Читать книгу Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок - Ганна Ткаченко - Страница 4

Сава з Григорієм повернулися радісні. Знову прийшли до нього приятелі, як і колись. Проня дістала горілочки пляшку та ковбаски з бодні. Сиділи вже не до ранку, а до півночі.

– Життя наладилося, слава богу, а то думали і петлю на шию, спішили поперед батька у пекло, – сміявся Ковшар, потираючи, як і раніше, свою ще більш посивілу бороду. – Поживемо ще, хлопці!

– Не поживемо, а зажили вже, слава богу! Не гірше, ніж при цареві-батюшці. За це і випити треба. Колись думав, що останній раз п’ю, тепер он як повернуло! Мало не пропав за минулі роки. Давайте за Леніна вип’ємо, розумний він чоловік все-таки, що б там не говорили! – пропонував Левенець. – Що чув, Саво, цього разу, що бачив, усе розказуй.

– Кажуть, що Ленін помер.

– От бачиш, не дарма нам хотілося за нього випити. Тільки думали за здоров’я, а тепер за Царство Небесне треба. Шкода… Хто ж тепер замість нього буде? Щоб знову не крутонуло назад. Тільки на ноги стали та заспокоїлися. А що, розібрався Ленін усе-таки в нашому питанні! – продовжував Левенець. – А то все лякали червоною владою.

– Пишуть у газетах, що по сільському господарству і по промисловості ми вже йдемо вгору. Коли так і далі буде, то скоро на рівень тринадцятого року вийдемо, – розказував Сава, показуючи свіжу газету.

– А що, і вийдемо! У мене, наприклад, усе подвоїлося. І врожай, і племінне стадо, і коней добрих я знову виростив, – любив похвалитися Левенець. – Поки ви зерно моє возили, то за жеребцями до мене додому приїздили. Я в Березному на ярмарку контракт підписав. Добре вторгував! У дев’ятнадцятому ніколи б не повірив, що так усе поверне, а в двадцять першому не про життя було, велику контрибуцію сплатив, усі гроші віддав і зерно також, ще й підписку про невиїзд чекістам писав. У моєму хазяйському дворі ні з чого хліб спекти було. Подумати тільки! Є Бог на світі. Усе наладилося. І діти наші вчитися поїхали. Нехай розуму набираються, – із задоволенням розказував Левенець. – А що там, Саво, в уряді? Що чути?

– Після створення Союзу в нас, кажуть, і свій уряд є, і союзний. Наш відає сільським господарством, внутрішніми справами, правосуддям, освітою та охороною здоров’я, – так у газеті написано. – А союзний – армією, флотом, зовнішньою торгівлею, але союзний усе контролює. Ленін запропонував створити «союз рівних», і це записали у конституції. Про це в газеті ось є. – Сава, як і колись, показував потерту газету, яку читав у дорозі.

– Нехай пишуть, а ми станемо на ноги, то ще подивимося, як краще. Може, і відокремимось. Нащо нам той великий союз? Знову хочуть нашим хлібом усіх нагодувати? Тепер і ми свій голос подамо, бо і ми вже не ті, що були раніше, – говорив Ковшар. – Пора і нашій Україні самостійною бути.

– Мабуть, не вийде, – заперечував Сава, – бо кажуть, що вийти можна тільки за згодою комуністичної партії, яка урядами командує, але вона ніколи не погодиться на відокремлення.

– Не всі твої слова збувалися, Саво, то і цього разу може бути інакше, – не погоджувався Ковшар. – І коли це партія урядом командувала? Вона замість царя, чи що? – зареготав насмішкувато. – А чому столицею Харків обрали, знаєш?

– Вважають, що Київ і досі пов’язаний з колишніми національними урядами.

– Чи нам не все одно? Коли буде непогано, то нехай і так, бо як знову заворушимося, то знову війна та голод. Навоювалися, доста, сім років воювали. Мало і ми не загинули, – сказав Невжинський.

– Загинуть могли, але не воювали, то ти тут, Архипе, трохи перехвалив нас, – вніс поправку в розмову Ковшар. – От якби ми тоді воювали, то до такого, як було, може, і не дійшло б. А зараз воювати і я не хочу. Коли не забирають землю, то за що, скажіть, хлопці, воювати?

– Воно-то так, але виходить, що ви тільки чекаєте. То хто ж, хлопці, за вас думатиме так, як вам хочеться? Правда, і я боялася, що ви у ту боротьбу вступите. Ніхто не знає, чим би вона закінчилася. Годі нам на село того, що голову ревкому у двадцятому вбили. Що творилося тоді! А якою контрибуцією обложили за те? – згадувала Проня. – Хоча якби ви щось робили, та інші, такі як ви, то хіба ж би до того дійшло? І хто такий той голова? Тьху, лацюга.

