Читать книгу Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок - Ганна Ткаченко - Страница 3

Велика рівнина українського Полісся на правобережжі Десни яріла зеленими луками й полями, на яких наливалося жито. Легко-жовтава гладінь, на якій де-не-де синіли волошки, впиралася в білопінне гречане поле, над яким гуділи бджолині рої. А далі, скільки сягало око, цвів синій льон. Гуляв по ньому легкий вітер, гойдаючи кожну стеблинку і творячи хвилі, мов на морі. Такі красиві поля тільки тут, на Поліссі, здається, що саме тут Божий край. Сонце стояло високо, однак не пекло, а приємно гріло. Під ним виблискувала грайлива ріка, що поспішала до свого батька Дніпра. Це – Десна. Вона, як та наречена, то сумна і лагідна, то весела. Швидко крутилася поміж високих берегів, хлюпотіла під ними своїми чистими водами, а далі спокійно виблискувала на рівнині, гріючись під таким теплим сонечком. Дорога у неї далека, і вона розмовляла, пливучи, з вербами, які частенько траплялися на низькому березі, з лісами, що шуміли у відповідь своїм височенним гіллям, з полями, котрі поштиво вклонялися. Віталася з хатами, що біліли в селах трохи оддалік від її берегів, а то й зовсім поряд, з гаями, де виспівували солов’ї, проводжаючи її в далеку дорогу. Змагалася з лелеками, які злітали зі своїх гнізд і летіли над нею, розправивши свої широченні крила. Вони інколи опускалися так низько над водою, ніби заглядали у чисте плесо, як у дзеркало.

Сава стояв на березі Десни за містом і, хоча й було тривожно на душі, все одно відчував природу і милувався красою. Він уже третій день, повернувшись із далекої мандрівки, з великих базарів, приходив на околиці Чернігова. Був аж на кордоні з Польщею, зерно возив продавати. Виїхав з дому ранньою весною, а ще й досі ніяк не міг добратися до свого села. Різне траплялося в останні роки, бо в Україні яких тільки військ не було. Зустрічав і козаків донських, козаків кубанських, котрі на конях тікали додому з фронту, почувши про революцію і про те, що війська Червоної армії йдуть на південь, на Дон, відбирають їхню землю, встановлюючи нову, радянську владу. З’являлися й російські війська інколи, тікаючи у свій край, скориставшись анархією на фронті. Вдалося обійти йому і війська Антанти, що з півдня наступали. Вони йшли нібито на допомогу, а думали про ласий шматок цієї землі, яку часто завойовували різні держави. Усі, хто приходив сюди, ділили цю землю, грабували народ і добряче наживалися. Дивувалися навіть чужинці: до чого терплячий цей люд, який, маючи таку землю і хист до її обробітку, століттями плазував перед різними царями та королями і лише час від часу, не витримуючи гніту, брався за зброю. Затяжними були війни за незалежність, і коли щастило, коли дружними були, то знову об’єднувалися і були одним українським народом. Але жменька випала тих щасливих вільних літ, про які так мало розказував дід, а ще менше батько! Раніше Сава над цим майже не задумувався, а останнім часом ніби прозрів, став думати не тільки про себе та про своє село, а й про свій край, про весь люд, про Україну. Були в селі люди, які з покоління в покоління передавали славну історію свого роду і водночас історію правобережного Придесення та всієї України. Часом ті перекази сягали в глибину віків. Його все це цікавило, і все він розумів. Зараз на селі він шанована людина, повчає молодших, радить і старшим. Здавалося б, живи як усі, але він так не міг, його душа вболівала за все. Тепер про минулі часи думав як про щасливі, бо на зміну прийшли інші. Не оминули і його життєві випробування. Тривожно було вже на початку 1905 року, а зараз – небувалі часи, як його батько каже. Зрушилося таке, що добром не скінчиться.

Заворожено дивився на свій край і прислухався до рідної землі, з якої ніби виростали літописні містечка з фортецями – Березой, Мена, Сновськ, Любеч, Сосниця, Блестовіт, Хоробор, Новгород-Сіверський, що згадуються в давніх літописах початку другого тисячоліття. Вони були фортецями в боротьбі з ворогами Київської Русі, її Чернігово-Сіверської землі. Це тут, під Седневом, за декілька кілометрів від його рідного села, чернігівській князь Святослав, син Ярослава Мудрого, розгромив половців. Ці землі пам’ятають страшні часи татаро-монгольської орди, яка переміщалась, як саранча, з возами, полоненими, табунами коней, отарами овець, верблюдів. По людському крику, стогону та реву худоби її далеко було чути. Так ішов онук Чингісхана. Палали по Десні міста і села, від чого чорні хмари диму пливли над осінніми лісами. Сава ніби чув слова священика, який у палаючій фортеці закликав не здаватися, а прийняти вінець Христовий. Падає на татар зі стін Чернігова каміння, ллється з казанів окріп, дим від пострілів, прості люди б’ються ціпами, палицями, сокирами, до останнього подиху захищаючи свою землю. Сотні років лежала спалена татарами земля, поки не почала заростати травою та деревами. Лише через п’ять століть у літописах знову згадується про Придесення. Потім знову чужинці, які палили, руйнували, забирали невільників та продавали на базарах Кафи (Феодосії) і Стамбула. У той час селяни трудилися в полі з рушницями, очікуючи непрошеного гостя – татарина – звідки завгодно. А ось уже вдруге по цій самій дорозі йдуть на Москву польські шляхтичі, це вже онуки повертаються до володінь своїх предків на чернігівських та сіверських землях. Отримав жалувану грамоту на одне з тих літописних містечок та декілька сіл і майбутній коронний гетьман Речі Посполитої Микола Потоцький, який недавно народився. Піднімаються козаки й селяни під проводом Наливайка на боротьбу з жорстокими панами. Від села до села ходять лірники та бандуристи, співають журливих пісень про важку долю під чужим ярмом та про славні діла козацькі. Вони не тільки співають, а й розносять Універсали Війська запорозького, закликаючи до непокори. Читають ті Універсали і православні ченці на майданах біля церков. Гомонить люд та надіється на козаків, яких шанує вся Європа. Піднімаються трударі на народну боротьбу, якої вже й так зачекалися. Та ось за ними прийшли бурхливі події Переяславської ради. Це цим шляхом, де стояли козацькі полки та сотні, їхали представники російського царя приймати від населення присягу на вірність Олексію Михайловичу. Російських посланців зустрічає люд із хрестами, іконами, хоругвами і святою водою, маючи велику надію, що православний цар порятує їх від великої розрухи. Старі люди переказували від своїх прадідів: усі, зазнавши знущань від польських панів, охоче йшли під сильну руку московського царя. Але час змінився не на краще – настали часи руйнації всього того, що було здобуто під час тяжкої національно-визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького. Російсько-шведська війна теж не оминула містечок та сіл правобережного Придесення. Тут, під Меною, розгромили козаки загін шведів і не пустили їх далі. Козаки свідомо чи ні, але виконали волю Петра І, а він занапастив їх, посилав не тільки в походи, а ще й на роботи. Приєдналися вони до Росії як вільні, а стали кріпаками. Козаки брали участь у Полтавській битві, рили канал на Ладозі, потім Волго-Донський, ходили з російськими військами на Дон проти татар, у похід під Царицин, у Перський, на Дербент, у Кримській війні билися проти турків і татар. У той час в Україну прибули російські війська – вісім драгунських полків, яких розмістили жовнірством по селянських дворах (вони утримувалися за рахунок селян, у тому числі й козацьких сімей). Козаки були в далеких краях, і нікому було захистити люд. Далі новий наказ Петра І – побудувати «Українську лінію» від набігів кримських татар довжиною 285 км від Дніпра вздовж Орелі, її притоки Берестової і притоки Сіверського Дінця – Береки. А неофіційно царський уряд ставив нові цілі – відгородити Запорозьку Січ від України. Планувалося звести шістнадцять фортець та сорок дев’ять редутів. З Чернігівського полку на ці роботи щороку посилали по десять тисяч козаків та ще п’ятнадцять тисяч селян. Ішли туди пішки, бо на возах везли картоплю, хліб, зерно, заступи, плуги і все інше, щоб обжити степовий край та не загинути. Багато померло від спеки і хвороб, від тяжкої праці, багато втекло на Січ, на Дон. Після всього цього від Чернігівського полку майже нічого не залишилося. А в рідному селі з п’ятиста козаків – лише двадцять. Настало й найстрашніше – російські війська зруйнували Запорозьку Січ, козацькі полки ж царицею Катериною II були розформовані і приєднані до російського війська. Чернігівський козацький полк зарахували до російського Тверського полку. Плакали старі козаки й повторювали лише одне слово: «Кінець…» Плакали й селяни, бо всі вони жили багато віків однією родиною. «Чому так? Чим ці люди так завинили перед Богом?» – питали діти та онуки козацькі, що виросли без батька напівсиротами. Може, виною всьому наша родюча земля? А що та земля? Чи вона б квітувала, коли б ці люди так тяжко на ній не працювали… Це їхні руки перетворювали землю у квітучий край! То значить – земля і люди…

Тепер знову на цю землю з усіх кінців полізла різна нечисть, зазіхаючи на наше жито, на пшеницю, заводи. Одних люди білими називали, інших – червоними, а ще інших – інтервентами. Усі вони хотіли одного – знову завоювати нашу землю і наш працьовитий народ. І якщо не повністю, то хоча б шматок відірвати, аби тільки не запізнитися. Так роздумував купець Сава, добрий господар одного з великих сіл цього краю.

Жовтнева революція 1917 року багато чого змінила не тільки тут, а й у всій Україні. Тут революція своя пішла, бо Україна то проголошувала незалежну республіку в складі Росії, то самостійну державу, то німців на допомогу кликала, захищаючись від більшовиків. По всій території тяглися різні фронти, гриміли гармати, гули броньовики, гуркотіли тачанки залізними колесами, горіли поля дозрілої пшениці, скирти соломи. Чорні клубиська диму сягали самого неба. Окопи були скрізь: на полях і вздовж залізниці, місцями з одного боку – петлюрівські, з іншого – Червоної армії. У великих містах стояв крик та гамір. Скрізь агітують більшовики, обіцяють землю селянам, заводи – робітникам, а всім – мир та комунізм. Розмахують газетами від Директорії і теж обіцяють хороше життя та соціалістичні перебудови. Треті лають усіх – Скоропадського, німців, Денікіна, поляків, своїх отаманів, які із загонами заполонили всі ліси. Одних партизанами називають, інших – бандитами. Прості люди тікають із великих міст від гармат та голоду, а селяни не хочуть приймати непрошених гостей, бо комори та засіки порожні. Влада часто змінюється, і кожна з них у селян хліб відбирає: та – для Червоної армії, інша – для білої, ще якась – для Німеччини.

Сава їздив багато, знав політику, радів за рідну Україну, але боязно і тривожно було на душі, бо переживав як за рідну матір: чи вдасться утримати ту довгождану незалежність? Вірив, що розумні люди правильно вирішать земельні питання, не скривдять хазяїна на селі, бо який же він експлуататор, коли в нього порепані від роботи руки. Чув про Грушевського і, як тільки була нагода, купував газети, читав Універсали, привозив їх у своє село. А коли прочитав у останньому, що знову, тільки тепер уже свої, збираються землю в господарів відібрати, поміж усіх людей розділити та знову до Росії приєднатися, мало не заплакав. Скільки ж було можливостей стати самостійними! Уже давно б стали на ноги, розбагатіли і примусили б усю Європу з нами рахуватися. Він згоден заради цього багато чим поступитися. А вони знов – у кабалу самі просяться.

Майже всі станції на залізниці були забиті ешелонами: на одних – білі, на інших – червоні. Ледь упорався цього разу з товаром, просто-таки пощастило. Виїжджав, ще коли гетьманував Скоропадський, а тепер знову більшовики владу взяли. По дорозі його товар не раз хотіли забрати то одні, то інші. Шкодував, що на Литву з хлібом не махнув, але й там не ліпше. Назад добиратися нелегко, але, слава богу, вже й Чернігів. Радіти рано, бо до рідної Березівки ще далеченько, а війська різні і тут полями скачуть. Найближчою дорогою, через Конотоп, Бахмач, до свого села під’їхати не міг – там бої йдуть. Хотілося якнайшвидше привезти людям гроші, бо знав, як те зерно вони всю осінь і зиму в ямах ховали від німецьких каральних загонів.

Тепер скрізь ворог, а він з грошима, можна сказати, серед поля. Людські гроші і його власні лежали за пазухою, в потайних кишенях, але й там ненадійне місце. Надіявся на одного Бога, бо навкруги таке діється… Переночувавши дві ночі у знайомого на околиці Чернігова, поблукавши берегами Десни, не наважившись одразу вирушити в дорогу, найняв простого воза, якого тягла одна старувата кобила, і проїхав ним півдороги. Далі йшов своїм ходом – від села до села. Думав, так надійніше буде. Крокував тихо, безперестанку оглядаючись назад, від чого аж голова закрутилася. Радів і посміхався, майже дійшовши, навіть подумки бачив дорогу, що звертає убік до двох великих сіл, які злилися в одне і жили з давніх часів одним дружним життям. Бачив уже крайні хати, поспішав до них, бо вечоріло. У цей час позаду на дорозі загупотіло військо. Сава оглянувся, а воно немов із землі виростало. Хотів сховатися, та не було куди, бо понад дорогою, крім великих поодиноких тополь, нічого не росло, а поле лежало витовчене кінськими копитами. Різні думки мов блискавки промайнули в голові, та змінити щось він був не в змозі, бо коні наздоганяли його швидко. Тому, відійшовши на узбіччя, пильно вдивлявся у вершників, а побачивши на головах будьонівки з червоними зірками, почав витирати з лоба холодний піт. «Заберуть антихристи гроші. Заберуть. А я дурень, слід було заховати їх у потовчену пшеницю, тепер усе пропало…» – журився він, зустрічаючи ту кінноту.

– Хто такий? Звідки йдеш і куди? – голосно прокричав командир.

– З Березівки, хлопці, я. Родичі у мене в Чернігові, ходив провідувати, бо переказали, що хворіють, – рапортував Сава, примруживши очі проти сонця та прикрившись від нього рукою.

– Прізвище називай, грамотний, мабуть, на простого ти не схожий! – не збавляючи командирського тону, питав комісар, пильно придивляючись.

– Хоменко я, Митрофан Іванович, – впевнено назвався Сава.

– Митрофан, кажеш, – повторив комісар. – А читати вмієш? Де річка, де залізна дорога, де що інше, розберешся? – він дістав зі своєї сумки карту і, зістрибнувши з коня, подав її Саві.

