Читать книгу Життя в рожевому - Галина Горицька - Страница 8

Закінчувався другий акт «Богеми», який, здається, не закінчиться ніколи. Цю п’єсу тільки-но дозволили, чи то пак – поставили (ймовірно – випадково) в київській опері, і я сподівалася на більше. Значно більше від чогось потаємного і забороненого. Однак усе, як завжди. Людські емоції, банальні життєві ситуації. І все ж таки після квазісучасного репертуару останніх десятиліть, оспівуваних газетами, публіка була у захваті. Я ж відверто нудилася…

Мені ось-ось мало виповнитися п’ятнадцять, і я здебільшого думала про секс і зміни свого тіла, пов’язані зі статевим дозріванням. Власне, в Середньовіччі мене б уже вважали за дорослу, зрілу, повноцінну жінку. Та ба, навіть такою, яка може народити другу, а то й третю дитину. Однак я була й досі незайманою. Нецілованою. Не те щоб у мене не було оргазму і я не знала, що це таке. Ще десь там, у далеких п’ятдесятих (здається, інше сторіччя за відчуттями), шестирічною я його пізнала. Дуня подарувала мені пупса. Великого, незграбного і лисого (в немовлят нема волосся, особливо гумових). І той пупс злигався з моєю Мальвіною.

Під час цього акту, на відміну від нещодавнього театрального, я була вкрай збуджена, буквально. Я сиділа за своїм столом і відчувала, як між ногами набрякає щось пекуче і невідворотне. Я не знала, що це. Воно просто жило, існувало поза моєю волею і навіть поза моїм бажанням. Щось тваринницьке, інстинктивне. Щось поза мною і цілим світом. Щось таке, що керує цим світом і мною. І навіть більше – всіма нами.

Через багато років після цього… Чи я обирала Олексія і вирішувала, що саме йому дозволю? Що саме він буде моїм першим чоловіком?

За вікном падав перший сніг. Розмірено і тонко. Саме так він падав далекого шістдесятого, високосного року. Коли вже хворіла Едіт Піаф, моя самоназвана і самопривласнена мною мама. Коли родина Габзовських отримала нарешті у своє користування другу кімнату на нашій, Іваново-Вознесенській вулиці. Життя, як завжди, тривало.

* * *

Сніг після мого дитинства в Соцмісті для мене завжди падатиме розмірено і тонко, немов крізь сито. Це щось стале, немов моя якість, якість мого характеру. А комусь – завірюхою, буревієм. Незнаною бурею емоцій і почуттів.

І всі ми до снігу підлаштовуємось, дослухаємось, але ніколи не здаємось.

Зима…

Леоніду Івановичу завжди здавалося взимку, що в Дніпропетровську було холодніше, ніж у його рідному Києві, хоча той і розташовувався південніше. І завірюха дмухала йому в обличчя сильніше, і холодні голки снігу кололи його болючіше. Звісно, йому тільки так здавалося. Все в нашій голові.

Іноді це місто він уявляв не південною столицею радянського машинобудування, а якимось далеким сибірським містом, також великим і достобіса технологічним. Припустімо – Новосибірськом. Усі газети майоріли вже не перший рік здобутками будівництва Академмістечка поряд цього міста, що стрімко розвивалося. Леонід Іванович знав, що Новосибірськ більший за кількістю мешканців ніж Дніпропетровськ. Саме в п’ятдесят дев’ятому робили останній перепис населення – якась газета написала, як же стрімко розвивається «сибірська столиця» зі своїми підприємствами й науковими інститутами. Тож пряма схожість між Дніпропетровськом і Новосибірськом простежувалася.

Ідучи додому з роботи, – він працював на заводі, – все думав: а чим воно відрізняється від його нинішнього міста, де він проживав? Хіба що вічною мерзлотою, і то не факт. Десь там, імовірно (хоча ця ймовірність і була така примарна, що навіть не ймовірність, а так – фантазія дорослого розумного мужчини), ходить його батько в чунях.

Він уявляв.

Івана Краузовича вже відпустили. Адже десять років таборів, на які його засудили ще до війни, давно минули. Однак повертатися додому той не хоче, щоб не псувати репутацію відомому спеціалісту з ракетобудування – своєму сину, своєму єдиному нащадку. І навіть не пише. Також через ту саму причину. Але живе добре. Розжився, приміром, на підводу, і гасничок в його кімнаті не димить. «То чи холодніше там, ніж у Дніпропетровську, батьку?» – ставив він сам собі риторичне запитання, подумки звертаючись до найріднішої йому живої істоти, яку не бачив із далекого сорокового, коли втік із дому і поступив до Нахімовського морського училища, і відповіді не отримував, бо серце підказувало зовсім не ту райдужність, що хотів би.

