Читать книгу Твоя перша остання брехня - Гарлан Кобен - Страница 6

Перша думка Майї, коли вона прокинулася: подивитися відео з прихованої камери.

Майя завжди прокидалася чітко о 4:58 ранку. Хтось казав, що в неї всередині внутрішній будильник, але якщо це й він, то налаштувати його можна було тільки на 4:58, а вимкнути – взагалі неможливо, навіть у ті ночі, коли вона пізно лягала й страшенно хотіла поспати бодай ще кілька хвилин. І коли намагалася «поставити» внутрішній будильник раніше чи пізніше, він усе одно перемикався на параметри за замовчуванням: 4:58 ранку.

Це почалося під час муштри. Її інструктор зі стройової підготовки будив усіх о п’ятій рівно, і поки інші новобранці стогнали й мучилися, Майя вже дві хвилини не спала й була готова до неминучого й найчастіше неприємного візиту сержанта.

Відколи Майя заснула (тобто відключилась) минулої ночі, вона спала добре. Доволі дивно, що ті демони, якими жінка була одержима, рідко приходили до неї уві сні – жодних кошмарів, перекручених простирадл, пробуджень в холодному поту. Майя ніколи не пам’ятала снів. Це могло означати, що вона спала спокійно, або ж її підсвідомість милосердно дозволяла їй їх забути, що б не відбувалось у тих снах.

Вона взяла резинку з нічного столика й зав’язала волосся у хвіст. Джо любив цю зачіску. «Люблю риси твого обличчя, – казав він. – Хочу бачити його якомога більше». Він любив гратися з цим хвостом і навіть в окремих випадках ніжно тягнути за нього, але це була зовсім інша справа.

Її обличчя спалахнуло від цих спогадів.

Вона перевірила повідомлення на телефоні – нічого важливого. Звісила ноги з ліжка, встала, пішла коридором. Лілі досі спала. І не дивно, якщо говорити про генетичний внутрішній будильник, Лілі подібна на батька: спи, доки не буде вкрай необхідно вставати.

Надворі ще темно. На кухні пахло випічкою – вочевидь, Ізабеллина робота. Майя не готувала, не пекла й не мала жодного стосунку до кулінарії, якщо тільки не мусила. Чимало її друзів приділяли готуванню багато часу, і Майю це дивувало, бо ж протягом поколінь, правду кажучи, фактично впродовж усього існування людства, це вважалося вкрай нудним обов’язком, якого всі намагались уникнути. У підручниках історії нечасто читаєш про монархів, чи лордів, чи тих, хто хоч якось належав до еліти, і водночас любив проводити час на кухні. Їсти? Звісно. Вишукано повечеряти з вином? Авжеж. Але готувати їжу? Це лакейська справа, якою годиться займатись лише слугам.

Майя роздумувала, чи не приготувати собі омлет з беконом, але ідея залити молоком холодні пластівці виявилася привабливішою. Вона сиділа за столом і намагалася не думати про читання заповіту Джо. Ніяких сюрпризів не передбачалося. Майя підписала шлюбну угоду (Джо: «Це родинна традиція – якщо хтось з Буркеттів не підпише таку, його позбавлять спадку»), і одразу ж після народження Лілі Джо вирішив, що у випадку його смерті всі заощадження підуть у трастовий фонд для доньки. Майю це цілком задовольняло.

У шафі пластівців не було. От лайно! Ізабелла скаржилася на те, що в них забагато цукру, але невже вона дійшла до того, щоб їх викинути? Майя попрямувала до холодильника, але зупинилась.

Ізабелла.

Камера.

Вона прокинулася з думкою про неї, і це виглядало дивно. Звісно, вона постійно перевіряла її, та не щодня. Це ніколи не видавалося чимось нагальним. Там ніколи нічого сумнівного не відбувалося. Зазвичай Майя продивлялася запис швидкою перемоткою. Ізабелла на ньому завжди сяяла й виглядала щасливою – від цього ставало трохи ніяково, бо це не був її звичний стан. Так, біля Лілі Ізабелла світлішала обличчям, але переважно це обличчя скидалося на тотемний стовп – за посмішками краще звертатись не до неї.

Однак на записах із прихованої камери вона завжди посміхалася. Постійно була ідеальною нянькою – але ж погодьтесь, нікому так не вдається. Нікому. В усіх бувають погані моменти, правда ж?