– А що, хлопці, вам треба? Я і без карти все розкажу, я ж тутешній. Якщо поїдете прямо по дорозі, верст через двадцять п’ять буде невеличке містечко Мена, там залізна дорога. Ось вона у вас на карті, а там і до Десни недалеко. – Сава показував на затертому папері своїм великим пальцем дорогу, ліс, поле, бо зрозумів, що ті дивляться на неї як барани на нові ворота.

– А куди вам треба, може, я не в той бік направляю? – перепитував знову.

– На Конотоп нам, потім на Суми, – говорив командир уже тихіше, ховаючи свою карту.

– Тоді по цій дорозі до самої річки, у Макошино перепитаєте, щоб не збитися. Їдьте з Богом, – сказавши на дорогу традиційні слова, він відступив далі до дерева.

Кіннота рушила вперед, і вже коли проїжджали останні ряди, хтось голосно закричав:

– То це ж контра! Ви кого відпустили? Це ж точнісінько такий, яких ми наздоганяємо! А може, відстав чи розвідником у них служить? Шпіон! Це дядько Сава з Березівки, купець він. Бач як прикинувся перед вами, лахміття на себе надів, він ніколи в такому не ходив! – кричав щосили Дем’ян Соломко, який теж був з того села.

Пішов битися за радянську владу, бо дуже вона йому в душу запала. На землі робити він не любив, та не дуже і вмів. Батько його теж так працював, наймався інколи, міг пропити зароблене, а мати ледь кінці з кінцями зводила, бо дітей багато було. «У червоних непогано, їсти дають, махорку, ще і вдягтися можна в добру одежу, інколи маєтки грабували, та і простих людей не дуже жаліли», – почути можна було від таких, як Дем’ян.

– Ану, схопіть грамотного того, нехай ще раз розкаже, хто він такий! – подав команду командир і знову покосився на Саву.

Два червоноармійці зірвалися з коней і вмить зв’язали Саві руки. До них приєднався і Дем’ян, який пильно придивлявся до земляка, сопів, бо відчував, що прийшов його час показати себе. Інші пропустили таку птицю, а він упізнав. Чим не герой?

– Та він, точно він! Руденко, а звуть Савелієм Афанасійовичем, – доповідав командирові, вигинав колесом груди, точнісінько як півень на подвір’ї. – Де був, дядьку? Розкажеш сам чи будеш чекати, поки під дихало тобі дадуть? – цідив крізь зуби мало не в саме обличчя.

– Не сказав одразу, бо не знав, що за люди їдуть. Самі розумієте, як воно зараз. Щойно білі були, всі поля вигарцювали, стрілянину в лісі й зараз ще чути. Так що вибачайте, – виправдовувався той як міг.

Він не любив кланятися і зараз не став, лише глянув на командира, який гордо сидів на коні, поклавши одну руку на кобуру з наганом.

– Так, так… Кажеш, купець.

– Купець, командире. Ходив у Чернігів, узнавав, як справи у торговельному плані, може, що виросте цього літа і в нас, то все одно продавати доведеться.

– Не прийдеться, – косо глянув той на нього. – Весь хліб робітникам у міста піде, які за народну владу борються. А ти свій хліб віддаси?

– Я проти влади ніколи не йшов, що скаже, те й робитиму. А нам за нього платити будете і якими? У нас зараз різні гроші ходять, одні керенки дають, другі – миколаївські, треті рублями розраховуються. Та тільки різниця велика між ними.

– А ось таких ти не бачив? – Комісар, скрутивши дулю, намагався дотягти її до Савиного обличчя. – Пролетаріату революції він буде за гроші продавати! – крикнув щосили, поглядаючи то на військо, то на Саву.

– Давайте я цю контру тут вложу за одну секунду! – просив Дем’ян дозволу, заносячи шаблю над Савиною головою.

– За що мене вбивати? Я нікому нічого поганого не зробив! А хліб віддам, скільки скажуть. Я ж казав, що проти влади ніколи не йшов, – не хотілося, а благав, відчуваючи, що ця хвилина може стати вирішальною в його житті.

– Бити контру! – кричав Дем’ян, знову піднімаючи руку з шаблею.

– Зачекай, гарячий який, бачу, що за революцію гориш, але ніч насувається, ночувати десь маємо. Ви з ним тутешні, то й ведіть нас у село, коней нагодувати треба, та й ми голодні. А ранок вечора мудріший, тоді й вирішимо, що з ним робити. Буде все по-нашому – відпустимо, коли ні – прямо на місці голову відсічемо. Це недовго. Чого стоїте мов укопані? – гримнув командир до Дем’яна та Сави. – Поїхали! Вперед! – скомандував своєму війську. – А ти, Миколо, з нами звернеш чи прямо поїдеш? – запитав одного з бійців, що їхав позаду. – Коли звертаєш, то спасибі за поміч.

– З вами заночую, може, руку де перев’яжу, – крикнув молодий і красивий червоноармієць, на якого навіть Сава задивився.

До Горвища їхали підтюпцем. Сава краєм дороги майже біг, нікуди йому було дітися, бо сопів кінь у потилицю, на якому сидів Дем’ян та часто крутив довжелезним батогом майже над його головою. На краю села Сава зібрав людей і пояснив, що привів постояльців на ніч. Люди дивилися на його зв’язані руки і дивувалися, а командир мовчав. Його бійці разом із Дем’яном швидко роз’яснили по-своєму, по-радянськи, що вони від них хочуть. Перелякані селяни одразу почали запрошувати всіх у свої двори, діставати сало, яйця, молоко, несли цибулю, часник з городу, ще й намагалися посміхатися.

– А на горілку хіба такі бідні? – покрикував Дем’ян на Горпину в її хаті.

– Та є що випити, не так багато, але трохи є, – відповідала йому, ставлячи на стіл недопитий бутель з сивуватою рідиною.

– Ти що, тітко, це тільки для мене, а нас он скільки! – показав рукою на всіх. – Неси сама, все одно знайдемо! – покрикував по-хазяйськи в чужій хаті.

– Було б що, то вже б принесла, а коли нема, то де взяти? Нове жито ще тільки наливається, а старого і в помині немає, – виправдовувалася Горпина.

– Ой, знайду, тітко, бідна тоді будеш! – погрожував їй пальцем.

– Не кричи дуже, я й так бачу, що ти завзятий, – гримнув на нього комісар, бо й тому, мабуть, набридла така запопадливість.

– Та я за нашу радянську владу життя не пожалію, всю нечисть виб’ю! – Вдарив декілька разів кулаком себе у груди. – Ось тільки встановимо радянську владу в цьому селі і в моєму сусідньому, тоді всі взнають, хто такий Дем’ян!

– Ну, досить тобі, покажеш, тільки ще не завтра, зажди трохи. Мені сказали, що ця жінка лікувати вміє. У нас пораненому треба рану оглянути і перев’язку зробити. Зможеш таке? – звернувся командир до Горпини.

– Звичайно. Давайте його сюди – що вмію, все зроблю, – відповіла йому.

– Миколо, показуй свою руку. – Підвів до неї високого русявого парубка зі світлими сірими очима.

– Ой-йой! Та у тебе, хлопче, вже рука синіє! Хто ж тобі рану так погано обробляв? Так можна і без руки залишитися. Командире, тут не раз, а декілька днів треба лікувати, – зиркнула на того старшого, якого все ж побоювалася.

– Лікуй сьогодні і завтра вранці, тільки добре лікуй, бо більше часу він не має.

– Нехай і так, воля ваша. Хлопця тільки шкода, такий молодий, гарний он який. – Горпина за розмовами розрізала пов’язку, яка промокла від крові та засохла від сонця, все поглядаючи на молодого червоноармійця, який, як їй здалося, випадково потрапив у цю компанію.

Микола зблід від болю, але не подавав виду, лише холодний піт виступив на його лобі й тоненькими цівочками стікав на молоде обличчя.

– Терпи, знаю, що боляче, але що поробиш, рану чистити все одно треба. Хто ж це тобі таку допомогу надав? Руки б йому відірвати за таку роботу.

– То я, – зізнався комісар. – Як міг, так і зробив.

– А то ви не знаєте, чим на війні рани знезаражують? – сказала та знову зиркнула на того сердитого командира. – Природа все передбачила, що виділяється, тим і лікувати треба. Кричатиме, бо пекуче дуже, то недовго, а потім заживе швидко і ніколи гноїтися не стане. А щоб гангрена не пішла, ще й випити можна.

– Посцяти на руку, а потім ще й випити? І хто тебе такому навчив, чи ти насміхаєшся над нами? – аж скипів командир.

– Та ні, я серйозно кажу. Тут білого генерала до мене привозили неділі дві тому, він мені й розказав таке. Запевняв, що допомагає, тільки якщо по-свіжому. А цьому революціонерові, чи як вас тепер називати, я своїми відварами трав промила та мазі приклала. За ніч стухне, завтра ще раз зроблю, а потім треба все одно десь лікаря шукати, бо не подобається мені його рука. Діло тут серйозне, а хлопець ще дуже молодий. Яка ж дівка за безрукого заміж вийти захоче! – додала, ніби жартуючи.

– То ти і білим, значить, допомагаєш? – тепер пильніше придивлявся до неї комісар.

– Вони хіба не люди? Та й куди мені подітися від вас, – сказала та й сама налякалася. – Приїхали оце, як і ви, ще й наган наставили, то мазала, протирала і перев’язувала, бо жити хочеться. Чому я повинна помирати у своїй хаті? Я зла нікому не роблю, – ніби виправдовувалася, але жартома.

– То ти і стіл їм накривала, а недопиту горілку нам поставила? – здогадався командир.

– Не ставила, не встигла, правду кажу. Поки перев’язувала, вони самі знайшли моє сало і яйця, і горілку – мабуть, голодні були. Та і що його шукати, воно все в коморі, – заторохтіла швидко, пошкодувавши, що сама про все проговорилася.

– Куди ж поїхали твої пани чи генерали? Може, скажеш? – спитав комісар, неначе на допиті.

– Звідки знати? Та і які вони мені пани? У мене панів немає. Є он клапоть землі та руки, якими я все робити вмію, ото і заробляємо з чоловіком свій кусок хліба. Живемо бідно, самі бачите, але не голодні, – знову торохтіла швидко, але голос уже тремтів.

– Тоді скажи: радянській владі служити будеш, якщо ти не багата, чи ні?

– Ти, командире, питаєш те, чого я не знаю. Чула, якісь зміни можуть бути, але які? Хто про це знає? Коли хороші, я за таку владу. Але я так собі міркую: ніхто не прийде і не дасть нам нічого, бо де його взяти, а якщо наше забирати будуть, то я проти такої влади, бо й так несолодко живеться, – випалила йому все, що на думці було, а вже потім схаменулася. – Наскочили були білі, тягли все, що бачили, ще й за дівчатами сільськими цілу ніч ганялися, пройдисвіти, а не люди. То хто захоче такої влади? – лукаво примружила очі, відчувши, що вгодила цьому червоному телепню.

– Оце ти правильно кажеш. Ми їх всіх винищимо до останнього. Від нас ніхто не сховається, – додав він, на що вона не відповіла, навіть не знизала плечима, лише, відвернувшись, закусила губи та звела аж на лоба свої тонкі брови.

Горпина закінчувала перев’язку, хотіла ще і про червоних розказати, але побоялася, бо дуже пильно дивився на неї той командир.

– А купця з сусіднього села знаєш? Руденко, кажуть, його прізвище. Савелій, забув, як його там далі, та й не така він велика птиця, щоб величати по батькові. На дорозі нам зустрівся, хотів обдурити, назвався Митрофаном. Мабуть, багатий. Дем’ян його впізнав, він і стереже того купця. Он у дворі очей з нього не спускає. Злий на нього, мало не рубонув своєю шаблею, мабуть, було за що.

Горпина виглянула у вікно і, побачивши Саву та Дем’яна, похитала головою.

– Ти, комісаре, своїх бійців добре знаєш? А й не добре, бо мало часу ви разом, а віриш кожному, – насмілилася тепер правду сказати. – От ми в селі всіх знаємо від самого народження, то я тобі і скажу по-нашому, по-сільському: якби Дем’ян був роботящий, йому ніколи було б по полях скакати, бо роботи вдома багато, а коли пішов до вас, значить, від роботи втік і легкого шматка хліба шукає. Чи не так? Зараз Дем’яну є що їсти, от він і вислужується перед тобою, а коли буде щось не так, до інших піде, де суп жирніший та махорки більше. Таких вояк зараз багато, сам знаєш. А Сава в літах, уже немолодий, батьковою справою займається, колись удвох їздили, тепер і сам навчився. Люди хлібець зберуть, а куди його подіти? Копійчина кожному потрібна. От він візьме та й продасть. Лад у селі був. А чи багатий? Не думаю. Хата трохи краща, ніж моя, та в новому кожусі ходить взимку. Чесний він і серйозний, ніхто не скаже, що він когось обдурив чи збрехав. Це раніше так у нас було, а зараз – які там торги! Може, і ходив куди до родичів, бо зерна в селі немає, торішнє все забрали, а нове ще не визріло. Багато влад бачили за останні роки, але великої різниці між ними не було, ми потрібні всім як раби – вирости і віддай. Може, ваша кращою буде, обіцяєте гарно. Владі ми підкоряємося, і бідніші, і багатші, бо ми покірний люд, аби тільки не знущалися з нас. – Горпина затихла на тих словах, бо відчувала, що й так багато наговорила, може, що й не сподобалося тому комісарові, хто знає, що він за птиця. – Вечеряй і ти, комісаре, бо хлопці поїдять, а ти голодний залишишся. Я ще борщику з печі вийму. На всіх мало буде, а вам з Миколою вистачить голод у животі придушити.

Горпина вийняла борщ, налила його в миску і поставила перед комісаром та пораненим Миколою. Червоноармійці пили, їли, почали вже і махорку у шматки газети закручувати.

– Е, ні, хлопці, палити у двір, бо у мене діти малі, – показала на піч, звідки виглядало дві пари очей. – Виходьте на свіже повітря, у хаті й так не продихнути, – насмілилася повторити. – Та Дем’яна позвіть, хоч щось у рота вкине, а то важності такої на себе напустив, ще з голоду помре на вашій службі. Невелику птицю впіймав, Сава і так нікуди не дінеться, – тепер вона командувала, вирішивши, що все в неї вийде.

Комісар через невеликий двір попрямував на вулицю, а згадавши про Дем’яна, який сидів у Горпининому дворі поряд із Савою, уже через тин крикнув йому:

– Йди в хату та поїж, а то спочатку про горілку кричав, а тепер і про хліб не питаєш. Йди, бо на сало вже запізнився, шкурки і ті поїли. Той дядько сам посидить, невелике цабе.

