називали «трофейною».

Так, якимось очкастим і завумним науковим співробітником із руками, що тряслися від неймовірного хвилювання, було отримано сигнал із космосу з першими знімками зворотного боку Місяця в Симеїзькій обсерваторії восени п’ятдесят дев’ятого. Того року Радянський Союз запустив автоматичну міжпланетну станцію (АМС) «Луна-3», а приблизно через три доби, 7 жовтня, між 6:30 і 7:10 за московським часом, станція виконала фотографування невидимої частини Місяця і передала знімки телевізійним каналом на Землю. Для фотографування застосували «трофейну» американську кіноплівку завширшки в 35 мм, яку отримали з американських розвідувальних аеростатів із фотоапаратурою у 1950-х роках, що було виявлено радянськими військами. Ось так.

Запозичення. Привласнення. Паразитування і розмноження. Проте не всього, звісно. Інакше ніяка ідеологія б не допомогла. Особливо в умовах відлиги. Хрущовська відлига.

Секс і рок-н-рол. І навіть нова мода. Навіть у нас нова мода. Адже, нарешті, з’явився акрил. І ця новація текстильної промисловості, що дала поштовх розробці Київським будинком моделей наднових концептуальних модних тенденцій, створила небачений до цього попит на штучні матеріали. Пересічна радянська людина сама не зчулася, як трохи наблизилася до постіндустріального суспільства. Все відбувалося органічно. Немов перший секс третьокурсниці з таким ще юним і наївним – її колишнім викладачем.

* * *

Це сталося майже за сім років по тому, в кінці грудня шістдесят сьомого. Тоді був такий лютий мороз, що доки я зі свого педінституту бігла по скрипучому снігу додому, аби не запізнитися на святкування власного Дня народження (баба Дуня гостей запросила на сьому годину, нівелюючи те, що остання пара у мене закінчувалась о пів на сьому), то було тяжко вдихати повітря. Здавалося, ніби замість кисню в мої легені потрапляють скалки льоду і впиваються в альвеоли, розриваючи їх своїми гострими лезами кристалів.

Віддихалась я тільки в під’їзді. Там завжди стояв запах плісняви, який нагадував мені про метро. В шістдесят п’ятому було введено в експлуатацію другу чергу станцій метро, і мені вже не потрібно було «на перекладних» добиратися на навчання. Час, що я витрачала, аби потрапити до інституту, скоротився втричі. Я, мов та королева, сідала на щойно добудованій станції «Дарниця» і виходила на розкішній, мов палац, станції «Університет», від якої до педагогічного було рукою сягнути.

Як я і очікувала, всі гості вже зібралися. Тільки-но відчинивши дерматинові скрипучі двері своїм ключем, я відразу почула галас і дзенькіт бокалів. «На винуватицю святкування, як бачиш, ми не дочекались, – іронічно проказав усміхнений батько, розціловуючи мене в обидві щоки. – Роздягайся і приєднуйся до застілля. Там повна кімната гостей. Навіть твій колишній викладач прийшов». Тато подався до вбиральні, а я миттю відчула, як моє серце шалено калатається, немов літак, що потрапив у бовтанку. Я припала до дзеркала на комоді й безпомічно спостерігала, як мої щоки починають чимдуж палати. Тим часом батько повернувся до коридору: «А ти що це? Ще не роздягнулась?» «Та я це… З морозу ніяк не можу отямитися…» «А я тобі казав: ну її цю моду. Бери хустку, а то захворієш, і що з того, що в тебе гарна зачіска?… – Батько з осудом похитав головою. – Нумо. Ходи вже до гостей». Той мій день народження, мені так здається, був найкращим.

У мене було футорологічне графічне каре за останньою модою з легким начосом на потилиці. Тому, звісно, ніякого головного убору я не носила. Окрім того, я безстрашно обстоювала свою позицію. Хоча було неважливо, яку саме. Головне – свою.

Він був дорослий і невпевнений у собі. Не набагато старший від мене, щоб відчувати цей мезальянс аж так глибоко, як він відчував. Пізніше він пояснить, що то було щось етично-моральне: не займатися сексом із колишньою своєю студенткою.

Я боялася його чи не більше ніж він мене, й одному Богу відомо, як це все ж таки сталося. Однак, коли вже відбулося, певна глиба розтоплених арктичних криг була невідворотно зсунута зі свого віковічного місця. Я закохалася так, що й досі тут, перебуваючи в Берліні за стільки років по тому – я вся його. Однак не рушу його стін. То моє внутрішнє табу. Він створений не для мене і попри мене. Я тільки цеглина, мур навколо нього. Маленька крига і захист його єства. Все складно… Однак тоді, звісно, я про це не думала. Я просто летіла до нього за покликом свого серця, немов той метелик на світло.

Мені тільки-но виповнився двадцять один. Десь за дверима Дуня з батьком і частина гостей святкували мій день народження. Решта подалися на вулицю курити. Увімкнули голосно радіо, і я встигла побачити, як Толя з протилежного потоку активно вистукує під якусь пісню каблуками своїх модних шузів, коли за нами зачинилися двері моєї кімнати. Чи вони знали, що відбувається? Гадаю, що здогадувалися.

