Читать книгу Зелений Генріх - Готфрид Келлер - Страница 7

То були два запеклі безбожники. Один із них, трунар, що виготовив і власноруч забив на своєму віку вже не одну сотню трун, був простий і славний, хоча і мовчазний чоловік, час від часу спокійно і небагатослівно заявляв, що не вірить ні у вічне життя, ні в Бога, про якого, на його думку, ми просто нічого не можемо знати. Втім, він ніколи не насміхався над вірянами, і ніхто не чув од нього якихось зухвалих промов; навіть коли набожні кумасі нападали на нього, намагаючись навернути його на шлях істинний, він тільки незворушно покурював свою люльку і покірно вислуховував їх красномовні проповіді.

Інший безбожник був кравець, чоловік уже не першої молодості, з сивиною у волоссі, але володів нісенітним, нестерпним характером і, як видно, здатний при нагоді влаштувати своєму ближньому якусь капость. Якщо трунар поводився скромно, терпляче зносив усі нападки і лише зрідка й досить несміливо висловлював своє суворе кредо, то кравець постійно готовий був сам перейти в наступ і знаходив якесь задоволення в тому, щоб зачіпати почуття вірян грубим жартом і міцним слівцем, змушував їх здригатися від жаху, безжально піддаючи сумніву, заперечуючи і опошляючи все те, що було для них святим, передражнював, як справжній Уленшпіґель, кожне слово цих простодушних бідолах і викликав у них своїм балаганним гумором гріховне бажання посміятися над тим, що не смішно. У нього не було ні глибоких думок, ні поваги до будь-чого, навіть до природи, а єдиною його потребою було заперечувати існування Бога, вірніше, нарікати, навіщо він усе-таки існує, в той час як трунар уважав, що це для нього не так уже й важливо; зате останній був чоловіком бувалим, іще підмайстром, мандруючи містами, звик дивитися на світ Божий широко розкритими очима, та й згодом продовжував просвіщати свій розум і, якщо був в ударі, любив побалакати про різні дивовижі. Кравцю ж подобалися тільки плітки, та бешкети, та галасливі лайки з балакучими прочанками; його ставлення до євреїв теж видавало його безглуздий характер. Якщо трунар, який вважав їх такими ж людьми, як і він сам, ставився до них доброзичливо і був привітний із ними, то кравець усіляко дражнив і мучив їх і знущався над ними з воістину християнською зарозумілістю, пускаючи в хід усі відомі йому заяложені жарти, якими дражнять євреїв, так що часом бідолахи і справді ображались і спересердя йшли з кімнати. Зазвичай справа закінчувалася тим, що у пані Марґрет уривався терпець і вона проганяла цього злого демона зі свого будинку; але незабаром він знову з’являвся там, якийсь час тримався трохи обережніше, говорив тихо і вкрадливо, і всі терпіли його, хоча й знали, що все це ненадовго і що незабаром він знову візьметься за старе. Мабуть, усі ці люди, що так полюбляли поговорити й посперечатися, мали потребу в ньому як у живій ілюстрації їх власних уявлень про те, яким мусить бути безбожник; втім, його атеїзм і насправді вельми точно відповідав цим уявленням; зрештою, всім стало цілком ясно, що він жене від себе думки про Бога і про безсмертя головним чином тому, що вони заважають йому віддаватися порожній і гультяйській життєвій суєті, а згодом, коли йому настала пора вмирати, він так скиглив і голосив, тремтів усім тілом і скреготав зубами і так жадав полегшити свою душу покаянною молитвою, що добрі християни могли тепер торжествувати свою повну перемогу і що ж стосується трунаря, то він перед смертю встиг іще сам виготовити собі труну, причому вистругав її з таким же незворушним спокоєм, як і ту, з якої він колись почав свою роботу.