– Я пригляну за ним, – пообіцяв Микола. – Усе одно палити не навчився, – мостився під яблунею на колоді. – Сідайте, дядьку, біля мене, не кусаюсь, – запрошував Саву.

– Хто вас там знає, що у вас на думці. Чесному чоловіку руки зв’язати, – бурчав той невдоволено, але не проти був присісти в холодку хоч на хвилину. – Руці легше стало? – кивнув на полотняну пов’язку. – Ця жінка вміє лікувати, у неї всі в роду лікували.

– Я знахарям не вірю. А ця, видно, діло своє знає. На матір мою дуже схожа.

– Звідки ти будеш? По говору чую, що не з наших країв, нібито з Петрограда.

– Звідти. Як це ви вгадали?

– Яблука возив туди продавати та ще багато чого. А ти, хлопче, як думаєш: залишать мене живим чи ні? – питав Сава спокійно, бо йому страх не хотілося, щоб червоні знали, як йому хочеться жити.

– Не відаю, я не з ними, у мене своє завдання, – відповів на те Микола, все тримаючись за свою руку.

– І за що мені отака напасть? – сумно промовив Сава, поглядаючи на вулицю, звідки до них за вітром валив густий дим від натовпу Дем’янових дружків.

– Розв’яжи, синку, того дядька, нехай теж кусок хліба з’їсть та хоч води нап’ється, – просила Горпина, вийшовши на ґанок. – Захляв он як за дорогу. Скотину і ту жалко, а це живий чоловік.

– Нехай сидить, не схудне, – буркнув Дем’ян, пройшовши повз неї та витираючи рота після обіду.

– Розв’яжи, Миколо, це свій чоловік, води поп’є та по нужді сходить, – умовляла вона Миколу, поки не було сторонніх.

– Не бійся, синку, нікуди я не дінусь, води поп’ю та й все інше не проти, – просив і Сава, а в самого аж серце вискакувало, бо розумів: чи буде ще така нагода?

Він уже все обдумав, поки сидів, а головне – як Горпині гроші віддати, які ще не забрали солдати. Микола мовчки розв’язав Саві руки і кивнув на хату.

– Тільки швидко і без фокусів.

Горпина вже поспішила відчиняти перед Савою двері.

– Ось тобі водичка, ось і хлібець, а он і вікно відчинене на другий бік. Тікай, Саво, городами, може, встигнеш.

– Не буду, бо вони на конях, та і тобі перепаде через мене. Що Бог дасть. Ти гроші оці візьми і сховай швиденько, потім Проні моїй віддаси, а вона нехай людям роздасть, у мене там записано, кому і скільки, вона знайде в моїх паперах, – подав Горпині два пакети з грошима. – Ховай бога ради, ховай, кажу тобі! І як вони мене не облапали по дорозі, забрали б гроші, а я в людей на віру товару набрався. Зі мною вже як буде…

Сам швидко випив воду, вкинув у рота шматок хліба і повільно пішов у двір, ледь переставляючи ноги. Подав Миколі знак, що не втече, завернув за кошару з птицею, щоб по нужді справитися.

– Тепер можеш в’язати, напився холодної води, аж на душі легше стало. Може, останній раз, хто знає, що кому в голову прийде. Тільки за що?

Микола промовчав, зв’язав дядькові руки, бо бійці уже поверталися до двору. Заводили коней і збиралися спати на сіні.

– Командире, коней же напоїти треба, – звернувся до нього Сава. – Колодязь через дві хати. Відро прив’яжіть до ціпка і діставайте. Дем’ян знає як.

– А ти що, коней досі не напоїв? – здивувався командир, повернувшись.

– Коли? Я ж контру стеріг! – розвів той руками. – Нехай він сам і тягає воду, коней багато, а я постережу його. Даремно з ним возився, чи що? – кричав Дем’ян уже на Саву.

– Я не проти, бо засидівся тут, та й руки в мене позатікали від вашої мотузки, – простягнув їх Миколі, а той на очах у командира швидко їх розв’язав. Раз ніхто його не спинив, він з радістю поспішив поїти коней, а Дем’ян неохоче поплентався за ним.

– А дядько наче не такий і поганий, – знизав командир плечима, дивлячись на Миколу, та все ж вагався: чи правильно робить, бо Микола завтра Щорса побачить, то що про нього розкаже?

– Я теж такої думки. Спокійний чоловік, опору не чинить, нема за що його вбивати. Ревком сам нехай розбирається на місці, – пропонував упевнено Микола, який мав більшовицький стаж аж два роки.

– І я такої думки, – полегшено зітхнув командир. – Ми ще до ранку придивимося до нього, і коли щось не так, то вранці й вирішимо, як з ним бути, – поглядав через невисокий плетений тин на Саву, який вміло тягав воду з колодязя і напував коней. – А що, робити вміє, і руки не як у пана, може, і відпустимо.

– Товаришу комісаре! – кричала з сіней Горпина. – Ви мостіться на сіні, а пораненому я в хаті постелила, бо засне надворі та руку застудить. Воно-то літо і вдень жарко, але земля після дощів сирістю віддає.

– Бач, як за тебе хвилюється, – підморгнув той Миколі, – йди слідом та роби що кажуть, – вперше посміхнувся, показавши свої жовті прокурені зуби.

– Заходь, хлопче, будеш мене з дітьми охороняти від своїх бійців, боюся я їх, а тобі довіряю, очі в тебе добрі, не такі, як у інших, – зізналася Горпина вже в хаті. – Чоловік поїхав на косовицю аж до Десни, а я сама. І треба ж, якраз у цей час то білі, то червоні. Швидше б пережити все. Ти смирний, неначе свій, чого про інших сказати не можу. Лягай на лавці, я там кожуха старого постелила і подушку поклала, а я з дітками на полику буду.

Сама зачинила двері на всі засови та гачки, потай поклала під свою подушку сокиру про всяк випадок, перехрестилася й замовкла. Ніч у ці літні дні дуже коротка, тому вона, наморившись за довгий день, намагалася заснути, але не могла, бо перемагав страх. Згодом заспокоїлася та й засопіла. Прокинулася рано від фиркання коней, коли надворі тільки сіріло. Заметушилася одразу, швидко розтопила піч і в п’яти горшках, які були в господарстві, поставила варити суп. Микола солодко спав на лаві, у дворі теж було тихо, лише Сава поглядав на неї, коли вона виходила за дровами. «Не спить, бідний. І за що йому такі муки?» – думала Горпина і хотіла допомогти, але не знала як. Узявши плетену корзину та лопату, пішла на город накопати картоплі, щоб зварити її воякам на сніданок. Тільки натисла ногою на заступа, підкопуючи ще зеленого куща, як відчула на собі чоловічі руки, які обмацували груди. Хотіла розвернутися, а той чоловік повалив її в картоплю і дуже поспішав по своїй чоловічій справі, однією рукою вчепившись в її шию. Горпина була дужою жінкою і з переляку так штовхнула революціонера, що той аж застогнав. А схопившись на ноги, почала лопатою лупцювати його, примовляючи:

– Ось тобі, псюро смердючий! Ось тобі! Напоїла тебе, як людину, нагодувала, а ти вилежався та он що виробляєш!

– Досить тобі, жінко! Пусти його, а то до смерті заб’єш, – почувся голос командира, який спішив виручати свого бійця. – Ти чого поліз? – гримав він на солдата, який, підвівшись, мовчки обтрушував зі своїх штанів свіжу землю. – Бачив, що ти слідом подався, подумав, що по-мирному домовилися, ще й пожалів, що не сам. Баба здорова, прибила б тебе своєю лопатою, – посміхався в руді від махорки вуса та поглядав на бійців, які теж поспішали на той крик, протираючи заспані очі.

– Чого це ви на її боці, я теж не проти потішитися з такою кралею, ніхто і не взнає, всі сплять, воно ще тільки сіріє. Нічого з нею не станеться, – пропонував хтось позаду тої юрби.

– А ти спробуй підійти, я тобі швидко розчавлю все, що в штанях є! – закричала Горпина, направивши заступ на їхній гурт. – Тільки спробуй наблизитися, до кінця днів баби не знатимеш! – погрожувала невідомо кому.

– Хлопці, та в неї ж сам Щорс спинявся, – виручав Сава. – Дивіться, щоб не було вам неприємностей, – крикнув здалеку, бо стояв біля самої хати та переживав за Горпину.

– А я й розкажу йому, як ці бійці за народну владу воюють. Я до них з усією душею – і суп їм поставила, і картопельку ще збиралася, а вони бач які! – кричала, поправляючи спідницю, кофтину та чорне волосся, яке розтріпалося й забруднилося землею.

– То й роби, що задумала, пожартували трохи хлопці, мабуть, моргала котромусь. Чого б вони самі за тобою бігли? Баби не бачили, чи що? – всі почули голос командира, – А я з ними проведу політроботу, щоб спали краще іншим разом, а не баб сочили. – І, вдавши, що нічого не сталося, мовчки пішов у двір, за ним і всі інші попленталися.

Сходило сонце, червоноармійці почали вмиватися, а Сава знову пішов поїти коней, бо руки на ніч йому вже забули зв’язати, але втекти він все одно не ризикнув. «Якби були всі чужі, то, може, і наважився б, а Дем’ян свій, все тут знає, і дружків його в селі багато, від тої нечисті не сховатися», – таке крутилося на думці аж до ранку, переплутуючи план втечі, який не виходив з голови.

– Дядько все-таки молодець, – сказав Микола, тримаючись за свою руку після ранішньої перев’язки.

– Непоганий, хоч і контра. Коней сіном вдосвіта нагодував і до колодязя повів. А Дем’ян ще спить, хильнув, мабуть, багацько, навіть руки дядькові забув зв’язати, – говорив командир, дивлячись, як один боєць намагається його розбудити.

– Заходьте снідати, хто вже вмився, бо всі одразу в хаті не поміститесь, – запрошувала Горпина, неначе нічого й не сталося. – Та й ложок так багато у мене немає, по черзі будете, – командувала тепер вона, розуміючи, що всі хочуть їсти.

Наївшись гарячого Горпининого супу, червоні вояки подобріли, навіть дякувати стали. Потім сіли на коней і зібралися рушати в дорогу. Сава стояв мовчки біля Горпининого плетеного тину і відчував, що про нього зараз згадають. Але що буде потім? «Усе нібито нічого, – думала й собі про це Горпина, – неначе спав гнів у командира, а Дем’ян мовчки витирає рукавом свого трохи скривленого рота після мого свіжого супу. Старалася, як могла, останню солонину поклала, щоб смачніше було, аби обійшлося, буду і я на коліна падати, Миколу просити, тільки б Саву не вбили. Дай-то Боже…»

– Їдьте з Богом! Щасти вам у дорозі, – щебетала, вдаючи, що забула про випадок у картоплі, а сама не могла ніяк діждатися тієї хвилини, коли їх і на дорозі вже не видно буде. – А ти, Миколо, ввечері перев’яжи руку та не забудь мазь прикласти, – наказувала строго, щоб не мовчки стояти.

– Рушаймо, хлопці! Вперед! – скомандував командир.

– Як, а дядька Саву? – закричав не своїм голосом Дем’ян, від чого Сава аж стрепенувся і чекав свого вироку.

– Я візьму його собі у поводирі, він смирний, добре місцевість знає, мене навпростець через село проведе, так надійніше буде, – обізвався Микола. – Коня для себе знайдеш, дядьку? Тільки швидко, щоб часу не гаяти! – вже наказував тому, не чекаючи відповіді командира.

– Звичайно, знайду і тебе проведу, – зрадів Сава такій роз в’язці.

– Ти знаєш, що це за боєць? – вирячив командир на Саву свої булькаті очі. – Він самому Щорсу доручення везе. Коли щось не так буде, то ми тебе з-під землі дістанемо! – вихопив пістолет із кобури.

– Та куди мені подітися від своєї землі! І чи я собі ворог? Сім’я у мене тут живе, мирний я чоловік, Дем’яну і тому зла не чинив. – Підняв руки вгору та згоден був божитися навіть, аби тільки не передумали.

– Тоді прощавай, Миколо, та про нас не забудь Щорсу розказати. Може, ще колись зустрінемося, – сказав командир на прощання, а глянувши на Саву, який уже вів коня від сусідів, посварився пальцем: – Гляди мені, з-під землі тебе дістанемо!

– Їй-богу не підведу. – Приклав той руку до грудей, у яких страшенно калатало серце.

Відлягло, лише коли вони з Миколою поїхали селом, а кіннота понеслась у протилежний бік, на ту дорогу, з якої вчора під вечір звернула.

– Спасибі, синку, спасибі велике, я все для тебе зроблю, боржник тепер твій до кінця життя, – радісно дякував Сава, оглядаючись назад, де ледь видно було Горпину, яка й досі дивилася їм услід і хрестила, радіючи, що все так обійшлося.

– Кінь у тебе підкульгує на одну ногу. Я тобі зараз коня доброго подарую, щоб ти мене згадував добрим словом, а сам на свого пересяду, бо дорога в тебе не така вже й близька. Проведу найкоротшою, я тут усе і без карти знаю, – не міг себе стримати Сава, бо різні варіанти перебрав у голові за ніч, а щоб ось так доля повернулася до нього, і не мріяв навіть.

Проїхали швидкою ходою майже через два села і спинилися біля Савиного двору. Побачивши їх, Проня вибігла прямо на вулицю, а за нею і дочка Маня. Сава скучив за рідними, бо давно не бачив, але боявся, щоб нічого зайвого бодай не сказали.

– Дорогенькі мої, я тут із військовим чоловіком, він дуже поспішає, тож проведу за село і повернуся. Кличте Гришку, нехай Рябого мені веде і Тимура також. А ти, доню, склади гостинця чоловікові на дорогу, що сама придумаєш. – Навіть не помітив, як Маня блиснула своїми карими очима на Миколу і її біле лице залив густий рум’янець.

– Це дочка моя, шістнадцять годочків уже. Усе вміє робити і швидка така, – посміхаючись, хвалив її Сава. – У мене панів немає, тут усі працюють, – сказав так, бо не забув, що з пролетаріатом розмовляє.

Довго чекати не довелося, Григорій уже виводив коней, а Маня через хвилину не йшла, а бігла двором з вишитою торбиною, в яку поклала з материного дозволу хліб та ковбасу з маленької бодні.

– Я встану та води у флягу наберу на дорогу. – Швидко сплигнув Микола з коня, не чекаючи відповіді.

– Допоможи, Маню, води хлопцеві налити, бо рука в нього поранена, – наказував Сава лагідно, міняючи коней та радіючи, що доля так йому посміхнулася.

