Читать книгу Народження Сталевого Щура - Гаррі Гаррісон - Страница 4

Від люті на цього кретина мене кинуло в жар; щоправда, відразу охолодила перспектива, що зараз неодмінно піймають. Я інстинктивно втікав подалі від голосів і людей. Назад до драбини, один проліт, другий.

Будівля спалахнула всіма вогнями, заревла сирена. В’язні прокинулись і почали перегукуватись. За хвилину вони підійдуть до дверей своїх камер, помітять мене, закричать, з’явиться охорона. Втекти неможливо. Я знав це, але однаково біг уперед. До верхнього поверху, до останніх камер. Тепер у коридорі горіло яскраве світло. В’язні у камерах мене побачать, коли проходитиму повз них, і, безперечно, якийсь малолітній злочинець мене здасть. Кінець.

З високо піднятою головою я зробив крок у коридор і зазирнув у першу камеру.

Вона стояла порожня. Як і всі інші камери на цьому поверсі. Ще не все втрачено! Я пробіг повз порожні камери, злетів драбиною, немов скажена мавпа, і намацав відмичкою замок. За мною пролунали голоси, що ставали все гучнішими. То, відвернувшись від мене, піднімалися сходами двоє охоронців. Хтось із них таки мусив повернути голову. І коли вони опиняться на поверсі,звісно, передусім побачать мене.

Замок піддався, я штовхнув люк і прослизнув на дах. У щілину люка, що зачинявся за мною, я розгледів двох огрядних охоронців, які саме звернулися у мій бік.

Чи зауважили вони, що люк зачинявся? Моє серце калатало в такт ударам навіженого по барабану, я задихався, щосекунди очікуючи почути ревіння сирени.

Нічого. Я досі вільний.

Хоч яка моя свобода! Мене охопив відчай. Я справді вільний, вільний залізти на дах, вільний тремтіти та пітніти там, вільний крутитися як муха в окропі, поки мене не знайдуть.

Якоїсь миті прокинувся жаль до себе. Тоді я встав і ляснув себе, немов паршивого пса, відчуваючи, як наростає лють.

– Ти, визначний злочинцю, – прошепотів, щоб переконатися, що почую. – Кримінального життя закортіло? І перше, що ти вчинив, це дав здати себе цьому ідіотові, цьому довбаному Джеку-різнику? Це тобі наука, Джиме. Може, колись скористаєшся нею на практиці. Завжди контролюй власне оточення, свої тили. Продумуй усі можливості. Май на увазі, кретин може прокинутися. Треба було підкупити Віллі чи ще якось гарантувати його міцний сон. Запам’ятай цей урок, озирнися та швидше вибирайся із цього лайна як знаєш.

Особливо перебирати не доводилося. Якщо охоронці відчинять люк і вилізуть нагору, вони одразу знайдуть мене. Чи є тут де сховатися? Можна було якийсь час перебути на вершечку бака для води, але в разі ретельних пошуків неодмінно дивитимуться і там. Спуститися неушкодженим із високих стін нереально, тож такий план давав хоч слабку надію. Спробуємо.

Це було нелегко. Бак виготовлений із суцільного шматка металу, до вершечка не дістанеш. Але я мав це зробити. Позадкував, розбігся, стрибнув, відчув, як пальці зачепилися за край. Дряпався вгору, але рука зісковзнула, і я важко гепнувся на дах. Здавалося, звук падіння чула вся в’язниця. Залишалося тільки сподіватися, що піді мною порожня камера, а не коридор. «Годі сподіватися, треба намагатися, Джиме», – підбадьорив сам себе й додав кілька міцних словечок для підняття бойового духу. Мені треба добутися туди!

Цього разу я відступив аж до парапету, затримав дихання після глибокого вдиху. Пішов! Біжи, швидко, правильна дистанція – стрибай!

Правою рукою зачепився за край. Схопився та видихнув. Потім підняв ліву руку, витягнув її, роздираючи шкіру та набиваючи синці об твердий метал, і нарешті затягнув себе на вершечок бака.

Я лежав на бакові, надсадно сапаючи, і споглядав мертву пташку неподалік мого обличчя, її одне, трохи розплющене, око ніби підморгувало мені. Я вже хотів викинути її геть, коли зачув, як відчинився люк на дах.

– Ану, підштовхни мене! Я застряг!

Із важкого сопіння та рохкання, що розляглися по тому, я зрозумів: це один із тих огрядних охоронців, яких бачив на поверсі внизу. Посилення сопіння та рохкання ознаменувало прибуття його не менш тлустого напарника.