Могла Ізабелла знати, що її знімає камера?

Лептоп Майї та читач SD-карток, який їй дала Ейлін, лежали в наплічнику. Вона доволі довго ходила зі своїм армійським рюкзаком – бежевий нейлон, чимало кишень, – але такі ж багато військових фетишистів замовляли онлайн, і це видавалося надто показушним. Джо купив їй кевларовий наплічник для лептопа фірми «Tumi». Майї здавалося, що він забагато коштує, аж поки вона не побачила, скільки фанатів стилю мілітарі в Інтернеті платять за військові рюкзаки.

Вона взяла фоторамку, натиснула збоку кнопку, вийняла картку. Припустимо, Ізабелла все зрозуміла. Почати з того – хіба це так складно? Не зовсім. Якщо ти достатньо уважний, – як Ізабелла, – тобі може стати цікаво, чому роботодавець раптом купує нову рамку. Якщо ти достатньо уважний, – знову ж таки, як Ізабелла, – тобі може стати цікаво, чому ця рамка вперше з’являється на полиці наступного дня після того, як роботодавець поховала свого вбитого чоловіка.

Або, навіть якщо ти достатньо уважний, може і не стати. Хтозна?

Майя вставила картку в прилад і під’єднала його до USB-порту. Чому її це все настільки тривожить? Якщо підозри виправдаються, якщо Ізабелла зрозуміла, що в новій рамці більше, ніж просто колекція родинних фото, тоді, звісно ж, Майя побачить лише найкращу поведінку з її боку. Вона не настільки тупа, щоби зробити щось підозріле. Весь сенс цієї камери в тому, що вона прихована. Якщо няня про неї знає, то це починання стає щонайменш сумнівним.

Вона натиснула кнопку «грати». Відео записувалося з детектором руху, тож почалося з того, що увійшла Ізабелла з кавою – звісно ж, у горнятку із захисною кришкою. У гарячої рідини не повинно бути жодних шансів потрапити на дитячу шкіру. Ізабелла підібрала з підлоги плюшевого жирафа Лілі й повернулася на кухню, а отже, вийшла з кадру.

– Мам…

Камера не записувала звук, тож Майя розвернулась і глянула на дочку, яка стояла на сходах. Тілом розлилося знайоме тепло. Вона могла цинічно ставитися до всього, що становило переважну частину процесу батьківства, але, коли дивишся на свою дитину і решта світу наче віддаляється, все, крім цього личка, перетворюється на декорацію для нього, стає далеким тлом – це почуття Майя цілком розуміла.

– Привіт, кицюню.

Майя десь читала, що словниковий запас дворічної дитини в середньому становить п’ятдесят слів. Це скидалося на правду. І слово ще посідало в списку малюка дуже важливе місце. Майя поквапилася нагору, перехилилася через захисну сітку й узяла Лілі на руки. Дівчинка міцно стискала одну з великих і незнищенних картонних книжечок, а саме: скорочену версію класичної «Одна риба, дві риби, червона риба, синя риба» доктора Зюсса.[13] Останнім часом вона тягала цю книжку з собою всюди, так, як деякі діти тягають іграшкових ведмедиків. Книга замість набитої ватою тварини – це безмірно тішило Майю.

– Хочеш, щоб мама тобі почитала?

Лілі кивнула.

Майя знесла її вниз і посадила за столом на кухні. Відео досі грало. Майя твердо засвоїла одне: малеча любить повторення. Вони ще не надто готові до нового. Лілі мала цілу колекцію картонних книжечок. Майї подобалося, як велась оповідь у книжках Ф. Д. Істмена[14] на зразок «Ти моя мама?» чи «Риба без води», в обох були і страшні моменти, і закручені кінцівки. Лілі їх слухала (краще яка-небудь книжка, ніж ніякої), але вона завжди поверталася до віршиків та малюнків доктора Зюсса, і, справді, хто б міг її в цьому звинуватити?

Майя глянула на монітор, де відтворювалося відео з прихованої камери. На екрані Лілі з Ізабеллою сиділи на дивані. Ізабелла годувала Лілі крекером «Золота рибка», по одній штучці, наче давала смаколики цирковому тюленю. Майя вирішила скористатись ідеєю, взяла трохи крекерів з коробки й насипала на стіл. Лілі почала їсти їх по одній.