– От як крутить словом! От як крутить, холера б тебе забрала! – дивувався Ковшар. – А що, хіба неправду каже?

– Коли було боротися? – здивовано питав Левенець. – Вони ж швидко все захопили, заручників узяли, і мого сина з ними, – згадував той. – Ото було! Мало не помер я, поки контрибуцію ту сплатили, а через рік з’ясувалося, що того голову прості грабіжники вбили, бо перед тим у декількох панів усе майно активісти забрали, а він собі те багатство приховав. От і поліз злодій на злодія.

– То це ми п’ять мільйонів сплачували та сто пудів вівса, п’ятдесят пудів гречки, тисячу аршин полотна, двадцять корів, двадцять волів, двадцять свиней – і, слава богу, всіх відпустили, а в Березному, чув, на хазяїнів наклали двадцятимільйонну контрибуцію на тридцять «явных спекулянтов, богачей и закоренелых кулаков» і шістнадцять заручників із родичів узяли, а серед них старі і діти, – згадував і Невжинський. – То це було просто без ніякого вбивства. Сталося все після того, коли за рішенням ревкому п’ять бригад активістів за ніч вивернули всі скрині, обшукали всі комори, доставили до виконкому підводи кожухів, спідниць, чобіт, сорочок, навіть онуч. Уявляєте? Говорили, що відбирали одяг для фронту. То коли для фронту не давали? А вони, пройдисвіти, глумилися над людьми! – розказував почуте Невжинський, якого тепер тут усі поважали, бо був наймолодший і найспритніший з хазяїнів. – Розказував мені один приятель, що в рішенні того виконкому було записано: «отобрать имущество у следующих гадов», а далі стояли прізвища всіх поважних людей. Заручників відправили в Чернігів у губчека і записку написали: «Местная революционная власть выражает определенное желание не видеть их более на месте, полагая, что таковые будут помещены в контрреволюционные лагеря или рабочие батальйоны». Контрибуцію сплатили, а людей більше не бачили, – розказував Невжинський. – Може, на північ завезли – і в мерзлоту їх…

– Невчені і неграмотні у тих ревкомах чи виконкомах. То що від них чекати? – знову встряла в розмову Проня. – У нашому, наприклад, один учитель, троє вміють читати, а всі інші неписьменні, навіть розписатися не можуть. – Тепер і вона тут мала голос, бо такий період пережила, який забути просто неможливо. – Сава мій п’ять років гласним був у нашій волосній думі, то які ж розумні люди там були, а які питання розглядали! І про землю, і про мукомельню, і про колодязь, про земську школу не забували, обговорювали організацію ярмарки, надання допомоги інвалідам війни, їхнім сім’ям та сиротам, яких у всі часи багато було. А тепер що? Аби щось забрати та когось заслати.

– Ти так розказуєш, неначе сама там сиділа, – грізно поглядав на неї Сава.

– Правильно Проня каже, так воно і було, – підтримував її Левенець. – Але того вже не повернути. Розказуй, Саво, далі про нинішнє. І хто в уряді за нас уболіває, цікаво б знати, чи є там зараз такі люди?

– Різні є: одні вболівають, інші – ні. Були такі, які говорили, що російська культура переможе, затопче нашу, українську, то їх прибрали звідти, а нових поставили – Кагановича, Шумського, Скрипника. Пишуть у газетах, що Ленін тих старих назвав російськими бюрократами і шовіністами.

– От бачите, як Ленін. За нас, значить, був. Не дуже зрозумів я, про що то воно, але раз так сказав – значить, за нас. Може, тоді і дітям нашим пожити дадуть, – говорив Левенець, витираючи рота після смачної ковбаси.

– Чому не розуміємо? – заперечував Невжинський. – Багато про уряд зараз хорошого пишуть у газетах. Культурою займаються, освітою, мовою, хіба ж це погано? Ми у мовних питаннях відстаємо. То російською розмовляємо, то своєю, а своя у нас не українська, а, як молодь каже, сільська. Що не село на Чернігівщині, то і своя мова. Раніше на панів та на дворянство поглядали, а вони то російською, то французькою, але ми так не змогли, тепер по-українськи, як у Києві, чи заговоримо?

– Для чого мені ті мови? – питав невдоволено Левенець. – Нам закони не писати. Нас і так усі розуміють. Щось не туди ви, хлопці, розмову завели, – замахав руками. – Тут без великої культури проблем вистачає. У мене он діти та онуки у хаті не вміщаються, поміж вівцями сплять цього літа.

– То ви, Никифоровичу, хату більшу будуйте, зараз бідніші за вас будуються, – посміхаючись, говорив Невжинський. – Вторгували на жеребцях, от і збудуйте. Вам така, як у Сави, буде малою, вам треба було Маркевича маєток купувати. Кажете, все в роботі та в голоді, а звідки ж дітей багато взялося?

