Читать книгу Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок - Ганна Ткаченко - Страница 5

З того часу пожили в розквіті не так багато років, коли нова влада знову змінила свою політику, переходячи з кроку назад на два кроки вперед. Дійшла та політика і до Березівки. Знову настали тривожні часи, які нагадували про себе щодня. Село весь час переповнювалося новинами. З’явилися тут і продзагони, на їх підтримку приїхали з Росії завзяті борці за комуністичну ідею – двадцятип’ятитисячники. Роботи для такої гвардії було багато – виконання плану заготівлі зерна. Одного дня зібрали всіх селян на збори. Довго розказували про велику індустріалізацію, яка вже розпочалася в державі: про будівництво Дніпрогесу, Криворіжсталі, Харківського тракторного, про те, що прибувають робітники з Росії, ростуть міста, а в кінці почали говорити про головне: пролетаріату потрібен хліб, який є у селян, і вони повинні віддати його, цього разу на підтримку індустріалізації.

– Ви про ціни кажіть, а то віддати та віддати! – не витримавши довгої розмови, вигукнув Левенець із зали. – Про нормальні ціни кажіть, тоді і розмова піде! Задарма ніхто не здаватиме. Виходить у десять разів дешевше, ніж ми у минулому році продавали.

– Це глузи над нами! – загуділи люди. – Коли таке було?

– Саботують! Ви чуєте, куркулі саботують! Я ж казав, що тут кубло куркульське! Половина села – контра! – намагався всіх перекричати Дем’ян.

– Відбирати зерно, раз самі не віддають! – підпрягалися і Дем’янові дружки. – У всіх відібрати: у Левенця, у Соломах, Дранчуків, Ковшаря. У всіх!

– Нехай кожен скаже окремо, чи віддасть зерно за такими цінами, а то гуртом вони грамотні, – пропонував Дем’ян, розправивши плечі, бо тепер він тут хазяїн.

Чекіст у формі кашлянув, і всі притихли.

– Попрошу підняти руку, хто не буде здавати зерно на таких умовах!

Він говорив голосно, ніби погрожуючи, не забув при цьому поправити свій ремінь та помацати кобуру з наганом.

– Бачили й таких – мовчки саботують, – сказав він згодом, не побачивши жодної руки. – Тоді давайте всі по черзі. Почнемо з Ковшаря. – Він узяв у руки папір, на якому були написані прізвища всіх заможних селян. – Скільки хліба здаси нашій молодій державі? – звернувся до нього.

– По такій ціні здавати не буду, – голосно і твердо відповів той.

– Куди він дінеться, все заберемо! – кричали місцеві комбідівці майже хором. – Звичайно, забрати, коли сам не розуміє, що таке індустріалізація! – підтримали і ревкомівці.

– А Руденко що скаже? – Представник області блукав очима по залі, шукаючи наступну жертву.

– Я теж проти такої ціни. Скільки живу, такої ніколи не було. Щоб у десять разів дешевше – ніколи! – відповів голосно Сава.

– А Невжинський буде здавати чи теж саботує? – Поправивши свою гімнастерку та клацнувши каблуками, чекіст витягнувся, мов перед шеренгою бійців, бо прямо перед ним встав молодий красивий чоловік у модному піджаку.

– Я – як усі. Здав би, звичайно, але за помірну ціну. А таку політику вважаю нерозумною. Це помилка якась, друзі.

Після його слів запанувала тиша, всім було цікаво почути відповідь від нової влади, яка перед такою освіченою людиною, як їхній Архип, теж мовчала.

– Чого їх питаєте? Поїхали по дворах, там весь план виконаємо. Сталін у газетах писав, що куркулі саботують, а наші теж такі. Їх треба ліквідувати як клас, про те Сталін теж писав! – не закричав, а, здавалося, заревів здоровенний Данило з ревкому.

– Та з вас читати ніхто не вміє, а то писав та писав, – стукнув палицею дід Мохтей, який сидів у першому ряду і все наставляв своє праве вухо до трибуни, щоб нічого не пропустити. – Нас ліквідуєш, то й сам голодний здохнеш. Ти ж трутень, – насмішкувато закінчив свою репліку.

