Читать книгу Народження Сталевого Щура - Гаррі Гаррісон - Страница 6

На відміну від легковажного Стінгера, я розробив детальний план утечі. Частиною цього плану було заплутати власні сліди за допомогою колишнього партнера. Він не дурень, тож одразу здогадається, хто його підставив. Якщо Стінгер розкаже поліції, що я повернувся до Перлі Гейтс, – це на краще. Я не хотів залишати Біллівілль, принаймні зараз.

Приміщення орендовано через агентство, усі транзакції проведено за допомогою комп’ютера. Я навідав цю квартирку перед своїми банківськими пригодами та дещо підготувався. Зараз така завбачливість стала в пригоді. Я ввійшов крізь службові двері повністю автоматизованої будівлі після того, як вимкнув сигналізацію, скориставшись прихованим перемикачем, який додумався там установити. У перемикачі вмонтовано таймер, тож мав довгі десять хвилин, щоб дістатися до приміщення. Не поспішаючи, я відімкнув замок, увійшов, зачинив за собою двері, потім плентався три поверхи вгору повз порожні очі деактивованих камер і невидимі й на цю мить безпорадні інфрачервоні промені. Коли я ступив до свого офісу, зоставалося ще дві хвилини. Я затулив вікна, ввімкнув світло й кинувся до бару.

Холодне пиво ніколи так не смакувало. Не встиг я ще як слід ковтнути – забурчав мій порожній шлунок. Після другого ковтка я розірвав пакет зі смаженими реберцями свинобраза і дістав найбільше ребро – завдовжки з мою руку. Ням-ням!

Вимитий, поголений, за третім пивом я почувався набагато краще. «Ввімкнути», – наказав я терміналу й увійшов у мережу. Мій запит був простим: усі повідомлення в газетах упродовж останніх п’ятдесяти років, усі посилання, усі згадки про злочинця Слона, жодних копій, тільки оригінали. Друк.

Іще до того, як сьорбнув пива, з факсу полізли перші аркуші. Повідомлення десятирічної давнини, що лежало зверху, виявилося найсвіжішим. Не дуже цікава інформація з міста Декалогг на іншому боці планети. Поліція в барі затримала літнього містянина, який називав себе Слоном. З’ясували, що в цього пана загострення старечого маразму, а розслідування привело до будинку людей похилого віку, звідки й утік самозванець. Я взяв наступний аркуш.

До ранку я так утомився, що задрімав у кабінеті, де можна було навіть розкласти ліжко. На світанку, збадьорившись великою чашкою кави, переглянув останню сторінку з купи, що валялася на підлозі. Папір позолотили перші сонячні промені. Я вимкнув світло та цвіркнув крізь зуби, вивчаючи зміст статті.

Цікаво. Злочинець, який вихваляється своїми злочинами – завжди залишає на місці крадіжок маленькі зображення шахового слона. Достатньо примітивні, такі легко підробити. Саме це я, недовго думаючи, і зробив. Потім помилувався картинкою з відстані витягнутої руки.

Першого слоника знайшли в порожній касі автоматизованої алкогольної крамниці шістдесят вісім років тому. Якщо Слон почав кар’єру підлітком, як оце я, йому зараз має бути приблизно вісімдесят років. Прекрасний вік, якщо зважати, що середня тривалість життя нині подовжилася до ста п’ятдесяти років. Але як пояснити його мовчання? Минуло п’ятнадцять років відтоді, як він зоставив свою останню картку. Я перерахував на пальцях версії того, що могло статися.

«По-перше, є вірогідність (ніколи не варто про неї забувати), що він міг померти. У такому разі мені вже нічого не вдасться вдіяти, крім як забути про нього.

По-друге, він міг покинути нашу планету та продовжувати злочинну діяльність деінде в космосі. У такому разі про нього теж доведеться забути. Мені потрібно багато грошей, а ще більше досвіду, перш ніж я зважуся поткнутися в інші світи.

По-третє, Слон міг вийти на пенсію та жити десь на свої нечесно зароблені гроші.

І, по-четверте, він міг змінити стиль роботи: більше не розкидатися візитівками в кожному пограбованому місці».

Я самовдоволено відкинувся на спинку крісла та сьорбнув кави. Третій і четвертий варіанти давали надію, що Слона можна знайти. Перед зникненням він мав зіркову кар’єру. Він крав літаки, машини, готівку, обчищав банки. І так далі, й тому подібне. Метою всіх його злочинів було одне: грошва із чужих кишень мусила перекочовувати до його. Ще Слон цупив цінності, щоб швидко й дорожче продати їх за фальшивими документами. А найкраще те, що його так і не спіймали. Оце людина, яка справді гідна стати моїм наставником, учителем, моїм університетом шахрайства, людина, яка одного дня видасть мені диплом справжнього афериста і вкаже дорогу до жаданого казкового багатства.

Але як же я його знайду, якщо вся поліція світу півстоліття ганялася за ним і не спромоглася навіть натрапити на слід? Слушне запитання.

Ще й як слушне, адже відповіді поки що немає. Я вирішив дати своїй підсвідомості попрацювати над цим, тож іще раз переглянув усю інформацію про Слона – щоб трохи впорядкувати її в голові. Надворі вже товклася юрба покупців, і я подумав, що мені теж не завадило б розім’ятися. Усі наявні в мене харчі були або заморожені, або запаковані, а після гидкої в’язничної їжі захотілося чогось смачненького. Тож я відчинив свою гримерку і почав готуватися до виходу в люди.

