Читать книгу Зелений Генріх - Готфрид Келлер - Страница 19

Коли я нарешті дістався будинку дядечка, вже вечоріло; двері були на замку, тому що всі пішли в поле, але я знав, що будинок сполучається з хлівом, а хлів із сараєм і, пробравшись у нього, я зможу таким чином потрапити в кімнати. У сараї я побачив козулю, яка жваво вибігла мені назустріч і відразу ж учепилася за мною; в хліві корови поглядали мені вслід, а один молодий бичок підійшов до мене досить близько й зовсім було зібрався по-дружньому буцнути мене, так що я з переляку кинувся тікати і врятувався від нього в сусідній коморі, доверху заваленій боронами, ралами, голоблями та іншим дерев’яним знаряддям. Із купи старого мотлоху, що темніла в кутку, із задоволеним бурчанням вискочила куниця, як видно, знудьгувавшись на самоті, і, миттю піднявшись мені на голову, почала на радощах обмахувати мої щоки хвостом і витворяти такі кумедні штуки, що я голосно розсміявся. Разом зі своїми супутниками я вибрався нарешті з напівтемного хліва на світлу житлову половину й увійшов до зали, де поклав на стіл квіти і яблука, позбувшись таким чином своєї ноші, а до речі, й настирливих звірів. На столі було написано крейдою, де мені шукати їжу, якщо я зголоднію, а під цим посланням мої юні братики й сестрички зробили ще кілька жартівливих приписок; але їсти мені не хотілось, і я вважав за краще скористатися нагодою і не поспішаючи оглянути будинок, в якому народилася моя мати.

Дядечко вже кілька років тому відмовився від пасторської посади, аби цілковито віддатися своїм улюбленим заняттям. У той час парафіяни і без того збиралися побудувати для пастора нове житло, і дядечко зміг відкупити у парафії старий будинок, тим більше що цей будинок, власне кажучи, і не призначався під пасторську квартиру, а був колись заміською дачею одного знатного дворянина і тому являв собою простору будівлю з безліччю кімнат і кімнаток, із кам’яними сходами та чавунними поручнями, з ліпними стелями, з великою вітальнею, де стояв камін, і з незліченними потемнілими майже до чорноти картинами, розвішаними по всіх стінах. Бік у бік з усією цією пишнотою, під тим же самим дахом, дядечко примудрився розмістити своє господарство, для чого він зніс частину зовнішньої стіни і злив воєдино два різні життєві уклади, панський і селянський, з’єднавши їх дверима та переходами, розташованими в найнесподіваніших місцях. Так, наприклад, в одній із кімнат, прикрашеній сценами полювання та шафами зі старовинними богословськими книгами, були приховані шпалерами двері, через які здивований гість раптом потрапляв прямо на сінник. На горищі я виявив маленьку мансарду, стіни якої були обвішані старомодними кортиками, майстерно оздобленими шпагами і рушницями та пістолетами, що давно вже не стріляли; найпрекраснішим екземпляром цієї колекції був довгий іспанський клинок зі сталевим ефесом тонкої роботи, який імовірно, дещо побачив на своєму віку. У кутку порошилося кілька грубезних книг, посередині стояло шкіряне крісло із рваною оббивкою, так що для повноти картини не вистачало тільки Дон Кіхота. Я сів у крісло, влаштувався зручніше, і мені згадався цей славний герой, чиї пригоди, викладені мсьє Флоріаном, я перекладав свого часу з французької. За стіною почулися дивні звуки, туркотання та дряпання, я відкинув дерев’яні дверцята, просунув у них голову, і назустріч мені війнуло гарячим повітрям; це був голубник, мешканці якого здійняли при моїй появі такий переполох, що мені довелося поспішно піти. Потім я набрів на спальні моїх сестричок, тихі келійки, де на вікнах красувалися цілі квітники, а у вікна заглядали зелені крони дерев, які охороняли, як вірні вартові, дівоцький сон. На стінах іще подекуди виднілись окремі смуги строкатих шпалер і дзеркала в стилі рококо, вцілілі залишки обстановки панського будинку, знайшли собі тут належний притулок на схилі віку. Звідти я пройшов у велику кімнату пасторських синів, яка зберігала сліди не надто старанних занять науками і була обвішана рибальськими снастями та сильцями для птахів, – свідчення того, що мої братики охоче вкидалися на дозвіллі в сільські забави та розваги.

