Читать книгу Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок - Ганна Ткаченко - Страница 6

Наставав ранок. Світлішало в хаті. Поруч із Мар’яною на дерев’яному полу, настеленому на висоті ліжка, який і слугував ліжком, на теплих подушках спав її Федір, заклавши руки за голову і витягнувшись у блаженному сні. Під боком у чоловіка біля стіни примостився маленький Василько, який крутився, бурмотів, часто схоплювався уві сні. Вони звикли до такого крученого хлопчика і клали його поряд, щоб не впав із печі, де тихо і спокійно спали інші діти – старший син Павло та маленька Любочка.

Мар’яна підвелася, почала навпомацки причісувати своє чорняве волосся, яке розляглося по білій сорочці. Робила це повільно, бо у всьому тілі відчувала сонну і солодку розслабленість. Раптом на своїх плечах відчула руки чоловіка і захотіла звільнитися від них.

– Ти що, Мар’янко, хочеш встати, не поцілувавши мене? – сказав лагідно Федір. – Чи ти на мене сердита? Я дуже стомився за минулий тиждень, щодня на роботі був, а у вихідний траву косив. Ти ж бачила, скільки сіна знову привіз? Ще два рази по стільки, і вистачить корові на цілу зиму. Треба його тільки висушити добре.

– Хто перевертатиме і на горище вчасно занесе? – вона показала на свій живіт.

– Ти знову за своє? Я ж не винен, що ми молоді, кохаю я тебе дуже, чужих жінок не шукаю і шукати не буду ніколи. А що від любові буває? Звичайно, дітки, які виростуть і поміч нам буде. Приляж біля мене хоч на хвилинку, такий солодкий ранок. Ще встигнемо з роботою.

Мар’яна не так часто чула від чоловіка лагідні слова, хоч і не лаяв він її ніколи. Більше говорили про роботу, та так і жили. Підкорившись чоловічим рукам, вона прилягла на подушку. Федір умів її приголубити, пожаліти, розвіяти різні сумніви.

– Ти мені так рідко говориш, що любиш, – соромлячись своїх слів, сказала вона.

– Звісно, люблю. Люблю тебе одну. Кого ж мені ще любити? А ти колись ще й не хотіла за мене виходити.

– То було так давно, та й не знала я тебе зовсім, – виправдовувалася одразу.

– Просила мене сказати батькам, що я не хочу на тобі женитися. Ось як воно було, – нагадував Федір, обнімаючи та цілуючи законну дружину. – Як я міг відмовитися від такої краси? Ти мені й раніше люба була, а коли я запросив тебе танцювати на весіллі Микити Сивенка, пам’ятаєш? Тільки взяв тебе за руку, а другою торкнувся талії, кров ударила мені в голову. З того дня і почав ходити щовечора на ваш куток. Ревнував до хлопців, що біля тебе крутилися, а сам все думав: як же мені сватів заслати, поки ще не пізно? На нашому весіллі я був найщасливіший, а ти не дуже весела. Але я знав, що мого кохання нам на двох вистачить і прийде той день, коли ти сама скажеш, що я тобі найдорожчий, а може, і більше того.

– Звичайно, найдорожчий, і про кохання я тобі говорила, коли Любочка у нас народилася. То ти забув, мабуть, – посміхалася Мар’яна.

– Нічого не забув, усе пам’ятаю, говорила, але не так. Коли по-справжньому люблять, тоді душа сама говорить. А твоя душа цього почуття ще не знає.

– Ну, от тобі й маєш! Про кохання говорила – і то не так.

– Не сердься, люблю, коли ти радісна і весела, а все інше якось буде. Ось приїду через три дні додому, отримаю зароблені гроші, куплю тобі хустку білу у квітках, дітям пряників, і будемо говорити про любов до самісінького ранку, а зараз час нам вставати, надворі вже світає, кричить корова, пора порати худобу, бо на поїзд запізнюся, – ніби умовляв він Мар’яну, а сам насолоджувався останнім поцілунком.

