Читать книгу Зелений Генріх - Готфрид Келлер - Страница 5

«Сьогодні прийшов лист від її високоблагородія благочестивої пані фон М, яка шле мені, згідно з нашою домовленістю, гроші на утримання дочки; тепер за перші три місяці все отримано сповна. Негайно ж відіслав розписку і до речі повідомив про те, яких заходів мною вжито. Потім зайнявся маленькою Мерет (Емеренцією), якій щотижня роблю тілесне навіювання, причому цього разу вирішив бути з нею суворішим і, поклавши її на лаву, повчив свіжої лозою, гірко зітхаючи та благаючи Всевишнього допомогти мені завершити сей скорботний труд на благо виховуваної. Маленька негідниця прежалібно кричала, гірко плакала і смиренно просила вибачення, проте ж упертості своєї все ще не полишила і задані мною псалми вчити не побажала. Тому, давши їй трохи віддихатися, відправив її в карцер – у темну комору, де вона довго ридала й нарікала на свою долю; потім притихла і раптом зраділа, аки три святі мученики в пащі вогненній, і радісно заспівала, і, приклавши вухо до замкової щілини, я почув, що співає вона ті самі псалми, що допіру відмовлялася вчити, але співає непристойно, на суєтний мирський лад, немовби це були не благоліпні вірші, а недоладні пісеньки, якими дурні та безглузді няньки тішать немовлят; із чого я змушений дійти висновку, що все це не що інше, як нові викрутні сатани, що вселився в неї».

«Отримав послання від пані фон М, сповнене гіркими жалкуваннями. Я все більше переконуюся, що мадам – прекрасної душі людина і справжня християнка. У згаданому листі, якого сторінки зберігають сліди її сліз, вона повідомляє, що її високоповажний чоловік також вельми стурбований поведінкою маленької Мерет, яка вперто не хоче виправлятися. Все це воістину сумно, і я багато думав про те, як могло таке нещастя спіткати сімейство настільки високошляхетне і славетне, і при всьому моєму до оного вшануванні все ж схильний вважати, що бідолаха багато успадкувала від свого діда з батьківського боку, чоловіка буйного й аморального, до того ж безбожника, якого гріхи над нею тяжіють. Од тілесних навіювань пуття мало, і хочу тепер випробувати, чи не допоможе їй суворий піст. Крім того, звелів дружині зшити для неї сорочечку з суворого полотна, замість волосяниці, та іншого вбрання одягати їй не дозволяю, бо се одіяння покаянної грішниці їй носити всього більш пристойно. Впертості не поменшало ні на волос».

«Сьогодні довелося віддалити панночку від сільських дітей, суворо заборонивши їй гратись і навіть розмовляти з ними, тому що вона втекла з ними ж у ліс, купалася там у ставку, і, знявши волосяницю, яку їй велено було носити, повісила її на сук деревний, і стрибала й танцювала перед нею зовсім гола, і супутників своїх на зухвалі насмішки та розпусту підбурювала. Вчинено добряче тілесне навіювання».

«Нині була в моєму будинку неприємна сцена. Приходив мірошників син Ганс, здоровенний хлопчина, і пристав до мене щодо Мерет, – говорив, нібито він щодня чує її крики і плач, і він, мовляв, цього так не залишить; поки я з ним сперечався, з’явився учитель, цей простак погрожував донести на мене владі, а побачивши паскудницю Мерет, весь розтанув і давай її пестити й цілувати. Вчителя звелів негайно затримати і відправити до ландфоґта. До мірошникового сина я теж іще доберуся, хоча останній дуже багатий, нікого не боїться і, тільки що, відразу лізе в бійку. Тепер я і сам був би готовий повірити тому, що говорять на селі, а саме, нібито дитина ця є відьма, якби судження це не було огидне доказам розуму. Втім, я впевнений, що в ній сидить сам сатана, і взяв я на себе обов’язок многотрудний».