Із повернених на схід вікон відкривався сільський краєвид – ціле море безладно розсипаних дахів і фруктових дерев, над яким височіло на пагорбі кладовище з білою церквою, схожою на замок якого-небудь духовного феодала; високі вікна вітальні, що займали майже всю західну сторону будинку, дивилися на яскраво-зелені луки долини, по якій химерно зміїлася річка з її незліченними рукавами та звивинами, майже зовсім срібна, позаяк глибина її не перевищувала двох футів, і її швидкі хвилі, що весело бігли по білих камінцях, були прозорі, мов криниця. По той бік лугів полого піднімалися пагорби, вкриті шумливим зеленим шатром із найрізноманітніших листяних порід, крізь яке подекуди проглядали сірі стіни скель і їх голі округлі вершини. Одначе місцями пагорби розступалися, відкриваючи синій ланцюг далеких гір, так що сонце, що сідало в тій стороні, перед самим заходом іще раз заглядало в долину, заливаючи її багряною загравою та кидаючи червоні відсвіти на вікна вітальні, а коли її двері були відчинені, призахідні промені проникали у внутрішні кімнати й коридори та золотили їх стіни. Сади та городи, необроблені, незасіяні проміжки між ними, зарості бузини, кам’яні чаші колодязів і всюди розлогі дерева, що кидали густу тінь, – весь цей сповнений дикої принади ландшафт розкинувся далеко навкруги, захоплюючи й частину протилежного берега, куди можна було пройти по невеликому мосту. Вище за течією стояв млин, але його не було видно; про його присутність нагадував лише шум коліс та райдужна хмара водяного пилу, що стояла над ним, яка яскраво виблискувала між деревами. В цілому житло дядечка являло собою щось середнє між тихою обителлю священика, селянським двором, заміською віллою та мисливським привалом, і чим ближче я знайомився з цим дивовижним будинком і з усіма пернатими та чотириногими істотами, що мешкали в ньому, тим більше мені тут подобалося, так що серце в мене співало і раділо. Тут усе світилось і грало барвами, було сповнене рухом і життям, дихало свободою, достатком і щастям, щастям без кінця і без краю, тут усюди чулися жарти і сміх, а люди були такі добрі. Все пробуджувало жадобу захопитися вільною, нічим не обмеженою діяльністю. Я поспішив у свою кімнату, що теж виходила вікнами на захід, і заходився розпаковувати свої речі, доставлені сюди за час моєї відсутності, виймаючи і розкладаючи підручники та незакінчені зошити, якими я ще думав при нагоді зайнятися, а насамперед значний запас паперу всіх сортів, пер, олівців і фарб, за допомогою яких я збирався писати, малювати, розфарбовувати, – бозна-чого тільки я не збирався робити. У ці хвилини я якось зовсім по-іншому глянув на свої спроби, які досі були для мене лише розвагою, і вперше відчув бажання серйозно працювати і творити, створювати щось нове і прекрасне. Один цей день, здавалося б нічим не примітний, але в той же час такий багатий на нові враження, зробив те, чого не могли зробити всі негаразди останнього часу: переді мною блиснув перший промінь тієї душевної ясності, яка віщує світлий ранок юнацько-зрілої пори нашого життя. Розклавши на широкому ліжку всі зроблені мною досі начерки та малюнки, так що воно зовсім зникло під цим дивовижним строкатим покривалом, я раптом зрозумів, що давно вже переріс усе це й мені треба йти далі; я відчував, що справа тільки за мною самим, і відчував тверду рішучість найближчим часом домогтися нових успіхів.

У цей час дядечко повернувся додому після обходу своїх володінь, зайшов до мене в кімнату і був дуже здивований, побачивши влаштовану мною виставку. По-дитячому хвалькувата чепуристість, із якою були виписані мої картинки, що били на ефект, їх яскраві, галасливі барви – все це справило певне враження на його недосвідчений погляд, і він вигукнув:

– От так племінничок! Та ти у нас справдешній художник! Молодець! Я бачу, ти ґрунтовно запасся папером і фарбами. До діла! Давай-но подивимося, що ти там таке зобразив? Звідки все це змальовано?

Я сказав, що все це вигадано мною самим.

– Я тобі дам інше замовлення, – вів далі він, – ти будеш нашим придворним художником! Завтра ж берися за справу: спробуй-но намалювати наш будинок, і сад, і дерева, тільки щоб усе було в точності! А потім я покажу тобі красиві місця в нашій окрузі, – а їх у нас чимало, – ти знайдеш там непогані пейзажі й, напевно, захочеш змалювати їх. Це буде для тебе хорошою вправою і піде тобі на користь. Шкода, що сам я ніколи не займався цією справою. Постій, у мене є для тебе дещо цікаве: зараз я покажу тобі чудові малюнки, вони залишилися мені на пам’ять від одного знайомого, який часто жив у нас у будинку, ще дуже давно, коли у нас щодня бували гості з міста. Малював він для власного задоволення, але дуже добре, умів писати й олією та аквареллю і робити гравюри на міді, та й узагалі був путящий чоловік, дарма що художник!