Мар’яна любила побути біля чоловіка хоч хвилину малою дитиною, бо складне сільське життя, важка праця руйнували в душі щось тонке й ніжне, виховуючи твердість і загартованість не по роках.

Рожевіло небо на сході, швидко настав ранок. Чоловік і жінка заметушилися біля худоби. Мар’яна доїла корову, чоловік підкладав їй трави, яку на зиму накосив, і розтрушував її по двору, щоб не запріла на сонці. Поставив великі чавуни з картоплею у піч, щоб Мар’яна важкого не піднімала, і пішов далі порати худобу. Наполегливо кричали ще голодні свині, кури хотіли якомога швидше вискочити зі свого курника. Мар’яна заходилася біля печі. Приготувала гарячий суп і обід дітям, склала торбину чоловікові. Цю роботу вона знала добре, бо змалечку все бачила, допомагала, а потім і сама робила ще в батьківській хаті. І наварити, і напекти вміла смачно. Поклала чоловіку півхлібини, шматок сала, часнику, цибулину, декілька огірків та пляшку молока.

Федір доїдав суп, а на вулиці вже гукали його Грицько та Петро, які разом працювали.

Коли вийшла проводжати чоловіка, хлопці, поздоровкавшись, давай кепкувати з неї:

– Ну де ти, Мар’яно, оце взяла? Чи ти чогось об’їлася, поки Федя гайки на паровозах крутить? Невже такий великий апетит нагуляла? То що ж далі буде? Ми так багато не заробляємо, і Федя тоді тебе не прогодує.

Не встигла вона і слова вимовити у відповідь, як почувся голос тітки Лисавети з-за сусіднього паркану.

– Ті троє серед зими в одних чоботях бігають, а вони ще стругають.

Мар’янине обличчя почервоніло, мов хлюпнули в нього густою фарбою, а чоловіки теж зніяковіли, бо не вдалися цього разу їхні жарти, на які ніхто ніколи не ображався.

– Ой, дивіться, тітко, щоб тут лад був, поки ми приїдемо, бо зараз модно виховувати несвідомих людей, то ми з вас і почнемо, а то, можливо, і на поруки візьмемо. Спочатку словом, потім ділом – двері в хату зав’язати можна, ворота дьогтем помазати, як колись робили, шибки у вікнах зафарбувати, фарбою кріпкенькою, тією, що вагони фарбують, для нас це не робота, а вам «приємно» буде. А як будете тут чемненько себе вести, то і ми перед вами картузи зніматимемо.

– Молоді ще дуже, щоб мені розуму вставляти! – кричала зі свого двору тітка Лисавета.

– Зараз молоді вчать, старі мовчки ходять, це тільки ви собі таке дозволяєте. Кричите тут зранку – і на кого? На пролетаріат, тітко! А з цього можна дуже великі висновки зробити, так років на десять.

– Здорові та дурні. Щоб вам язики повсихали! – лаялася не дуже стара Лисавета.

У відповідь хлопці засміялися, а тітка сховалася в сіни і щось іще бурмотіла з-за порога. Вони попрощалися з Мар’яною, пішли вулицею далі, продовжуючи жартувати, бо такої були вдачі. Вона також поспішала, бо до її двору вже наближалися корови. Прийнявши до гурту і її Муську, пастух на коні погнав корів на поле, пастися до самого вечора. А Мар’яна ще раз поглянула поперед череди на дорогу, але чоловіки були вже далеко. Так проводжала вона свого Федора десять років. Почалося це з повальної колективізації. До того село жило, можна сказати, звичним життям. Жили тут сім панів зі своїми сім’ями. Не всі, правда, жили постійно, були й такі, що приїжджали сюди тільки влітку. А пан Павелко лише інколи навідувався, на державній службі був – членом Державної думи. Заможних селян, яких пізніше куркулями назвали, було сімей дванадцять чи навіть більше. Мар’яна чомусь почала пригадувати їхні прізвища: Левенець, Соломаха, Ковшар, Гончар, Сошенко, Дубрівних сімей п’ять, Чапа, Руденко, Невжинський. Їх у селі всі знали і поважали. Бідніші господарі, яких середняками називали, радилися з ними із земельних питань, приклад з них брали, а ті, у кого мало було землі, в деяких і зовсім не було, наймалися до них на роботу.

