Читать книгу Твоя перша остання брехня - Гарлан Кобен - Страница 7

Відео тривало недовго.

Лілі ледве встигла залізти на коліна «Джо», як він устав і виніс її з поля зору. Запис зупинився за півхвилини до того, як детектор руху вимкнув приховану камеру.

І все.

Коли камера ввімкнулася наступного разу, Ізабелла та Лілі зайшли з кухні й сіли бавитись, так само, як і безліч разів до того. Майя перемотала запис уперед, але решта дня минула так само, як і інші. Ізабелла та Лілі. Жодних мертвих чоловіків, нікого більше.

Вона відмотала назад і прокрутила відео вдруге, тоді втретє.

– Книжка!

Лілі втрачала терпіння. Майя повернулася до дочки й замислилася, як саме її запитати.

– Люба, – повільно вимовила вона. – Ти бачила татка?

– Татка?

– Так, Лілі. Ти бачила татка?

Лілі раптом спохмурніла.

– А де татко?

Майя не хотіла засмучувати дочку, але, знову ж, поворот серйозний. Що тут робити? Майя не знала, як обійтися без цього, тож увімкнула відео ще раз і показала Лілі. Та зачаровано дивилася. Коли увійшов Джо, вона радісно заверещала:

– Татко!

– Так, – сказала Майя, відганяючи різкий біль, викликаний ентузіазмом дочки. – Ти бачила татка?

Дівчинка показала на екран.

– Татко!

– Так, це татко. Він учора був тут?

Лілі тільки дивилась на неї.

– Учора, – сказала Майя, устала й підійшла до канапи. Сіла на те ж місце, де сидів «Джо» (називати його на ім’я виходило лише так, з лапками). – Татко вчора був тут?

Лілі не розуміла. Майя намагалася зберігати життєрадісність, щоб це було схоже на гру або просто веселощі, а не повний відчай, але чи то мова тіла зраджувала їй, чи маленька мала кращу інтуїцію, ніж Майя могла собі уявити.

– Мамо, стій.

Ти її засмучуєш.

Майя приліпила на обличчя велику осяйну посмішку, підхопила доньку на руки. Віднесла Лілі нагору, сміючись та пританцьовуючи, аж поки з обличчя дівчинки не зникли сліди неприємних моментів, пережитих унизу. Вона поклала доньку в ліжечко й увімкнула телевізор. «Нік молодший»[15] показував «Гупі та бульбашок», один з улюблених мультиків Лілі. Так, Майя присягалася не використовувати телевізор як няньку – всі батьки присягаються так не робити і завжди завершують провалом, – але це доволі вдала ідея, щоб на кілька хвилин відволікти дитину.

Майя поспішила до гардеробної Джо, однак перед дверима завагалася. Після його смерті вона навіть не заглядала туди. Надто рано. Але зараз, звісно, заморочуватися часу просто нема. Лілі не відривалася від екрану, тож Майя відчинила двері гардеробної й увімкнула там світло.

Джо любив одяг і дбав про нього так само, як Майя про свою зброю. Костюми охайно розвішані чітко на відстані трьох дюймів[16] один від одного. Сорочки викладені за кольорами. Штани рівненько висіли на вішаках, зачеплені за відвороти так, аби не згорталися, щоб не було заломів.

Джо любив купувати собі речі сам. Йому майже ніколи не подобався одяг, який Майя намагалася йому дарувати. Але один виняток був – саржева сорочка на ґудзиках кольору лісової зелені, яку вона замовила в компанії «Норвезькі настрої». Саме цю сорочку, якщо їй не зрадили очі – а могло і таке бути – «Джо» носив на тому відео. Вона добре знала, де він її тримав.

І її там не було.

Знову ані крику, ані стогону. Але тепер вона знала точно.

Хтось був у будинку. Хтось рився в гардеробній Джо.

За десять хвилин Майя спостерігала за єдиною людиною, яка могла б негайно відповісти на її запитання.

Ізабелла.

Нянька вчора була тут, вона доглядала Лілі, тож принаймні теоретично могла помітити щось незвичайне, скажімо – померлого чоловіка Майї, який нишпорить у своїх речах чи грається з дочкою.