І єдиний позитив, який Леонід Іванович у цьому вбачав, – Наталя, найшвидше, назавжди зостанеться з ним. Бо її чоловік також із далеких сибірів не виказував жодних ознак життя. А відтак не доведеться розлучатися з найріднішим (звісно, після батька, якщо той ще живий) для нього створінням. Хоча він собі й пообіцяв, якщо Наталчин чоловік повернеться зі свого тюремного заслання, він самоусунеться, як справжній джентльмен. Не боротиметься, не намагатиметься – ні…

* * *

Після того як в п’ятдесят першому його направили працювати на завод у Дніпропетровську, до Києва він навідувався часто, але ненадовго. Між ним і одруженою жінкою, що жила в його колишньому помешканні з двома синами, утворився такий собі гостьовий шлюб. Вона не була розлученою зі своїм ексмайором МДБ, якого забрали акурат у траурні дні по Сталіну, невідомо з яких причин. Хоча тоді особливо і причин не треба було: відразу по смерті генералісімуса почалася хвиля чисток. Людей саджали за просто так. Як казав пошепки його сусід по гуртожитку від заводу з кімнати праворуч – «за гарні очі». Леонід Іванович на ту ремарку, що завжди лунала з його вуст після третьої чарки натщесерце чистої, сорокаградусної «Столичної», відмовчувався. Не хотів вступати в дискусію. У самого на серці було безліч усілякого. Гіркого і засніженого. Завірюха…

А втім, Леонід Іванович тішився, що живе не сам, і вбачав у цьому певну вигоду. Хоча вже на той момент обіймав посаду начальника цеху реактивних двигунів для зенітних ракет, і квартиру пропонували, і не раз. Навіть ордер якось принесли й поклали йому на стіл. Однак жити сам конструктор не хотів. По-перше, боявся, що знову почне вживати оковиту, і той вихлоп, немов із реактивного двигуна, що неодмінно станеться за цим, знищить його зсередини, і він вже буде не в змозі встати з колін. А сусідські очі навкруги були для нього, мов ті робочі гази – робоче тіло реактивного двигуна, що утворюється внаслідок спалювання пального в камерах згоряння.

Тож щоденний алгоритм після роботи такий: прийти в гуртожиток – роздягнутися – вмитися. Потім були певні варіації, однак завжди приємної, рутини. За ним доглядали, і йому прислужували, і це було достобіса приємно. Тож потім на кухні Таня (дружина колеги із сусідньої кімнати ліворуч, який ще не пив одним махом «Столичну», бо його тільки-но перевели під керівництво Леоніда Івановича, і ще не знав про згубну дію радіації з реактивних двигунів) або Маруся (дружина співробітника з кімнати праворуч, який уже все знав і давно зневірився мати нащадків, а тому пив, курив і матюкався) наввипередки йому подаватимуть наїдки.

Маруся з центральної України й завжди готує зелений борщ. Досить пристойний, але трохи жирний. Його Леонід Іванович братиме трішки на середину ложки й жуватиме, немов той твердий, і все киватиме, усміхаючись і дякуючи, а думатиме про своє – про роботу. Таня борщів не варить і взагалі рідкого як страви на вечерю не визнає. В неї буде щось на кшталт кулєбякі. Риба в тій відбірна – з центрального ринку, найсвіжіші яйця (теж не з гастронома). Таня – з Підмосков’я. «Дворянська дівка», як про неї подумки зазначив про себе Леонід Іванович, коли її знайомив із ним її чоловік Григорій.

Григорій – один із його конструкторів у цеху. Новенький. Постійно тупить, справляється як через пень колоду тягти. Трохи дурнуватий і якийсь недоучений. Леонід Іванович здогадується чому – чув його сімейну сварку з Танею через стінку. На фразі «я ж контужений!» дружина почала активно на нього шикати. До ранку від їхнього подружжя нічого чути не було.

Комунальне життя. Ех… Те, від якого Льоня втікав, як прокажений. Навіть встиг одружитися, аби хоч кімнату в комуналці не забрали, і досі навіть сам собі не може чесно відповісти: чи він кохав свою дружину Тоню і пасерба, чи й справді… просто квартирне питання стояло дуже щемко?

А тепер, ось бачте, отримує справжню насолоду від нього. І нагодують дружини підлеглих наввипередки, і у вбиральні чисто, і очі якісь бачить, коли приходить до помешкання ночувати, як ніяк.

Та є ще одна причина…

У Києві лишилася родина. Хоча і несправжня, так би мовити, бо Наталя одружена із зеком, що десь пропадає в Сибіру, а сини не його, однак… Однак. Інших дітей він уже не матиме. З усією ретельністю поцікавився щодо цього в уролога. А те, що дружина не його, то він уже мав одну законну. І чим це все скінчилося? Розлученням.

То навіщо йому, питається, окрема холодна і похмура квартира у цьому чужому і байдужому індустріальному місті? Аби знов почати пити? Знову почати рефлексувати щодо невдалого особистого життя? Це вже – ні.

Місто гниле і порожнє – це факт. На противагу від ракет, що виробляють на його заводі. Ох… Ці великі й хуткі, мов білки, металево-радіаційні махини. Немов летючі білки – летяги звичайні[22]. Здається, в Сибіру такі водяться.

* * *

Тим часом Леонід Іванович не дуже сильно помилявся, коли в мріях думав про те, що батько живий-здоровий і живе собі десь, розкошуючи. Ну, можливо, не розкошуючи, але непогано. Десь там, далеко, за кряжами засніженого «Кам’яного поясу»[23] уральських гір і безлічі списів стовбурів тисячолітніх смерек.