Читать книгу Твоя перша остання брехня - Гарлан Кобен - Страница 8

У дитсадку «Зростання» чергувала та сама усміхнена юнка.

– О, я вас пам’ятаю, – сказала вона й нахилилася до Лілі. – І тебе теж пам’ятаю. Привіт, Лілі!

Лілі промовчала. Жінки лишили її з кубиками й пішли до кабінету.

– Я готова записати її до вас, – сказала Майя.

– Чудово! Коли хочете почати?

– Негайно.

– Ем, це трохи незвично. Зазвичай нам потрібно два тижні на обробку заяви.

– Від нас несподівано пішла нянька.

– Прикро це чути, але…

– Міс… вибачте, забула ваше ім’я.

– Кітті Шам.

– Так, міс Кітті. Перепрошую, ви бачите отам зелене авто?

Кітті визирнула з вікна. Її очі звузилися.

– Вам хтось докучає? Викликати поліцію?

– Ні. Розумієте, це поліцейське авто під прикриттям. Мого чоловіка нещодавно вбили.

– Я читала, – сказала Кітті. – Мої співчуття.

– Дякую. Справа в тому, що офіцер нині мусить доправити мене до відділку. Я не знаю для чого. Він просто заїхав за мною. Тож я маю вибір. Я можу взяти Лілі з собою, поки мене розпитуватимуть про вбивство її батька…

– Місіс Буркетт?

– Майя.

– Майє, – Кітті досі не зводила очей з авто Кірса. – Ви знаєте, як завантажити наш додаток на телефон?

– Знаю.

Кітті кивнула.

– Для вашої дитини буде краще обійтися без емоційних прощань.

– Дякую.

Коли вони дісталися відділку району Центрального Парку, Майя поцікавилася:

– То тепер ви можете сказати, що ми тут робимо?

Кірс майже всю дорогу мовчав. Майю це влаштовувало. Їй потрібен час усе обдумати: камера, відео, Ізабелла, сорочка кольору «лісовий зелений»…

– Необхідно, щоб ви пройшли дві процедури пізнавання.

– Кого саме?

– Не хочу, щоб ви поставилися до цього упереджено.

– Це не можуть бути стрілки. Я ж казала. Вони були в лижних масках.

– Чорних, так ви казали. З прорізями лише для очей та рота?

– Так.

– Добре. Ходімо зі мною.

– Я не розумію.

– Ви побачите.

Поки вони йшли, Майя проглянула мобільний додаток дитсадка «Зростання». Він дозволяв оплачувати рахунки, реєструватися на певний час, переглядати список занять дитини, біографічні довідки всіх вихователів. Але найкращою в додатку і, власне, головною причиною зацікавлення Майєю «Зростанням» була особлива функція, яку жінка зараз вибрала. Три варіанти: червона кімната, зелена кімната й жовта кімната. Вікова група Лілі була в жовтій кімнаті. Майя натиснула жовту іконку.

Кірс прочинив двері.

– Майє?

– Хвилинку.

Екран телефону ожив, відкриваючи пряму трансляцію з жовтої кімнати. Можна було б подумати, що на сьогодні для Майї достатньо відеоспостережень. Однак – ні. Вона перевернула телефон набік і збільшила картинку. Лілі там. У безпеці. Вихователька (згодом Майя зможе подивитись її сторінку та почитати довідку) складала кубики з нею та хлопчиком приблизно того ж віку.

Майя відчула полегшення. Майже всміхнулася. Слід було наполягти, щоб віддати Лілі в подібне місце ще кілька місяців тому. Якщо маєш няньку, то залежиш від однієї людини – без нагляду, з нечастими перевірками та правками. Тут же свідки, камери безпеки та соціалізація. Це ж безпечніше, так?

– Майє?

Знову Кірс. Вона закрила додаток і поклала телефон до кишені. Вони разом зайшли всередину. У кімнаті було ще двоє людей – жінка, окружний прокурор, приписана до справи, та адвокат захисту, чоловік. Майя намагалася зосередитись, однак у голові досі панував безлад через приховану камеру та Ізабеллу. Перцевий спрей дотепер відчувався в легенях та носових перегородках. Вона хлюпала носом, наче кокаїновий наркоман.

– Я ще раз хочу висунути свої офіційні претензії, – сказав адвокат. Він мав довге, до середини спини, волосся, зібране у хвіст. – Свідок визнала, що не бачила їхніх облич.

– Це занотовано, – сказав Кірс. – І ми погоджуємося.

Хвостатий розвів руки.

– То який у цьому сенс?

Майю це теж цікавило.