Нова влада в селі була створена не з тих селян, які були добрими хазяїнами, а з бідних, і не просто бідних, а в основному з тих, хто не любив працювати. Свою владу вони відчули швидко і часто у груди себе били, доводячи, що вони дійсно пролетарського походження, що швидко укмітували. Направлено сюди двох чужих комуністів. Була з ними і група військових для наведення так званого порядку, хоча безпорядків у селі ніколи не траплялося. Потім ще й своїх у партію прийняли. Люди спочатку сміялися, переказували про те одне одному, бо жоден із них не мав тут ніякого авторитету. Біля нової влади крутилися п’яниці, злодії та шахраї, які теж були пролетаріатом. Усі вони революцію вважали щасливим випадком, а те «пролетарське походження» тягло їх наверх, до влади, до легкого і смачного хліба. Приєдналися до них і прості бідні люди, бо хто ж від такого відмовиться. Таких пізніше активістами називати стали. Комуністи керували, а активісти виконували їхні накази. Під час колективізації, вислужуючись перед новою владою, таке вигадували, бажаючи вже по новій совісті заробити собі на хороше життя, що навіть комуністи-чужаки до того не додумалися б. Люди боялися революційних змін ще з чуток, які доходили до села, але не могли уявити, що майбутнє буде таким жахливим. Так думала Мар’яна і вся її родина. Багатства у них ніколи не було, а що було – все заробляли своїми руками, на зароблені кошти потроху купували землю і стали середняками.

Вона згадувала про своє. Як сьогодні пам’ятала той ранок, було це під осінь, коли під’їхала до двору велика бригада, а з нею кілька чоловіків у військовій формі. Вигнали на вулицю всю худобу, з клуні винесли всі мішки з зерном і мукою. Шукали ще, щоб нічого не залишилося. Усе пережите трималося в душі, лежало там важким каменем, поверталося часто болючою раною, яка ніяк не могла зажити. Рана боліла, а вуста мовчали, мовчали вже десять років, мовчало все село, та що там село… Мовчала вся Україна.

Пам’ять знову забігала наперед і повертала її до того дня, коли вони з Федором стояли у церкві перед вівтарем – вінчалися. Потім за довгими столами сиділи гості, на столах повно їжі, вистачало і випивки, старости збирають дарунки, всім показують, притопують і приспівують при тому, діти заглядають у вікна, а старші, кого не запросили, стоять на вулиці, чекають, коли вийдуть танцювати. Бабусі придивляються, хто як одягнений та чи правильно все робиться. Діди поглядають на молодиць та вуса потирають, бо де й береться молода кров, яка з жаром розтікається по старому тілу. Дівчата співають, її до молодого проводжають. А Мар’яна нишком сльози витирає, так боїться чужої хати, ще більше свекрухи та першої ночі з чоловіком, бо Федір до болю стискає її руку. Батьки радісно проводжають, задоволені і дарунками, бо вдома ще дві дівки. Рахують придане: десять десятин землі, троє жеребців і кобила, дві корови, тільна телиця, свині, десятків два овець, гусей, курей, овес, пшениця… «Вистачить», – підбиває підсумок батько. Нічого, що їй сімнадцятий, а йому двадцять, справляться, не маленькі. Перед Мар’яниними очима промайнуло дитинство, велика сім’я, де всі працювали. До роботи звикали змалку. З п’яти років пасли гусей, старші – свиней, овець. Стомлювалися, звичайно, з нетерпінням чекали обіду, бо після нього можна було відпочити цілу годину. А до вечора знову боліла спина, палило на сонці засмагле за літо обличчя, ноги ледь ішли з поля додому. Та ніхто не скаржився на втому, бо ні батько, ні мати самі не говорили про неї.

