Читать книгу Твоя перша остання брехня - Гарлан Кобен - Страница 5

Тиждень по тому червоний «Buick Verano» повернувся.

Майя йшла додому після затяжного дня навчальних польотів. Вона втомилась і зголодніла, і все, чого їй хотілось, – прийти додому й відпустити Ізабеллу. Але кляте червоне авто нагадало про себе.

Як їй краще повестись?

Щойно вона почала перебирати можливі варіанти, «Buick» знову звернув. Ще один збіг, чи водій зрозумів, що вона просто їхала додому? Майя готова була схилитися до другого варіанта.

Коли вона під’їхала, біля дому чекав зі своїм пікапом брат Ізабелли, Гектор. Він зазвичай підвозив няньку додому, коли закінчував працювати в саду.

– Вітаю, місіс Буркетт.

– Привіт, Гекторе.

– Я щойно закінчив із клумбами, – він застібнув до самої шиї свою толстовку з капюшоном – незвичний вибір для такої погоди. – Вам подобається?

– Чудово виглядає. Можна попросити тебе про одну послугу?

– Звісно.

– Будинку моєї сестри не завадить вправна рука. Якщо я тобі заплачу, зможеш підстригти там траву й трохи прибрати?

Схоже, ця ідея збентежила Гектора. Їхня родина працювала виключно на Буркеттів. Вони платили їм зарплатню.

– Я спочатку запитаю Джудіт, – сказала Майя.

– Тоді, звісно, я залюбки.

Майя прямувала до будинку, коли дзеленькнув її телефон. Прийшло повідомлення від Алекси.

Футбол у п’ятницю. Ти прийдеш?

Майя вигадувала різні причини, щоб не заходити до них після інциденту з тренером Філом минулого тижня. Попри її знання, що він був винним, слова Едді переслідували Майю. Вона знала, що він виглядав нелогічно з цією абракадаброю про «смерть переслідує тебе». Та, можливо, батько і мав право бути нелогічним, коли йшлося про його власних дітей, принаймні деякий час.

Багато років тому, коли народився Деніел, Клер та Едді зробили Майю спочатку опікуном Деніела, а потім і обох дітей на той малоймовірний випадок, якщо з обома батьками щось станеться. Але навіть тоді, коли Клер і гадки не мала, наскільки погано все складеться, вона відвела Майю вбік і сказала:

– Якщо біда трапиться тільки зі мною, Едді не впорається.

– Чому ти так говориш?

– Він хороша людина. Але слабкий. Не кидай його, що б там не було.

Вона не мусила додавати «пообіцяй» чи щось подібне. Клер знала. Майя знала. Майя серйозно сприйняла відповідальність і побоювання сестри, і в той час, коли вона могла якийсь період підкорятися забаганкам Едді, навіть він розумів, що це не назавжди.

Майя відповіла на смс: Чорт, не можу. На роботі завал. Побачимося згодом? ХО[9]

Дорогою до задніх дверей їй пригадався той день у таборі Арифджан у Кувейті. Коли подзвонив телефон, на базі був полудень, удома ж – п’ята ранку.

– Це я, – хрипко промовив Джо. – У мене погані новини.

У ту коротку мить затишшя перед знищенням її світу їй подумалось: дивно бути, так би мовити, з іншого боку. Зазвичай такі страшні дзвінки йшли в іншому напрямку, виходили з Близького Сходу й мандрували на захід, до Сполучених Штатів. Звісно ж, вона ніколи не телефонувала сама, існував протокол. Спеціальний «офіцер з похоронок» – так, була така посада – повідомляв родині особисто. Непроста робота. Ніхто не йшов на неї добровільно – лише, як то кажуть, «добровільно-примусово». Офіцер з похоронок надягав свою форму, сідав у авто зі священиком, стукав у ваші двері та напам’ять зачитував повідомлення про смерть.

– Що сталось? – запитала вона тоді Джо.

Тиша. Найгірша тиша в її житті.

– Джо?

– Клер, – сказав він, і Майя відчула, як щось усередині розлітається на друзки.

Вона ввійшла через чорний хід.