Кірс потягнув за шнур, завіса поповзла догори. Він нахилився до мікрофона й сказав:

– Запускайте першу групу.

До кімнати увійшло шестеро. Усі – у лижних масках.

– Це ж просто сміхотворно, – сказав хвостатий.

Майя цього не очікувала.

– Місіс Буркетт, – дуже чітко промовив Кірс, наче його слова записувалися. Вона припустила таку можливість. – Ви впізнаєте когось у цій кімнаті?

Він дивився на неї й чекав.

– Номер чотири, – сказала Майя.

– Маячня якась, – сказав хвостатий.

– Як ви впізнали четвертий номер?

– «Упізнала» – надто голосне слово, – відповіла Майя. – Але він такої ж статури та зросту, як той, хто застрелив мого чоловіка. І на ньому той самий одяг.

– Тут кілька чоловіків убрані однаково, – сказав хвостатий. – Як можна говорити категорично?

– Я ж сказала – у них не та будова чи зріст.

– Ви впевнені?

– Так. Номер два підходить найбільше, але на ньому сині кеди. На тому, хто застрелив мого чоловіка, були червоні.

– Давайте прояснимо, – вів далі хвостатий. – Ви не можете з упевненістю казати, що четвертий номер застрелив вашого чоловіка. Ви можете сказати, що, на вашу думку, він приблизно того ж зросту та будови й убраний у подібний одяг…

– Не подібний, – перебила його Майя. – У той самий одяг.

Хвостатий схилив голову.

– Серйозно?

– Так.

– Ви не можете цього знати, місіс Буркетт. Думаю, у світі більше однієї пари червоних конверсів, чи не так? І якби я виставив там чотири пари червоних кедів, ви змогли б сказати, які саме носив нападник тієї ночі?

– Ні.

– Дякую.

– Але це не «подібний» одяг. Він же не вдягнув білі кеди замість червоних. На четвертому номері точнісінько таке саме вбрання, що й на стрілку.

– Що підводить мене до іншого питання, – сказав хвостатий. – Ви не знаєте напевно, чи це стрілець, так? Чоловік у лижній масці може бути вбраний у той самий одяг і мати ті ж розміри, що стрілець. Усе правильно?

Майя кивнула.

– Правильно.

– Дякую.

Хвостатий замовк. Кірс схилився до мікрофона.

– Ви можете йти. Запускайте другу групу.

Увійшли ще шестеро чоловіків у лижних масках. Майя вивчала їх.

– Тут, найімовірніше, номер п’ять.

– Найімовірніше?

– На другому номері таке ж убрання, і вони приблизно одного зросту та будови. Я б сказала, що це п’ятий, але вони настільки подібні, що присягнутись я не можу.

– Дякую, – сказав Кірс. Знову нахилився до мікрофона. – Це все, дякую.

Майя вийшла з кімнати слідом за Кірсом.

– Що відбувається?

– Ми взяли двох підозрюваних.

– Як ви їх знайшли?

– За вашим описом.

– Можете показати?

Кірс вагався недовго.

– Гаразд, ходімо.

Він підвів її до столу, на якому стояв величезний монітор, може, тридцять дюймів, може, більше. Вони сіли. Кірс увів дані.

– Ми продивилися записи з усіх найближчих камер безпеки в ніч убивства, шукаючи двох чоловіків, які відповідали б вашому описові. Уявіть собі, на це знадобилося чимало часу. Отже, на розі Сімдесят четвертої та П’ятої авеню є багатоквартирний будинок. Погляньте.

Камера показувала двох чоловіків згори.

– Це вони?

– Так, – сказала Майя. – Чи хочете, щоби я повторила знову про подібну комплекцію та одяг?

– Ні, ми нічого не записуємо. Як бачите, лижних масок на них немає. Вони не носили б їх на вулиці, це привернуло б зайву увагу.

– І все одно, – сказала Майя, – я не розумію, як можна встановити їх особистості під таким кутом.

– Знаю. Камера, чорт забирай, високо. Це мене дратує. Ви не уявляєте, наскільки часто в нас таке трапляється. Камера закріплена надзвичайно високо, а порушники опускають підборіддя чи вдягають каптури, щоби приховати обличчя. Але байдуже, у нас є оце й знання, що вони там були, отже, шукаємо далі.

– Ви знову їх засікли?

Кірс кивнув і знову набирав дані.

– Так. За півгодини біля аптеки «Duane Reade».

Він розгорнув відео. Кольорове, знімали зі сторони касира. Тепер можна розгледіти обличчя обох. Один із них був чорношкірим, інший – світліший, можливо, латиноамериканець. Заплатили готівкою.

