Читать книгу Народження Сталевого Щура - Гаррі Гаррісон - Страница 3

Сніданок був не кращим і не гіршим за ту їжу, яку доводилося готувати собі самому. Я автоматично ковтав якусь ріденьку мазанину, запиваючи слабким кактусовим чаєм. Водночас уважно роздивлявся столи довкола. У кімнаті перебувало щось із тридцятеро в’язнів. Мій погляд ковзав від одного до іншого, а почуття відчаю наростало.

По-перше, більшість в’язнів мали такий самий порожній погляд чистої дурості, як мій шановний співкамерник. Добре, треба взяти до уваги, що до кримінального світу належать і ці помилки природи. Але ж мусило бути щось іще! Я сподівався.

По-друге, всі тут достатньо молоді, ніхто не старший за двадцять із хвостиком. Що, старих кримінальників уже немає? Чи нахили до злочинної діяльності соціальні служби виявляють і виправляють замолоду? Але мусив би залишитися хоч хтось із старих. Мусив. Мене трохи втішила ця думка. Усі ці в’язні – невдахи, це ясно як Божий день, невдахи без достатньої кваліфікації у своєму фахові.

Зрозуміло і дитині: профі не сиділи б у тюрязі. Вони – жалюгідні покидьки суспільства, не спроможні допомогти навіть самим собі. Але мені вони, гадаю, допоможуть.

Коли ці «злочинці» не здатні мене нічого навчити, то хоч виведуть на тих, хто здатен. Тут я можу натрапити на слід злочинців-професіоналів, які досі на волі. Це те, що я вирішив зробити. Потоваришувати з лузерами й отримати від них потрібну інформацію. Не все ще втрачено.

Пішло небагато часу на те, щоб визначити найкращих у цій купі сміття. Невелика група оточила неповороткого молодика зі зламаним носом і пошрамованим обличчям (здається, навіть охорона його побоювалася). Під час тренування надворі після ленчу він бундючно походжав туди й сюди, а інші розчищали простір довкола нього.

– Хто то? – запитав я Віллі, який тулився біля мене на лаві, старанно колупаючись у носі.

Віллі розгублено закліпав очима, доки второпав, про кого це я. Потім перелякано замахав руками:

– Стережись його, він дуже небезпечний. Мені говорили, Стінгер – убивця. Напевно, так воно і є. Він чемпіон із бійок у багні. Краще триматися від нього подалі.

Уже цікаво. Я чув про бійки у багні, але завжди жив надто близько до міста, щоб побачити, як це відбувається. У нас годі сподіватися на щось подібне – кругом повно поліції. Бійки у багні – жорстокий спорт, до того ж нелегальний, ним насолоджувались у віддалених містечках. Узимку, коли свинобрази у стійлах, а зерно в коморах, час у селі, здається, завмирає. Саме тоді – сезон бійок у багні. Будь-хто може викликати місцевого чемпіона (зазвичай перекачаного селюка). У якомусь сараї на відлюдді пройдуть перемовини, спровадять жінок, гратиме на пластикових пляшках місячне світло, укладуть парі, і – поєдинок почнеться. Закінчиться він тоді, коли один із бійців не зможе підвестися із землі. Такий спорт не для шмаркачів, не для нудних педантів. Гарна розвага для відважних чоловіків напідпитку. І Стінгер із цієї компанії. Я просто мусив із ним познайомитися.

Мої наміри було досить легко здійснити. Проте я чомусь гадав, що не зможу отак підійти й заговорити з ним; моє уявлення про кримінальний світ і досі залишалося спотвореним через дурні фільми. У більшості фільмів показують злочинців, які заслужено потрапляють до в’язниці; власне, саме тому в мене виникла ідея теперішньої авантюри. Нічого, рано ще руки опускати. Я можу вдосконалити свій план, поговоривши зі Стінгером.

Щоб провернути задумане, я почав прогулюватися, насвистуючи, подвір’ям, доки не опинився поблизу Стінгера та його посіпак. Один із них грізно глипнув на мене, і я ретирувався. Повернувся лише тоді, коли його почет трохи порідшав, і крадькома озвався до нього.

– Ти Стінгер? – прошепотів я кутиком рота, дивлячись убік.

Він, мабуть, переглядав ті самі фільми, бо відповів у такій самій таємничій манері:

– Так, а хто цікавиться?

– Я. Я тільки нещодавно потрапив до тюряги. Маю для тебе звістку з волі.

– Кажи.

– Тільки не тут, твої братки можуть почути. На самоті.