З вікна спальні Майя дивилася, як Ізабелла прямує до будинку. Вона спробувала оцінити няню так, як зазвичай оцінювала ворога. Схоже, вона мала з собою лише сумочку, хоча всередині цілком могла бути справжня зброя. Ізабелла міцно за неї трималася, наче боялася, що її можуть забрати. Утім, вона завжди так носила сумочку. Загалом Ізабелла не відрізнялася теплотою, хіба що там, де це було найважливіше – з Лілі. Вона любила Джо любов’ю працівника, відданого своєму благодійнику, а Майю лише терпіла, як чужу людину. Таке іноді трапляється. Віддані працівники часто ставляться до чужинців з більшою підозрою й зарозумілістю, аніж їхні багаті роботодавці.

Може, Ізабелла сьогодні виглядає більш насторожено, ніж завжди?

Важко сказати. Нянька напружена в більшості випадків – неспокійні очі, заціпенілий вираз обличчя, закриті жести. Але сьогодні Ізабеллина напруженість зросла ще більше, чи, може, це гра розбурханої уяви затьмарювала Майї розум?

Ізабелла відчинила задні двері своїм ключем. Майя стояла на сходах нагорі й чекала.

– Місіс Буркетт?

Тиша.

– Місіс Буркетт?

– Спустимося за хвилину.

Майя вхопила пульт і вимкнула телевізор. Чекала протесту Лілі, але ж ні. Дівчинка почула голос Ізабелли, і тепер їй не терпілося спуститися до неї. Майя взяла дочку на руки й рушила сходами вниз.

Ізабелла стояла біля раковини, мила чашку з-під кави. Почула кроки й розвернулася. Знайшла очима Лілі, лише Лілі, й напружене, суворе обличчя розпливлось у посмішці. Хороша посмішка, подумала Майя, та чи не бракує їй звичного сяйва?

Годі.

Лілі потягнулася рученятами до Ізабелли. Та вимкнула воду, витерла руки рушником і рушила до них. Теж простягнула руки, заворкувала, жестами кличучи дівчинку до себе.

– Як справи, Ізабелло? – спитала Майя.

– Добре, місіс Буркетт, дякую.

Нянька знову потяглася до Лілі, і однієї миті Майя мало не смикнула доньку до себе. Ейлін питала її, чи довіряє вона цій жінці. Майя відповіла: настільки, наскільки взагалі можна довірити комусь власну дитину. Але тепер, після того, що вона бачила на прихованій камері…

Ізабелла вихопила Лілі з її рук, і Майя дозволила це зробити. Не сказавши більше ні слова, вона понесла дівчинку до кабінету і вони разом влаштувалися на канапі.

– Ізабелло?

Вона підвела очі, наче налякана. На обличчі застигла посмішка.

– Так, місіс Буркетт?

– Можна з тобою поговорити?

Лілі сиділа в неї на колінах.

– Зараз?

– Так, будь ласка, – сказала Майя. Власний голос зараз їй здався дивним. – Я хотіла б дещо тобі показати.

Ізабелла обережно посадила Лілі на подушку поряд себе. Дала їй картонну книжечку, встала й поправила спідницю. Повільно підійшла до Майї, немов чекала від неї удару.

– Так, місіс Буркетт?

– Тут хтось учора був?

– Не зовсім розумію, про що ви.

– Я про те, – Майя намагалася говорити якомога рівнішим голосом, – чи був хтось учора в цьому будинку, крім тебе та Лілі?

– Ні, місіс Буркетт, – обличчя Ізабелли знову заціпеніло. – Ви маєте на увазі когось конкретно?

– Будь-кого. Наприклад, може, Гектор заходив усередину?

– Ні, місіс Буркетт.

– То тут нікого не було?

– Нікого.

Майя глянула на комп’ютер, тоді знову на Ізабеллу.

– Ти взагалі виходила?

– Чи виходила я з дому?

– Так.

– Ми з Лілі ходили на майданчик. Ми щодня туди ходимо.

– То більше ти не виходила?

Ізабелла підвела очі, наче намагалася згадати.

– Ні, місіс Буркетт.

– Ти взагалі виходила з дому сама?

– Без Лілі?! – вона промовила це з різким видихом, наче таке припущення було найгіршою з образ, які взагалі можна уявити. – Ні, місіс Буркетт, звісно ж, ні.

– Ти лишала її саму?

– Я не розумію.

– Це просте запитання, Ізабелло.