– Григорію, а ти відведи коня до Горпини в Горвище, третя хата з кінця по наш бік. Зрозумів? Та забери в неї мої гроші, – пошепки додав він синові. – Тільки цієї миті рушай, одна нога тут, а друга там, бо зараз і хвилина дорого коштує. Подякуєш їй від мене за все.

Не став більше нічого говорити, бо не час було. Уже і на коня заліз, а Микола все ще не виходив з хати.

– Поглянь, Проню, чого вони там так довго, чи мені здається?

– Та нехай наливають, ти мені хоч два слова скажи про дорогу свою, – просила жінка, нічого не розуміючи.

– Зараз одне скажу: оцей хлопець життя мені врятував. Забереш у Гриця гроші і сховай їх, а коли повернуся, то всім віддамо, щоб ніхто не сердився, – додав їй пошепки. – Зараз чужі гроші вдома тримати не можна, бо сьогодні воно нібито гроші, а завтра – нікому не потрібні бумажки, – говорив, усе поглядаючи на двері. – Усе, вже вийшов. Давай, хлопче, швидше, бо сонце високо, – махав йому рукою, нагадуючи, що час рушати.

Микола стрілою скочив на дарованого коня, погладив його рукою, і Сава помітив, як радісно світяться його очі. «Так я і думав: випадково хлопець потрапив до червоних. Зараз таких спантеличених багато», – розгладив свої вуса та смикнув за віжки.

Мабуть, ніколи в Сави не було такого довгого дня, як цей. Повертався він, не поспішаючи, аж під вечір. Стомлено зліз з коня, після чого довго сидів у дворі на лавці, оглядаючи свою хату і господарство, ніби ніколи не бачив.

– Пішли, дорогенький, вечеряти. Стомився так, що і їсти не хочеш, чи що? – щебетала жінка.

– Ой, Проню! Тяжкі часи насуваються на нас, тяжкі й страшні! Учора мене за малим не рубонули. Повірили нашому Дем’яну, що я контра. А далі як буде? Страшних вояків бачив, правда, всі такі різні! От цей хлопець теж із червоною зіркою, а мене виручив, нехай йому Бог здоров’я дає. Заплутався, мабуть, у житті та до червоних потрапив.

– Та ні, він казав, що і батько у нього воює за радянську владу, за краще життя, – випалила Маня.

– А ти навіщо розпитувала? Дивись мені, а то знову почервоніла, як та півонія! Нам тут іще червоного жениха тільки не вистачало! – розсердився на дочку, а сам усе до неї придивлявся.

– Та досить тобі, чого ти прискіпався, вона у нас ще молоденька, щоб про женихів думати! – Проня обнімала доньку і гладила її по голівці, мов маленьку.

– Не той час настає, як би ті женихи нас по світу з торбами не пустили. Правду вам кажу. Сам не вірю, що додому добрався та ще й гроші привіз. Але видно по всьому, що це останній раз. Нові порядки будуть. Та тільки не уявляю, коли такі, як Дем’ян та його дружки, до влади прийдуть… За що така кара? Кара Божа! – вигукнув голосно, чим налякав навіть вечірню тишу.

– Саво, нема ніякої кари. Поки ти їздив, і в нас влада помінялася, більшовики знову хазяйнують. Декілька днів тому на зборах була організована артіль, кажуть, що перша в нашій губернії. Та й після того нічого страшного не сталося.

– Спішать, значить, наші поперед батька в пекло. Спішать… – говорив він про своє.

– А я думаю, що такий наказ вони отримали, бо ми – центр волості. Поки що п’ять чоловік у ту артіль записалися. Не вірю, що силою туди потягнуть, мабуть, хтось видумав, бо все тихо.

– Чи ти на збори ходила? До чого додумалася! – Він дивився з-під лоба.

– І не збиралася, я в Яковенків розпитувала, вони там були, хотіли послухати, про що наші перевертні говоритимуть.

– Може, так і зроблять, як казали.

– Невже? Хто ж зараз піде, кожен своє поле обробив, посіяв і посадив, а тепер з таким полем іти в комуну? То що ж це воно таке, Саво?

– Сам не знаю, що діється, – сказав та знову давай оглядати свій двір, своє господарство.

Потім ще деякий час стояв у дворі і дивився на небо, на якому вже почали мерехтіти зірки.

– Жити б та й жити, а воно… Більшовицька революція уже і до нас доходить, – промовив із сумом та й пішов до хати.

Проня дістала вечерю з печі, поставила її на стіл, сама сіла перед чоловіком та все придивлялася до його змарнілого обличчя. Григорій з Манею порали худобу, двоє менших діточок терлися біля батька, чекаючи гостинців, які він завжди привозив, але, не дочекавшись, пішли спати.

– Їж, Саво, може, що не так, то я завтра наварю і напечу. Вечеряй, – щебетала жінка, скучивши за чоловіком.

– Я сьогодні ще не снідав, – повідомив Сава, пригадуючи свій тривожний ранок.

– Матінко Божа! З учорашнього дня голодний?

– Голодний – то нічого, в думах я, Проню. Погані думки в голову зайшли, дихати не дають, серце тиснуть.

– Не бери ти до серця так близько, може, все обійдеться, а то заслабнеш, тоді все немиле буде, – приклала сердешна руки до грудей та аж схилила голову набік.

– Досить тобі причитати, краще вийди у двір та подивися, хтось у нашу хвіртку стукає. Може, той червоний жених вернувся. Він-то хлопець нічого, але нехай їде своєю дорогою. Провів я його по честі й по совісті. Чого йому ще від мене треба?

Проня поспішила до хвіртки, а сама так перейнялася Савиними думками, так їй було його шкода, ще і майбутнє, про яке мало розуміла, дуже лякало, тож, думаючи про своє, незчулася, як голосно і неприязно спитала:

– Чого тобі, хлопче, треба? Усі вже сплять, Афанасійович мій уже давно спочиває.

– То ти до нас, Проню, чи когось іще чекаєш? – почула знайомий голос у відповідь.

Швидко відчинила хвіртку. Перед нею стояли поважні люди – Савині приятелі – Архип Невжинський, Никифор Левенець і Пилип Ковшар, яких теж не так давно куркулями охрестили.

– Та ні, не до вас, звичайно, – зніяковіла за свої слова. – Ви, мабуть, за грошима, то сонце вже сіло, гроші ввечері не віддають, самі знаєте, щоб самому без копійки не залишитись, а вранці Сава сам вам привезе. Приїхав він, усе продав, так що завтра гроші.

– Та ми не те щоб за грішми, ми на розмову до нього приїхали. Усі кажуть, що він по селу вранці їхав у поганій одежі та ще із червоноармійцем поруч, то ми попоралися і вирішили взнати, що то воно таке, – говорив Ковшар, який завжди любив розмірковувати і ніколи не поспішав.

– Тоді заходьте до хати, бо я на те вам нічого не скажу, а Сава, може, що й розкаже. Схоже, що діло дуже серйозне.

– А ти, Іване, додому їдь, чого під двором стояти, ми, мабуть, затримаємось, – наказував Ковшар своєму синові, який сидів на широкій бричці за погонича.

– Ви що, тату, поночі пішки йти будете?

– А чом би й ні? Архип тут частенько поночі ходить, вірніше, не ходить, а нишком пробирається, то він усі ямки знає і нас проведе.

– Ви чого там, Полікарповичу, на мене бочку котите? – не стримався набагато молодший Невжинський, якого вони інколи інтелігентом називали.

– І до кого це ти вечорами зачастив на цей куток? Мені не спиться, то я блукаю іншим разом по двору та по вулиці, а в тебе не про сон діло!

– Воно вам треба? А коли й ходив, то що? – сердився той на нього, бо, здавалося, усі до нього прискіпувалися, придиралися, а може, заздрили, бо він і сам відчував, що будь-яке діло в нього справніше виходить.

– Заходьте швидше, чого у сінях топтатися? Сава не спить і буде радий вас бачити, – запрошувала Проня, відчиняючи перед ними хатні двері.

– Доброго вечора тобі, Саво! З благополучним поверненням! – хором віталися гості. – Може, ти стомився, а ми поговорити прийшли. Не сидиться нам удома, хотіли тебе послухати, бо різні розмови ходять, хто правду розказує, а хто брехнею тішиться, – промовляв Ковшар, погладжуючи за звичкою свою трохи посивілу чорну бороду.

– Проходьте, проходьте, за стіл сідайте, в ногах правди немає, як люди кажуть. А за столом воно легше бесіда піде, – запрошував гостей. – Неси нам, Проню, горілочки та ковбаски дістань смачненької з бодні, потолкуємо та разом і повечеряємо, бо мішаю ложкою оцей борщ, а до рота і нести не хочеться.

– Ми почули, що ти в обірваній одежі на коні їхав селом та ще поруч із червоноармійцем, і дай, думаємо, провідаємо тебе, бо, може, що трапилося, – продовжував широкоплечий Ковшар, якого всі козаком вважали.

– Було таке, то я так нарядився, щоб благополучно додому добратися, а воно все одно по-моєму не вийшло.

І Сава розказав приятелям усю історію, яка трапилася з ним.

– От так справи! – совався на лавці високий та худий Никифор Левенець. – От так справи! – повторив він декілька разів, бо інші слова і в голову не приходили. Усі дивилися на Саву і, здавалося, не дихали.

– Наливайте, хлопці, по чарці, наливайте, воно легше думатиметься, – примовляла Проня, а сама все зиркала на Саву, щоб не сказати щось не так, вона розуміла його навіть з погляду, бо так давно вони разом.

Зараз клопоталася біля столу, щоб усім догодити, наливала у чарки горілку з великої пляшки і знову примовляла, щоб пилося, щоб настрій був у всіх хороший, а головне, щоб ніхто не сказав, що Савина жінка не вміє частувати.

– Проню, не заважай нашій розмові, – сердито буркнув Сава.

Вона і не думала ображатися, покірно перейшла через кімнату і сіла на піл за ширмою, бо дуже їй хотілося взнати ту притичину, яка так мучила її чоловіка.

– То як же там, в інших краях? Як люди живуть, що про владу кажуть? – питали поважні гості. – Ми тут спішили з роботою, то орали, то сіяли, а самі прислухалися до політики, бо зараз усе треба знати. За тебе, Саво, переживали, чи проберешся з нашим зерном, чи продаси, бо одні розмови кругом, одні розмови… та все гірші. Архип казав, що треба було ще по осені продати все к бісовій матері. Але всі тоді були проти, думали, за зиму все устаткується, а воно стало гірше, ніж було, – говорив Ковшар, випивши вже третю чарку та закусуючи ковбасою.

– У сімнадцятому тільки фронту боялися, бо проїхати по Україні не просто було хоч возом, хоч поїздом та й продукти могли забрати для фронту, – пригадував Сава. – У нас з Архипом тоді яблука забрали, вагон цілий відчепили на станції, і куди й дівся, а нас затримали, документи їм не такі здалися. Приїхали ні з чим. Добре, що вдвох були, а то ще б і ви не повірили. А зараз… Так і пильнуй. Люди кругом говорять різне. Скрізь жаліються, що грабують дуже і свої, і чужі, – хрумтів він солоним огірком та розповідав, що чув.

– Хто ж, Саво, свої, а хто чужі? І як розібратися? Про це що кажуть? – питав Левенець, уважно слухаючи Савину розповідь.

– Оце ти правильно підмітив, бо я просто так сказав, а щоб відповісти тобі, то ще чи вийде. Ну, скажімо, війська Антанти – чужі?

– Звичайно, чужі, – відповідали хором.

– А денікінці – теж чужі? – наполягав Сава на відповіді, підвищуючи голос.

– Хто знає. То ж білі генерали, вони за ту Росію, що при цареві була.

– А петлюрівці – чужі? – ніби екзаменував своїх приятелів, розчервонівшись від горілки.

– Мабуть, ні, бо вони за Україну, – сумнівалися поважні гості.

– А в нас кажуть, що і вони чужі, – підправляв Ковшар. – Дійсно, як тут розібратися?

– Ще там різні білогвардійські полки є, то вони які? – продовжував питати Сава.

– Мабуть, свої.

– А козаки донські й кубанські? – промовив голосно та допитливо поглянув.

– Свої вони, Саво, свої, – махав обома руками Левенець. – Там правнуків наших чернігівських козаків багато, які туди повтікали після розгрому Запорозької Січі, а дехто й раніше. Як же вони можуть чужими нам бути, коли одна кров?

– Воно-то так, але грабують усі війська українські села, немов чужі. Усе витовкли на полях, а те, що спромоглося вирости, забрали чи згоріло від їхніх гармат. Бідують люди, ой, як бідують! – хитав Сава головою.

– Усі грабують, а більшовики дивляться, чи що? – подав голос інтелігентний Архип.

– Більшовицькі загони таке в селах виробляють, що ви навіть уявити не можете. От що таке продрозкладка – чули?

– Ні, це щось нове, – аж стрепенувся Ковшар. – Кожен день щось нове. Тільки прокинувся, а воно вже сталося!

– Загони з військових та робітників Росії, в основному з великих міст, приїжджають у села і забирають все, що під руку попаде, а людей у комуну заганяють. Не повірите – як худобу!

– Чи насправді воно так, Саво? Чи хто просто розказав та прибрехав, може? – уточнював Ковшар, потираючи вже не бороду, а шию, бо, видно, душили його такі новини.

– Сам не бачив, а розказували з різних країв, так що все по правді виходить, – сердився за недовіру Сава.

– Ми і тут про комуну чули, але то не про нас, – не вгамовувався Левенець, ближче підсуваючись до Сави. – То де ж тоді наша Центральна рада, про яку ми раніше толкували? – питав він, бо не дуже розумів ту політику, а на раду весь час надіявся.

– Не дадуть нам на ноги зіп’ятись, не сподобалась їм наша Центральна рада. Задушать тепер Україну. Росія-матушка не бажає позбутися своєї житниці. І вона душить, і всі інші. Кожен хоче собі хоч клапоть відірвати, коли всю взяти не виходить. Боротьба не на життя, а на смерть іде, – почули у відповідь ніби вирок, навіть Проня за ширмою зойкнула.

– Так, так, коли ми раніше мізкували, то воно нібито про чуже було, а тепер, кажеш, шматують, як голодні шакали, – задумався Ковшар, витираючи спітнілого лоба, неначе від важкої роботи. – Тепер інша справа, уже біля нас стріляють, і наші поля топчуть то білі, то червоні, чорти б їх забрали! А може, набігаються та заспокояться?