Лілі сиділа на канапі й малювала зеленим олівцем. Дівчинка навіть не підвела очей, коли увійшла її мати, але це було нормально. Лілі була навдивовижу зосередженою дитиною. Зараз уся її увага приділялася малюванню. Ізабелла повільно підвелась, наче боялася розбудити дівчинку, і перетнула кімнату.

– Дякую, що лишилася допізна, – сказала Майя.

– Мені не важко.

Лілі подивилася на них і всміхнулася. Вони обидві відповіли їй посмішками.

– Як вона сьогодні?

– Просто сонечко, – Ізабелла подивилась на Лілі з якимось відчаєм. – Вона навіть не уявляє собі яке.

Ізабелла так говорила, чи приблизно так, щодня.

– Побачимось уранці, – сказала Майя.

– Так, місіс Буркетт.

Присівши поряд із дочкою, Майя почула, як від’їхало авто Гектора. Вона дивилася на фото, що змінювалися на цифровій фоторамці / прихованій камері, усвідомлюючи, що все, що вона робить, записується. Вона чи не щодня перевіряла записи, щоб переконатися, що Ізабелла не… А що саме «не»? Як би там не було, зазвичай відео не містили прецедентів. Майя ніколи не дивилась, як сама бавиться з дитиною. Дивно себе відчувала. Зрештою, тримати приховану камеру в кімнаті теж дивно, наче від цього мала змінитися поведінка. Чи камера до певної міри не диктувала, як Майї обходитися з Лілі? Так, цілком можливо.

– Що ти малюєш? – спитала Майя.

– А ти не бачиш?

Найбільше це нагадувало хвилясті лінії.

– Ні.

Лілі ображено подивилася на неї. Майя знизала плечима.

– То, може, скажеш?

– Там дві корови та гусінь.

– Корова зелена?

– Це гусінь.

На щастя, Майї зателефонували. Вона глянула на екран – Шейн.

– Як тримаєшся? – запитав він.

– Добре.

Тиша. Минуло три секунди, і чоловік знову заговорив.

– Мене пре ця незручна тиша, – сказав він. – А тебе?

– Дуже круто. То що сталося?

Вони надто близькі для всіх цих «як тримаєшся». Такі речі просто не вклинювалися до їхніх стосунків.

– Нам треба поговорити, – промовив Шейн.

– То говори.

– Я заїду до тебе. Їсти хочеш?

– Не дуже.

– Можу захопити величеньку піцу з куркою в «Найкраще з усього».

– То поквапся, чорт забирай.

Майя повісила слухавку. В їдальні в таборі Арифджан чи не за щораз можна було взяти собі піцу, однак соус смакував, як закислий кетчуп, а тісто мало консистенцію зубної пасти. Відколи вона повернулася додому, то їла піцу лише з тонкою скоринкою, яку ніде не готували краще, ніж у «Найкраще з усього».

Коли Шейн приїхав, вони втрьох сіли на кухні й жадібно з’їли піцу. Лілі любила Шейна. Діти взагалі любили Шейна. Це з дорослими в нього не складалося. Було в ньому щось бентежне, стоїцизм, відразливий для більшості людей з їхньою потребою штучних посмішок та прикидання. Шейн терпіти не міг дрібні балачки чи надмір брехні сучасного суспільства.

Коли вони доїли піцу, Лілі наполягла, щоб Шейн укладав її спати, а не Майя.

Шейн надувся.

– Читати тобі – це так нудно.

Лілі вибухнула сміхом, ухопила його за руку й потягла до сходів.

– Ні, благаю! – заридав Шейн, падаючи на землю.

Лілі засміялася ще гучніше й потягла Шейна далі. Він постійно протестував. Лілі знадобилося десять хвилин, щоб дотягти його до сходів.

Нагорі, у спальні, Шейн прочитав їй казку й Лілі відключилася так хутко, що Майя запитала себе, чи не підсипав він часом їй «Ембієну».[10]

– Це було швидко, – промовила, коли Шейн спустився до неї.

– Такий був план.

– Який саме?

– Щоб вона затягнула мене нагору – це її втомило.

– Кмітливо.

– Ще б пак!