– Не знаю, що тут робити, – скиглив перший прибулий.

– Я знаю, – твердо відповів другий. – Ми виконуємо наказ, це ще нікому не зашкодило.

– Але люк зачинений.

– Як і двері камери, з якої він вибрався. Дивись навколо уважно.

Важкі кроки обійшли дах навколо, потім повернулися.

– Його тут немає. Тут навіть немає, де сховатися. Він не висить, тримаючись за край даху, я перевіряв.

– Є ще одне місце, яке ми не оглядали.

Я відчув, як їхні очі пропікають метал і дивляться на мене. Серце знову шалено закалатало. У відчаї вхопився за іржавий метал, дослухаючись до кроків, які наближалися.

– Він не міг туди залізти. Надто високо. Мені не вдається і дотягнутися до верхнього краю.

– Ти й до власних шнурків не дотягнешся. Іди, підсадиш мене. Якщо я вилізу на тебе, то зможу схопитися за ребро. Все, що треба, – це кинути один погляд. Лиш один-єдиний.

Він навіть не здогадувався, наскільки має рацію. Лиш один погляд. Я не міг зарадити невідворотному. Млявість поразки затопила мене. Я лежав там, слухаючи їхні прокльони та пирхання. Шкряботіння поближчало, і десь за фут від мене з’явилася велетенська рука, що трималася за край даху. Очевидно, спрацювали інстинкти, бо, присягаюсь, у мене не було жодного свідомого задуму. Моя рука згребла мертву пташку й поклала її на край, біля пальців, що за мить ухопили її.

Наслідки цього вчинку перевершили всі очікування. Пташка зникла, як і рука, це супроводжувалося вигуками, шкряботінням і двома гучними глухими ударами.

– Що ж ти робиш?

– Я схопив цю гидоту. О-о-о, моя щиколотка, здається, зламана.

– Перевір, чи можеш ти на неї ступати. Хапайся за моє плече. Спирайся на іншу ногу. Ось так.

Із галасом і шумом охоронці вилазили через люк назад, а я зітхнув із полегшенням. Вони можуть незабаром повернутися (не варто ігнорувати таку ймовірність), але перший раунд я виграв. Спливали секунди, потім хвилини, доки я усвідомив, що виграв і другий раунд. На даху більше не шукали. Сирени вимкнули, а метушня тривала внизу, на ґанку. Там лунали вигуки та грюкання дверей, ревіли мотори, автомобілі вирушали в нічну темряву. Не так швидко по тому почали вимикати світло. Перша хвиля пошуків минула. Я задрімав, але різко змусив себе прокинутися.

«Дурню, ти досі по вуха в лайні. Вони тебе розшукували, але ж не знайшли. Тож можеш закласти свого останнього бакса, що з першими променями сонця обнишпорять кожну шпарину, кожен закуток. І прийдуть сюди вже з драбиною. Тож ворушися».

І я навіть знав, куди податися. В останнє місце, де мене шукатимуть цієї ночі.

Знову через люк, вниз темним коридором. Окремі в’язні ще перемовлялися про події цієї ночі, але всі вже повернулися на нари. Я тихенько зісковзнув сходами вниз, просто до камери 567В. Відчинив її в абсолютній тиші й так само тихо зачинив за собою. Проминув свої розколошкані нари та наблизився до нар, де мій любий стукач Віллі спав сном святого дурника.

Коли моя рука затисла його рота, очі Віллі майже вилізли з орбіт від жаху, а я отримав першокласне садистське задоволення, прошипівши йому на вухо:

– Ти покійник, падлюко, прощайся з життям. Ти покликав охорону й тепер отримаєш по заслузі.

Його тіло скорчилося, а потім зм’якло. Очі заплющилися. Я вбив його? Спершу я навіть пожалкував про свій поганий жарт. Ні, не мертвий, просто вирубився, Віллі дихав легко та повільно. Я взяв рушник, намочив у холодній воді та приклав йому просто до тіла. Крик співкамерника перейшов у булькання: я затулив йому рота рушником.

– Я великодушна людина, Віллі, тобі пощастило. Я тебе не вбиватиму.

Мої слова, здається, його заспокоїли, бо я відчув, як перестало тремтіти його тіло.

– Ти мені допоможеш. Якщо зробиш це, то не постраждаєш. Слово честі. Тепер приготуйся відповісти на моє запитання. Добряче подумай, перш ніж щось говорити. Ти маєш прошепотіти лиш одну-єдину річ. Скажи мені номер камери Стінгера. Кивни головою, якщо готовий. Добре. Я забираю рушник. Але якщо викинеш тут мені якогось коника чи намагатимешся промовити щось іще, ти – труп. Поїхали.

