Читать книгу Народження Сталевого Щура - Гаррі Гаррісон - Страница 7

Для такої розвідки варто повернути свій вік. Знявши весь макіяж, я знову став сімнадцятирічним парубком із чудовим кольором обличчя. Але мені закортіло поліпшити дане природою (недаремно ж я відвідував ті до біса дорогі курси акторського гриму). Подушечки за щоками перетворили мене на рожевощоке янголятко; рум’яна довершили справу. Я надягнув сонцезахисні окуляри із пластиковими квітами, які стріляли водою, коли натискати кнопку в кишені. Дешевий фокус! Дякувати Богу, мода на гетри для хлопців минула. Проте повернулися шорти. Чи, точніше, повернувся ідіотський стиль за назвою шорт-лонг – шорти, в яких одну холошу обрізано нижче від коліна, а другу – вище. Я начепив це посміховисько з жахливого фіолетового вельвету, ще й зі смаком прикрашене отруйно-рожевими латками. Після таких перетворень глянути на себе в дзеркало було справді страшно. Не можу описати створіння, яке глипало на мене з люстра, але то був зовсім не грабіжник банків і не в’язень-утікач. На шию я почепив дешевий одноразовий фотоапарат, який насправді на таку назву не заслуговував, хоч усе-таки щось там фотографував.

На станції я загубився в океані своїх клонів, який повантажили у спеціальний транспорт, що курсував просто до луна-парку. Вигуки, істеричний сміх і бризкання з окулярів комусь допомогли згаяти час, а мені ж здалося, що це триватиме вічно. Коли двері нарешті розчинилися, я пропустив уперед наелектризований натовп, потім неквапливо рушив слідом. До роботи!

Треба йти туди, де зберігають гроші. Попри те що, слава Богу, я все майже забув свої перші відвідини цієї божевільні, все-таки пам’ятав, що платили за атракціони пластиковими жетонами (мій батько видавав мені такі штуки в обмеженій кількості, такій обмеженій, що її вистачало лише на кілька хвилин). Тож сьогодні перше завдання – знайти джерело жетонів.

Легко! Бо жетоновидавач – мета першого паломництва всіх інфантильних невдах у стінах луна-парку. Будівля, схожа на перевернутий конус для морозива, розцяцькована прапорцями, а зверху ще й із програвачем, який видавав музику, що, вочевидь, призначалася для позбавлення відвідувачів слуху. На землі, припасоване до фундаменту будівлі, розташовувалося коло клоунських торсів. Кондиціонери забезпечували життєдіяльність клієнтів, щоб ті з комфортом розлучалися з грошима. Нетерплячі юнацькі руки тицяли бакси в долоні пластикових роботів. Долоні стискалися, гроші зникали, а з рота клоуна сипалася купа жетонів, які треба було збирати у спеціальний посуд. Огидно, але так, здається, вважав лише я.

Як гроші потрапляють до будівлі, тепер зрозуміло. Залишалося дізнатися, як їх звідти забирають. Я обійшов навколо бази й побачив, що роздавальні апарати оточують її не повністю. Ззаду, у схованці з дерев і чагарників, до неї примикала невелика прибудова. Продовживши свій шлях через чагарники, я наштовхнувся на охоронця, що стовбичив біля дверей, на яких не було жодної таблички.

– Ти заблукав, хлопче? – привітно запитав він. – Тут лише для персоналу.

Я оминув охоронця й кинувся до дверей, фотографуючи їх на ходу.

– Мені треба до туалету! – верещав я. – Мені сказали, тут туалет!

Важка рука схопила мене за комір і виставила з кущів на доріжку:

– Нема тут туалету. Геть звідси!

Я пішов. Дуже цікаво. Ніякої сигналізації, замки Глабб – надійні, але застарілі. Що ж, мабуть, мені починає подобатися луна-парк.

Довелося тинятися там до темряви й чекати, доки атракціони закриють. Від нудьги я спробував Льодові Гірки, де пасажири мчали крізь макет крижаної печери, а різні речі, що начебто повмерзали в стіни, мали додавати драйву, час від часу падаючи на них. Сховище Піратів здавалося не набагато цікавішим. Щоб тримати марку, я ще долучився до п’янких задоволень Країни Солодощів і Болотяного Монстра. Нарешті час настав. Жетони припинили видавати за годину до закриття парку. З найближчого спостережного пункту я з жадібною цікавістю стежив, як броньований фургон забрав велику кількість залізних контейнерів. Ще цікавішим виявилося те, що, коли гроші вивезли, охорона також зникла. Очевидно, вважала, що ніхто при здоровому глузді не лізтиме досередини, щоб красти жетони.

Один божевільний, проте, знайшовся. Із сутінками я для стороннього ока приєднався до натовпу, що квапився до виходу. Але не виходив. Зачинені двері Гори Вампірів одразу розчахнулися. У темряві службової кімнати високо під стелею блищали ікла, скапувала фальшива кров, а я комфортно влаштувався за труною з пилом.

Треба зачекати годину, не більше. Тоді працівники покинуть парк, але на вулицях міста ще вештатиметься достатньо перехожих, щоб моя поява біля парку після його закриття не привернула уваги.