Стінгер підозріло зиркнув на мене з-під навислих брів. Але мені вдалося його зачепити. Він буркнув щось своїм, потім повернувся. Братки залишилися на місці, хоча пропікали мене поглядами, коли я вирушив в одному напрямку з їхнім ватажком. Він перетнув подвір’я і підійшов до лавки. Двох в’язнів, які примостилися там, як вітром здуло, щойно вони вгледіли Стінгера. Я сів поряд. Чолов’яга розглядав мене з голови до п’ят, чекаючи на мої слова.

– Говори, що мав, малий. І краще кажи щось хороше.

– Це для тебе, – мовив я, підсовуючи до нього двадцятибаксову монету. – Повідомлення від мене, нікого більше. Потрібна допомога, я за неї заплачу. Ось аванс. Там, звідки це взято, набагато більше.

Він презирливо форкнув, але товсті пальці загребли монету та поклали до кишені.

– Я не благодійник, малий. Єдиний чувак, якому я допомагаю, – це я. Тепер відчалюй.

– Спершу послухай. Мені потрібен помічник, щоб утекти з тюряги. За тиждень. Цікаво?

Очевидно, Стінгера справді цікавила ця тема. Він розвернувся і втупився мені просто в очі, холодно й упевнено.

– Я не люблю жарти, – видав він і схопив мене за зап’ясток, викручуючи.

Було боляче. Я міг легко його відкинути, але не відкинув. Якщо для нього важливо продемонструвати фізичну перевагу, хай собі.

– Це не жарт. За вісім днів я буду на волі. Ти теж можеш бути на волі, якщо захочеш. Вирішуй.

Він подивився на мене ще трохи, а потім відпустив мій зап’ясток. Я потер руку, терпляче чекаючи на відповідь. Було видно, що він обмізковує мою пропозицію, намагається щось вирішити.

– Ти знаєш, чому я тут? – нарешті запитав він.

– Чув дещо.

– Коли те, що я вбив одного чувака, – то це правда. Але то нещасний випадок. У нього був надто м’який череп, я зламав його сильним ударом. Усі хотіли, щоб це виглядало, як нещасний випадок на фермі. Проте інший чувак програв мені купу грошей на тому матчі. Він мав заплатити наступного дня, але замість цього пішов до поліції: так йому вийшло дешевше. Зараз вони хочуть забрати мене до лікарні Ліги та щось нахімічити у мізках. Тутешній лікар каже, що я більше ніколи не захочу битися.

Стінгер стискав і розтискав кулаки, коли говорив це, і я відразу зрозумів, що бійка – то його життя, єдине, що він уміє робити справді добре. Те, чим інші в ньому захоплюються, що цінують. Якщо це забирати, то хай уже краще разом із життям. Мені навіть стало його шкода, але я не показав цього.

– Ти можеш витягнути мене звідси? – серйозно запитав він.

– Так, можу.

– Тоді я з тобою. Ти щось хочеш від мене, я знаю: ніхто нічого не робить задурно у цьому світі. Я зроблю, що ти хочеш, малий. Урешті вони мене спіймають, немає місця, де ти міг би заховатися, коли тебе справді шукають. Але я прагну вчинити по-своєму. Знайду хлопця, що запроторив мене сюди. Все буде чесно. Останній поєдинок. Я вб’ю його так, як він убив мене.

Я не міг погамувати тремтіння, слухаючи ці його слова: було зрозуміло, що він справді так учинить. Мені це не сподобалось.

– Я витягну тебе, – пообіцяв. А подумки додав, що простежу, щоб він не зміг наблизитися до об’єкта своєї помсти: я не мав наміру починати кримінальну кар’єру як співучасник мокрухи.

Стінгер узяв мене під захист. Він потис мою руку, здавивши пальці, мов залізним обручем, потім повів до своїх братків.

– Це Джим, – повідомив він їм. – Поводьтеся з ним добре. Хто має проблеми з Джимом, матиме проблеми і зі мною. Питання?

Усі розплилися у нещирих усмішках і фальшивих дружніх обіцянках, але мені було на них начхати. Найважливіше – я мав захист від їхніх могутніх кулаків.

Стінгер поклав мені руку на плече, коли ми трохи відійшли.

– Як ти це робитимеш? – запитав він.

– Я скажу тобі вранці. Зараз роблю останні приготування, – збрехав я.

– Тоді побачимося.

Мені кортіло вишпортатися з цього болота так само, як і йому. Тільки з іншої причини. Його причина – помста, моя – депресія. Усі вони тут – нещасні лузери, а я звик вважати себе переможцем. Мені хотілося на волю, подалі від цих убогих.