«Весь минулий тиждень довелося харчувати за своїм столом живописця, якого прислала мадам М, аби він написав портрет із панянки. У пригніченні своєму батьки не мають наміру брати се жалюгідне чадо Господнє до себе в дім і бажають зберегти лише її зображення, щоб споглядати його, віддаючись сумним спогадам і покаянним роздумів, а також хочеться їм відобразити її дивовижну красу. Особливо наполягає на цьому його високоблагородіє. Дружина моя щодня переводить на живописця два глечики вина, але цього йому, як видно, мало, тому що він щовечора сидить біля «Червоного лева» і грає там у карти з нашим костоправом. Живописець тримається досить гордовито і поважно, а тому я вважав за краще ублаготворяти його, і жінка подає йому на стіл то бекаса, то відварну щуку, що треба буде неухильно поставити в мій щомісячний рахунок мадам М. Виявив себе справжнім селадоном і пустився було упадати за Мерет, і вона зараз до нього прив’язалась, але потім я йому оголосив, щоб він у моє виховання не втручався. Як побачила Мерет свої старі туалети (вони зберігалися у мене в шафі), так як приодягли її в ошатне платтячко з шапочкою і паском, то зраділа невимовно і навіть у танок пустилась. Одначе радість її незабаром було затьмарено, бо мадам побажала, щоб Мерет зобразили з черепом у руці, цей череп (новий, чоловічий, 1 шт.) я і розпорядився принести і дав Мерет, хоча вона ні за що не хотіла його брати, та й потім весь час тремтіла і плакала, немовби тримала розпечене залізо. Живописець пустився в запевнення, що він нібито може намалювати череп по пам’яті, бо сей предмет становить одну з перших статей його мистецтва, проте я того не дозволив, бо пам’ятав, що писала мені мадам М.: «Усі страждання та муки, котрих зазнає дитя наше, суть наші власні муки та страждання, і, посилаючи їх Мерет, Всевишній дає і нам нагоду спокутувати гріхи наші й тим допомогти їй; а тому прошу ваше преподобіє не робити ніяких послаблень і не полишати ваших турбот про її вихованні. Якщо небу буде завгодно послати нашій доні просвітлення і врятувати її для нашого тлінного світу чи для світу кращого, – на що я, пам’ятаючи про милосердя Всемогутнього, невпинно уповаю, – як відрадно буде їй тоді знати, що вона спокутувала більшу частину своїх гріхів і спокутувала її саме завдяки своєму наполегливому невірству, в яке вона впала з волі того, чиї шляхи несповідимі!» Маючи перед очима сей приклад душевної мужності, явлений слабкою жінкою, я зрозумів, що не мушу упускати зручного випадку накласти на маленьку Мерет іще одну сувору єпитимію, вклавши в її немовлятські персти сей страшний предмет. Втім, їй дали зовсім легкий дитячий череп, бо живописець поскаржився, що великий череп чоловіка має занадто незграбний вигляд у її маленьких ручках, що незгідно із законами його мистецтва, і тримала вона його потім уже куди охочіше; до того ж він дав їй в іншу руку білу трояндочку, на що я виявив свою згоду, бо це може бути витлумачено як благий символ».

«Сьогодні пані фон М. несподівано скасувала своє розпорядження стосовно портрета, і звелено мені сей портрет у місто не посилати, а залишити тут. Шкода все-таки, як подумаєш, скільки праці поклав на нього живописець, який був у чималому захопленні від її миловидних рис. Якби знати мені про це раніше, так, справді ж, він міг би за ті ж гроші зафіксувати для нащадків мій вигляд, а то он скільки всякого добра на нього винищили, та ще гроші заплатили, і все даремно».

«Дістав новий наказ: усі світські заняття відтепер припинити, особливо уроки французької, затим що все це визнано тепер зайвим, так само як і дружині моїй наказано гри на клавікордах паче не навчати, чим дівчинка, як видно, вельми засмучена. І звелено мені надалі утримувати її запросто, як годованку, і тільки наглядати, щоб не було від неї якоїсь незручності або спокуси для сторонніх».