– Я от розказую, а Архип мовчить, він теж думає, що заспокояться. А я тобі, Архипе, кажу, що не когось там, а душать хазяїнів оце таких, як ми. У нас тихо було, тепер і до нас доберуться, по світу з торбами пустять! З торбиною, Архипе! Тебе і мене, і Пилипа, і Никифора, нікого не пощадять, і панів наших разом з нами!

Сава закинув своє пасмо волосся, що насунуло прямо на очі і весь час заважало йому бачити поважних людей, які, як йому здавалося, все ще не вірили йому до кінця.

– Тіпун вам, Афанасійовичу, на язик, дурне кажете, – гонористо підняв голову Невжинський. – Я позавчора був у Полянського, там пани наші збиралися, про те саме толкували, то ніби все не так, як ви розказуєте.

– Ну, от бачите, який тільки він розумний, до панів уже за порадою ходить! Ми не ходимо, а він ходить. Ходи – не ходи, а все одно паном не станеш! Я ж своїми очима бачив.

– Ну, досить вам, Афанасійовичу, не сердьтеся, – заспокоював той Саву. – Кажете, у нас тихо, але в минулому році весь врожай забрали, то одні по дворах їздили, то другі, і всі від влади.

– І я про те, та це до нас тільки добираються. Можна сказати, що кози смаленої ми ще не бачили. За Дніпром уже землю у панів забрали і в комуну віддали, а де білі наступають, ту землю знов панам віддають, та ще й змушують їм третину врожаю повернути. Але те діло хитке, сьогодні так, а завтра інак.

– Точніше про комуну скажи, Саво, точніше. Що ж воно таке? У нас теж її організовують. – Здавалося, що й дихати перестав Левенець, чекаючи відповіді.

– Це у нас землю заберуть і створять таку організацію, всіх загонять туди працювати, а платити нічого не будуть, може, не захочуть, а може, нічим буде, бо воювали за владу довго, заводи й фабрики стоять, а їсти всім хочеться. Те, що відберуть, швидко з’їдять, а далі врожай забиратимуть. Так люди розумні кажуть.

– Нехай їх розіпре! У нас організували, але все йде добровільно. Коли будуть змушувати, то ось їм, а не врожаю! – І Левенець показав величезну дулю. – А біднота отримала землю там? Ту, що більшовики обіцяють?

– Отримала те, що ти показував. Ти ж чуєш, що всіх гонять у комуну і за так там роблять, тому біднота тепер теж проти більшовиків боротися починає, повстанську армію організовують.

– А ми чого сидимо? Може, і нам час їм підсобити? Синів старших до них пошлемо, коней їм дамо, – розмірковував Левенець, поглядаючи на інших.

– До голоти, Никифоровичу? Ти при своєму умі? – хрипів Ковшар.

– Так-то воно так… А коли і в нас заберуть усе? Чи, може, ми спішимо? Ще ж не прийшли сюди. Дійсно так… А коли досидимось та пізно буде? Чому ж мовчите? Не знаю і сам, як краще, кажіть ще ви. – Схопився руками за голову. – А ти наливай, Саво, коли не жалко, бо щось у роті сохне дуже, як у жнива. – Підставляв чарку, витираючи обличчя, до якого, здавалося, підступила вся кров, що була в його жилах.

Левенець випив ще одну і підпер голову руками, бо дуже важкою вона стала. Усі сиділи мовчки, думаючи про своє.

– Хочуть, значить, всіх розорити… – продовжував він, підвищуючи голос. – З торбинами… Не вийде! – стукнув по столу своїм важким кулаком так, що аж чарки забряжчали.

– Не стукай, тут тільки я можу, а ти не забувай, що в гостях, – покосився на нього Сава.

– То це я піду в комуну з Дем’яном на своє поле? – вже кричав Левенець, не звертаючи уваги на Савині косяки.

– Тіпун тепер тобі на язик! Страшне кажеш. Ми говорили тут довго, а ти сказав коротко, але страшне… – хрипів Ковшар.

– От тільки Дем’ян у колгосп і не збирається, – вносив поправку Сава. – У ревком він піде. Порядки навести погрожував.

– От гнида! А батько його знов гроші пропив, як тільки дав я йому за роботу. Усе до останньої копійки, тільки на третій день привезли його з Березного. Лежав на возі, неначе Богу душу віддав, ще й обмочився, смерд вонючий. Жінка бідна наступного дня кусок хліба просити приходила. Ото пролетаріат, а ти про ревком кажеш! – ще дужче хрипів Ковшар чи від люті, чи від нервів.

– Хоч смерд, хоч гнида, а в комбід прийняли його. Це, Саво, поки тебе не було, більшовики у нас комітет бідних селян створили. Бідняки туди самі подалися, а середняків у комітети незаможних селян – у комнезами запрошують. Кажуть, що коли вони не будуть той комнезам підтримувати, то їх тоді підкуркульниками називатимуть. І понавигадували ж, бісові діти! Тільки для чого? – крутився на лаві Левенець, ніби там йому щось муляло.

– Це вони поміж селян клин задумали вбити, щоб нас швидше у ту комуну втягти. Нібито селяни самі того хочуть, а не більшовики їх змушують. Тоді забирати добро наше легше буде, бо їх більше, а ми проти – значить, контра, як зараз кажуть.

– Де ж тоді наша незалежна держава? Ти, Саво, у груди себе бив, коли про неї розказував минулого разу. Я за Росію царську глотку рвав, а ти за нашу незалежну державу. Як ти її тоді називав? – перепитував Ковшар, заглядаючи в Савині очі.

– Українська народна республіка, – подав свій голос Архип після довгої мовчанки.

– То де ж вона, та наша республіка, де та Центральна рада, на яку ми надіялися? А ще краще почни про неї спочатку, бо все вже переплуталося у голові. Мабуть, Саво, горілка в тебе кріпка дуже, або я дурний став від таких новин. А ще скажу тобі, що ти страху привіз, мабуть, більше, аніж грошей. Нехай би воно краще спріло все у ямі, те зерно наше, ніж така напасть. То з чого ж воно все почалося? – розмахував Левенець руками та стукав по столу, вже не пам’ятаючи себе.

– Після того як у Росії сталася в лютому революція, в Україні зібралися поважні люди від партій, від інтелігенції, від робітників і солдат, – намагався спокійно розказувати Сава, розпочавши здалеку.

– А ми? – не витримував Левенець.

– І від нас з вами там були представники, від земських управ, і від нашої також. Ось у газеті про це написано. Я ж газети вам віз, вони у чемоданчику були, а гроші за пазухою. Коли наздоганяли червоні, то я його у траву за тополю кинув, а гроші не встиг. Сьогодні під вечір Грицька послав, він знайшов і привіз. – Сава розправляв газети і складав одну до одної. – Не пропали. Дуже хотів зберегти і вам почитати.

– Давай ще по одній вип’ємо з горя і кажи, про що питали. – Левенець підставляв свою чарку поближче до Савиної руки і поглядав на інших. – Ви ж знаєте, що я не п’яниця, упаси Господи й надалі. Це тільки сьогодні від такої політики потягло, може, востаннє.

Усі мовчки випили, бо різонули вуха такі слова і зашкребло у кожного на душі.

– Я тобі про з’їзд кажу. Ось дивись, тут соціал-демократи були, соціал-революціонери, і наша партія також – Українська селянська спілка. А про Михайла Грушевського як багато написано! Так от, усі делегати на з’їзді проголосили про створення Української Центральної ради. Далі уже Центральна рада звертається до нас – українського народу, каже, щоб ми зберігали спокій, бо тут війна йде, а в Росії – Тимчасовий уряд, розумієш?

– Нібито розумію, – знизав той плечима.

– Пишуть, щоб ми обирали нових людей до влади.

– А ми що? Ми не обирали. До нас, мабуть, не дійшло таке?

– Пишуть, щоб ми творили вільне життя, – читав далі Сава.

– Як це, Саво? Обирати ми ще можемо, а творити? Зараз у мене косовиця, потім жнива, а там і за племінними бичками, і за лошаками дивитись треба, то коли творити, скажи? Та і що?

– Ви б, може, хлопці, завтра ще почитали ту газету, – обізвалася Проня. – Лампа вже дуже закоптіла, і перші півні починають співати.

– Проню, ти лягай та спи, поки ми тут сидимо, а не білі і не червоні, бо одні й другі хочуть добро наше забрати, – толкував їй розгніваний Ковшар.

– Не заважай, нехай Сава далі розказує про ту Центральну раду. Душею чую, що то наша влада, – витирав своє червоне обличчя Левенець.

– Центральна рада, – продовжував Сава, – ухвалила перший Універсал, це основний закон для всіх. У ньому написано, що однині ми будемо самі творити своє життя.

– Так і самі? А Тимчасовий уряд? Написати легко. А що з того вийшло? Тепер усі хочуть творити наше життя, – іронічно посміхнувся Ковшар та заблимав очима.

– Нащо читаєте те, що було вже два роки тому? Може, Никифорович і захмелів, а я ні, – не стримався Архип. – Тоді Центральна рада казала, що ми будемо самостійними, але в складі Росії, – стверджував своє Невжинський.

– А от як це? І розкажи, коли такий розумний, – аж підскочив на лаві Сава.

– А ви? – несміло сказав той – побоювався, щоб Сава знову не нагримав.

– Я розказав би, та точно і не вийде. Ми нібито окремо, а все одно разом. Оце тоді так і було.

– Та ні, якось не так, бо все те не сподобалося Тимчасовому уряду, он він теж до нас звертався, до українського народу, і просив не відриватися від Росії, – переглядав ті Універсали і їхній інтелігент, уже не згадуючи про панів. – Після того Тимчасовий уряд погодився на якихось умовах і треба було на ці умови переробити Універсал. Усе переробили, а тут заворушилися більшовики у Петрограді і хотіли владу забрати, але якраз змінився Тимчасовий уряд, які міністри самі повтікали, яких вигнали. Головою нового уряду став Керенський, а наших туди не взяли і наш Універсал відхилили. Оголосили свою владу і генеральних секретарів своїх поставили.

– Ото ж воно і є, одні своє, інші – своє, а Кіндрат утік з фронту та й каже: анархія настала, ніхто нікому не підкоряється. Він теж казав, що ми тут як у Бога за пазухою, і теж про грабежі розповідав. Козаки, ті, що на Дон з фронту повтікали, вже свого отамана вибрали і проти більшовиків воюють. А все за землю! Вона – головне! – аж хрипів Ковшар.

– Усе правильно ти кажеш, – погоджувався Сава, – отаман Каледін на чолі тих козаків.

– Саво, то ти казав, що ми зовсім самостійні, а Невжинський не так розказує, – добивався правди Левенець. – Хлопці, ясніше кажіть, коли знаєте, бо не пойму я вас!

– У жовтні більшовики в Петрограді владу захопили, і раднаркоми вже в них керують, а все те, про що ми говорили, було у минулому році. Зараз у Києві і Центральна рада, і більшовицька влада, і штаб київського військового округу від Тимчасового уряду. Кожен із них каже, що він є влада. Більшовики хотіли і тут владу у свої руки взяти, заколотили в Києві повстання, але проти них виступили всі сили і побідила Центральна рада. Після того був ухвалений новий Універсал і оголосили Україну народною республікою, – розказував впевнено Невжинський, поглядаючи на Саву, щоб той не розсердився, бува.

– Та я до того теж веду, тільки здалеку хотів, щоб усім було зрозуміло, – виправдовувався Сава. – Я ті Універсали і сам читав, – чухав потилицю та шкодував, що не він довів усе до кінця.

– А більшовикам не сиділося, почали з’їзд збирати, думали, що на ньому всі їх підтримають, для того делегатів своїх туди побільше ладнали. Як воно там було, але наші їх перехитрили і на з’їзді більшовики були в меншості. Тоді вони покинули з’їзд і переїхали в Харків, там і зібрали своїх делегатів, які їм підспівували, так і оголосили про встановлення радянської влади. І одразу їхній Раднарком висунув нашій Центральній раді ультиматум, у якому звинуватив її в розвалі фронту, у пропуску Україною козацьких військових частин з фронту.

– Ти дивись, які вони! Он воно як було! Матінко Божа! Та що ж творилося! Кажи, Архипе, далі, все розуміємо, нічого про таке не чули, далеко ми від Києва. Оце діла! Значить, Сава теж правий, доберуться й до нас… – аж задихнувся Левенець.

– Що ще говорити? Армію свою треба було створювати, не абияку, а сильну, а то в Києві Універсали строчили, про які ми тут і не чули, а про захист не подумали. А от більшовики подумали, вони і багато наших у свою армію загітували. Не тільки Дем’ян туди пішов, чоловік п’ятдесят із села буде, – продовжував Невжинський. – І на з’їзді в Харкові з нашого повіту були делегати – п’ять чоловік. Один з них навіть обраний заступником голови якогось органу, я про це тоді сам у газеті читав.

– Чули про таке. І в козаки пішли з села, у Білій Церкві у них резиденція. Пішло туди набагато більше, ніж до більшовиків, – хриплим голосом говорив Ковшар, не перестаючи терти свою бороду та почервоніле від нервування обличчя.

– Оті козаки та інші військові й стояли під Харковом, коли на них більшовики напали. Стояли та не встояли, – доводив своє Невжинський.

– Ой, лишенько! Так у козаки мій племінник пішов, вдома жінка молода і дитинка маленька! – мало не заголосила Проня на полику, виглядаючи з-за ширми.

– Цить, Проню, про племінника потім, – гримнув на неї Сава.

– Ну, і що ж ті більшовики? Розказуй, Архипе, що знаєш, видно, пани теж ситуацію всю вивчили, бо добре розказуєш, їм теж воно пече, не тільки нам, – говорив Левенець, соваючись на дерев’яній лавці, ніби тепер гвіздки йому кололи в одне місце.

– До цього часу більшовики сили набралися, бо дурили людям голови, і на наші міста посунуло вже велике військо, солдати з фронту до них приєдналися і матроси, повіривши в обіцяне хороше життя. Пів-України вони зайняли. І в нас їхні війська були, а сказали, що то народна армія. З Росії вони йшли, з Курська.

– Значить, усе-таки хитрощами. І депутатів хитрощами збирали, і ультиматуми придумали. Солдатів, матросів, робітників, а разом з ними і нас, і Прониного племінника теж, виходить, дурять? – хитав головою Левенець. – Я зрозумів, що багато хто до влади рветься, а вони можуть усіх перехитрити. Що ж у них далі на думці?

– Не заважай, Никифоре, це було зимою, ще до Різдва, а після того Центральна рада знову прийняла Універсал, це який уже буде, – Сава загинав пальці на руці, перелічуючи всі. – Четвертий, виходить. Ось у мене про це газета є. Я той Універсал разів двадцять читав.