Вони взяли з холодильника по холодному пиву й вийшли на задній двір. Настала ніч. Повітря стало вологим й обважніло, але, пройшовши пекло пустелі, маючи на спині сорок фунтів[11] обладнання, до спеки повністю байдужієш.

– Гарна ніч, – сказав Шейн.

Вони сіли біля басейну, почали пити. Між ними ніби прірва якась пролягла, і Майї це не подобалось.

– Припини, – сказала вона.

– Що припинити?

– Ти поводишся зі мною, наче…

– Наче?

– Наче з удовою. Годі вже.

Шейн кивнув.

– Гаразд, винен, визнаю.

– То про що ти хотів поговорити? – спитала вона.

Він ковтнув пива.

– Може, це й нічого.

– Але?

– Є чутки з розвідки, – Шейн і досі служив, очолював місцевий відділ військової поліції. – Здається, Корі Рудзинські повернувся до Сполучених Штатів.

Він чекав на її реакцію. Майя повільно зробила великий ковток пива й промовчала.

– Ми думаємо, що він перетнув канадський кордон два тижні тому.

– На нього є ордер?

– З юридичної точки зору – ні.

Корі Рудзинські був засновником «Дзвону Корі», веб-сайту, де шукачі правди могли безпечно публікувати конфіденційну інформацію. Головна ідея полягала у викритті незаконної діяльності уряду та великого бізнесу. Пам’ятаєте історію про південноамериканського урядовця, який брав відкати в нафтових компаній? Інформація з «Дзвону Корі». Справу про корупцію в поліції з расистськими імейлами? «Дзвін Корі». Насильство над ув’язненими в Айдахо, прихована ядерна аварія в Азії, спецслужби наймають дівчат із ескорту? «Дзвін Корі».

І, звісно, загибель цивільних через надмірний ентузіазм жінки за штурвалом армійського гелікоптера?

Так, ви зрозуміли.

Усі ці «сенсації» розкрилися завдяки анонімним шукачам правди Корі.

– Майє?

– Він мені більше не зашкодить.

Шейн схилив голову.

– Що?

– Нічого.

– Він мені не зашкодить, – сказала Майя. – Він уже оприлюднив ту плівку.

– Не повністю.

Вона сьорбнула пиво.

– Мені байдуже, Шейне.

Він відкинувся на спинку.

– Гаразд, – а далі: – Як ти думаєш, чому він цього не зробив?

– Чого саме?

– Не опублікував запис.

Це питання лякало її більше, ніж Шейн узагалі міг припустити.

– Він шукає правди, – промовив Шейн. – То чому не зробив її публічною?

– Не знаю.

Шейн мав нашорошений вигляд. Майя добре його знала.

– Можу припустити, що в тебе є теорія? – сказала вона.

– Так, є.

– То давай послухаємо.

– Корі зберігав запис до слушного моменту, – сказав Шейн.

Майя спохмурніла.

– Спочатку він отримав неабиякий розголос після першої публікації. Потім, коли йому потрібна буде нова слава, він випустить решту.

Вона похитала головою.

– Він акула, – сказав Шейн. – Акулу постійно треба годувати.

– Тобто?

– Щоб його операція вдалася, Корі Рудзинські повинен не лише розгромити тих, у чию продажність він вірить, але й зробити це так, щоб досягти максимального розголосу.

– Шейне?

– Так.

– Мені й справді начхати. Я вже не військова. Я навіть (зітхання) тепер удова. Нехай робить якнайгірше.

Їй було цікаво, чи купиться Шейн на цю браваду. Та, зрештою, він не знав усієї правди, так?

– От і прекрасно, – Шейн допив своє пиво. – То ти розповіси мені, що тут насправді відбувається?

– Ти про що?

– Я провів для тебе цей тест, не задаючи запитань.

Вона кивнула.

– Дякую.

– Я тут не заради подяк, ти ж знаєш.

Вона знала.

– Це означало порушити клятву. Це, якщо вже казати зовсім відверто, протизаконно. Ти ж у курсі, так?

– Облиш, Шейне.

– Ти знала, що Джо загрожувала небезпека?

– Шейне…

– Чи справжньою мішенню була ти сама?

Майя на мить заплющила очі. Навколо неї вирували звуки.