Відшуміло весілля, а за ним пішло нове життя. Спогади швидко змінювалися, немов німе кіно, яке вона вже декілька разів бачила. Перед очима Мар’яни постав вершник із батогом, він підганяв худобу, яку щойно вигнали з її двору, залишивши пустими хліви і клуні, а під парканом на вулиці сидів Федір з розсіченим обличчям, яке не можна було впізнати від пилу та крові. Розгублена Мар’яна весь час благала Господа зглянутися над ними, нещасними. То була найжахливіша осінь. Але це був тільки початок роботи нової влади. Забирали людей, де одних чоловіків, а де – цілими сім’ями. Брали і панів, і куркулів, і середняків – усіх, хто чинив опір. Потім почали брати всіх, хто не хотів іти в колгоспи. Куди забирали і чому ці люди стали ворогами, ніхто не міг зрозуміти. Дітей у сім’ях тоді було багато, то їх залишали на старших. Залишали і на родичів, коли більше ні на кого було, а в родичів і своїх вистачало. Але ніхто не відмовляв, хоч і був тяжкий час та велика скрута. У середняків також забрали землю, залишивши тільки по сімдесят соток. Кого не вислали, ті ще довго чекали, жахаючись кожного стукоту у двері чи у вікно вночі, а вдень постійно оглядалися, чи не йдуть активісти та комісари і за ними.

Заходило на холоди… У Мар’яниному погребі залишалося трохи картоплі та інших овочів, які лежали в кутку невеликою купкою, у клуні – зерна на дві випічки хліба, п’ять курей у курнику та молоденька теличка у хліву. Оце було і все, що залишилося їхній із Федором сім’ї на всю зиму. У багатьох і того не було, а вона записалася в колгосп. Це був 1929 рік. У той час, щоб якось врятувати свої сім’ї, Федір та ще кілька чоловіків із села влаштувалися в Гомелі в депо на роботу, бо не хотіли йти в колгоспи. Там ремонтували паровози, вагони. Робота була нова, але хлопці не з лінивих, навчилися і цьому ремеслу, ще й задніх не пасли. Щодня ходили пішки на станцію, щоб далі доїхати поїздом. Було це не так близько – дев’ять кілометрів. Але там за свою роботу отримували невелику платню та раз на тиждень продовольчий пайок.

У колгоспі на той час не було спеціалістів, які б могли правильно організувати всю роботу, бо з активістів толку мало, тому і чекали завжди вказівки зверху, як партія скаже. Боліла душа у багатьох за необроблену землю, за худобу, яку забрали і вона там пропадала, за свою долю, яка так різко повернула у протилежний бік, і за майбутнє своїх дітей. Про техніку, якою раніше заманювали, викрикуючи на зборищах та мітингах, і розмови не велися. Уже через місяць після повальної колективізації почали хворіти корови від того, що їх не доглянули як слід, не подоїли вчасно, утримували в холодних хлівах. Люди бігали попід корівниками, прислухаючись, чия корова реве. Декому дозволили свою худобину взяти на зиму на умовах здачі колгоспові молока, а про середняків і мови не було. Багато зерна, що забрали у хазяйських дворах, замокло в дірявих коморах, потім спріло. Пропав і льон, згнила і картопля. Представники нової влади часто звинувачували середняків у всіх негараздах, бо здавалося їм, що ті заважають, шкодять і далі саботують. Мабуть, новим хазяїнам хотілося, щоб усе так швидко і красиво виходило, як кричалося на зборах та мітингах від самого верху і до самого низу в цій квітучій до того країні. У двадцять дев’ятому та тридцятому люди зимували на синюватому супі, в якому крупа лише іноді схоплювалася ложкою. Смачну густу пшоняну кашу їли тільки на Покрову та на Різдво.

