Читать книгу Твоя перша остання брехня - Гарлан Кобен - Страница 3

«Гості» з’явились у приземкуватій кошлатій подобі детектива з відділу вбивств поліції Нью-Йорка Роджера Кірса. Кірс увійшов до будинку, намагаючись триматись якомога нахабніше, озирнувся довкола так, як це роблять копи, і сказав:

– А тут непогано.

Майя насупилася, навіть не приховуючи роздратованості.

Кірс скидався чимось на печерну людину. Кремезний та широкий, руки – закороткі для такого тіла. Обличчя виглядало зарослим навіть одразу ж після гоління. Кошлаті брови нагадували про останню стадію перетворення гусені, а волосся на тильному боці рук можна було завивати плойкою.

– Сподіваюся, ви не проти, що я заїхав.

– Чого б це я була проти? – сказала Майя. – О, справді, уся ця тема зі щойно-похованим-чоловіком.

Кірс удав, що розкаюється.

– Я розумію, можна було обрати більш слушний час.

– Та невже?

– Але завтра ви повертаєтеся на роботу, та й узагалі – коли час може бути слушним?

– Чітко завважили. Чим можу допомогти, детективе?

– Нічого, якщо я присяду?

Майя вказала на канапу в кабінеті. На думку спало дещо моторошне: цю зустріч – насправді, кожну зустріч, яка відбуватиметься в цій кімнаті, – тепер записуватиме прихована камера для няньки. Справді дивно про це думати. Звісно, вона могла б вручну вмикати й вимикати її, але хто пам’ятатиме й виконуватиме щодня таку дрібницю? Цікаво, чи записує камера звук. Можна запитати Ейлін, чи почекати й подивитися запис.

– А тут непогано, – промовив Кірс.

– Так, ви вже казали це, коли заходили.

– У якому році зведено дім?

– У тисяча дев’ятсот двадцятих.

– Родина вашого покійного чоловіка. Дім належить їм, так?

– Так.

Кірс сів. Майя залишилася стояти.

– То чим можу допомогти, детективе?

– Просто повторний контроль, таке.

– Повторний контроль?

– Зачекайте хвилинку, добре? – Кірс гадав, що йому вдалося чарівно посміхнутися, а насправді просто скривив рота. Майя не купилася. – Де ж він?

Він пошарудів у внутрішній кишені піджака й витягнув обтріпаний записник.

– Ви не проти, якщо ми пройдемося справою ще раз?

Майя не знала, що про нього думати. Мабуть, Кірс домагався саме цього.

– А що ви хочете знати?

– Почнемо спочатку, гаразд?

Вона сіла й розвела руками, наче говорила: «Вперед».

– Чому ви з Джо зустрілись у Центральному парку?

– Він мене попросив.

– По телефону, так?

– Так.

– Це не було незвично?

– Ми там уже зустрічалися.

– Коли?

– Не знаю. Неодноразово. Я вже казала. Мені подобається ця частина парку. Зазвичай ми розстеляли там ковдру, обідали на станції для човнів… – вона опанувала себе, зупинилась, ковтнула слину. – Це просто приємне місце, ось і все.

– Упродовж дня – звісно. Але ж уночі це доволі-таки глухе місце, чи не так?

– Ми завжди там почувалися спокійно.

Детектив посміхнувся до неї.

– Даю руку на відсіч, вам у більшості місць спокійно.

– Тобто?

– Якщо побувати там, де побували ви, я маю на увазі всі ті небезпечні місця, парк високого щабля в цьому переліку не займе, – Кірс кашлянув у кулак. – Тож чоловік подзвонив вам, сказав: «Давай там зустрінемось», і ви так і зробили.

– Саме так.

– Окрім того, що… – Кірс глянув у записник, лизнув палець, заходився перегортати сторінки. – Він вам не телефонував.

Він підвів на неї очі.

– Перепрошую?

– Ви сказали, що Джо вам подзвонив і сказав із ним там зустрітись.

– Ні, це сказали ви. Я сказала, що він запропонував зустрітися там по телефону.

– Але потім я запитав, чи він вам дзвонив, і ви сказали: «Саме так».

– Не треба марнослів’я, детективе. Ви маєте записи дзвінків тієї ночі, правда ж?

– Так, є.

– І серед записів є дзвінок між мною та моїм чоловіком?

– Є.

– Я не пам’ятаю, чи він мені дзвонив, чи я йому. Але Джо запропонував зустрітися на нашому улюбленому місці в парку. Це могла б зробити і я, не бачу в цьому нічого такого. Насправді, я б і запропонувала, якби він не сказав першим.

– Хтось може підтвердити, що ви з Джо часто там бачились?

– Не думаю. І не бачу, як це стосується справи.

Кірс нещиро посміхнувся.

– Я теж, тож рушаймо далі.

Майя схрестила ноги й чекала.

– Ви описали двох чоловіків, які підійшли до вас із західного боку, правильно?

– Так.

– На них були лижні маски?

Вона вже десятки разів це відбувала.

– Так.

– Чорні лижні маски, я маю рацію?

– Маєте.