Ось що являло собою це товариство, що так часто – особливо взимку – збиралося на вечірні розмови в будинку пані Марґрет, і не пам’ятаю вже, як усе це почалось, але тільки з певного часу я став усе частіше проводити свої дні в її дивовижному закладі, серед заклопотаного снування покупців і продавців, а вечорами сидів біля ніг самої господині, яка дуже була прихильна до мене. Її ставлення я заслужив тим, що слухав розмови дорослих із незмінною увагою, хоч про які б дивні та химерні речі йшлося. Щоправда, їх пошуків у галузі теології та моралі, – хоча вони нерідко були дуже і дуже наївними, – я тоді ще не розумів, але так як і самі співрозмовники не любили довго затримуватися на цих матеріях і зазвичай відразу ж переходили до того, що вони дійсно бачили та пережили, то бесіда звертала тим самим в інше русло, в галузь натурфілософії, де і я дещо тямив. Сперечальників цікавили насамперед явища духовного життя, такі, як сни, передчуття тощо, для яких вони намагалися знайти пояснення в повсякденному житті, але їх допитливий розум намагався проникнути також і в таємничі сфери зоряного неба, в глибини моря та в надра вогнедишних гір, про які їм доводилося чути, – і все це вони зводили так чи інакше до релігійних поглядів. Вони читали одкровення ясновидців, описи дивовижних подорожей на різні віддалені світила й інші повчальні книжки такого штибу, придбані пані Марґрет за їхньою порадою, а потім сперечалися про них, висловлюючи при цьому найсміливіші здогадки, які виникли в їх розпаленій уяві. Часом хтось із них підкріплював свої доводи деякими науковими відомостями, випадково почерпнутими ним де-небудь, наприклад, у розмові зі слугою одного астролога, який стверджував, ніби через підзорну трубу його пана видно якісь живі істоти на Місяці та щоcь на зразок палаючих кораблів на Сонці. Але найяскравішу уяву мала пані Марґрет, у якої усякий вимисел здобував плоть і кров. У неї була звичка по кілька разів на ніч вставати з ліжка і підходити до вікна, подивитися, що відбувається у світі під покровом темряви та нічної тиші, причому кожного разу вона дійсно що-небудь помічала: то якусь підозрілу зірку, що мала вигляд не такий, як завжди, то комету, то який-небудь червонуватий відблиск у небі, й для всіх цих явищ вона негайно ж знаходила особливу назву. Усі навколишні предмети жили в її очах своїм життям, сповненим глибоким змістом; коли сонячний промінь потрапляв у склянку з водою і, пройшовши крізь неї, падав на гладенько відполіровану поверхню столу, грайлива веселка з її сімома кольорами здавалася їй безпосереднім відображенням тієї пишноти, яка буває тільки на небесах, у самому раю. «Дивіться, дивіться, – казала вона, – хіба ви не бачите, які там чудові дерева та квіти? а зелені ґаночки та червоні шовкові хустки? а ці золоті дзвіночки і сріблясті фонтани?» – і щоразу, коли сонце заглядало до її кімнати, вона проробляла цей досвід, «щоб хоч одним оком заглянути на небеса». Чоловік називав її за це старою зайдиголовою і разом із кравцем нещадно висміював її. Зате коли мова заходила про привидів, вона відчувала куди більш твердий ґрунт під ногами, бо вже щодо цього, безсумнівно, мала чималий досвід, який дався їй нелегко; та й у всіх інших було що розповісти на цей рахунок. Щоправда, відтоді як вона перестала виходити з дому, з нею не траплялося більше нічого особливого, якщо не брати до уваги того, що вона частенько чула метушню та стукіт у старій коморі й іноді, стоячи опівночі або вдосвіта на своєму звичайному спостережному посту біля вікна, бачила, як у темряві ночі по вулиці бродить чорна вівця. А іншого разу біля вхідних дверей стояв карлик, і поки вона пильно розглядала його, бажаючи переконатися, що це не сон, він раптом починав рости на її очах, усе вище й вище, і вже майже діставав до підвіконня, так що вона ледве встигала зачинити вікно та сховатися під ковдру. Але все це не йшло в порівняння з тим, що їй довелося пережити в молодості, особливо в ті роки, коли вона ще жила в селі й їй доводилося в будь-яку пору доби ходити й полем і через ліс. Бувало, її переслідували якісь безголові люди, що цілими годинами крокували поруч із нею по дорозі й не відставали, хоч як би старанно вона молилася; душі померлих селян, які не знайшли собі спокою і приходили ночами на своє поле, з благанням простягали до неї руки; повішені зривалися з високих ялинок і з диким завиванням бігли слідом за нею, щоб полегшити свої страждання, побувши поблизу доброї християнки; мороз пробігав по шкірі, коли вона описувала своє тодішнє безвихідне становище: їй так і кортіло поглянути хоч одним оком на ці моторошні постаті, а в той же час вона чудово знала, як шкідливо і небезпечно дивитися на них. Якось у неї навіть розпухав весь бік, лівий або правий, зважаючи на те, з якого боку йшли за нею мерці, й їй доводилося посилати за лікарем. Вона розповідала також про чаклунство та чорнокнижництво й запевняла, що ще наприкінці минулого століття, в роки її юності, в селі часто-густо займалися такими речами. Так, наприклад, в її рідних краях у деяких заможних селян, які жили великими сім’ями, були давні язичницькі книги, за допомогою яких вони творили надзвичайні справи. Вони підносили полум’я до стогу і пропалювали в ньому дірку, причому сам стіг залишався цілим, уміли заговорювати воду і управляти димом, змушуючи його здійматися з димаря в будь-якому напрямку й утворювати різні кумедні фігури, але все це були ще безневинні жарти. Набагато страшніше було потрапити в число їх недругів, яких вони безжалісно зводили зі світу, – для цього вони вбивали в стовбур верби три цвяхи, щось шепотіли над ними, і людина починала повільно марніти (батько Марґрет довго мучився з їх милості якоюсь хворобою, але їх підступи були вчасно розкрито, і його врятували капуцини), або ж насилали наслання на поля своїх ворогів, так що зерно в колосках перегоряло, а потім самі ж знущалися над нещасними, коли ті голодували і терпіли нужду. Щоправда, люди втішали себе тим, що коли хто-небудь із цих чаклунів дозрівав для пекла, за ним з’являвся чорт і після нелегкої боротьби ніс із собою його душу, а проте все це знову-таки наганяло страх на добрих християн, і самій оповідачці доводилося бачити закривавлений сніг і клапті волосся на місці події, що навряд чи можна назвати приємним видовищем. У таких селян завжди було багато грошей, і коли траплялося весілля чи похорон, вони відміряли їх гарнцем і переносили у великих цебрах. Весілля в той час грали з великою пишністю, як у давнину. Вона ще пам’ятала одне таке весілля, на яке зібралося душ сто гостей, і всі вони, чоловіки й жінки, приїхали верхи. На жінках були корони з сусального золота, шовкові сукні та намиста зі згорнених у рурку дукатів у три, а то і в чотири ряди; але і тут справа не обійшлася без чорта: він непомітно прискакав із усіма гостями, і після вечері там творилося таке, що й сказати незручно.