– Тому-то він у тебе такий затертий, там уже нічого не видно, – придивлявся до газети Левенець.

– Усе тут видно. Українська народна республіка стає самостійною, незалежною. Оце ти бачиш? І про територію тут є, і про свої гроші – гривні, і про свій прапор синьо-жовтий.

– Ви дуже, Афанасійовичу, не смакуйте, бо я ж кажу, що більшовицьке військо з матросами від Харкова пішло на Київ, а наші знову не про армію, а про гроші та про прапор. До вас бандити лізтимуть, а ви не за гвинтівку, а жінці та дітям розказуватимете, як далі жити збираєтеся? – вже сердито говорив Невжинський.

– Я тобі завжди допомагав, Архипе, можна сказати, робити навчив, а ти вже на мене покрикуєш. То це тільки один раз до панів сходив, – сердився Сава.

– Вибачайте, Афанасійовичу, коли щось не так, бо я теж за наше діло вболіваю, а не за те, хто як розкаже. Я ж завжди з вами, до кого мені ще хилитися, а ви від мене, та все про панів нагадуєте. Пішов до них, бо хотів узнати, що там кажуть, щоб і ми з вами знали.

– Так… Пити більше не будемо, а лампу задуй, Саво, надворі сіріє, і Проня, он, сидячи заснула, – показав Левенець на ширму. – Хлопці, давайте розходитися, вже світає. Нашого з вами голосу в жодній раді немає, і ніхто в нас нічого не питав. Мені оце який би не був уряд, аби тільки землю не забирали, бо все вирощував, а за проданий товар знову землю купував. Зараз її вже нібито і багато, а всі, виходить, до неї тягнуться. У мене сили вже не ті, та й не жив я ще зовсім, дітей тільки багато, у хаті не поміщаються.

– Це ти по-домашньому міркуєш. І ми не дурні. А там, у Києві, люди з розумними головами сидять. Може, все обдумали, а воно так не вийшло. Не все і в газетах напишуть, – міркував і собі Сава. – За більшовиками – Росія. Вони під Курськом армію свою поставили, а сказали, що то наша, тобто наші солдати з фронту, про яких Архип тут говорив. І пішли наших бити та більшовицьку владу встановлювати, а наших там, може, і зовсім не було, чи зовсім мало, а не ціла армія.

– Тоді для чого, скажи, Саво, так хитрувати? – знову хрипів Ковшар. – Нас що, за йолопів тримають?

– Тут тонка політика, я теж не одразу розібрався. Коли б Росія своїми військами захопила Україну, то це окупація, а коли неначе наші війська – то це вже громадянська війна! Тут хто побідив, той і владу взяв. Кумекаєш різницю?

– Шельмують тоді вони, шельмують! Не від горілки так кажу, бо вона давно вивітрилася, а по ділам їхнім суджу! – аж захлинався від хвилювання Ковшар. – А Центральна рада наша що?

– Вона звернулася до Німеччини та Австро-Угорщини за військовою допомогою. Ті прийшли допомагати, а потім додому йти не хотіли, а за їхню поміч наші зобов’язалися їм поставити шістдесят мільйонів пудів зерна, а ще яєць багато, м’яса, цукру, картоплі. Для нас це багато. Це ті, що і в нас податки збирали. Ото і ваше зерно у ті поставки мало не забрали по дорозі, були б вам гроші, бо плану того і на п’яту частину не виконали.

– Е, ти, Саво, так не кажи! Ми тобі зерно віддали, а ти нам гроші привези, а як ти будеш там їздити, по яких дорогах і хто кому скільки там заборгував, це нас не цікавить. Ти нас таким не лякай. Тепер гроші наперед платитимеш, а ні, то ми до Невжинського підемо зі своїм добром чи ще когось знайдемо, – говорив Левенець поважно і помірковано, неначе і не було горілки та гарячих суперечок, бо діло йшло про його власний врожай і про його гроші.

– Ти оце і досі не второпав, що врожай, може, ще і збереш, а ми його вже не продамо, до кого б ти не звертався. Не в мені річ, а у владі, у Києві. Розумієш? – говорив розгніваний Сава, уже стоячи за столом.

– Закопаю! Усе зерно закопаю! Ждатиму, поки воно все не перемелеться. Задарма нікому не віддам. Скільки роботи мав! Скільки роботи! А їм задарма? Не буде цього! – кричав Левенець.

– Тихіше, Никифоре, діло не тільки про твоє зерно, а коней у тебе племінних ціла ферма, а свиней…

– Правильно кажеш, Левенець хазяїн. Зумів хороші сорти пшениці виростити, і жита, і буряка, і жеребців яких розвів! Проїдь до самого Чернігова чи до Конотопа – де таких знайдеш? А всі тобі скажуть: їдьте у Березівку до Левенця. Ось так! Може, і не слід про себе так казати, але я тут нічого не вигадав, так про мене люди кажуть, – розмахував руками, доводячи своє.

– Що молодець, то молодець, тільки зараз не про те, – намагався Сава так закінчити розмову, щоб ніхто не чув її на вулиці.

– Петлю на шию накину, а не віддам! – не спинявся Левенець.

– Тихіше, Никифоровичу, то останнє діло, та й не Боже. Тут треба головою думати, аби не спізнитися, – заспокоював його Сава.

– Докажи ж ти накінець за нашу Центральну раду. Може, і ми чим підсобимо, все-таки і хлопців своїх можна послати, і коней дати. Нехай їдуть захищати нашу владу. Знати б, коли виїжджати та до кого приєднатися. А вона там ще тримається? До чого ви там дочитали у своїх газетах? – голосно вигукував розгніваний Левенець.

– Після того з нею почали боротися вже окупанти – німці та австро-угорці. Вільгельм II дав згоду на заміну того нашого уряду.

– І що?

– Того ж дня вона була розігнана.

– І все так просто закінчилося? – хитав головою Левенець.

– Афанасійович не так каже. Рада прийняла новий закон про землю, в якому йшлося, щоб залишати у власності тільки тридцять десятин землі, – продовжував Архип.

– Та це ж мало! А інші мої шістсот?

– Усі в державу.

– То на біса тоді мені така Центральна рада? А ми її вже нашою називали. Хоч я і мало газет читав, а вам, хлопці, скажу, що заможні селяни таку владу не підтримали б.

– То вони і не підтримали. Хто в цьому щось розумів, зневірився, – пояснював Невжинський.

– Ні, хлопці, всі Грушевському дуже вірили, думаю, що пізніше розібралися б краще із земельними питаннями і нікого б не обидили. Може, якусь частину і забрали б, потім дали б її нам в оренду.

– Але в оренду я Пипкуну здаю, то ціну яку хочу, таку і ставлю. А коли він носом крутить, можу і не здавати, бо вона моя, – доводив своє Ковшар.

– Хто знає, як би воно було. Я теж гадаю, що передумали б. А так хто тут пануватиме – тому і платитимемо. То що, не оренда, чи як? – питав Невжинський.

– Може бути й інша оренда. Більшовики нас усіх контрою вважають, то можуть забрати і ту землю, що біля хати. – Сава вже не сідав на лаву, а доводив стоячи.

– По призьбу, чи що? Здохнемо через півроку! – не витримав Ковшар та й собі закричав.

– Хлопці, давайте розходитися, бо Проня он уже в печі розпалює. Зараз люди корів до череди виженуть, а ми тут зі зборів вийдемо. Загудуть усі. Треба виду не показувати, – пропонував Левенець, прийшовши до тями після почутого.

– А де ж той гетьман, про якого всі тут говорили? – мов не чув тих слів Ковшар.

– Ти про Скоропадського? Так він теж був недовго, хоч і тверда рука була. Лишився німецької підтримки, бо і там революція пройшла, уряд змінився. До нашої матушки побіг, заявив про відновлення «Великої Росії», – розказував далі Сава.

– Побоявся, значить, а я тоді в Березне на ярмарок їздив, то казали, що Скоропадський із наших, його давній прародич із Березинської козачої сотні. Там усі дуже раділи, надіялися, що, може, їм якесь послаблення буде на зразок магдебурзького права, яке вони колись мали. Німців лаяли, бо вони так, як і в нас, весь врожай забрали, – тер свою бороду Ковшар, все нервуючи, бо відчував, що дійсно складні часи настали.

– А про землю він як? – перепитував Левенець.

– Землю забирати не збирався, – відповів Архип.

– Золотий усе-таки чоловік той гетьман. Це проти нього билися січові стрільці у Великий піст під Білою Церквою? А як же мій племінник? – знову втрутилася Проня.

– Зрікся твій гетьман влади після того бою. Повстанці владу взяли, – невдоволено проказав Сава.

– Трудовий конгрес, чи що?

– Узяв був Трудовий конгрес чи Директорія, це теж свої були, але нема вже і тих, більшовики вдруге владу захопили.

– Що твориться! Світ перевернувся! Ні своїх, ні чужих, нікого не впізнати. Хитрий сатана, ой, який тільки хитрий! Усіх закрутив, усіма душами заволодіти хоче, – говорила Проня, вправляючись біля печі. – Так і в Святій книзі написано, що прийде і всіма душами заволодіє.

– Доста тобі, Проню, це ще не той кінець, до того ще дожити треба! – гримнув на неї Сава.

– Пани читали більшовицьку газету про те, що було в нашій Сосниці у сімнадцятому році, – повідомив Невжинський, дістаючи й собі газету з кишені. Не звертаючи уваги на тишу, що запанувала після Прониних слів, продовжував: – Час той більшовицький пройшов, але раз знову повернувся, то і я вам прочитаю, як писав «Вісник Української народної республіки», № 19 за січень 1918 року, про ті наші події. Ось слухайте: «Раскаты революционного грома разбудили убаюканное соглашательской политикой Киевской Центральной рады крестьянство Сосницкого уезда. Сразу же прорвалось наружу находившееся в скрытом состоянии недовольство масс, воспринявших лозунги Октябрьской революции. Дурман шовинизма, навеянный ложными социалистами из Центральной рады и Генерального секретариата, рассеялся, и селянство ясно и отчетливо осознало свои истинные интересы, узнало своих защитников. Идея советской власти, таким образом, воспринята, и все революционное движение в уезде прошло под знаком передачи власти Совету.

…Первым шагом Сосницкого Совета был захват уездной городской милиции, земской управы, банка и казначейства. Везде были поставлены советские комиссары, установившие контроль над работами всех учреждений. Образованная Красная гвардия разоружила все контрреволюционно настроенные части.

…Начинается творческая работа во всех областях народно-хозяйственной жизни».

– Так… Цікаво написано. Хоч ми все те знаємо, але цікаво. Отам би і приписку зробити, що недовго дівка дівувала, бо у грудні того ж року війська Центральної ради вже були у нашому повіті, «січовики» і «курені смерті», як їх тоді називали, швидко розігнали ті ревкоми і Раду робітничих та солдатських депутатів, а членів її виконкому заарештували, ввели свої війська вздовж всієї залізниці в Мені. Надіялися ми на війська Петлюри, але згодом їх вигнали з Мени більшовики за допомогою Мінського революційного загону, що просувався з Гомеля на Бахмач, – згадував Сава.

– А в Осьмаках нашої губернії що було у сімнадцятому? – нагадала Проня, яка не могла не втрутитися, бо діло те, про яке вона казала, було дуже серйозне. – Зібралися отакі спантеличені люди на сходку і вирішили, нікого не чекаючи, одразу конфіскувати землю і майно поміщиці Магденко-Іванової. Послали делегатів у Київ у Центральну раду, щоб узаконити свої вимоги, але там заборонили ділити землю і грізно попередили. Тоді делегати подалися у Київський ревком більшовиків. Там дозволили і дали письмове розпорядження: конфіскувати майно барині і поділити.

– Чули про таке, – згадував і Ковшар. – Почали ділити, а тут влада знову змінилася.

– То, може, ту красну чуму все-таки задушать? Якби ж тільки всім людом піднятися, і ми всі б пішли, а то нас лякають, а бідноті голову морочать, – погоджувався вже і на таке Левенець, бо за ніч зрозумів, що дійсно скрута йде.

– Досить, хлопці, поживемо – побачимо. Що Бог дасть, те й буде, – підсумував Сава, встаючи з-за столу.

Усі вийшли у двір. На сході рожевіла зоря, на деревах виспівували пташки, у повітрі пахло сіном, квітами та яблуками, які вже наливалися, падали в траву під дерево і лискали своїми червоними бочками. Біля господарства поралися діти – Грицько та Маня.

– Хлопці, держіться всі гурту, може, щось придумаєте, а може, щось зміниться. Христом Богом прошу вас, держіться гурту! Кінець світу, а не життя! – Проня ніби умовляла всіх, прикладаючи руки до грудей, а сказавши все, витерла сльози.

– У тебе, Саво, теж анархія у хаті. Дозволив Проні слухати наші балачки, то тепер ще кінь не здох, а вона вже плаче, – сказав Ковшар, поглядаючи то на Проню, то на Саву. – Пронині сльози – поганий знак, бо в жінки душа тонша і вона нею все чує.

– Витирай сльози та неси гроші хлопцям, бо день уже надворі, а я і справді розпустив тут вас, одна червона, а друга тонка дуже стала, – бурчав Сава. – А ти, Грицю, розвези поважних людей по домівках, не йти ж їм пішки. Ви, хлопці, голови вище тримайте, нехай усі бачать, хто їде, а то повтягували їх у плечі, не можна так нам!

Провівши гостей, Сава відчув страшенну втому, та тільки спати не збирався, знаючи, що в таку пору багато роботи. Він сів за стіл, де просидів усю ніч, підпер руками свою важку голову і розмірковував про подальше життя. Так і заснув, бо втома брала своє. Спохопився, аж коли сонце вже було серед неба.

– Проню, чому мене не будиш? – звернувся до жінки, яка в цей час замішувала опару на хліб. – Роботи скільки, а я сплю серед білого дня!

– Чого будити, Саво, дві ночі без сну, ще й з такими новинами. Та що ті новини, Богу дякую – живий і вже у рідній хаті. Не приведи Господи, аби щось сталося! Тоді й собі хоч у могилу лягай. Хіба я сама дала б лад і господарству, і дітям? А тут ще й мати з батьком заслабли останнім часом. Ти ж у мене опора всьому. – Проня витирала свої сльози і поглядала на Саву, який вставав із-за столу. – Давай обідати, дорогенький, потім ще приляжеш. Сил набирайся, а працювати вже завтра будеш. На полі ячмінь жати почали. Там Гриць командує, Маня снопи в’яже. А ти відпочинь.

– Усе діло робиться, а кажеш, що пропадеш без мене. – Сава пригорнув до себе Проню і погладив її худі плечі. – А коси в тебе, як і колись, спілим житом пахнуть і чебрецем.