– Я нічого не розумію, – сказала Ізабелла. – Чому ви мене розпитуєте? Вам не подобається, як я працюю?

– Я цього не казала.

– Я ніколи не лишаю Лілі саму. Ніколи. Коли вона спить нагорі, я можу спуститися вниз, трохи поприбирати…

– Я не про це.

Тепер Ізабелла вивчала обличчя Майї.

– А про що тоді?

Не було сенсу затягувати.

– Я хочу тобі дещо показати.

Лептоп на кухонній стійці. Майя взялася за нього, коли Ізабелла підійшла ближче.

– Я встановила камеру у вітальні, – почала вона.

Ізабелла виглядала збентежено.

– Її дала мені подруга, – пояснювала далі Майя, хоча, насправді, чи мусила вона взагалі щось пояснювати? – Вона записує все, що відбувається, коли мене немає вдома.

– Камера?

– Так.

– Але я не бачила ніякої камери, місіс Буркетт.

– Ти і не мала її бачити. Вона прихована.

Погляд Ізабелли метнувся до вітальні. Майя вела далі.

– Пам’ятаєш ту нову фоторамку, що стоїть на полиці?

Вона дивилась, як Ізабелла переводить очі туди.

– Так, місіс Буркетт.

– У ній камера.

Ізабелла знову подивилася на неї.

– То ви за мною шпигували?

– Я стежила за своєю дитиною, – сказала Майя.

– Але ж ви мені про це не сказали.

– Не сказала.

– Чому?

– Ти не мусиш зараз захищатися.

– Ні? – голос Ізабелли стрибнув угору. – Ви ж мені не довіряєте.

– А ти довіряла б?

– Що?

– Справа не в тобі, Ізабелло. Лілі – моє дитя. Я відповідаю за її добробут.

– І ви гадаєте, що шпигування за мною – найкраще для неї?

Майя збільшила відео на весь екран і запустила його.

– До сьогоднішнього ранку я вважала, що це не зашкодить.

– А тепер?

Майя розвернула екран так, щоб Ізабелла його бачила.

– Дивись.

Вона сама не відчувала потреби переглядати відео знову, бо вже достатню кількість разів його бачила. Натомість зосередилася на обличчі Ізабелли, шукаючи ознаки стресу чи зради.

– І на що я маю тут дивитися?

Майя глянула на екран. Фальшивий Джо щойно відійшов від екрану і перестав його затуляти.

– Просто дивися.

Ізабелла звузила очі. Майя намагалася дихати рівно. Кажуть, людська реакція непередбачувана, коли летить граната. Це завжди припущення: ти стоїш поряд із побратимами і до твоїх ніг падає снаряд. Хто побіжить? Хто зіщулиться? Хто стрибне на гранату, жертвуючи собою? Можна спробувати спрогнозувати, але допоки гранату не кинуть насправді, ніколи не знаєш.

Майя неодноразово доводила товаришам свою надійність. Вони знали, що під тиском бою вона спокійна, зібрана й крута. Вона була лідером, який неодноразово демонстрував ці якості.

Дивна річ, але лідерство та холоднокровність не трансформувалися в реальне життя. Ейлін розповідала про свого маленького сина Кайла, який надзвичайно охайний та організований у садочку Монтесорі, зате вдома – справжній підсвинок. З Майєю вийшло приблизно те саме.

Тож поки вона стояла над Ізабеллою, коли на екрані з’явився «Джо» і посадив Лілі на коліна, а вираз обличчя Ізабелли не змінився, Майя відчула всередині тремтіння.

– Ну що? – спитала вона.

Ізабелла подивилась на неї:

– Що саме?

У Майї в голові щось клацнуло.

– Що ти маєш на увазі – «що саме»?

Ізабелла зіщулилась.

– Як ти це поясниш?

– Я не знаю, про що ви.

– Годі зі мною гратися, Ізабелло.

Ізабелла зробила крок назад.

– Я не розумію, про що ви.

– Ти подивилася відео?

– Звісно.

– То ти бачила того чоловіка, так?

Ізабелла промовчала.

– Ти бачила чоловіка, так?

Все одно мовчанка.

– Я поставила тобі питання, Ізабелло.

– Я не знаю, чого ви від мене хочете.

– Ти його бачила, так?

– Кого?