Він приніс стару, пошарпану теку, перев’язану товстим шнуром, розгорнув її і сказав:

– Давненько я не дивився ці картинки, певно, вже все позабував; тепер я і сам із задоволенням гляну на них іще разок! Наш славний Фелікс був дворянської породи; його давно вже немає на світі, а похований він у Римі, він був старий холостяк, на початку десятих років усе ще носив напудрену перуку та косичку; цілими днями він сидів зі своїми малюнками та гравюрами і відривався від них тільки восени, коли їздив із нами на полювання. У той час, на початку десятих років, заїхали до нас якось кілька молодих людей, які щойно повернулися з Італії, й серед них один художник, якого вони величали генієм. Ці молодики вічно сперечалися, так що в будинку крик стояв, і стверджували, ніби все старе мистецтво давно вже прийшло в занепад і відроджується тільки зараз, нібито в Римі живуть якісь молоді німці й вони, мовляв, покликані його відродити. Все створене наприкінці минулого століття – непотріб, балаканина так званого «великого» Ґете про Гаккерта, Тішбейна та інших – суцільна дурниця, тепер настала нова епоха. Ці промови вкінець збентежили нашого бідолашного Фелікса, який жив досі мирним, спокійним життям; його давні друзі-художники, з якими він викурив не один ящик тютюну, марно вмовляли його заспокоїтись і не слухати цих юних нахаб, – адже хоч як би вони кричали, світ однаково забуде їх, як забуде коли-небудь і нас! Але куди там! Він і слухати нічого не хотів! Одного прекрасного дня він повісив замок на своє холостяцьке житло, зачинив свій храм мистецтв, побіг як навіжений у бік Сен-Ґотарда, й відтоді ми його більше не бачили. У Римі ці шалапути влаштували пиятику і з п’яних очей відрізали йому косу, після чого він остаточно втратив душевну рівновагу, забув на схилі віку всі пристойності й помер аж ніяк не від старечих недуг, – його доконали римські вина і римські кралі. Цю теку він випадково залишив у нас.

Ми почали розглядати пожовклі аркуші; в теці виявилося близько десятка етюдів вуглем і пастеллю, що зображували групи дерев, і намальованих не надто пластично і дещо невпевнено, але з усією ретельністю, на яку здатний старанний дилетант; крім того, там було кілька вицвілих акварелей і великий етюд олійними фарбами, на якому був зображений розлогий дуб.

– Усе це він називав листяними етюдами, – заговорив дядечко, – і страшенно пишався ними. Про секрет цих етюдів він дізнався тисяча сімсот вісімдесятого в Дрездені, у свого вчителя, якого він дуже поважав, його прізвище було Цинк або щось на зразок цього. «Усі дерева, – казав Фелікс, – можна поділити на два основні класи: в одних листя закруглене, в інших – зубчасте. Відповідно до цього є два способи писати листя; під дуб – у зубчастій манері, та під липу – в округлій манері». Намагаючись пояснити нашим панянкам, як краще опанувати ці дві манери, він зазвичай радив їм із самого початку привчити себе до якого-небудь певного ритму; так, наприклад, малюючи листя того чи іншого сорту, треба рахувати: раз, два, три – раз, два, три. «Та це ж вальс», – кричали йому дівчата і починали кружляти навколо нього, так що врешті-решт він розлючено схоплювався зі свого стільця, а його косичка стрибала по плечах.

Отже, я вперше познайомився з мистецтвом дещо незвичним способом, – чоловік, сам до мистецтва непричетний, виявився охоронцем оригінальної традиції, передав її мені, й це дало мені поштовх до подальших пошуків і роздумів. Я притих і розглядав малюнки дуже уважно, а потім упрохав дядечка залишити теку мені, щоб я міг користуватися нею на свій розсуд. Крім етюдів, у цій теці виявилося ще досить багато гравюр із ландшафтами, кілька речей Ватерлоо і кілька ідилічних гайків Геснера з дуже красивими деревами, які вразили мене своєю поетичністю та відразу ж полюбилися мені, крім того, до рук мені потрапила гравюра Рейнхарта, і в цьому непоказному аркуші з обрізаними полями, що загубився серед інших, пожовклому і забрудненому, було стільки притягальної сили та свіжості, стільки сміливої, блискучої майстерності, що він справив на мене величезне, незабутнє враження. Я довго ще тримав гравюру в руках, дивуючись їй, як чуду, – адже досі я ще не бачив жодного справжнього витвору мистецтва, – але тут дядечко знову увійшов до кімнати і сказав:

– Чи не хочеш пройтися зі мною, пане художнику? Осінь уже не за горами, і нам пора поцікавитися, що поробляють зайчата, лисички, куріпки та інша звірина! Вечір чудовий, ходімо подивимося дичину, а до речі, я покажу тобі красиві пейзажі; рушниць поки що з собою не братимемо.