– Саво, яким чебрецем? То від печі дубовими та березовими дровами, мабуть.

– Ні, Проню, житом і чебрецем.

– Діти виросли, а ти тільки зараз таке сказав. Саво, а ти, бува, в далекій дорозі не закохався? Може, якась у душу запала, та, що літом так пахла? – придивлялася до нього Проня.

– Там не про любов було, а про життя, – відповів їй, посміхаючись.

– А Горпина? Я завжди тебе до неї ревнувала. Погано вона на тебе поглядає, а тут ще й ночував у неї.

– Я у дворі на сіні разом з червоними спав, а вона в хаті з тим Миколою, що на нашу Маню очима блискав. І чому ти все про Горпину мені нагадуєш?

– Тому, що люблю тебе, Саво. Так за тобою скучила, так Богу молилася, що і на коліна перед образами ставала. – Проня витирала сльози і шморгала носом.

– Годі тобі плакати, радій, Проню, я вже вдома, живий, як бачиш, пощастило мені, а може, Бог почув твої молитви. Пішли разом відпочивати, поки діти на полі. Я теж скучив за тобою. Пішли, Проню, а то ти все про Горпину та про Горпину…

Під вечір Проня справлялася по господарству, бігала швидко, наспівуючи пісню, а Сава поїхав у поле на врожай дивитися. Їхав селом і поглядав на всі боки. Любив він село, любив і поле. Тьохкала тут його душа, мліла, як від солов’їної пісні. Зайшовши в ще недозріле жито, брав на долоні важкі колоски і любувався ними. А з жита де-не-де виглядали сині волошки, погойдуючись від легкого теплого вітру, що лагідно пестив його обличчя, холодив спітнілі груди. Сава дивився на поля, свої й чужі, і не вірив очам, що все виросло тут, усе вже дозріває. Не торкнулася війна цього поля. Дійсно – Божа благодать. Якби все побачене в чужих краях було сном! Щеміло у грудях серце, а до очей підступали сльози. Сава пішов по дорозі назустріч дочці, яка, побачивши батька, бігла до нього. Від швидкого бігу хустина зсунулася з її голови, а потім зовсім спала. На сонці виблискувало її темно-русяве волосся, від бігу і вітру розвівалася полотняна сукня. Вона сміялася і кричала на все поле: «Тату!» Сава крадькома витер сльозу і поспішив до доньки.

– Моє сонце ясне, моя красуне! Як же ти виросла за весну! А я так за вами скучив!

Манечка знала батька доброго і лагідного, але знала і сердитого, коли блискавки спалахували в його очах, а голос був, як грім у небі. Незважаючи на це, вона любила його завжди. Коли хотілося пригорнутися до його плеча, завжди придивлялася до нього і прислухалася до його настрою. Знала, що він любить поле, любить роботу, і вона хвалилася тим, що зробила, щоб розм’якшити його серце. І сьогодні вона повела його через дорогу на чисту стерню вижатого ячменю, на якій купами тулилися один до одного рівненькі снопи.

– Уже батькові можна з дому йти, діти ладу всьому дадуть, – посміхався Сава, поплескуючи по плечу свого сина Гриця. – Як усе обійдеться, то братиму тебе з собою на торги, а по осені вчитися поїдеш. Зараз без грамоти не обійтися.

– Чи доведеться їхати, тату? Що то за життя настає? І мені проходу немає, ввечері молодь мене куркулем обзиває, а колись здоровкалися чемно і дівчата задивлялися. І Маню теж обзивають.

– А ви не ходіть до них. Зараз роботи повно, по осені вчитися будете, а далі видно буде, кого і ким обзивати.

Додому поверталися пізно, коли сонце вже сховалося за лісом, який зеленів недалеко від їхнього поля. За ними на двох підводах їхали Соломахи, невістки співали, а сини тихо підспівували їм своїми басами. Пісня розливалася по полю і піднімалася аж до неба, тікаючи від вітру.

– А он і Яковенки зі своїми дівчатами та хлопцями додому збираються, – показувала Маня на поле, яке проїжджали. Вона весело махала їм своєю хусткою і кричала:

– Мар’яно! Уляно!

– Чого ти так розійшлася, може, не в Мар’яні чи Уляні діло? Може, тобі хлопці їхні подобаються? – питав Сава, поглядаючи на доньку. – Хлопці хороші, козацького роду, але задивлятися тобі ще рано. Земля у них є, та на всіх малувато. Якщо будуть молодцюваті, для тебе нічого не пожалію, віддам і за такого, землі багато дам у придане. А може, панський якийсь парубок посватається, воно і в Левенця хлопці непогані.

– То ми просто з дівчатами їхніми співаємо на вечорницях.

– І та Мар’яна мала ходить? – перепитував Сава.

– Вона так гарно співає, але її пускають, поки не стемніє.

– І тобі там довго нічого робити, теж мені дівка.

– Тату, та я ж з Грицем. Він мене охороняє.

– Тобі теж тільки дотемна дозволяю. Треба ще самому глянути, що там за парубки язикаті гуляють. Обзивають вони дітей хазяйських. І до чого тільки ми дожилися! Ще подивимося, чия візьме! Денікін з Петлюрою до Києва підходять, коли прогонять більшовиків, тоді наші знову кланятися будуть. – А що Яковенки про свого старшого брата кажуть? Де він зараз воює?

– З війни тікав і попав у військо Скоропадського, потім із загоном Григор’єва воював проти більшовиків. Недавно листа прислав, пише, що Григор’єв з Махном перейшли на бік Червоної армії, – розказував Грицько, поганяючи коней.

– Он що виробляють, а я їх хвалю. І чим він там думає? Є своя земелька, і я їм продав у минулому році, ще не повністю і розрахувалися. На всі поступки йду, бо сім’я непогана, борги і житом віддають, і пшеницею, і картоплею. А він у Червону армію подався. Сором який!

– Більшовики у нас поганого нічого не зробили. За що ви їх так лаєте, тату? Он люди, які з Чернігова та Києва до родичів поприходили, кажуть, що ні заводи, ні фабрики не працюють, кругом розруха і голод. Говорять, що винна війна, яка з чотирнадцятого року йшла, тепер перевороти різні та громадянська, і все на нашій території. Був би мир – усе б наладилося. А більшовики обіцяють мир і порядок, тоді ми ще краще заживемо. Гриць учитися буде, а ви мене, татку, заміж віддасте. – Маня, блискаючи лукавими очима, пригорталася до батька.

– Тобі і справді хтось у душу запав, дивись мені! Більшовики їй хороші! – посварився пальцем, ледь стримуючи хороший настрій. – Ніяких вечорниць, поки всі перевороти не скінчаться, – гримнув, посміхаючись у вуса.

Гриць підганяв коней, щоб швидше бігли, Маня, насупившись, сиділа мовчки на возі, а Сава думав про своє. Дівчата позаду затягли нову пісню – про неволю та про кайдани, а Сава все гадав, де він її раніше чув. Вона часто приходила йому на думку, і він мугикав ту сумну мелодію. Та раптом аж у холодний піт кинуло: згадав, що чув цю пісню колись у Смоленську. Її співали каторжники, яких гнали до Сибіру. Вони йшли спокійно, підтримуючи один одного, впевнено ступали своїми збитими за дорогу чобітьми, через дірки в яких часто виглядали онучі і голі пальці. Ступали ними по мерзлій холодній землі пізньої осені. Люди були чужі, незнайомі, але все одно так стискало у грудях, коли дивився на них. Йшли вони майже через центр міста, де вздовж дороги стояли люди. До них поспішали інші, щоб подивитися на тих політичних, як їх тоді називали. «І що вони такого накоїли? І кому не вгодили?» – такі слова весь час чути було між людьми. «Раз політичні, значить, за нас боролися!» – кричав хтось із натовпу. «Мужайтеся, хлопці! Ми з вами! Бережи вас Боже! Це ж наш люд простий, а не вбивці!» – чути було чоловічі та жіночі голоси. Та брязкали далі кайдани, тенори й баси зливалися, і та сумна пісня линула над містом, над чорними голими осінніми полями. Завивав холодний вітер, пробирав до кісток, люди не розходилися, дивилися, допоки їх було видно, прислухаючись до стихаючого брязкоту кайданів та сумної пісні. Тепер усе пригадалося до подробиць і стояло перед очима.

Сава обтер холодний піт, коли дівчата позаду доспівали. Радів, що в’їхали в село і швидко добралися до свого двору. Ще не відчинивши хвіртки, він почув запах свіжоспеченого хліба, а зайшовши, спинився посеред двору. Вдихав глибоко, ніби не міг надихатися, а в голові все крутилися думки про бідних каторжників та про холодний Сибір, якого ніколи не бачив. Дивився, як діти спішать у хату на вечерю, бо завжди любив посидіти з сім’єю за столом. Сьогодні мріяв про все поговорити, попестити малечу, надивитися на свою Маню, яка йому так нагадувала молоду Проню в ті далекі молоді літа.

– Савелію Афанасійовичу, вийдіть сюди на хвилину! – гукав хтось з вулиці. – Не пізнаєте, чи що? Це я, Рудановський Давид Степанович, їду тут повз ваш двір та дай, думаю, загляну, розпитаю. Кажуть, з далекої дороги повернулися?

– Прибув, Давиде Степановичу! Прибув, слава богу! Непроста поїздка була, можна сказати, що такої ще не було. Може, навіть і остання.

– Я багато чого чув у Чернігові, але це було трохи раніше. Зараз і виїжджати боязно, та і куди? Досиділися ми, Савелію Афанасійовичу, кажуть, рік тому треба було тікати, тепер пізно. Що ж воно на фронтах твориться? Невже дев’ятнадцятий увійде в історію як рік хаосу та анархії? У газетах читав, що йде запекла боротьба і розвал влади.

– Боротьба запекла, Давиде Степановичу, а за владу – не знаю. Червоні зараз владу тримають. У минулому році, якщо пам’ятаєте, теж вони владу брали, тільки протримали недовго, всього дев’ятнадцять днів, зараз уже з лютого тримають. Правдами і неправдами взяли, кажуть. Тепер на Київ великі сили йдуть – Денікін і Петлюра.

– Чув, Афанасійовичу, тільки це ще не кінець, бо ті сили різні дуже. Якщо й об’єднаються, то потім владу не поділять.

– То потім, тут хоч би більшовиків погнали.

– А як там Київ? Може, хто розказував, як там вживу події відбуваються? – цікавився пан Рудановський.

– Київ переходить весь час із рук у руки. Ні фабрики, ні заводи не працюють. Почалася евакуація людей. Виїжджає не так і багато, в основному люди пішки йдуть. Голод їх з міста жене та чутки про наступ Денікіна, Петлюри і червоних, – розказував Сава.

– А в інших місцях як воно? – допитувався місцевий пан.

– Скрізь міста і села фронти розділили, поля пориті окопами, витоптані військами, села грабують солдати кожної армії. Селяни ховають усе, що можуть, бо самим нічого їсти. Біля фронту блукає покинута худоба, ревуть голодні корови, перелякані телята виглядають через тин із покинутих дворів. У лісах отамани із загонами захищають свої села, мають і рушниці, гармати, зброї у всіх вистачає. А ще по селах часто чути дзвони, які скликають людей на раду. То отамани дзвонять, то знову представники нової влади.

– Так, так… Я теж таке чув у Чернігові. А де, Афанасійовичу, фронт неподалік? Якщо пробиратися, то в який хоч бік?

– Не так далеко від нас – Крути – Бахмач. Бої йдуть і на Коростенському плацдармі. А на лінії Мозир – Гомель Щорс воює з військами Директорії. Кажуть, він чекає підкріплення з Росії, і теж на Київ. Оце такі справи, Давиде Степановичу. Заждіть трохи вдома. Ви, звичайно, більше мене знаєте, і я б ніколи не наважився вам пораду давати, але, повірте, ледь додому добрався.

– Спасибі на доброму слові, Афанасійовичу, я б у іншого і не спитав, а ви чоловік грамотний, у всьому розбираєтеся. Зрозумів: боязно рушати в будь-який бік, куди не поглянь. Я мало на Бахмач не вирушив, уже зібрався, коли з’явився тут агітатор від більшовиків. Дзвонили і в нас дзвони, збіглися люди, уявляєте: він так розказав про їхню партію, про Леніна, про хороше життя, що через годину чоловік п’ятдесят добровольців пішли за ним на Бахмач – хто возом, а в основному пішки битим шляхом. Кажуть, так спішили, дурні, що, може, і по шматку хліба у кишеню не поклали.

– Агітатори у них хороші, чув і я їхні розповіді, Давиде Степановичу.

– А що то за Новгород-Сіверський полк сформовано? Це ж із наших, чернігівських, мабуть?

– Так, але вони з більшовиками. У газеті читав, що під Бердичевом вони. Якщо там немає солдат з армії та офіцерів, то не армія тоді. Бачив я полки з таких добровольців – обірвані, босі, хто з рушницею, хто з шаблею, а хто і з вилами, – розказував Сава.

– Як же армія більшовиків зросла так швидко? У минулому році їх було лише декілька тисяч, зараз сотні, – питав пан Рудановський.

– Говорять, Степановичу, що це тільки завдяки агітаторам. Вони і в армії агітували, і на інших фронтах їх повно.

– Так, так. А чому ж наша Директорія не утримала владу?

– Казали мені розумні люди, Степановичу, що між політичними партіями пішов розкол від того, що не могли вирішити, якою має бути влада – парламентською демократією чи системою рад.

– Значить, і вони як слід не займалися армією.

– А ви, Давиде Степановичу, за яких будете?

– Я за антибільшовицькі сили, за білу армію, бо вона за відновлення єдиної неподільної Росії. Ми були раніше разом з Росією і Білорусією. Це наші, Саво, брати і сестри. А цар – він помазаник Божий. Його не стало, тому все так і пішло.

– Але нема того царя і Росія вже не та, Степановичу. Тієї Росії вже нема і не буде.

– Ти тоді за кого, коли не з нами?

– Я за той уряд, який за нас, щоб землю свою утримати, але ми довго просиділи, Степановичу, ми досі чекали і нікого не підтримали, чого ще дочекаємося?

– Надійся на Денікіна. У нього армія велика, він навіть танки, кажуть, має. Якби ще до нього Петлюра приєднався, то можна було б гнати тих більшовиків до самого Петрограда.

– Так Петлюра теж землю хоче забрати нашу, він так, як і Директорія.

– Прогнав би Денікін більшовиків, а потім і з Петлюрою розібрався б. На війні, Афанасійовичу, без хитрощів не буває. А ти молодець! У таку пору їздив по всій Україні. Гроші які привіз? Признайся.