– 231В.

Наш поверх. Добре. Рушник повернувся на місце. Потім я добряче натиснув біля його правого вуха на судину, що постачає кров до головного мозку. Шість секунд – непритомність, десять – смерть. Він сіпнувся, потім знову зм’як. Я прийняв палець, дорахувавши до семи. Широка я натура, хай йому грець.

Я витер рушником обличчя та руки, намацав черевики, взувся, надягнув іншу сорочку й куртку, залпом випив літр води і приготувався знову зустрітися зі світом. По тому поздирав простирадла з ліжок, затиснув їх під пахвою та вийшов із камери.

Навшпиньки, так тихо, як тільки міг, я прослизнув до камери Стінгера, відчуваючи, що мене не зупинити. Мій план, безперечно, безглуздий і небезпечний. Але після всіх страхів цього вечора я, здається, зовсім втратив здатність боятися. Двері камери відчинилися від мого делікатного доторку, а Стінгер розплющив очі, щойно я потрусив його за плече.

– Одягайся, – швидко вимовив я. – Ми вшиваємося звідси просто зараз.

Він усе зрозумів, нічого не питаючи. Одягався, поки я здирав простирадла з його нар.

– Нам треба ще два простирадла, – сказав я.

– Я візьму в Едді.

– Але він прокинеться…

– Я подбаю, щоб він знову заснув.

Едді пролепетав якесь сонне запитання, потім розлігся звук важкого удару. Едді знову заснув, а Стінгер повернувся із простирадлами.

– Ось що ми зробимо, – почав я. – Я знайшов шлях через дах. Ми поліземо туди, зв’яжемо простирадла докупи та спустимося по них. Добре?

Добре?! Я ніколи у своєму житті не чув божевільнішого плану. Але не для Стінгера.

– Добре! Ходімо.

Знову на цій драбині. Як вона мені остогидла за сьогодні! І взагалі – я втомився. Я видерся щаблями драбини, відчинив люк, закинув простирадла через нього на дах. Стінгер не зронив жодного слова до того, як за нами зачинився люк.

– Що сталося? Я чув, що ти втік, і вже лаштувався тебе вбити, коли вони знайдуть.

– Усе не так просто. Я тобі розповім, коли виберемося звідси. А тепер треба дати раду простирадлам. Зв’язуймо протилежні кінці вздовж; мусимо зробити нашу мотузку настільки довгою, наскільки можливо. В’яжи морським вузлом, як навчають бойскаутів. Ось так.

Ми зв’язували та затягували, як скажені, поки не вдалося з’єднати всі простирадла докупи. Я припасував один кінець до труби, що здавалася міцною, та звісив простирадлову мотузку через край даху.

– Хоч на двадцять футів нижче, – зауважив Стінгер, позираючи на землю. – Іди першим, бо ти легший і, якщо наша мотузка мене не витримає, у тебе залишиться шанс. Ну ж бо!

Із такою логікою важко не погодитися. Я переліз через парапет і взявся за верхнє простирадло. Стінгер несподівано сердечно потис мою руку. Я почав спускатися.

Це було нелегко. У мене й так утомилися руки, та ще й тканина простирадел така, що її важко схопити. Я злазив так швидко, як тільки міг, бо сили майже вичерпалися.

Нарешті мої ноги повисли у повітрі – я досяг кінця мотузки. Жорстка бруківка в’язничного подвір’я здавалася внизу такою далекою. Відпустити мотузку було надто важко чи, можливо, надто легко. Просто сил тримати її більше не ставало. Я розчепив пальці та відчув удар.

Покотився, сів на землю, важко дихаючи. Вдалося. Високо вгорі я бачив силует Стінгера, який злазив мотузкою, перебираючи руками. За секунду він був на землі біля мене, приземлившись легко, як кіт, і допоміг мені підвестися. Він підтримував мене, поки ми дійшли до воріт. Мої пальці тремтіли, тому я не міг відчинити замок. Ми такі помітні тут, на світлі, тож якщо хтось із охорони надумав би визирнути у вікно, нас неодмінно впіймали б…

Я довго шпортався із замком, затамувавши подих, потім вирішив заспокоїтися та спробувати ще раз, повільно й обережно намацуючи всі канавки, повертаючи та проштовхуючи. Я зміг із ним упоратись, і ми зникли за дверима. Стінгер тихо зачинив за нами ворота, потім розвернувся та побіг у нічну темряву. Я не відставав від нього ні на крок.

Ми вільні!