«Позавчора маленька Мерет пустилася в мандри, і великого ми за неї страху натерпілись, але сьогодні опівдні її нарешті вистежили в Бухенло, на самій вершині пагорба, де вона на волосяниці своїй оголена сиділа й на сонці грілася. Волосся розпущене, на голові вінок із букового листя, а через плече з такого ж листя перев’язь, і лежало перед нею не менше фунта великої суниці, якою вона вже встигла насититися. Угледівши нас, вона хотіла було вислизнути, але, видно, наготи своєї засоромилась і почала одягати свою волосяницю, за яким заняттям ми її без зайвого клопоту зловили. Зараз вона хвора, лежить у постелі й немовби не в собі, тому що людей не впізнає й говорить незв’язно».

«Отроковиці Мерет тепер полегшало, проте вона сильно змінилася, весь час мовчить і ніби зовсім з глузду зсунулася. Покликаний нами медик оголосив свій висновок, який зводиться до того, що вона і справді може позбутися розуму і треба утримувати її під невсипущим наглядом лікаря; він сам зголосився доглядати за нею й обіцяв поставити на ноги, якщо хвору буде поміщено в його домі. Однак я тут зметикував, що цього поважного ескулапа щонайпаче всього спокушає гарна винагорода і презенти від мадам, а тому й описав їй усю справу так, як я сам її мислю, а гадаю я, що премудрий задум Творця близький до завершення, і коли незабаром побажав він прийняти дитя в своє лоно, то ми, смертні, волю його змінити не в силах, що було б до того ж і грішно. Словом, описав усе так, як воно і є насправді».

Тут у щоденнику пропуск, і лише через п’ять – шість місяців ідуть подальші записи:

«Незважаючи на своє недоумство, дитина перебуває, як здається, в повному здоров’ї й нагуляла собі пресвіжі рожеві щічки. Цілими днями сидить у горосі, де її не видно і не чутно, і пустили її гуляти на волю, бо ніякого занепокоєння від неї немає».

«Нещодавно почув цікаву новину: Мерет влаштувала собі посеред горохового поля вітальню в курені, де приймала, як поважна дама, візити сільських хлопців, і понаносили вони їй фруктів і всякого наїдку, що їх вона пресправно в землю закопала і про запас тримала. Там же знайдено заритим той самий череп, що пропав іще в перебування тут художника, чому я і не міг повернути його кістеру. А також приманила вона до себе горобців та інших птахів і приручила їх, чим завдала моєму полю чималу шкоду, а стріляти по них із рушниці я не міг, оскільки боявся потрапити в гріховодницю. На довершення всього подружилася з отруйною змією, яка заповзла звідкись із кущів і вгніздилися в її домівку; отже, довелося знову взяти її до себе в дім і тримати під замком».

«Мерет знову спала з лиця, зблідла, і лікар оголосив, що вона не жилець на цьому світі. Сповістив батьків».

«Сьогодні бідолаха Мерет вибралася зі своєї постельки, втекла в горох і там померла; мабуть, іще до світанку, оскільки ми спохватились її вранці, коли ж знайшли її на полі, вона вже лежала бездиханною в невеликій ямці, нею самою виритій, і здається, ніби хотіла вона перед смертю в землі сховатися. Була вона вся в пилу, волосся і сорочечка мокрі та важкі від роси, щічки ще зовсім рум’яні, й на них теж краплі роси, такі великі й чисті, точнісінько яблуневий цвіт рано-вранці. І були ми всі в страху чималому, я ж, грішний, сьогодні весь день у сум’ятті й місця собі не знаходжу, бо з міста зволили прибути пані М. з чоловіком, а жінка моя, як навмисне, виїхала до К, щоб купити чогось делікатнішого до столу й на десерт, тому що ми хотіли трохи краще почастувати їх ясновельможності. Від клопоту голова йде обертом, у будинку метушня і біганина, служниці не знають, чи то обряджати покійницю, чи то готувати закуски. Зрештою звелів засмажити окіст, який дружина тиждень тому поклала на оцет, – він був уже з душком, – так Якоб зловив у річці три форелі, видно, з тих, що приручила блаженної (?!) пам’яті Мерет: вони ні-ні та й підпливуть до самого берега, хоча я давно вже не підпускав її до води. На щастя, здається, не осоромився, і їла мадам ці страви із задоволенням. Були всі ми у великому горі й дві години з лишком провели в молитвах і роздумах про смерть, а також у меланхолійній бесіді про злощасну недугу покійної, – бо ми втішаємо себе тим, що її невіра було не що інше, як недуга, котрої причини таяться у фатальній схильності її тілесної природи, у крові та в мозку. Говорили також і про великі обдаровання, котрими наділив її Господь, згадали всі її милі примхи та експромти, часом досить дотепні, й не міг суєтний розум наш у сліпоті своїй оці крайності між собою узгодити. Завтра вранці дитя буде поховано за обрядом християнським, і присутність високородних батьків у цьому разі досить до речі, бо, коли б не було їх тут, селяни могли б стати проти».