– Майє?

Вона розплющила очі й повільно повернулася до нього.

– Ти мені довіряєш?

– Не ображай мене. Ти врятувала мені життя. Ти найкращий, найхоробріший солдат, якого я знаю.

Майя похитала головою.

– Найкращі й найхоробріші повертаються додому в трунах.

– Ні, Майє, неправда. Вони заплатили найвищу ціну, це так. Їм переважно найбільше не пощастило. Ми обоє це знаємо. Вони просто опинились у поганому місці в поганий час.

І це було саме так. Не те, щоб компетентніші вояки мали більше шансів на виживання. Справа була швидше у випадку. Війна ніколи не обирає собі жертв за їхніми чеснотами.

Голос Шейна в темряві звучав м’яко.

– Ти самотужки спробуєш розібратися з усім, так?

Майя не відповіла.

– Ти сама знайдеш убивць Джо.

Це було не питання. Тиша на мить зависла між ними, як волога в повітрі.

– Я тут, якщо тобі потрібна допомога. Ти ж знаєш, так?

– Знаю, – і потім додала: – Ти довіряєш мені, Шейне?

– Своє життя довірю.

– Тоді облиш це.

Шейн допив пиво й пішов до дверей.

– Мені потрібна ще одна річ, – сказала Майя.

Вона передала йому папірець.

– Що це?

– Номерний знак на червоному «Buick Verano». Я маю знати, кому належить це авто.

Шейн скривився.

– Я не ображатиму жодного з нас запитанням, навіщо це тобі, – сказав він. – Але це буде остання послуга.

Він по-батьківськи поцілував її у маківку й пішов.

Майя подивилась на свою сплячу дочку. Тоді попленталася коридором до спортивного залу, обладнаного надсучасними тренажерами, збудованого Джо ще тоді, коли вони сюди перебралися. Спершу попрацювала з легкою вагою – упор присівши, з лавки, згинання, а тоді встала на бігову доріжку. Цей будинок завжди видавався їй надто великим, надто модним. Її родина аж ніяк не була бідною, однак таке багатство їй не пасувало. Майя не відчувала тут затишку, ніколи, але так жили Буркетти. Ніхто насправді не покидав території родини – їхнє об’єднання тільки розширювалося.

Вона добряче потренувалася – від спорту їй завжди кращало. Коли закінчила, повісила рушник на шию й ухопила холодний «Bud».[12] Притиснула пляшку до чола. Холодно й приємно.

Майя посунула мишку, розбудила комп’ютер і поринула в Інтернет. Набрала адресу сайту «Дзвону Корі» й почекала, доки він завантажиться. Інші подібні сайти, типу «Wiki Leaks», мали серйозний дизайн – шаблонний, монохромний, інформативний. Корі просунувся значно далі в справі візуальної стимуляції. Гасло, написане різними шрифтами вгорі сайту, було простим і крикливим: «Ми Даємо Вам Дзвін, Але Бити У Нього Вам».

Це був цілий феєрверк кольорів. З іконками відео. Поки сайти-конкуренти применшували будь-які гіперболи, Корі вдавався до найгучніших та найдешевших слів-наживок: «Краща Десятка Способів, Якими Уряд Вас Контролює – Номер Сім Просто Зведе Вас Із Розуму!», «Волл-Стрит Ганяється За Вашою Капустою… І Ви Не Повірите, Що Стається Потім», «Думаєте, Копи Тут Для Того, Щоб Вас Захищати? Подумайте Ще Раз», «Ми Вбиваємо Цивільних. Чому Чотиризіркові Генерали Нас Ненавидять», «Двадцять Ознак Того, Що Ваш Банк Вас Грабує», «Найзаможніші Люди Світу Не Платять Податки – Як Вам Теж Їх Не Платити», «На Якого Диктатора Ви Схожі? Пройдіть Тест».

Майя зайшла до архіву й знайшла старе відео. Вона не мала певності, чому вирішила дістати його саме з сайту Корі – на YouTube висіли десятки варіантів. Запросто можна було піти туди, але взяти його саме з першоджерела чомусь здавалося правильним.