Наступні двадцять чотири години я намагався знайти найкращий спосіб утекти із в’язниці. Відімкнути механічні замки легко; моя відмичка добре працювала на дверях нашої камери. Єдина проблема – електронні двері зовнішнього двору. Якби мені час і потрібне спорядження, я впорався б і з ними. Проте не під пильним оком наглядачів у спостережному пункті біля тих самих дверей просто під годинником. То найочевидніший шлях на волю, ліпше його уникати. Мені потрібна краща ідея звільнення, тож спочатку варто провести розвідку.

Десь опівночі я підвівся з ліжка. Черевики не взуватиму: треба рухатися якомога тихіше, а мої кроки приглушать три пари шкарпеток.

Я нечутно намостив під ковдру весь одяг: так ліжко не виглядатиме порожнім, коли раптом охоронці захочуть перевірити камеру, зазирнувши у вічко. Віллі хропів як паровоз, коли я відчинив двері та вислизнув у коридор. Не він один насолоджувався відпочинком, стіни в’язниці ходором ходили від хропіння та плямкання.

Світло ввімкнене, я один у коридорі. Обережно визирнув з-за рогу й побачив, що охоронець працює над своєю формою для перегонів. Чудово, бажаю йому перемогти. Нечутно, як тінь, я попрямував до сходів і піднявся ними на інший поверх.

На превеликий жаль, він виявився такий самісінький, як і мій: нічого, крім камер. Як і наступний поверх, і ще один, найвищий. Підійматися більше нікуди. Я вже хотів повертатися до камери, коли зауважив відблиск металу в дальньому закутку. Треба ризикнути. Я промайнув повз замкнені двері та, сподіваюся, сонних мешканців камер до тієї віддаленої стіни.

Ну і ну, що це тут у нас! Металева драбина в стіні, що зникає десь у темряві. Я видряпався на перший щабель і зник також. Останній щабель був якраз під стелею, далі – люк із металевою рамою. Люк надійно зачинений (з’ясував, коли штовхнув його). Десь мав бути замок, але його не розгледіти у пітьмі. Я заходився його шукати. Тримаючись рукою за металеву драбину, обмацував поверхню дверей, прагнучи розгадати їхній секрет.

Нічого такого. Я спробував іще раз, змінивши руку, бо та, якою тримався, вже втомилася від напруження, – те саме. Але ж повинен бути замок. Я панікував і не думав головою. Нарешті вдалося побороти страх і згадати про розум. Мусить бути замок, чи пломба, чи щось таке. На люкові нічого немає. Тож, може, пошукати на рамі? Я повільно повернувся й почав обмацувати раму. І відразу ж знайшов.

Відповіді прості, якщо правильно запитати. Я дістав із кишені відмичку і вставив її в замок. За секунду він піддався. Ще за секунду я відчинив люк, виліз нагору, акуратно зачинив люк за собою та вдихнув прохолодне нічне повітря. Я вибрався із в’язниці!

Звісно, я стояв на даху своєї тюрми, але був вільний духом. Зірки світили досить яскраво, щоб відкрити огляду темну поверхню – пласку й широку, огороджену парапетом до коліна і розцяцьковану отворами та трубами. Небо загородило щось велике та громіздке. Коли підійшов до нього, почув плюскіт. Бак для води. Добре. А що внизу?

Я подивився вниз і побачив двір, огороджений і повний охорони. А що в нас позаду?

Набагато цікавіше, запевняю вас. Прямий спуск на задній двір, слабко освітлений єдиною лампою. Там стояли сміттєві баки й бочки. Довершували пейзаж важкі ворота у стіні. Без сумніву, зачинені. Але те, що людина зачинила, людина може відчинити. Принаймні я можу. Це шлях на свободу.

Звісно, ще треба якось спуститися з п’ятого поверху. Ет, щось вигадаю. Або, можливо, знайду інший шлях на задній двір. У мене ще достатньо часу, щоб спланувати втечу, – аж шість днів. Мої ноги задубіли, я позіхав і трусився від холоду. На сьогодні досить. Мої жорсткі нари зараз здавалися такими зручними.

Обережно й тихо я скрадався назад. Із полегшенням зачинив за собою люк, перевірив, чи він справді замкнений, спустився на підлогу та попрямував на свій поверх…

Попереду я почув голоси. Гучні й чіткі. Найкраще розчув свого шановного співкамерника Віллі. Я з жахом узрів важкі чоботи охорони та кинувся бігти назад до сходів. А слова Віллі дзвеніли у моїх вухах, як вирок долі:

– Прокинувся, а його немає! Я сам у камері! Його монстри з’їли чи щось таке! Тоді я закричав. Врятуйте мене, будь ласка! Що б воно не було, але воно проходить крізь зачинені двері! Я наступний!