Він вибрав із купи старих очеретяних палиць, що лежала в кутку, палицю міцнішу, підшукав іншу для мене, вийняв залишки сигари зі свого мундштука у вигляді мисливського рога, закурив знову і, підійшовши до вікна, оглушливо засвистів на всі лади; на цей свист із усіх кінців села миттю збіглися собаки, і, супроводжувані їх веселим гавкотом, ми попрямували до схилу гори, де виднівся освітлений призахідним сонцем ліс.

Незабаром собаки забігли далеко вперед і зникли в чагарнику; але як тільки ми почали підніматися в гору, вони загавкали десь над нашими головами, а потім пронеслися повз нас щодуху по крутому схилу, так що в ярах пішла гуляти луна. У дядечка серце заграло; він тягнув мене за собою, запевняючи, що ми зараз побачимо звіра, нам треба тільки скоріше вийти на одну галявину; одначе на півдорозі він раптом зупинився, прислухався і пішов у інший бік, примовляючи:

– Їй-богу, це лисиця! Тепер нам треба йти туди! Швидше! Цить!

Ледве ми дійшли до вузької стежки, що проходила вздовж висохлого русла лісового струмочка, між його порослих кущами берегів, як він раптом зупинив мене і мовчки вказав рукою вперед; якась рудувата плямочка промайнула перед нами, перетнула стежку і русло струмка, метнулась угору, потім униз, і через мить усі шість собак із заливистим гавкотом кинулися за нею.

– Бачив? – запитав дядечко з таким задоволеним виглядом, ніби назавтра чекало його весілля. – Тепер вона пішла від них, – вів далі він, – але на тій просіці вони, напевно, піднімуть зайця! Давай-но здеремося вище, он туди!

Ми вийшли на невеликий рівний майданчик, осяяний променями призахідного сонця, і побачили засіяне вівсом поле, по краях якого тихо жевріли стовбури сосен. Тут ми зупинились і довго мовчки стояли на краю поля недалеко від зарослої травою дороги, яка йшла кудись у темряву, насолоджуючись незворушною тишею. Так ми простояли, напевно, близько чверті години, як раптом поблизу від нас знову почувся гавкіт, і дядечко штовхнув мене в бік. Тут у вівсі щось заворушилося, дядечко пробурмотів стиха: «Що за чорт, хто це там такий?» – і просто на нас вийшла величезна домашня кішка; вона подивилася на нас і пустилася навтьоки. Мій лагідний дядечко-пастор не на жарт розгнівався.

– Тобі що тут треба, мерзотна тварюко? Тепер-то я знаю, хто нищить молодих зайченят! Ну почекай же, я не дам тобі тут розбійничати! – вигукнув він і жбурнув їй услід важкий камінь.

Вона шмигнула в овес; у цей час собаки знову вихором промчали повз нас, і розгніваний дядечко скрушно мовив:

– Ну от, зайця-то ми так і не побачили!.. Вистачить на сьогодні. А тепер пройдемо ще трохи вперед, ти звідти побачиш справжні гори; зараз ми підійшли до них трохи ближче.

З іншого кінця поля, де сосни стояли рідше, відкривалася велична панорама гірських хребтів, що піднімалися сходинками, спочатку зелених, потім, далі на південь, усе більш синіх, а за ними, широко розкинувшись на всьому протязі від Аппенцелля на сході до Берна на заході, смутно виднілись Альпи, такі далекі, що в них було щось казкове.

Намилувавшись цим краєвидом, я почав уважно придивлятися також і до характеру місцевості, яка оточувала мене. Вона походила скоріше на той ландшафт, який, як я собі уявляю, часто зустрічається в горах Німеччини: тут було багато зелені, мальовничих скель і всюди виднілися оброблені поля. Незліченні долини та яри, прорізані річками та струмками, були наче навмисне створені, щоб слугувати місцем відпочинку після довгих прогулянок; до того ж, місцевість була переважно лісиста.

Ми поверталися додому іншою дорогою, й переді мною довго ще змінювалися чудові картини природи, поки їх не приховали сутінки; коли ми увійшли в село, на небі світився повний місяць, і його яскраве світло, яке осявало млин і пасторський будинок і трепетно дрижало в хвилях річки, було останнім враженням, яке мені подарував цей дивовижний день. Сини пастора затіяли метушню та, бігаючи по березі в тіні ясенів, норовили зіштовхнути один одного в воду; мої сестриці сиділи в саду і щось наспівували, а тітонька крикнула мені з вікна, що я просто бродяга – за цілий день жодного разу на очі не показувався.