Уночі в парку залишалась охорона, але її неважко уникнути. Як і думав, Глабб легко піддався, і я швидко прослизнув досередини. Кімната без вікон – чудово, відтак світло мого ліхтарика ззовні ніхто не помітить. Справжнє задоволення – отак зблизька споглядати ці автомати.

Простий дизайн, нічого зайвого, гарні такі прилади. Приймачі розташовано колом по стінах. Зараз нерухомі, але зрозуміло, як вони працюють. Коли монети або банкноти надходять досередини, їх перераховують і відпихають далі. Машини біля виходу відсипають відповідну кількість жетонів до отворів на вихід. Біля отворів – баки, до яких із підлоги підведено труби. Ці баки, безсумнівно, наповнюють із підземних конвеєрів, які повертають із атракціонів жетони, готові до повторного використання. Монети, яких не торкалися людські руки, через заварені труби мандрують до закритих ящиків. Ті ящики мене не цікавлять, бо вони надто важкі, їх незручно транспортувати. Але – юху! – банкноти набагато легші та й цінність мають більшу. Папірці рухались по жолобках і граціозно спускалися крізь щілину до сейфа. Загалом основне завдання операції полягає в тому, щоб триматися на безпечній відстані від озброєних ліхтариками охоронців.

Чудово. Я ще раз помилувався пристроями, спробував усе запам’ятати, потім дещо зафіксував. Роздавальні апарати виготовила фірма «Ex-changers», і я взяв пікс їхньої торгової марки з машини. Сейф – надійного бренду, що гарантує безпеку від усього, тільки не від ведмежатника-професіонала. Звісно, він виявився порожній. Записавши код, я відмикав і замикав сейф багато разів, допоки не навчився робити це із заплющеними очима. У моїй голові вже визрів план, і відмикати сейф навпомацки було його важливою частиною.

Завершивши свої справи, я непомітно вислизнув із будівлі, по тому з парку та приєднався до роззяв на вулиці. Дорогою додому вони були вже не такі жваві: окуляри-водостріли знадобилися лише раз чи двічі. Важко описати, з яким полегшенням я нарешті повернувся до своєї штаб-квартири, скинув цей клоунський костюм і пожадливо випив пива. Потім, висловлюючись метафорично, довелося поворушити мізками.

Наступні тижні видалися дуже напруженими. Працюючи над спорядженням для операції, я не забував переглядати новини. Одного із в’язнів-утікачів упіймали та після відчайдушного спротиву знову запроторили до в’язниці. Його товариша так і не знайшли, хоч арештант щосили допомагав слідству. Бідолашний Стінгер. Життя йому стане немилим, коли його вихолостять від любові до бійок. Але чоловік, якого він лаштувався вбити, не помре, тож мій вибір правильний. До того ж я надто заклопотаний, щоб перейматися докорами сумління. На порядку денному два завдання: розробити план пограбування та заманити Слона в пастку. З гордістю зазначу, що виконав обидва. Коли продумав план до дрібниць, лишилося чекати темної штормової ночі, щоб знову навідатися до луна-парку. Хоча візит туди мав бути максимально коротким, однаково потрібні приготування зайняли кілька годин – роботи там справді до біса. Тепер зосталося правильно вибрати час для операції. Вихідні, коли каси переповнені, здавалися найкращим варіантом. Далі, за планом, я цілком законно орендував гараж, а от маленький фургон довелося вкрасти.

У вільний час я перефарбував фургон (це йому не завадило!), причепив новий номер, змінив таблички на дверях. Минула субота, мене трусило від нетерплячки. Щоб згаяти час в очікуванні пізньої години, коли каса вже повна, я, при вусах і зморшках, неквапливо насолодився смачним ленчем. Поїздка за місто дуже втішила, я добувся потрібного місця близько до службового входу до парку в призначений час. Трохи хвилюючись, надягнув тонкі рукавички. Утім, за мить азарт авантюри переважив хвилювання й страх. З усмішкою я простягнув руку й увімкнув апарат.

Пішов невидимий радіосигнал, а я спробував уявити, що відбувається. Сигнал зі швидкістю світла досяг приймача та побіг дротом далі, до маленького вибухового пристрою. Невеликий вибух, якраз достатній, щоб зламати засув одного з подавачів жетонів, але водночас залишити неушкодженою трубу. Щойно засув зламався, потужний струмінь кольорових пластикових жетонів забив із подавача. Отакий-от я благодійник! Як би дякували мені діти, коли б знали, хто влаштував їм таку радість.

Але це ще не все. Щохвилини мій передавач видавав наступний сигнал, ламався інший засув, починалася нова злива жетонів. І так багато разів. Дочекавшись слушної миті, я завів двигун фургона, під’їхав до службових воріт луна-парку й припаркувався так, щоб напис на дверях фургона «Ремонт паркового обладнання» було видно охороні.

– Мені тут телефонували, – сказав я охоронцю. – У вас, здається, проблеми?

– Не проблеми, – відповів охоронець, відчиняючи ворота, – більше схоже на заколот. Тобі відомо, де потрібна будівля?