Мар’янину сім’ю врятували Федині заробітки. Пізніше всі зрозуміли, що це була не надто страшна зима. Попереду були ще 1932–1933 роки, які заберуть більше третини жителів села. Це будуть ті роки, про які не боятимуться говорити лише через шістдесят років…

– Про що, Мар’яно, задумалася? – звернувся до неї дід Сава зі свого двору. – Стоїш посеред дороги, а сама не тут, десь далеко. То ти не в тридцяті роки там заглянула?

– Ви вгадали, діду, як завжди. Інколи мені здається, що ви і думки мої знаєте. Чи не так? – посміхнулася до нього.

– Та ні, то ти вже мені багато зайвого приписуєш. Я такий же смертний чоловік, як і всі інші. А в тебе для твоїх роздумів є якісь причини?

– Немає, просто так згадалося. Скільки років уже не згадую, а тут – неначе в кіно. Усе так швидко пробігло перед очима. І чому воно? Аж страшно стало. Їй-богу! Провела чоловіка на роботу, наварила їсти дітям і згадала, як було вставати колись вранці, коли їсти всі хочуть, а ніде і крихітки немає. Стала на вулиці і ніби знову побачила, як оце тут виносили наше добро… І коли воно забудеться? Та ну його, те життя! – Вона витерла сльози. – Навіть чомусь наші пани та інші, кого вислали з села, на думку прийшли. Може, за селом сумують, хто живий зостався.

– Як не сумувати? – дід задумався і собі на хвилину. – Хороші у мене відносини були з тими панами. Зі Слухацьким, Юницьким, з Рудановським я мало не породичався. З Полянським ми все про козаків наших розмовляли. Багато чого він про них знав. У них усе по роду передавалося, з покоління у покоління. Молодці вони були! Давній його прародич Андрій сотником колись був нашої козацької сотні. На початку вісімнадцятого століття тут було п’ятсот виборних козаків, та в кожного ще помічник. Та і не село тут було, а містечко. Я і сам багато про козаків читав ще до революції. Хороший журнал раніше був – «Киевская старина», багато чого цікавого там писали. Колись буде час, то і тобі розкажу про давнє. З паном Драчевським ми часто говорили. Крутий характер мав, усе хотів показати, що в політиці краще за мене розбирається, але я з ним не сперечався, бо у нього звання вище було – дворянин. Міг, звичайно, про своє розказати, але не сперечався. Пан Маркевич тут рідко бував, а після сімнадцятого і взагалі все продав, неначе щось знав зарані, та в Чернігів, казали, переїхав, чи, може, і далі. А от Павелка і зараз згадую. До чого чоловік розумний був! Приїжджав сюди рідко, але збиралося тут у нього поважне товариство, навіть нас із батьком інколи запрошував. Говорили і про політику, про врожай, і про те, як людям простим живеться. За всіх уболівав. Коли застрелився, то різне почали говорити, але щоб такий розумний чоловік і просто так собі кулю в голову пустив, бути не могло! Ми з батьком після того були в Петрограді, зустрічалися там з одним його приятелем, який інколи до нього в село навідувався, то він розказував, що наш Павелко повинен був у царя стріляти, але не зміг чи не погодився, тому і застрелився сам. От такий чоловік був! А чому саме він і хто ті люди, які змушували його це зробити, невідомо. Не розкрив він свою таємницю. А таємниця була, бо на надгробному камені написано його прізвище, ім’я, по батькові, коли народився, коли помер і ще такі слова: «Как и почему?» Цілий той камінь, слава богу, нікому не потрібний був, і могила ціла. Так і покоїться зараз наш Павелко у своєму саду під високою грушею. А може, камінь дуже важкий, тому і не поглумилися над його могилою нові хазяїни.