– Ти не смійся, Архипе, не смійся. Я хату збудую, не в цьому році, правда, потерплять мої до наступного літа. Ще земельки на ті гроші куплю та ферму ще одну зведу. А ти, Архипе, знову на наш куток бігати став, від’ївся після голоду та знову за своє. Дивися, бо тесть вижене з хати, тоді і ти ще до мене прийдеш.

– Хлопці, коли про політику говорите, то й говоріть, а то бозна про що починаєте, – випалила Проня з свого полика, знову ховаючись за ширмою.

– Проню, скільки казав тобі, не заважай нашій розмові, – невдоволено буркнув на неї Сава.

– Нехай, вона поганого не каже, – захищав Ковшар. – Розказуй, Саво, що там у містах. Раніше все мітингували, а тепер що наш старший брат-пролетаріат робить?

– Сперечаються, чи переможе світова революція, а ще міркують, що краще: комунізм чи соціалізм. Кажуть, що комунізм – це шлях до порятунку людства.

– Ти, Саво, вже таке сказав. Багато наслухався і начитався за далеку дорогу, – хитав головою Левенець.

– То вони хлібом нашим об’їлися, – спересердя махнув рукою Ковшар. – Коли голодні, то воюють, а коли понаїдаються, то таке можуть придумати, а ти тільки пильнуй, як би з того чого не вийшло.

– Хлопці, ви все-таки, мабуть, випили лишку чи газет дійсно багато начиталися. Ви про наше говоріть, а не про мову та про порятунок людства. Усіх хлопців і чоловіків он в армію забирають. Але то тільки кажуть, що в армію – кого з села забрали, всі в Донбасі на шахтах працюють, – не витримала Проня.

– Нехай працюють, треба ж комусь промисловість піднімати, – сказав Невжинський.

– Звісно, що тобі все одно, настругав дівок, а за кого тоді заміж віддаватимеш, за Дем’янових, чи що? – не стримався Ковшар. – Можуть і тебе забрати, бо ти ще молодий, а вони до сорока п’яти беруть, тоді що робитимеш?

Невжинський затих, а Проня продовжувала з полика:

– Так, так. Он Мар‘яна Яковенко вийшла заміж, скільки тут пожила, а його забрали в армію. У першу чергу забирають тих, хто з партизанських загонів додому повернувся. Ленін усіх помилував і наказав не розстрілювати. А воно бач як? Не встигли вдома побути, як їх знову забирають. Чого тільки немає в селі! По-різному люди живуть. У тих самих Яковенків, наприклад, старший син Афанасій теж додому прийшов. За кого тільки не воював! Повернувся такий худий, такий страшний, як із хреста знятий. Тепер радий, що помилували, бо і проти більшовиків воював у партизанах, а вони його землю не забрали.

– Навоювався, нехай поживе. – У тій сім’ї хороші хлопці. І з виду всі такі великі, справжні козаки, а головне – роботящі. За ці роки непу і вони земельки багато прикупили. І дівчата нівроку, красиві. І до роботи, і до пісні, як кажуть. Отакому б роду розширюватися, нічого, що середняки. Я б за їхнього Мирона і свою Маню віддав, та й він не проти, от тільки Маня не хоче, – сумно поглянув Сава на гостей.

– Ми, Саво, знаємо, чого вона не хоче, і того Миколу-агітатора бачили, якого вона виглядає. Він хлопець не дурний, хоч і більшовик. Колись у військовій формі сюди приїздив, але податки не збирав, начальником якимось у них. Занапастив дівку, а не жениться, вважає, що пролетаріат, а вона все ж з ворожого класу, біографію йому зіпсувати може, – говорив Ковшар. – Нічого, час мине і все забудеться, чи вона така перша.

– Дай-то Боже, бо пропадає дівка, від нудьги хвороба напала. Раніше кричав на неї, тепер жалію. – Сава звісив свою голову і став наливати в чарки горілку.

– А більшовики і до Бога добираються. Церкви у селах розбирають, кажуть, що і наші розберуть та під зерносховища пустять, – повідомляла Проня.

– Не може такого бути! – перехрестився Левенець.

– Може, – впевнено стверджувала вона, – тому нема в мене до них довіри.

– Ось зачекайте. Казав колись Сава, що в комуну заженуть, все відберуть, а ми он як зажили! – заперечував Левенець.

– Поплюй, про таке не можна навіть говорити, щоб не наврочити, а ти сьогодні як найнявся. Про комуну я не вигадав, а сам чув і бачив, – сердився Сава, згадуючи страшні часи. – Поки Ленін розібрався та змінив політику воєнного комунізму, скільки горя наробилося, скільки людей пропало! – витирав Сава свого мокрого лоба та наливав по останній.

Це був 1924 рік.