– Холодно, – сказав Кірс.

– Що?

– Погляньте на час. Минуло п’ятнадцять хвилин, відколи застрелили вашого чоловіка. І ось вони, за півмилі[17] звідти, купують собі «Red Bulls» та «Doritos».

Майя мовчки дивилася.

– От я і кажу – холодно.

Вона розвернулася до нього.

– Або я помилилася.

– Навряд чи, – Кірс зупинив відео, заморозивши двох чоловіків. Так, чоловіків. Вони молоді, це безсумнівно, однак Майя служила з надто багатьма чоловіками того ж віку, аби їх звати хлопцями. – Погляньте на це.

Він натиснув на стрілку на клавіатурі. Камера наповзла вперед, збільшуючи зображення. Кірс зосередився на латиноамериканцеві.

– Це другий нападник, так? Не той, що стріляв?

– Так.

– Нічого не помічаєте?

– Наче ні.

Він знову збільшив картинку, тепер камера чітко зосередилася на поясі одного з чоловіків.

– Подивіться ще раз.

Майя кивнула.

– Він не порожній.

– Саме так. У нього є зброя. Якщо достатньо наблизити картинку, видно руків’я.

– Не надто обачно, – сказала вона.

– Ні. От цікаво, як би ваші товариші, прихильники вільного носіння зброї, відреагували на цих двох, які отак ходять вулицями.

– Сумніваюся, що ця зброя придбана законно, – сказала Майя.

– Незаконно.

– Ви знайшли пістолет?

– Ви знаєте його, – Кірс зітхнув і підвівся. – Познайомтеся – Еміліо Родріґо. Вражаючий список приводів, як для такого юнака. У них обох. Містер Родріґо, коли ми його заарештували, мав при собі «Beretta М9». Нелегальну. Він за це відсидить.

Кірс замовк.

Майя промовила:

– Я чую тут «але».

– Ми отримали ордер, обшукали помешкання обох. Саме там і знайшли одяг, який ви описали й упізнали сьогодні.

– Це годиться для суду?

– Сумнівно. Як сказав наш приятель із хвостом, червоних конверсів багато. У них багато власників. До того ж не було жодного сліду лижних масок, це дивно. Тобто вони зберегли одяг. Нащо тоді викидати маски?

– Не знаю.

– Мабуть, вони викинули їх на смітник. Ви розумієте. Одразу ж. Вони стріляють, утікають, зривають маски, викидають їх десь там.

– У цьому є сенс.

– Так, щоправда ми обшукали всі найближчі смітники. Але вони могли викинути деінде, може, у каналізацію чи ще кудись…

Кірс вагався.

– Що?

– Справа в тому, що ми, як я вже говорив, знайшли «Beretta». Але знаряддя вбивства нема. Тридцять восьмого.

Майя відкинулася на спинку стільця.

– Я б здивувалась, якби вони його зберегли, а ви ні?

– Гадаю, так. Хіба що…

– Хіба – що?

– Такі хлопаки не завжди викидають зброю. Вони б мали, а проте. Вона недешева, тож її можна використати знову. Чи продати товаришу. Що завгодно.

– Але тут справа серйозна, правильно? Багато розголосу, уваги ЗМІ…

– Справді.

Майя спостерігала за ним.

– Але ви на це не купились, так? У вас інша теорія.

– Так, – Кірс відвів погляд. – Але вона безглузда.

– Чому?

Він почухав руку. Певно, нервовий тик.

– Кулі тридцять восьмого калібру з тіла вашого чоловіка. Ми провели балістичну експертизу. Ви знаєте – перевіряли, чи не сходяться кулі з іншими випадками в нашій базі.

Майя глянула на нього. Кірс досі чухався.

– З виразу вашого обличчя зрозуміло, – сказала вона, – дещо зійшлось.

– Саме так.

– Ці хлопці. Вони раніше вбивали.

– Не думаю.

– Але ж ви сказали…

– Пістолет той самий. Люди – не обов’язково. Насправді Фред Кейтен, той, якого ви впізнали як стрільця, має непохитне алібі на перше вбивство. Він відбував покарання. Ніяк не міг цього зробити.

– Коли?

– Що – коли?

– Коли сталося перше вбивство?

– Чотири місяці тому.

У кімнаті стало холодно. Кірс і не мусив цього казати. Він знав. Вона знала.

Детектив не міг зустрітися з її поглядом. Він подивився вбік, кивнув і витиснув із себе:

– З того пістолета, з якого вбили вашого чоловіка, застрелили й вашу сестру.