Після того в залі зчинився страшенний галас: хто кричав про ціни, хто про комуну. Ще моторний дід Лука, вискочивши наперед та кинувши вгору шапку, як це колись робили козаки на своїй Чорний раді, закликав усіх мантачити коси та кріпити їх сторчма для оборони. «Іч які розумні! Вирости та й віддай», – тупав ногою трохи молодший Омелько. «Відлежалися, поки люди змолотили, тепер силою забирати! Іроди, а не люди», – заголосила тітка Мелашка. «Не давати їм ні пуда, ні зернини, бо таких бугаїв, як Данило, ми не прогодуємо!» – перекрикувала всіх голосиста баба Параска, ще й погрожувала кулаком. «Куркулі! Саботують!» – понеслося над головами від активістів. «Бити іродів», – почулося звідусіль, після чого зчинилася бійка. Уся зала тепер ворушилася, скрізь махали руками, тягали один одного за чуба, верещали жінки, щось вигукував та махав наганом у повітрі чекіст, поки не пальнув з нього.

Після зборів люди спішили по домівках, бо підводи з продзагонів уже поїхали вулицями забирати хліб силою. Це був 1927 рік.

Наступного року весною знову забрали все, що залишилося. По осені стерегли врожай, як ті коршуни здобич. Забрали одразу після обмолоту, і знову за копійки.

– Ось вам, Афанасійовичу, й індустріалізація, – звернувся до Сави Архип Невжинський, після того як порожніми стали комори та засіки не тільки в куркулів, а й у середняків. – Дуже велике будівництво ведуть більшовики. Хочуть більше руди добувати, сталі плавити, а ми щоб власними силами весь люд годували. Що ж це за політика така?

– Ми самі винуваті, очікували добра від голоти, їхні наміри давно було видно. У мене і на сівбу зерна не вистачить, отак план виконую, Архипе.

– І в мене те саме. Ще й, виходить, мовчки їм віддай. Учора Дранчука забрали, і сина його також, за те що опір чинили. Кажуть, у губчека вже. Тепер чи відпустять…

– Можуть і не відпустити. Чув, що в Чернігові після виконання плану хлібозаготівлі всі в’язниці забиті – і на Північ таких везуть, і в Сибір. Так що виконуй план, Архипе, мовчки. Нехай будують підприємства. А ми потерпимо, раз така політика більшовицька. Сталін круто бере, дуже круто…

– Полянський каже, що історія повторюється. Колись Петро І наших козаків знищив. Посилав їх без кінця у походи та на роботи різні, а ті хворіли та помирали. Кістками їхніми болота гатили. Тепер знову московський «цар» за наш люд узявся. Воює він з нами, я так розумію, Афанасійовичу. Зітруть і нас, як козаків. Кара Божа! Ви давно про те говорили, а я не вірив, тепер уже і не сумніваюсь.

– Прогаяли час, тепер не вернеш, – журливо хитав головою Сава. – Полянський, кажеш? Значить, не втік. Більша частина панів повтікала, щось вони прочули і давай землю продавати. А ми як дурні: купуємо та радіємо, що є така нагода. І середняки підкупили, бо гроші скопили за останні роки. А пани, кажуть, хто в Київ, хто аж до Уралу, а хто і за кордон подався. Драпонули просто. Так би разом, а то самим із цією наволоччю більшовицькою розбиратися. Хотілось би ще пожити, я ще при силі, скільки всього ще зміг би зробити! А ти молодий, – тим паче все попереду! Тепер що Бог дасть. Тільки на нього і надіємося, бо більше ні на кого. А вони, здається, і до нього добираються, як Проня говорила. І що робити? Коли зовсім погано буде, сам голову на плаху все ж не покладу, а там хто знає…

Ще через рік знову зібрали всіх на збори. Цього разу говорили про негайну повальну колективізацію. Головував на зборах уже інший партієць з Чернігова, але теж не з тутешніх, бо говорив російською. Питання поставив руба: хто проти колгоспів, той проти радянської влади. Руки, звичайно, ніхто не підняв, але і в суперечку не вступав. Того ж дня вулицями села поїхала бригада з членів ревкому, комбідівців і просто активістів разом з чекістами. Забирали не тільки зерно, а все, що було з врожаю, забирали і худобу, птицю. В усіх дворах піднявся страшенний крик, який чути було далеко. Прибігали люди з усього села дивитися на ту повальну колективізацію, потім спішили додому і до ранку різали свиней, патрали курей та гусей, закопували зерно та картоплю. Тиждень село не спало. Ревіли корови, кричали гуси, плакали люди. Активісти та партійці теж не дрімали – пили та гуляли, на відібраному розкошували, ставили начальству могоричі, ділили забране добро по своїй совісті, ділили маєтки і хати та щодня горлали у клубі п’яних пісень під гармошку.