Дорослі не усвідомлюють (чи не пам’ятають), як тяжко бути підлітком. Вони забувають, що підлітковий вік – це зупинка десь на півдорозі до зрілості. Безневинні радощі дитинства позаду, а дорослі задоволення ще попереду. Кров приливає до голови і до інших частин тіла, бентежать думки про протилежну стать – це справді нестерпно. Від бідолашних підлітків вимагають, щоб вони поводилися, як дорослі, проте без дорослих привілеїв. Щодо мене, то я уник усіх неприємностей перехідного віку – просто перестрибнув через них. Коли мої однолітки вешталися школою або теревенили із собі подібними, я мужнів. Я набагато розумніший за багатьох дорослих, тому, вочевидь, маю право так називатися. Єдине, що мені залишалося, – це надати своєму тілу вигляду, відповідного до стану душі.

Передусім я намалював собі гусячі лапки довкола очей і зморшки на лобі. Безбарвний крем додав зморшок на щоках – мій вік одразу ж став більшим на багато років. Борідка під підборіддям гарно пасувала до зморшок, довершували образ огидні тонкі вусики-пір’їнки. Коли ж я надягнув недоладний піджак офісного клерка, можу закластися, рідна мати не впізнала б мене, зустрівши на вулиці. Насправді рік тому вона таки не впізнала мене; для певності я запитав її, котра година, і навіть тоді жодної підозри не промайнуло в її телячих очах.

Прихопивши парасольку, хоч дощу, судячи з усього, не передбачалося, я покинув свою штаб-квартиру та попрямував до найближчого магазину.

Мушу зазначити, того дня моя підсвідомість функціонувала чудово, бо я швидко знайшов потрібне рішення. Навіть після трьох пляшок пива мене мучила спрага (день без краплини води в тому клятому свинарникові таки дався взнаки). Для того щоб погамувати її, я завітав під платинову арку Максвайну. Підійшов до робота-бармена в кутку. Пластикова довбешка з намальованою усмішкою повернулася до мене, солодкий сексуальний голос поцікавився:

– Чим можу прислужитися, сер або мадам?

Проглядаючи список напоїв на стіні, подумав, що могли б уже розщедритися на програму для розрізнення статей.

– Дайте подвійну вишневу шипучку, льоду побільше.

– Уже даю. Це буде три бакси, сер чи мадам.

Я опустив монету в щілину для готівки, люк, через який подавали напої, відкрився, і з’явилася моя порція. Поки я її діставав, мусив прослухати рекламну промову: «Максвайн радий обслуговувати вас сьогодні. З напоєм, який ви обрали, смакуватимуть свинобразячі бургери та цукрові батати з апетитним соусом…»

Раптом голос робота розтанув: саме на цю мить підсвідомість видала рішення моєї маленької проблеми. Геніально просте рішення…

– Гей, чувак, замовляй або вшивайся, ти, що, надумав тут увесь день стояти? – проревів хтось над моїм вухом.

Я буркнув вибачення, поплентався до найближчого столика й упав за нього. Я знав, як треба вчинити.

Задача здавалася складною внаслідок неправильно поставленого завдання. Замість того щоб самому шукати Слона, я маю зробити так, щоб шукав мене він.

Я потягував напій, моє серце вистрибувало з грудей, невидющими очима я тупився перед собою, а замальовки майбутнього плану роїлися в голові. Шансів знайти Слона не було, навіть спроби такого – гаяння часу. Тож потрібно прокрутити злочин настільки нечуваний і нахабний, щоб про нього заговорили всі новини планети. Злочин настільки незвичайний, що жодна істота, яка вміє читати або, принаймні, годна натиснути кнопку пульта, щоб увімкнути новини, не змогла б проігнорувати його. А ще всі знатимуть: це робота Слона, бо я залишу його візитівку.

Я розправився із залишками напою, мої очі сфокусувалися, а свідомість повільно поверталася до реальності Максвайну. Якраз навпроти мене висіла афіша. Я дивився на неї і якийсь час не тямив, що воно таке. Нарешті второпав: вишкірені клоуни, діти з роззявленими пельками. Усі переваги трохи підчищеного 3D. А над їхніми головами – простий напис у рамці блимкітливих вогників: «Бережіть ваші купони! Отримайте виграш – вільний вхід до луна-парку!»

Ще дитиною я відвідував цю країну пластикових задоволень, і мені там жахливо не сподобалось. Захопливі перегони – для простаків, гірки – для загартованих шлунків. Нездорова їжа, безконтрольне поглинання цукерок, п’яні клоуни – всі ці невигадливі веселощі могли вдовольнити лише дурнів. Однак тисячі відвідували луна-парк щодня, тисячі бігли туди у вихідні, а в тих тисяч у кишенях – тисячі баксів. Море грошви, океан. Усе, що треба, – спрямувати цей океан собі до кишень, та ще й так, щоб це стало найважливішою новиною всієї планети.

Але як я це зроблю? Передусім піду туди й ознайомлюся із системою безпеки. Час, нарешті, влаштувати собі заслужений вихідний.