– Що значить «кого»? Джо! – Майя випросталась і схопила Ізабеллу за грудки. – Як, чорт забирай, він проліз до будинку?

– Будь ласка, місіс Буркетт! Ви мене лякаєте!

Майя притягнула її до себе.

– Ти не бачила Джо?

Ізабелла зустрілася з нею очима.

– А ви бачили? – її голос пом’якшав, вона майже шепотіла. – Ви кажете, що бачили Джо на тому відео?

– А ти… ти не бачила?

– Прошу, місіс Буркетт, – сказала Ізабелла. – Ви робите мені боляче.

– Чекай, ти кажеш…

– Відпустіть мене!

– Матусю…

То була Лілі. Майя подивилася на дочку. Ізабелла скористалася нагодою, відсахнулась і поклала руку на горло, наче її щойно душили.

– Усе гаразд, сонечку, – сказала Майя до дочки. – Усе добре.

Ізабелла зробила вигляд, наче їй перехопило подих, і проказала:

– Ми з мамою просто гралися, Лілі.

Лілі уважно дивилася на них.

Права рука Ізабелли досі торкалася шиї, яку вона потирала аж надто драматично. Майя розвернулася до няньки. Ізабелла швидко звела ліву руку, долонею до Майї, наче наказувала тій зупинитися.

– Я хочу отримати відповіді, – сказала Майя.

Ізабелла спромоглася кивнути.

– Гаразд, – сказала вона, – але спочатку мені треба випити трохи води.

Майя завагалася, тоді розвернулася до раковини, пустила воду, дістала склянку з шафки. У голові промайнула думка.

Це ж Ейлін дала їй ту приховану камеру.

Роздумуючи про це, вона піднесла склянку під кран. Наповнила до половини, повернулася до Ізабелли, а тоді почула дивне шипіння.

Майя закричала, коли біль, розпечений біль її поглинув.

Це було так, ніби їй просто в очі вдавлювали крихітні уламки битого скла. Коліна Майї підігнулися. Вона впала на підлогу.

Шипіння.

Звідкись із неба, повз печію, повз агонію до неї прийшла відповідь.

Ізабелла чимось бризнула в її обличчя.

Перцевий спрей.

Перцевий спрей не лише виїдав очі, від нього запалювалися слизові оболонки носа, рота та легень. Майя намагалася затримати дихання, щоби перець не заповнив легені, намагалася швидко кліпати, щоби сльози змили його. Але поки що не було ні полегшення, ні рятунку.

Майя не могла поворухнутися.

Вона чула, як хтось побіг і як зачинилися двері.

Ізабелла втекла.

– Мамо?

Майя дісталася ванної кімнати.

– З мамою все гаразд, люба. Намалюй мені щось, добре? Я за хвилинку повернуся.

– Ізабелла?

– З Ізабеллою теж усе гаразд. Вона скоро прийде.

Для того, щоби привести себе до ладу, вона витратила більше часу, ніж розраховувала. Її лють горіла так само, як очі. Перші десять хвилин Майя була повністю безпорадна, не могла чинити ворогові навіть найменшого опору. Нарешті біль і блювотні спазми минули. Майя перевела подих. Промила очі, вимила шкіру засобом для миття посуду. Тоді почала себе картати.

Повернутися спиною до ворога. Яке аматорство.

Як вона могла бути такою дурепою?

Майя лютувала, здебільшого на себе, бо якось навіть повірила Ізабеллиному акторству, думаючи, що вона насправді могла нічого не знати. Тож утратила пильність. На одну мить. І ось що вийшло.

Хіба вона не бачила достатньо таких ситуацій, де одна помилка, на секунди втрачена концентрація призводили до втрачених життів? Хіба не вивчила найочевидніший з уроків?

Це більше не повториться.

Так, годі себе катувати. Пора запам’ятати, зробити висновки й іти далі.

А що далі?

Відповідь була очевидна. Відпочити ще кілька хвилин. Повністю відновити сили. Тоді вистежити Ізабеллу й змусити її говорити.

Задзеленчав дверний дзвінок.

Майя ще раз промила очі й попростувала до дверей. Спершу подумала, чи не взяти з собою зброю (ніяких більше помилок), але практично одразу ж побачила, що це детектив Кірс.

Він дивився на неї, поки вона відчиняла двері.

– Що за чортівня з вами сталася?