– Хочеш чогось іще?

Лілі похитала головою і вказала на книгу.

– Читай.

– Не «читай», а скажи: «Матусю, почитай, будь ласка…»

Майя зупинилась. Годі. Узяла книгу, розгорнула на першій сторінці, почала з однієї риби, двох риб, перегорнула сторінку. Вона саме дійшла до товстої риби в жовтому капелюсі, коли дещо на моніторі привернуло її увагу.

Майя перестала читати.

– Ще, – вимагала Лілі.

Майя схилилася до екрану.

Камера ввімкнулася знову, але щось затуляло зображення. Але ж як? Майя подумала, що це спина Ізабелли. Нянька могла стати просто перед рамкою, саме тому Майя нічого не бачила.

Ні.

Ізабелла не настільки висока. Так, вона могла затулити камеру головою, але спиною? Ніяк. До того ж видно колір. Учора Ізабелла була в червоній блузі, а ця сорочка – зелена.

Колір лісової зелені.

– Мамо?

– Хвилинку, люба.

Хто б це не був, він відійшов від рамки й перестав затуляти огляд. Тепер Майя бачила канапу. Лілі сиділа на ній сама. Тримала в руках саме цю книгу, гортала сторінки, вдавала, ніби читає.

Майя чекала.

Ліворуч, з боку кухні, хтось з’явився. Не Ізабелла.

Це був чоловік.

Принаймні здавалося, що це чоловік. Він досі стояв близько до камери, під таким кутом, що обличчя не було видно. На мить Майя подумала, що це Гектор; може, зробив перерву, зайшов випити води, чи щось таке… але Гектор був одягнений у робочий комбінезон і толстовку. А на цьому були сині джинси й зелена…

…зелена лісова…

сорочка…

На екрані Лілі підвела голову до «можливо-чоловіка». Коли вона широко йому всміхнулась, Майя відчула, як кам’яніє в грудях серце. Її дочка не любила незнайомців. Тож хто б це не був, хто б не носив цю знайому зелену сорочку…

Чоловік підійшов до канапи. Тепер він стояв спиною до камери, затуляючи дівчинку від Майї. Вона відчула укол паніки, спершу нахилилася праворуч, потім ліворуч, наче можливо оминути поглядом того чоловіка й переконатися, що Лілі й досі там, на канапі, разом із книжкою доктора Зюсса. Здавалося, їй загрожує небезпека, принаймні поки Майя не бачить її і не наглядає за нею. Звісно ж, Майя усвідомлювала, що це маячня. Вона переглядала те, що вже відбулося, а не пряму трансляцію, і її дочка, власне, сиділа поряд, здорова й виглядала щасливою, принаймні до того моменту, коли її матуся замовкла й почала витріщатися в екран комп’ютера.

– Мамо?

– Хвилинку, сонечку, гаразд?

Чоловік у знайомих синіх джинсах та сорочці кольору «зелений лісовий» – саме так він завжди про неї говорив, не зелена, не темно-зелена, не яскраво-зелена, а кольору «зелений лісовий» – вочевидь, не зашкодив її доньці, не викрав, нічого такого, тож тривога, відчута Майєю, видавалася непроханою і значно перебільшеною.

Чоловік на екрані відійшов убік.

Майя знову бачила Лілі. Їй здавалося, що страх повинен зникнути. Але все полетіло шкереберть. Чоловік розвернувся й сів на канапу поряд з Лілі. Подивився в камеру й посміхнувся.

Майя змогла не закричати.

Напруження, розслаблення, напруження…

Майя завжди зберігала холоднокровність у бою, завжди знаходила в собі щось таке, що допомагало пульсу залишатися рівним і не давало вибухам адреналіну паралізувати її, і тепер вона намагалася знайти цю рівновагу. Знайоме вбрання, сині джинси, особливо зелена сорочка – все це підводило її до можливості (тобто «неможливості») того, що постало зараз перед її очима. І вона не закричала. Не застогнала.

Натомість раптова скам’янілість поширилася грудьми й заважала дихати. Венами потік холод. Губи ледь помітно затремтіли.

Майя дивилась, як на комп’ютерному моніторі Лілі залізає на коліна її покійного чоловіка.