Хтось злив Корі Рудзинські те, що починалось як рятувальна місія. Чотирьох солдатів, трьох із яких Майя знала й любила, убили із засідки в Аль-Каїмі, неподалік від кордону Іраку та Сирії. Двоє були ще живі, однак затиснуті ворожим вогнем. Чорний позашляховик рухався до них. Майя та Шейн мчали на повній швидкості в легкому воєнному гелікоптері «Boeing MH-6 Little Bird» і почули нажахані крики про допомогу від тих двох, які вижили. Вони мали такі юні, такі до біса юні голоси, і Майя знала, що четверо мертвих звучали б так само.

Коли ціль уже потрапила в поле зору, вони чекали підтвердження, але ж тоді, коли всі вважали військове знаряддя непогрішимим, радіосигнал від Об’єднаного Командування спеціальними операціями в Аль Асаді постійно переривався. А от сигнал від двох вояків, які благали про допомогу, – ні. Майя з Шейном чекали. Обоє лаялись по радіо, вимагаючи відповіді від командування, аж тоді почули крик солдатів.

Саме тоді МН-6 Майї зняв чорний позашляховик ракетою «AGM-114 Hellfire Missile». Автівка злетіла в повітря. Піхота рушила вперед і врятувала вояків. Обоє були поранені, але ж обоє вижили.

Тоді все здавалося правильним.

Задзвонив мобільний Майї. Вона мерщій закрила браузер, наче хтось спіймав її за порнографією. На екрані висвічувалося «ФЕРНВУД». Родинний маєток Буркеттів.

– Алло?

– Майє, це Джудіт.

Мати Джо. Її син помер більше тижня тому, однак в її голосі і досі звучала важкість, наче кожне слово – це болісне і важке завдання.

– О, привіт, Джудіт.

– Хотіла дізнатись, як там ви з Лілі.

– Спасибі за турботу. Так добре, наскільки це можливо.

– Рада це чути, – сказала Джудіт. – Ще я хочу нагадати, що завтра Гізер Гавел читатиме заповіт Джо у Фернвудській Бібліотеці рівно о дев’ятій ранку.

Багатії навіть свої кімнати називали.

– Дякую, я прийду.

– Може, відправити за тобою машину?

– Ні, впораюсь.

– Чому б тобі не привезти Лілі? Ми будемо раді з нею побачитися.

– Подивимось, як піде, гаразд?

– Звісно. Я… Я справді за нею скучила. Вона така схожа на… Що ж, завтра побачимося.

Джудіт зуміла втримати сльози, аж поки не поклала слухавку.

Майя трохи посиділа біля телефона. Може, і варто взяти завтра Лілі з собою. Ізабеллу теж. Це нагадало їй, що вартувало би переглянути записи з прихованої камери. Майя їх уже два дні не дивилася, але, знову ж таки, що з того? Вона втомилась, а це могло зачекати до ранку.

Вона прийняла душ. У спальні стояло велике крісло – крісло Джо, жінка влаштувалася в ньому й розгорнула книжку. То була нова біографія братів Райт. Спробувала зосередитися на ній, але не вийшло.

Корі Рудзинські повернувся до Штатів. Чи це збіг?

«Ти самотужки спробуєш розібратися з усім, так?»

Майя відчула наближення тривоги. Згорнула книжку й швидко ковзнула до ліжка. Вимкнула світло й чекала.

Спочатку піт, потім видіння, але завжди найбільше турбували звуки. Звуки. Невтомний галас, постійна какофонія гелікоптерних моторів, статика на радіо, постріли – і, звісно ж, людські звуки, сміх, жарти, паніка, крики.

Майя натягнула подушку на вуха, але стало ще гірше. Ці звуки не просто оточували її. Не просто відлунювали та реверберували. Вони розривали їй голову. Продиралися крізь тканини мозку, руйнували сни, думки та бажання, наче гаряча шрапнель.

Вона стримала крик. Ніч буде погана. Їй знадобиться допомога.

Майя відчинила шухляду нічного столика, дістала пляшечку й проковтнула дві пігулки «Клонопіну».

Ліки не змусили звуки зникнути, та за деякий час приглушили, нарешті галас настільки стих, що вона змогла заснути.