– І ви казали, що один із них був близько шести футів зросту. Який зріст у вас, місіс Буркетт?

Майя мало не обірвала його тим, що до неї слід звертатися «капітан» – вона ненавиділа всі ці «місіс», але звання вже недоречне.

– Будь ласка, кличте мене Майєю. І мій зріст, власне, саме близько шести футів.

– Тож один із чоловіків був вашого зросту.

Майя намагалася не закочувати очі.

– Ну, так.

– Ви доволі точно описали нападників, – Кірс почав зачитувати з записника. – Один чоловік – шести футів зростом. Другий, за вашими підрахунками, – приблизно п’ять футів і вісім дюймів.[4] На одному був чорний светр із капюшоном, джинси та червоні кеди «Converse». Другий убраний у блакитну футболку без логотипів, мав бежевий наплічник та чорні кросівки, хоча марку ви назвати не змогли.

– Саме так.

– Чоловік у червоних конверсах, це він стріляв у вашого чоловіка.

– Так.

– А ви втекли.

Майя змовчала.

– Згідно з вашою заявою, він хотів вас пограбувати. Ви сказали, що Джо забарився віддати гаманець. Ваш чоловік носив дуже дорогий годинник, здається, «Hublot».

Її горло пересохло.

– Так, усе правильно.

– Чому він просто не віддав їм його?

– Гадаю… гадаю, він міг би…

– Але?

Вона похитала головою.

– Майє?

– Вам колись тицяли пістолетом в обличчя, детективе?

– Ні.

– Тоді ви, напевно, не зрозумієте.

– Не зрозумію чого?

– Дуло. Ця діра. Коли хтось наводить її на вас, коли хтось погрожує натиснути на спусковий гачок, її чорнота розростається, наче зараз проковтне. Буває, коли люди це бачать, вони застигають.

Тепер голос Кірса пом’якшав.

– І Джо… він був одним із таких людей?

– На одну мить.

– І це було надто довго?

– У цій ситуації – так.

Кілька довгих хвилин вони сиділи мовчки.

– Пістолет міг вистрелити випадково? – спитав Кірс.

– Сумніваюсь.

– Чому ви так кажете?

– Є дві причини. По-перше, це був револьвер. Ви щось про них знаєте?

– Небагато.

– У нього такий механізм, що треба або звести курок, або дуже сильно натиснути. Випадково тут не вистрелиш.

– Розумію. А друга причина?

– Більш очевидна, – відповіла Майя. – Він вистрелив ще двічі. Ви не випустите «випадково» три кулі.

Кірс кивнув і знову перевірив свої записи.

– Перша куля влучила в ліве плече вашого чоловіка. Другий удар припав на правий край ключиці.

Майя заплющила очі.

– З якої відстані стріляв чоловік?

– Десять футів.[5]

– Наш експерт сказав, що жоден із цих пострілів не був смертельним.

– Так, ви вже казали, – вимовила Майя.

– То що тоді сталось?

– Я спробувала підхопити його…

– Джо?

– Так, Джо, – обрубила вона. – Кого ж іще?

– Вибачте. І що сталось?

– Я… Джо впав на коліна.

– І саме тоді стрілець вистрелив утретє?

Майя не відповіла.

– Третій постріл, – повторив Кірс. – Той, що його вбив.

– Я вже вам сказала.

– Що сказали?

Майя підвела очі й зустрілася з ним поглядом.

– Я не бачила третього пострілу.

Кірс кивнув.

– Саме так, – дуже повільно вимовив він. – Бо тоді ви вже втікали.

«Допоможіть… прошу… хто-небудь… мій чоловік…»

Серце поривчасто билося в грудях. Звуки – постріли, дзижчання гелікоптера, крики агонії – одночасно накотилися на неї. Вона заплющила очі, кілька разів глибоко вдихнула, зберігаючи спокійний вираз обличчя.

– Майє?

– Так, я втекла. Гаразд? Двоє чоловіків зі зброєю. Я втекла. Втекла і лишила там свого чоловіка, а потім, не знаю, може, п’ять-десять секунд по тому, я почула постріл ззаду, і, так, тепер, зважаючи на все, що ви мені розповіли, я знаю, що, коли втекла, той самий стрілець приставив зброю до голови мого чоловіка, поки він стояв на колінах, і натиснув на гачок…

Вона зупинилася.

– Ніхто вас не звинувачує, Майє.

– Я про це не питала, детективе, – процідила жінка крізь стиснені зуби. – Чого ви хочете?

Кірс погортав сторінки.

– Крім дуже деталізованого опису злочинців, ви змогли нам розповісти, що той із них, який був у червоних конверсах, мав при собі «Smith amp;Wesson 686», а його партнер озброєний пістолетом «Beretta М9», – Кірс подивився вгору. – Це вражає. Так просто впізнавати зброю…

– Це частина моєї освіти.

– Вашої військової освіти, я маю рацію?

– Скажімо простіше, я спостережлива.

– О, це зайва скромність, Майє. Ми всі знаємо про ваші подвиги за кордоном.

«І про моє падіння», – мало не додала вона.