На третій день після зборів прибула бригада і на Савину Соломахівку.

– Саво, їдуть по нашій вулиці, до нас наближаються, – кричала щосили Проня у дворі, повертаючись із відрами від колодязя. – Саво, чому мовчиш? Ти чуєш, під’їжджають!

– Відчиняй ворота, дядьку, відчиняй сам! – подав свій голос Дем’ян з коня, зазираючи у двір. – Колись я тебе пожалів, було таке, тепер не збираюсь. Дав тобі пожити та добра нажити, тепер з пролетаріатом добром тим поділися, бо йому треба заводи будувати. Прийшов час – усе заберемо для держави, для народу! – кричав Дем’ян, а дружки його голосно сміялися, видно, на похмілля їм було. – Чого стоїш як укопаний, чи ти в штани наклав з переляку? Ворота відчиняй, кажу тобі! – гримнув ще голосніше.

– Свої ворота тобі нізащо не відчиню! – Сава теж закричав у відповідь, але й сам не впізнав свого голосу. – Тут усе моє, мозолями нажите, нікому не віддам! – уже хрипів, стоячи посеред свого двору, широко розставивши ноги.

Він наставляв інших, радив їм не вступати у суперечку, та коли довелося самому, забув про все. Страшенно грізний погляд з-під насуплених густих брів втупився у вершника по ту сторону воріт, спинивши і його на якусь мить. Два погляди зустрілись, мов блискавки перед громом. Здавалося, підуть зараз один на одного врукопаш і битимуться до крові. Не витримавши тої напруженої миті, Маня сховалася за Грицька, який теж приготував свої здорові кулаки. А Проня, мов мала дитина, ледь чутно пропищала: «Скорися, бо вб’ють…» Стрепенувся від тих слів Сава, а Дем’ян, наскільки міг витягти свою руку, підняв високо вгору батіг.

– Ану, хлопці, до роботи! – скомандував так голосно, що, мабуть, чути було аж у центрі. – А ти, дурню, отримуй від пролетаріату! – і що сили вдарив батогом Саву.

Схопивши батога, той смикнув і собі з усієї сили, зваливши вершника на землю. Заричали обидва нелюдським голосом, розставили руки і знову, мов шаблі, схрестили свої погляди… Але двобою не сталося, де і взялася між ними Проня, закривши собою чоловіка. «Убий мене, убий усіх, тобі тепер усе дозволено! Але якою мірою ти міряєш, такою і тобі відміряють!» – кричала, мов на кладовищі. Вирівнявся Дем’ян, витер піт і Сава, прийшовши до тями. Ніби проснулися червоноармійці та забігали по двору. Зарипіли двері у клуню, у хлів, усе виносили і виганяли. Проня голосила, поки і їй не дісталося, потім, опустившись навколішки під хатою, не в змозі кричати і плакати, мовчки дивилася, як винесли з хати скриню з одежею і все інше, що їм було до вподоби. Проводжаючи своє добро на вулицю, щоразу жалібно вигукувала: «Помилуй, Господи! Помилуйте і ви, люди добрі!»

– Дивіться мені, щоб добре підчистили все у цього куркуляки, – командував далі Дем’ян, незважаючи ні на що. – Та його самого не забудьте, руки в’яжіть, перед возом штовхайте, потім у губчека направимо, там таких, як він, уже багато! – чути було його, тепер задоволений, голос переможця.

Саву із зв’язаними руками погнали по вулиці слідом за худобою.

– Проню, Маню!.. – хрипів та озирався він. – Прощавайте, бо чи побачимося!.. Доню, знайди свого Миколу, він у губчека, кажуть, може, чим допоможе.

– Дідько тепер тобі допоможе, – заржав, мов кінь, Дем’ян.

– А ти, тітко, чого слідом біжиш? – гримнув на Проню Данило так, що аж слина з рота бризнула. – Женіть їх у хату бідняків! Нехай у такій ще попробують пожити! Тоді, може, і взнають, за що пролетаріат бореться!

Проня схопила менших дітей, а Маню, Григорія та старого Савиного батька штовхала перед собою, щоб не кидалися більше на бандюг, щоб не дай боже і їх не забрали. Отак бігли вони в хату бідняків, які теж допомагали розкуркулювати, бо були в комбіді. Бігли швидко з рідної оселі, закриваючись час від часу рукою від болючих радянських батогів.