– Перцевий спрей.

– Повторіть ще раз?

– Ізабелла. Моя нянька.

– Ви серйозно?

– Ні, я просто дуже талановитий комік. Ніщо не розігріває публіку краще за жарти про няньку з балончиком перцевого спрею.

Роджер Кірс роздивився кімнату перед тим, як повернутися поглядом до Майї.

– Чому?

– Я дещо побачила на прихованій камері.

– У вас є прихована камера?

– Є, – вона знову подумала про те, як Ейлін дала їй пристрій, як порадила, де саме поставити. – У фоторамці.

– Господи. Ви… Ви побачили, як Ізабелла робить щось із…

– Що? – звісно ж, для копа природно подумати подібні речі. – Ні, нічого такого.

– Тоді я не впевнений, що розумію вас.

Майя завагалася щодо того, який шлях обрати, але знала, що лише прямий надасть їй захист у довгостроковій перспективі.

– Простіше буде показати вам.

Вона підійшла до лептопа на кухонній стійці. Кірс рушив за нею. Виглядав він спантеличено. Вона подумала, що зараз це спантеличення виросте вдесятеро.

Майя розвернула екран до нього. Перевела стрілку курсора на кнопку «відтворити», натиснула й чекала.

Нічого.

Перевірила USB-порт.

Картка зникла.

Вона пошукала на стійці, на підлозі навколо неї. І все зрозуміла.

– Що? – запитав Кірс.

Майя дихала глибоко й рівно. Їй необхідно зберігати спокій. Тепер вона дивилася на два-три кроки вперед, наче на завданні. Не можна думати лише про те, як поливати вогнем чорний позашляховик. Треба обміркувати відповідь. Спершу варто отримати якомога більше інформації, а вже потім робити різкі рухи, що можуть змінити життя.

Вона знала, на що це буде схоже. Якщо вибовкає про побачене на записі з прихованої камери, Кірс подумає, що вона несповна розуму. Чорт, це звучало повним божевіллям, навіть коли вона просто прокручувала таку думку в голові. Перцевий спрей залишив після себе тонке павутиння. Що саме тут сталося? Чи вона здатна зараз нормально мислити?

Не поспішай.

– Місіс Буркетт?

– Я просила звертатися до мене на ім’я.

Доказ її божевільних претензій, SD-картка, зник. Ізабелла забрала його. Напевно, наймудрішим вчинком Майї було б розібратися самостійно. А проте, якщо вона так вчинить, якщо зараз не скаже, а потім картка повернеться…

– Мабуть, її забрала Ізабелла.

– Що забрала?

– SD-картку.

– Що, після того, як напала на вас із перцевим спреєм?

– Так, – сказала Майя, відчайдушно намагаючись звучати авторитетно.

– То вона бризкає вам в очі спреєм, хапає відеокартку і тоді – що? Утікає?

– Так.

Кірс кивнув.

– Що на ній було?

Майя глянула на канапу. Лілі повністю поглинув величезний пазл із тваринами з чотирьох частин.

– Я бачила там чоловіка.

– Чоловіка?

– Так. На відео. Лілі сиділа в нього на колінах.

– Овва, – сказав Кірс. – Припускаю, це був незнайомець?

– Ні.

– Ви його знаєте?

Вона кивнула.

– То хто це був?

– Ви мені не повірите. Скажете, що я марю, і це буде цілком зрозуміло.

– А ви спробуйте.

– То був Джо.

Слід віддати йому належне: Кірс не скривився, не зітхнув, не подивився на неї так, ніби вона найбожевільніша людина в історії світу.

– Ясно, – промовив так, наче теж намагався тримати себе в руках. – То відео було старе?

– Перепрошую?

– Може, воно було зняте, поки Джо ще був живий? Можливо, ви думали, що вже записали щось на нього…

– Я поставила приховану камеру вже після вбивства.

Кірс стояв і слухав.

– На плівці вказана дата – відео записане вчора, – вела далі Майя.

– Але…

Тиша.

Потім:

– Ви ж знаєте, що це неможливо.

– Знаю, – сказала Майя.

Вони дивились одне на одного. Сенсу переконувати його не було. Натомість Майя змінила тему.

– Чому ви прийшли?

– Треба, щоб ви приїхали у відділок.

– Навіщо?

– Не можу сказати. Але це дуже важливо.