– Освітлення в тій частині парку погане, лише кілька віддалених ліхтарів.

– Цього достатньо.

– Достатньо, щоб точно впізнати марку пістолета?

– Я знаюся на вогнепальній зброї.

– Так, звісно. Ви насправді вправний стрілець, так?

– Стрілчиня.

Вона виправила його автоматично. Так само автоматично він поблажливо всміхнувся.

– Винен. Усе одно, було темно…

– «Smith amp;Wesson» виготовлений із нержавіючої сталі, не чорний. Його легко розгледіти в темряві. До того ж я чула, як він відтягував курок. Це робиться на револьверах, а не на напівавтоматах.

– А «Beretta»?

– Тут щодо конкретної моделі я не впевнена, але в нього був рухомий ствол, як і в них.

– Як ви знаєте, з тіла вашого чоловіка дістали три кулі. Тридцять восьмий калібр, підходять до «Smith amp;Wesson», – детектив потер обличчя, начебто глибоко замислився. – У вас є зброя, так, Майє?

– Є.

– Серед неї раптом нема «Smith amp;Wesson 686»?

– Ви знаєте відповідь, – сказала Майя.

– Звідки мені знати?

– Закон Нью-Джерсі вимагає від мене реєстрації всієї придбаної в штаті зброї. Тож вам усе це відомо. Хіба що ви зовсім некомпетентний, детективе Кірс, а це ж, безперечно, не так – ви одразу ж перевірили мене в реєстрі зброї. Тож облишмо ігри й перейдімо до справи.

– Яка відстань від місця, де впав ваш чоловік, до фонтану Бетесда?

Зміна теми заскочила її.

– Я певна, ви все там виміряли.

– Так, виміряли. Відстань приблизно триста ярдів[6] з усіма поворотами та вигинами. Я її пробіг. Я не в такій хорошій формі, як ви, але в мене це зайняло близько хвилини.

– Гаразд.

– Що ж, ось у чому справа. Кілька свідків сказали, що чули постріл і що ви з’явилися принаймні за хвилину чи дві після нього. Як ви це поясните?

– А чому я мушу це пояснювати?

– Справедливе питання.

Майя й оком не зморгнула.

– Ви вважаєте, що я застрелила свого чоловіка, детективе?

– А це так?

– Ні. І знаєте, як я можу це довести?

– Як?

– Ходімо зі мною на стрільбище.

– Для чого?

– Як ви й сказали, я вправна стрільчиня.

– Нам так повідомили.

– От і побачите.

– Що побачу?

Майя нахилилася вперед і подивилася йому в очі.

– Мені не потрібні три постріли, щоб убити людину з такої відстані, навіть із пов’язкою на очах.

Кірс у відповідь щиро посміхнувся.

– Ваша правда. Вибачте, що порушив цю тему, бо – ні, я не вважаю, що ви застрелили свого чоловіка. Насправді я практично можу довести, що ви цього не робили.

– Що ви маєте на увазі?

Кірс устав.

– Ви тримаєте зброю тут?

– Так.

– Покажете мені?

Спершу вона повела його до сейфа в підвалі.

– Гадаю, ви велика прихильниця другої поправки,[7] – сказав Кірс.

– Я не лізу в політику.

– Але зброю любите, – він подивився на сейф. – Не бачу кодового колеса. Він відкривається ключем?

– Ні. Доступ лише через відбиток великого пальця.

– А, зрозуміло. Тобто відчинити його можете тільки ви.

Майя ковтнула.

– Тепер – так.

– О, – сказав Кірс, усвідомивши помилку. – Ваш чоловік?

Вона кивнула.

– Ще в когось, окрім вас двох, є доступ?

– Ні в кого.

Майя приклала великий палець до отвору. Двері клацнули й відчинилися. Вона відійшла вбік.

Кірс подивився всередину й неголосно свиснув.

– Навіщо вам усе це треба?

– Мені не «треба» жоден із них. Мені подобається стріляти. Це моє хобі. Більшість цього не любить і не розуміє. Мене це влаштовує.

– То де ваш «Smith amp;Wesson 686»?

Вона вказала на сейф.

– Тут.

Його очі звузились.

– Я можу взяти його з собою?

– «Smith amp;Wesson»?

– Так, якщо це не проблема.

– Мені здалося, ви не вважаєте, що це я зробила.

– Так і не вважаю. Але ми можемо зняти підозру не лише з вас, а й з вашої зброї, що скажете?

Майя дістала «Smith amp;Wesson». Як і більшість хороших стрільців, коли йшлося про чищення та зарядження зброї, вона до певної міри страждала неврозом нав’язливих станів – постійно перевіряла, щоб переконатися, що вона не заряджена. Так і було.

– Я напишу вам на нього розписку, – сказав він.

– Я, звісно, могла б попросити показати судовий ордер.

– А я, імовірно, зміг би його дістати, – сказав він.

Справедливо. Майя дала йому револьвер.

– Детективе?

– Так?

– Ви чогось не договорюєте.

Кірс усміхнувся.

– Я буду на зв’язку.