– Звісно! Допомога вже їде!

Хоч як я силкувався уявити наслідки своєї маленької диверсії, реальність перевершила всі сподівання. Діти, горлаючи, мов навіжені, оточили апарати, що випльовували жетони, дехто працював ліктями, щоб досягти призових місць у перших рядах. Їхній щасливий лемент буквально оглушував, а адміністрація й охорона ніяк не могли погамувати цю хвилю божевілля. На службовій доріжці стриміло трохи менше народу, але однаково, щоб пропхатися крізь тих, хто запізнювався по щастя, доводилося просуватися обережно, з ногою на гальмі. Коли я наблизився, двоє охоронців відштовхували дітей від чагарників.

– Якісь проблеми з автоматом? – запитав я солоденько.

Відповіді охоронця потонули у дитячому верескові. Мабуть, це й на краще. Він відчинив двері та запхав мене та мою валізу для інструментів досередини будівлі. Там четверо службовців уже боролися з машинами. Їм не вдавалося їх вимкнути, бо я подбав про замикання в розподільній коробці. Лисий чоловік якраз підходив до залізного дроту з ножівкою, коли я пригрозив йому пальцем:

– Це буде вдала спроба самогубства. Тут лінія під напругою.

– У тебе є кращі ідеї, придурку? – огризнувся він. – Це ваші бісові машини. Давай, працюй!

– Уже починаю, – кинув я, розчахнувши валізу для інструментів, у якій лежав лише блискучий металевий балон. – Оце має допомогти, – сказав я, зриваючи верхній клапан і спрямовуючи струмінь подалі від себе. Останнє, що помітив, – це вирячені від здивування очі службовців. Чорний дим заповнив усю кімнату, зовсім застилаючи огляд.

Я на це очікував, а вони – ні. Міцно тримаючи валізу для інструментів у руках, я відміряв чотири кроки у напрямку до сейфа. Звуки моїх кроків заглушували їхній лемент і брязкіт жетонового дощу. Сейф легко піддався; кришку коробки для інструментів я приладнав якраз навпроти борту сейфа, нахилився, намацав сейф, перекинув його у свій контейнер, швидко пересипав гроші та захряснув кришку. Моє наступне завдання – упевнитися, що відповідальність за цей злочин припишуть тому, кому я бажаю її приписати. Картка із зображенням шахового слона лежала у моїй верхній кишені. Я дістав її й обережно поклав до сейфа. Потім замкнув його, щоб абсолютно впевнитися: моє послання потрапить до потрібних рук і не загубиться в метушні. Тільки після цього я схопив сумку, що тепер поважчала, розвернувся та зорієнтувався на вихід.

Я розрахував, що до виходу маю ступити дев’ять кроків. Удалося зробити лише п’ять, коли чиїсь могутні руки схопили мене, а хрипкий голос прогорлав на вухо: «Я тримаю цього негідника! Допоможіть!»

Я поставив коробку й надав йому ту допомогу, якої він так прагнув: простягнув руки до його шиї, зробивши там усе наразі потрібне. Він сіпнувся і плавно осів на підлогу. Я намірився знову вхопити коробку та протягом однієї жахливої секунди не міг її налапати. Потім коробка таки знайшлася. Намацавши ручки, я закинув її собі за спину.

Тоді стало зрозуміло, що через цю катавасію я зовсім втратив орієнтацію.

Паніка, чорніша від того чорного диму, що заповнив будівлю, огорнула мене. Я трусився як осиковий листок і майже провалив справу. Сімнадцятилітній хлопчик, дуже самотній перед невідомим дорослим світом. Кінець. Кінець!

Не знаю, скільки тривала ця криза, мабуть, не більше ніж секунду, але мені здалася вічністю. Я опанував себе й боляче надавав самому собі по уявній шиї.

– Ти ж сам так хотів – пам’ятаєш? Сам-один, а всі інші проти тебе. Тож здавайся або починай думати. Швидко!

Я почав думати. Люди кричали та шпорталися довкола, від них не було жодної користі, вони втратили орієнтацію так само, як і я. Добре, простягнути руки вперед і рухатися у будь-якому напрямку. Знайти щось, що можна впізнати на дотик. А досягнувши, діяти за ситуацією. Я почув глухий удар попереду. Мабуть, упав один із апаратів. Треба зосередитися на ньому.

Раптом на мене війнуло свіжим повітрям, що озвалося знайомим голосом охоронця:

– Та що ж тут таке?

Охоронець! Дуже мило з його боку. Я прокрався попід стіною, легко його оминув, бо він досі гукав у темряву, далі випірнув із диму на денне світло. Доки мружився з незвички, мене схопив інший охоронець.

– Я тримаю його! Ти у мене нікуди не втечеш!

Мабуть, неможливо вигадати нічого дурнішого, як отак хапати людину з чорним поясом. Я обережно поклав зм’якле тіло на землю (щоб він часом не забився, коли падатиме), закинув сумку до фургона й роззирнувся довкола. Упевнившись, що мене ніхто не помітив, завів двигун і спокійно виїхав з луна-парку.