– Керенки, миколаївські, золота трохи, рублі вже не брав.

– Правда, що золото євреї скупили? Ти про таке нічого не знаєш?

– Про золото ні, а про єврейські погроми чув.

– Чого далеко ходити, ми теж не відстали, у Бахмачі теж погром на євреїв був. Кажуть, жертв багато. І в Житомирі, і в Києві, ще у багатьох містах. А від чого таке? Що люди говорять?

– У більшовиків на керівних посадах багато євреїв, серед командирів продзагонів, збирачів податків і чека – таємної більшовицької поліції, яка у селян викликає жах, бо дуже вони жорстоко розправляються, в першу чергу з такими, як ми, Степановичу. Мабуть, за те і громили їх.

– Може, воно і так, але в Березному таких нібито і не було, а євреїв все одно постріляли. То що ж нам робити, Саво? Ото ми досиділися! А наші пани все розмови ведуть: яка влада землю забирає, яка повертає, і думають, що всіх пересидять. Один Маркевич, виходить, розумний, виїхав ще у сімнадцятому – чи, може, і він під такий погром попав, бо ми й досі не знаємо, з яких він, – говорив Рудановський, обережно поглядаючи то в один бік, то в інший. – Ти, Саво, толком говорити вмієш, приходь до нас, ми у Сухацького тепер збираємося. Не цурайся, приходь завтра ж, звикай до нашої компанії. Дочку твою давай з моїм Андрієм поженимо. Хороша дівка виросла, красива і вихована, та в тебе по-іншому і бути не може. Ось тільки трохи утрясеться, так і посватаємо. Хто знає, що з нами буде, нехай діти наш рід продовжують.

Заторохтіла далі по дорозі бричка, пан Рудановський поїхав, а Сава стояв на вулиці і роздумував над тими словами.

– Ти чому не заходиш до хати? – обізвалась до нього Проня з двору.

– Рудановський сватати нашу Маню приїздив.

– Ти при своєму розумі, Саво? Щоб сам Рудановський нашу Маню?.. Мабуть, за середнього сина Андрія?

– А чому б і ні? У нас дочка красива, вихована, він сам так сказав.

– Треба їй ще кращу одежу справити, бо ні в чому дівці й показатися перед панами, може, і справді приїдуть сватати. Не наряджаємо ми її, все думаємо, що маленька, а воно он як!

– Годі, Проню, розщебеталася, може, він від розпачу так сказав, бо час такий. Його син десь учився, а наша Маня йому не пара, бо ні по-французьки не вміє, ні на роялі, співає гарно, але те, що на вулиці співають, а вони романси люблять.

– То давай наймемо когось та нехай вчить її, хоч скільки встигне, вона і романси співатиме, та на поле нехай не ходить більше, щоб руки були білі.

– Е ні, Проню, так я нібито радий, але не подобається мені все це. Не пара…

– Пара, Саво! Пара! Було й раніше таке, що на бідних женилися, коли дівка дуже подобалася. А вона не з бідних, давай придане намітимо, щоб знати, як розмову вести.

– Нехай сидить удома, скажу, що мала ще, щоб диму з тої пари не вийшло. Не знаємо, що завтра буде, а ми тут із весіллям. Нічого людей смішити, – закінчив Сава по-своєму.

Обійшовши своє господарство, увійшов у хату. За столом сиділа Маня і плакала.

– Ти що, вечорниці виплакуєш? Сказав – не підеш, значить, не підеш. Лягайте всі спати і мені спокій дайте, завтра на поле рано поїдемо.

– Мати кажуть, щоб я за Андрія Рудановського заміж виходила.

– А чим він не жених? Чим такий поганий, щоб так плакати?

– Не хочу заміж, тим більше за Андрія.

– Тебе ще ніхто не сватає. От коли будуть, то подумай добре, перш ніж відмовляти. А за кого тоді йтимеш? Може, за Дем’янових дружків?

– Тату, що ви таке кажете, побійтесь Бога! Краще за Мирона Яковенка. Він хороший, і сестри його мене люблять.

– От і я кажу, подумаєш добре, перш ніж пановому сину відмовляти.

Маня витирала сльози, більше вона не перечила батькові і не просилася на вечорниці. Григорій і собі пішов мовчки до свого полика. У вікно заглядав місяць, теплий літній вітер брязкав рамою відкритого вікна об лутку. У хаті пахло свіжим хлібом та квітами, що рясніли під вікном. Здалеку доносилися пісні, які виспівували дівчата на вулиці.

– Неначе все сон. Так і хочеться прокинутися від нього, – тихо промовила Проня, лягаючи спати. – Поганий сон, нехай швидше проходить. Он як сьогодні гарно! – Вона тулилася до чоловіка, закриваючись від місяця, який, здавалося, придивлявся до неї через відчинене вікно. – А як усе пахне… Та й ми ще з тобою зовсім молоді… Хоча діти дорослі… Я вагітна, Саво, – повідомила йому, мов прочитала вирок, від якого він схопився і сів на ліжку.

– Не могла до ранку потерпіти зі своєю новиною, – буркнув згарячу.

– А що зміниться? – обурилася вона.

– Усе одно спи, завтра на свіжу голову поговоримо.

Він одразу захропів, а Проня заплакала. Ніколи не думала, що така новина буде йому не в радість. Раніше було все не так, раніше він любив її, а зараз… Не спала та все думала про ту революцію, про універсали, про бідних людей, яким жити не дають, про свою дитинку, яка вже ворушилася, збираючись на цей страшний Божий світ.

Цього літа всі спішили якнайшвидше зібрати врожай. Навіть вночі гупали у дворах ціпи, а женці жали, коли ще й сонце не сходило.

Вечорами Сава частенько ходив до панів, говорили про новини, читали газети. Слідкували за військовими подіями. Після того як Денікін у серпні зайняв Київ, почали на нього надіятися. Восени трохи заспокоїлися, коли зібрали врожай. Половину забрали у них на підтримку денікінської армії, а половину вони сховали. Везти кудись побоялися, бо кругом війська, банди, партизани. Порядок ще не настав. Та й не збирався Сава виїжджати; у їхній хаті народилася мертва дитина. Проня горювала, а він прийняв це як поганий знак. Зимою, після перемоги більшовиків і проголошення Української Радянської Соціалістичної республіки, засиджувалися часто з панами та міцними хазяями, все радилися, все говорили про радянську владу, яка дуже швидко встановлювалася в містах і селах. У Березівці теж змінилася, тепер усьому голова був ревком, а помічником його – комбід і комнезам, ну, звичайно, і чека. Одразу після Різдва Христового продзагони почали відбирати зерно, картоплю і худобу для підтримки Червоної армії та пролетаріату російських міст. Виносили все з клунь, із засіків, відбивали мерзлу землю, спорожняючи ями з зерном та картоплею. При відмові жорстоко били. Почали діяти суди. Усі справи були про одне – саботаж з боку куркулів та підкуркульників або невиконання умов контрибуції. Селяни були вкрай залякані, віддавали все, тільки б не били та не тягли до суду. По весні ледь змогли засіяти.

Березівці виростили і зібрали хліб, пшеницю, картоплю, але все це в них забрали і вивезли за тисячу кілометрів на Поволжя – для голодуючих Росії. Свої українці всі голодували, бо у південних областях усе висохло, а в інших забрали навіть незначний урожай. «Воєнний комунізм» на селі знали добре, бо такого зубожіння не пам’ятали навіть діди. Більша частина чоловіків із сіл пішла в партизани, які тепер боролися проти червоних. Горе об’єднало і куркулів, і підкуркульників, і бідних селян. Вони билися разом, пліч-о-пліч, за свою землю, і не за великий достаток, а за шмат хліба. Скрізь ширилися чутки про робітничі страйки, військові заколоти та селянські повстання.

Весною 1921-го на селі була введена нова економічна політика – НЕП. Замість реквізиції був уведений помірний податок. Надлишки зерна та іншої продукції почали продавати. Селяни повільно, але знову ставали на ноги. Сава з Невжинським знову зайнялися старим ремеслом – повезли продавати яблука, картоплю, зерно, тютюн, який ще до революції вміли вирощувати на полях Меншини та Низівки. У Березному знову почали шити хромові чоботи та кожухи, вони цим ремеслом дуже славилися. Сава і їхні чоботи продавав далеко, за тридев’ять земель. По осені взяв із собою Григорія в поміч торгувати. У селі стали миритися з більшовицьким режимом. Тепер хвалили Леніна всі – пани і куркулі, середняки й бідніші селяни.

Згодом до Савиної хати під’їхали Рудановські сватати Маню. Тут усе блищало, як перед Великоднем. Прибрано було як у дворі, так і в хаті. На іконах і портретах висіли нові виткані та вишиті рушники. З печі смачно пахло м’ясом і різними стравами. Проня з Савою і собі нарядилися зустрічати таких поважних гостей. Усі були веселі, одна Маня витирала сльози і частенько підходила то до матері, то до батька.

– Пожалійте, мамо, – благала вона, заглядаючи в очі.

– Сама не знаєш, чого бісишся. Дев’ятнадцять років уже, як би в дівках не зосталася. Сором буде, – почула у відповідь.

– Змилуйтеся, тату, – пригорталася до батька.

– Поживеш місяців два, звикнеш, потім спасибі батькові скажеш. То дівочі сльози, ти на них не зважай. Тобі вже час виходити заміж. Я ж поганого тобі не бажаю, – радив батько.

– Не піду я за Андрія, втоплюся, коли засватаєте, або в монастир втечу. Я, тату, іншого кохаю.

– Кохаєш? – насупився той одразу. – І кого ж це ти встигла покохати, зізнавайся мені!

– Миколу. Того червоноармійця, який вам життя колись врятував.

– Підеш за Миколу? Який сором! Засміють мене, доню! Одумайся, виходь за Андрія, – тепер умовляв її. – І де твій Микола? Чи ти його бачила після того?

– Бачила двічі. Перший раз через два дні, коли ви повернулися, а другий не так давно. Він хороший, тату, він теж мене кохає, він скоро приїде за мною.

– Не бути цьому! – Саву переповнювала лють, і він уперше вдарив дочку по обличчю.

Перелякану Маню підхопив Григорій, який стояв мовчки позаду неї, бо не мав права втручатися, коли батько говорить. У цей час Проня звала Саву зустрічати гостей, і вони поспішили до хвіртки. А Маня вискочила з хати і зникла…

Гостей посадили за стіл, частували горілкою та різними винами, поки не пішла конкретна розмова про весілля. Давай кликати Маню, а її ніде немає. Проня вибачалася, говорила, що дочка зараз зайде до хати, що то дівочі примхи. Сава розказував, яка вона у них розумна, працьовита, як вона їх любить, як вона звикла до батьківської хати, а тут свати приїхали, розгубилася дівка… Говорив, а сам відтягував час, потім завів розмову про політику, запропонував Рудановському турецького тютюну, який давно привіз і тримав для такого випадку. Розказував, як такий тютюн Петлюра з денікінським полковником Маловим курили на пероні перед його вікном. То й він собі купив у денікінського солдата.

– Куріть, Давиде Степановичу, такого не скоро попробуєте, – пригощав пана.

– Та ні, Саво, не голодний я, а такого тютюну і в нашій Мені на ярмарку повно, тож нехай тобі і тютюн, і вечеря. Думав, що ти розумний чоловік, а ти насміхатися наді мною здумав. За що такий сором! Я до тебе раніше ніколи не заходив і більше не зайду. Щодо Мані, то пожартував я. Для чого моєму Андрію куркульська дочка? Ми і панську йому посватаємо. – І він разом з сином та сватами, не прощаючись, рішуче вийшов з хати.

Сава стояв увесь червоний, без кінця витирав піт з обличчя, який стікав, як у косовицю. Проня мовчала, то опускаючи, то піднімаючи очі. Гриць зайшов і повідомив, що Мані ніде немає.

– Уб’ю бісову дівку! Знеславила мене на все село! Це ти, Проню, винна. Розпустила! – кричав Сава на всю хату. – Коли побіжить за тим червоним, то я і тебе з хати вижену!

Сава лаявся, а Проня плакала. Спати не лягали до ранку. Він уже і відійшов трохи, почав про себе жаліти доньку, а її все не було. Коли почало світати, Проня з сином зібралися до річки, думали про найгірше. У той час у вікно постукала Мар’яна, яка не так давно вийшла заміж і жила тепер неподалік.

– Савелію Афанасійовичу, тьотю Проню, ваша Маня лежить у моїй хаті.

Зрозумівши, що Маня жива, він знову почав кричати: «Не такі батьки, то нехай інших пошукає, а я в свою хату назад її не пущу!»

– Вона без пам’яті, у неї жар, говорить бозна-що. Та і як було не пускати, коли просилася, плакала дуже, розпитувала про Домницький монастир, а вранці – я до неї, а вона горить уся. Оце налякалася та до вас прибігла. Помирає вона…

– Ой лишенько, та звідки така біда на нашу сім’ю звалилася! Це ти, Саво, винний, усе пани йому та пани!.. Бач до чого твої крики довели! – лаяла Проня чоловіка, забувши про своє.

Не пам’ятала Проня, як бігла до Мар’яниної хати, що причитала і що думала, а добігши, впала на гарячу Маню і залилася сльозами.

Сава теж зайшов до старенької низької хати. Глянувши на доньку, обімлів, бо вона вся горіла, а губи весь час щось шепотіли. То злітало з них слово «тату», то «Микола». Грицько щодуху погнав коня за Горпиною, бо в цей час іншого лікаря в селі не було. Потім вона три дні не відходила від Манечки, поїла її травами, обкладала листям, а коли жар спав, дозволила перевезти додому. Про заміжжя більше ніхто не нагадував. Маня почала вставати, частенько сиділа біля вікна, не зводячи очей з дороги. Про що вона думала, кого чекала, ніхто більше у неї не питав.

Так минула зима, а по весні – знову поле та господарство. Батько з Грицем повезли продавати врожай, а мати щовечора умовляла доньку піти до дівчат на вулицю та поспівати.

– Закінчилися, мамо, мої вечорниці, не хочеться більше ні співати, ні танцювати. Нема мого Миколи, може, загинув, а може, розлюбив…

Тихо текли сльози з її очей, а в погляді – розчарування та туга.

– Не плач, доню, тобі не можна хвилюватися. Ось приїде тато, поїдете в Чернігів до лікаря, нехай ще він тебе огляне, може, вилікує.

– Не вилікує і він мене. Болить у мене в серці, дуже болить, мамо.

Проня й собі плакала, втішаючи доньку, та намагалася не згадувати ні про хворобу, ні про вечорниці.