«Сей день є воістину дивовижний і найстрашніший із усіх, які мені пережити довелось, і не тільки звідтоді, як зв’язався я, собі на погибель, із цим жалюгідним створінням Божим, а й за все моє життя, що досі настільки мирно проходило. В урочний час, тільки-но пробило десять, ми рушили в дорогу і пішли за маленькою труною на кладовище; дзвонарю велено було дзвонити в малий дзвін, одначе робив він це досить недбало, так що часом слухати було нудно, до того ж гру дзвона відносило сильним вітром, який піднявся під ту пору та свистів пресердито. І небо було все у важких хмарах, і на кладовищі ні душі, тільки наша маленька процесія; зате з-за цвинтарної стіни виднілися голови селян, яких привернула сюди порожня цікавість. Як тільки почали труну в могилу опускати, раптом чуємо звідти дивний крик, так що всіх охопив страх і жах, а могильник мотузки кинув і тільки його й бачили. Тут наш лікар, який прибіг на крик, поспішно цвяхи витягнув і віко підняв, і покійниця ожила, сіла, з могили своєї хутко вибралась і на нас глянула. А як у ту саму мить Фебові промені крізь хмари пробились і яскраво заграли, то була вона у своїй жовтій парчі та з блискучою діадемою у волоссі точнісінько фея або маленька ельфа. Пані фон М. негайно впала в сильну непритомність, а пан фон М. з риданнями звалився як підкошений на землю. Сам я від подиву та страху з місця не міг зрушити і в ту мить остаточно впевнився в тому, що все це є відьомство. Отроковиця незабаром підвелась і кинулася навтікача через цвинтар у бік села, та так спритно, наче кішка, так що люди з жаху розбігалися по домівках і зачиняли двері на засув. Якраз у ту пору в школі скінчилися заняття, школярі купою висипали на вулицю, і як побачили діти Мерет, так тут уже їх нічим стримати було неможливо: всі натовпом кинулися навздогін за покійною, а за ними й сам учитель зі своєю палицею. Одначе вона весь час мчала кроків на двадцять попереду всіх і не зупинилася доти, доки не добігла до Бухенло, де і впала замертво, а підоспілі діти довго ще метушилися навколо неї, і пестили, і гладили, і цілували, але все марно. Про це дізналися ми вже пізніше, тому що були тоді у великому сум’ятті та, знайшовши собі притулок у пасторському домі, сиділи там у скорботному мовчанні, поки тіло покійної не було знову принесено до нас. Його поклали на матрац, а безутішні батьки Мерет незабаром поїхали, залишивши невелику кам’яну плиту, на якій викарбовано лише їх фамільний герб і напис «Anno Domini MDCCXIII».[1] Тепер лежить вона непорушно, зовсім як мертва, і ніхто в домі за всю ніч очей не заплющив зі страху. Втім, лікар сидить біля неї і сказав, що тепер вона спочила сном вічним».

«Сьогодні лікар довго робив усілякі експерименти й нарешті оголосив, що дівчинка точно вмерла; сьогодні ж її й поховали, потихеньку, щоб не було шуму, і поки що більше нічого не сталося».