Коли під вечір вулиця почала стихати, переходячи на тихий плач і стогін, Проня сиділа на призьбі під чужою старою хатою зі своїми меншими дітьми, які просили їсти, і тихо шепотіла: «Боже всемилостивий, за що ж так караєш? Де ти, Матінко Божа? – крізь сльози поглядала на небо. А побачивши Мар’яну, хата якої була навпроти через дорогу, покликала її: – Йди-но сюди! Треба щось робити!»

– Знати б що, – відповіла молода жінка. – Уже сьогодні вечеряти нема чого. У мене навіть з печі все на воза забрали і молоко з глечика випили. Помремо ми! – зажурилася та заплакала й собі.

– Треба в Чернігів рушати. Сава просив знайти Миколу. Може, він чим допоможе. Мені тільки б Саву відпустили, згодна вже і на таку хату, аби живий був. Піди, Мар’яно, з Манею, ти бідова, може, знайдете того жениха червоного, чорти б його забрали. Рушайте завтра вдосвіта, бо коли відправлять, не дай боже, на Сибір, тоді вже пізно буде. А ми з Федором з дітьми будемо.

Наступного дня, коли ще й не почало світати, Мар’яна і Маня рушили в дорогу. Маня весь час розказувала, як вона покохала Миколу на все життя, як він двічі приїздив до неї ввечері, як боялася, щоб батько не побачив, як Микола присягався їй у коханні, цілував ніжно, аж груди її розривалися від тої любові, якою жила всі ці роки.

Вона то витирала сльози, то прикладала руки до своїх грудей, згадуючи, які в нього очі чисті та яке обличчя благородне.

У Чернігові знайшли організацію, до якої так страшно було підходити. Декілька разів наважувалися, потім знову задкували. Наступного разу підійшли ближче, коли прямо на них ішов здоровий чекіст до свого автомобіля.

– Мабуть, начальник, бо всі йому честь віддають, – прошепотіла Маня та одразу замовкла, побачивши за ним і свого коханого.

– Миколо! – обізвалася до нього. – Я до тебе прийшла, у нас біда – батька забрали.

– Хто така? – спитав у нього начальник. – Про якого батька мова?

– Не знаю, обізналася, мабуть, жінка, – відповів йому.

– Миколо, це я, Маня, впізнаєш мене? – вона приклала руки до грудей і так дивилася на нього, що він не витримав і відвів погляд.

– А вона каже, що знає, – знову поглядав начальник на Миколу. – Хто ваш батько? Ви все-таки Миколу знаєте?

– Помилилася, товаришу начальник. Не знаю я цього чоловіка, з іншим Миколою переплутала.

Коли начальник сів у машину і поїхав, Микола повернувся до Мані, але не підходив.

– На коліна перед тобою стану, допоможи, батько в губчека, кажуть, – благала до нього здалеку.

Не сказавши ні слова, він швидко поспішив у свою організацію, а Маня кинулася в Мар’янині обійми і, зігнувшись, здригалася від сліз та від такого несподіваного побачення.

– Пішли, дорогенька, не хоче він тебе бачити, можливо, не може говорити з тобою. Пішли звідси, поки і нас туди не забрали.

Переночувавши другу ніч у родички діда Сави, вони мовчки поверталися додому. Дійшовши до тієї дороги, яка звертала до Домницького монастиря, Маня завагалася.

– Не піду далі, хочу в монастир. Проведи мене, Мар’яно, ти ж знаєш цю дорогу, ходила колись до своєї бабусі. Життя моє скінчилося, раз Микола розлюбив, не признав, а я так його чекала, якби він тільки знав про те…

– Пожалій матір свою і всіх рідних, час же який, – умовляла її Мар’яна. – Виглядають тебе, в чужій хаті сидять без їжі, без одежі, а воно на морози вже повертає. Пішли додому, Богові можна і вдома молитися. Пішли, Маню, бо і в мене сили вже немає, третій день майже в голоді.

Вона обняла Маню, і стомлені побрели до тих двох сіл, які споконвіку стояли поряд і завжди жили дружним життям. Сьогодні знову звідти було чути, як ревуть корови, кричать люди, інколи гримлять постріли, бо тут ще й досі всіх гнали в комуну. На полях і людських городах диміли солома та копиці з сіном. По вулицях бігало багато сиріт, які ними стали всього за тиждень. Тряслися хати від крику та сліз, стогнала земля, неначе перед кінцем світу. Дем’ян дійсно був при владі і разом з ревкомами, комбідами, активістами і чека робив свою чорну справу від імені революції.