Читать книгу Народження Сталевого Щура - Гаррі Гаррісон - Страница 8

– Усе полагодив, проблем більше не виникне! – гукнув я охоронцеві при виході, який кивнув і відчинив ворота.

Я виїхав у напрямку міста, повільно завернув за поворот, а коли зник з очей паркових службовців, рвучко крутнув кермо на путівець.

Утечу я продумав так само ретельно, як і пограбування. Вкрасти гроші – це одне, зберегти їх – то вже зовсім інше. У наш вік електронних комунікацій опис моєї зовнішності та фургона розлетиться планетою за одну мікросекунду. І за одну мікросекунду кожна поліцейська машина матиме роздрукований варіант моїх прикмет, а кожного патрульного попередять, кого треба виглядати. Тож скільки в мене часу? Обидва охоронці наразі непритомні. Але вони небавом отямляться й передадуть інформацію. Власне, вистачить і одного телефонного дзвінка, щоб здійняти тривогу. Я підрахував, що це забере, як мінімум, п’ять хвилин. Чудово! Бо мені потрібно три.

Дорога петляла між деревами. Її останній поворот виводив до покинутого кар’єру. Я трохи хвилювався, бо якраз тут помилка коштувала б дуже дорого. Досі все йшло за планом: орендована машина стояла тут, на тому місці, де я залишив її позавчора! Звісно, задля безпеки я витягнув із двигуна окремі життєво важливі деталі, але досвідчений крадій машин міг просто відбуксирувати автомобіль. На щастя, очевидно, що в околицях знайшовся тільки один досвідчений злочинець.

Я відчинив дверцята машини, дістав картонний ящик для продуктів і заніс до фургона. Один бік картонки відкинувся, показавши, що всередині ящик порожній, однак зовні проглядалися вершечки пакетів і контейнерів, приклеєні до верхньої стулки. Дуже дотепно, похвалив я сам себе, бо більше пишатися не було перед ким – лише я знав про цю операцію. Гроші в ящик, спакувати ящик, перекласти до машини. Зняти робочий одяг, тремтіти на прохолодному вітрі, закинути одяг до кузова. Вуса туди ж. Надягнути спортивний костюм, завести таймер, замкнути фургон, сісти до машини. Невимушено від’їхати геть. Ніхто мене не помітив, тож навряд чи варто сумніватися, що я успішно завершу свою маленьку пригоду. Я зупинився на виїзді на головну дорогу, бо довелося пропустити вервечку поліцейських машин, що з увімкненими сиренами поспішали у напрямку луна-парку. Шкода розминатися з друзяками, не привітавшись, але ж вони так квапилися. Нарешті я вирулив на головну дорогу та повільно й обережно повів машину до Біллівілля. На той час фургон весело вистрілював іскрами, переплавляючись на купу брухту. Там не залишилося жодної зачіпки! Фургон застраховано, тож власник отримає компенсацію. Вогонь не вирветься за межі кам’яного кар’єру, тож ніхто не постраждає. Усе спрацювало просто чудово.

Повернувшись до свого помешкання, я зітхнув із полегшенням, відкоркував пиво та пожадливо випив. Потім узяв пляшку віскі з бару, зірвав покришку, ковтнув – зморщив носа від жахливого смаку та вилив напій у раковину. Що за лайно! Я гадав, що спробую і, може, колись звикну, але, як на мене, випивка не варта аж таких страждань.

Зараз уже спливло досить часу, щоб новина про крадіжку в луна-парку просочилася в пресу. «Ввімкнути! – наказав я комп’ютеру. – Роздрукувати останні новини!»

Факс делікатно загудів, і папірці посипалися в лоток. На першому аркушеві – кольорова фотографія фонтану з грошей. Я з великим задоволенням прочитав репортаж, перекинув аркуш і побачив свій малюнок. Ось воно, вони знайшли його, нарешті відімкнувши сейф. Малюнок шахового слона та напис під ним.

1R – K4XB

Мовою шахів це означало: «Тура, щоб дістатися до коня, бере слона». Коли я вкотре перечитав свій шифр, тепло задоволення в моєму тілі змінилося на дрижаки тривоги. Чи не здав я сам себе поліції? Чи вони здатні проаналізувати зачіпку та чекати на мене там?

– Ні! – вголос запевнив себе. – Поліція надто ледача та затюкана дрібними справами, щоб витрачати час на головоломки. Може, вони сушитимуть над цим голови, однак ніколи не зрозуміють значення. А потім стане надто пізно. Але Слону до снаги розгадати моє послання. Він здогадається, що повідомлення для нього, й обмізкує його. Принаймні сподіваюся.