Він не був ніжним і – надзвичайно ніжним водночас. Я хамила йому вербально, однак, хоча і дерев’яніло, відповідала йому, стежачи за порухами свого тіла. Мені було лячно. Мої груди і між ногами – набрякли, немов бруньки котиків у Гідропарку навесні. Я була волога і спантеличена. Його руки ковзали по моєму тілу під блузкою і спідницею, немов намагалися віднайти якийсь стародавній скарб. Я намагалася не схлипувати, але мої вуста мимоволі відкривалися, і виходило щось схоже на нявчання котеняти. Він те нявчання стишував поцілунками. Тихше-тихше… Тобі не боляче? Я не знала, що на це відказати. Моє тіло нагадувало суцільне мінне поле. Я не знала, чи мені не боляче, чи все ж приємно… Єдине, чого я хотіла, – так це продовження. Мої стегна мимоволі розсувалися, і по вологій шкірі між ними я здогадувалася, що якщо він не увійде в мене, мені доведеться закритися у ванній кімнаті й несамовито пестити себе, доки я не отримаю задоволення. Іншого виходу не було. Голова паморочилася від одного бокала шампанського так, ніби й не було пива і горілки на шкільному подвір’ї перед імпровізованою дискотекою кількома роками до того, які мене мали загартувати й підготувати до всього алкоголю у світі разом узятого. Я сором’язливо доторкнулася до його штанів і відчула твердий еректований прутень під цівками пальців. Він, так само сором’язливо, повільно відвів мою руку від своєї ширінки. Я навіщось подивилася на килим, що висів над моїм ліжком і зображав пасторальну ідилію оленят на галявині. Чомусь на пам’ять спало безліч ранків, коли я роздивлялася тих оленів і все намагалася нарешті прокинутися, аби спочатку піти до дитсадка, потім за кілька років – до школи, і ось, нарешті, на пари свого педагогічного… «Ти точно цього хочеш?» – він уважно дивився мені у вічі. «Так, увійди в мене». Я сама злякалася цих слів, ніби чула їх від когось мені незнайомого, однак це був мій голос, і я майже просила, волала про допомогу. За перших його рухів (а я була незайманою, і це не було так уже й просто ввійти в мене) він спинився і знову запитально подивися мені у вічі.

Я стогнала, і сама пестила собі груди під блузкою. Здається, такими твердими мої соски ще не були ніколи. Він зрозумів мої порухи й обережно продовжив, так і не дочекавшись моєї відповіді.

Я перетворилася на суцільний вогонь. Уже не відчуваючи окремо рук і ніг, своєї піхви, його єства в мені… Я рухалася йому назустріч, пришвидшуючись. Мої щоки розчервонілись, а пальці несамовито впивались в його спину. Я відчувала, як по стегнах стікає щось гаряче, й розуміла, що то моя кров. Краєм ока глянула на свою постіль. По мальвах на простирадлі розходився невеликий червоний вологий кружечок. Дивно, я не відчувала болю. Моє тіло перетворилось на суцільне задоволення. «Тобі не боляче?» – вкотре запитав він і підняв мою макітру з подушки, аби заглянути у вічі. «Ні-ні», – запевняла я його і хотіла було ще сказати: «Ще… Я хочу ще…», однак він раптом спинився і випірнув із мене.

Я закрила очі й відчула, як він цілує ніжно мене у вуста. Моє єство потягнулося до нього, і я долонями почала шукати джерело своєї насолоди, аби встромити назад його прутень у ту точку себе, що пульсувала і вимагала більшого. Він знову обережно мене відсторонив від себе, немов боявся поранити, і обома руками взяв мої зап’ястки, немов у наручники: «Зупинись. Ми маємо повертатися до гостей».

Чи йому було соромно? Я не знаю. Але закінчення свята – після того, як ми все ж таки відчинили двері моєї кімнати й, винувато всміхаючись, незграбні та щасливі, повернулися до вітальні – я пам’ятаю, немов у тумані. Я ледь дочекалася того моменту, коли потраплю до ванної кімнати.

Здається, Дуня зрозуміла, що відбулося. Вона жартівливо проспівала: «Ти ж ніби не миєшся на ніч?» Вода була ледь теплою і довго нагрівалася у шланзі душу. Я бачила своє розпашіле обличчя з дикунськими очима в запотілому старому дзеркалі на дверях ванної кімнати. Впустивши в себе грайливий водяний струмінь зі шлангу, я довго пестила клітор, доки остаточно не втомилася від того току, що проймав моє тіло і примушував дрижати пальці ніг у судомах. Потім я довго відмокала в гарячій воді й водила цівками по малесеньких крапельках на чавунній ванній. Виходили змійки, що повзали по вологих луках, заповзали в нірки, шурхотіли лускою своїх міцних, гнучких тіл… Я мріяла про нього, лежачи в уже застиглій воді, і відчувала, як та крижана глиба мого внутрішнього антарктичного океану скресає. Так починалося моє персональне глобальне танення льодовиків. Чи все призведе все ж таки мене до трагедії планетного масштабу?..

Чи міг би бути перший раз кращим? Гадаю, що ні. Але водночас і так. Бо потім я накрутила себе так, що примусила не зачіпати його. Психологічно не рушити з того місця і тієї прозелітичної місії, яку підсвідомо відчувала. Ось-ось мав початися шістдесят восьмий рік. Але нам до нього ще йти і йти…

А тепер все за порядком, або – ну майже за порядком.