У сімдесятих роках, коли стався великий неврожай і був голод, ці селяни бавилися тим, що широко відчиняли двері своїх комор і молотили в дванадцять ціпів, та ще запрошували якогось сліпого скрипаля, щоб він підігравав працівникам, причому сидіти він мусив на великому короваї, а потім, коли перед коморою збиралася ціла юрба голодних жебраків, спускали на беззахисних людей злих собак. Цікаво, що народ вважав усіх цих сільських багатіїв, які тиранили селян, опрощеними нащадками давніх феодалів, колишніх власників численних замків і фортець, розкиданих по всій країні.

Невичерпним джерелом для вигадок і небилиць був також католицизм; навколо нашого міста було чимало порожніх і покинутих обителей, а деякі місцевості по сусідству взагалі залишилися католицькими, і в тамтешніх монастирях іще жили ченці. Про духівництво цих монастирів поширювалися дивовижні легенди, особливо про капуцинів, які досі діють рука об руку з катами, переслідуючи нечисту силу та займаючись знахарством серед забобонних селян-протестантів. У деяких віддалених місцевостях країни протестантизм прийшов на той час у занепад, і люди сповідували його якось несвідомо; замість того щоб дивитися на католиків зверху вниз, як на темних, обдурених людей, які вірять у різні бредні, селяни самі поділяли всі їх забобони, хоча й вважали, що все це є грішним і негідним, і не сміялися над католицизмом, а скоріше боялися його, вбачаючи в ньому якусь страшну язичницьку єресь. І якщо вони ніяк не могли уявити собі, що вільнодумець – це така людина, яка в глибині душі дійсно ні в що не вірить, то не менш незрозумілими здавались їм і ті люди, які вірять навіть більше, ніж треба, самі ж вони трималися середини, тобто вірували тільки в те, що, на їх думку, являло добре, а не зле начало.

Чоловік пані Марґрет, якого всі звали дідусем Якобом, а сама Марґрет попросту татусем, був старший за неї на п’ятнадцять років і вже доживав свій сьомий десяток. Щодо вигадки та фантазії він мало в чому поступався своїй дружині, а його спогади йшли ще далі в глиб повного чудесних переказів минулого, проте в кожній події він перш за все бачив її смішну сторону, позаяк увесь вік свій тільки те й робив, що жартував із когось, і взагалі був чоловіком досить нікчемним; якщо його дружина любила побалакати про речі серйозні та воліла розповідати про страшне, то він знав безліч прекумедних історій про витівки нечистої сили, а також чимало справжніх пригод, що трапилися зі знайомими йому людьми, які він, одначе, теж безбожно перебріхував. У ранній молодості йому довелося побачити останні відьомські процеси, і його сповнені гумору оповідання про шабаші та гулянки відьом, почерпнуті ним із усних переказів, живо нагадували описи таких процесів із їх просторовими обвинувальними висновками та вимушеними зізнаннями підсудних, які можна прочитати в старовинних документах. Це був його коник, і він присягався та божився, що деякі знайомі йому жінки, відомі своїми дивацтвами, чудово вміють їздити на мітлі, й не раз обіцяв, що днями роздобуде в одного знайомого чаклуна ту мазь, якою відьми змащують ручку мітли, і неодмінно спробує, поки він іще живий, влаштувати виїзд із димаря. Його слова викликали в мене бурхливе захоплення, тим більше що він збирався взяти з собою й мене, – якщо буде гарна погода, – і малював переді мною найпринадніші картини цієї веселої поїздки, під час якої я сидітиму на держаку мітли перед ним, а він міцно мене триматиме. Він навіть намітив місця, де можна зробити привал, і називав мені то пагорб, де, за його відомостями, росло прекрасне вишневе деревце, то чудову сливу, де ми зможемо добряче поласувати, то яку-небудь лісову галявину з найсолодшою суницею, де ми влаштуємо цілий бенкет, попередньо прив’язавши мітлу до якої-небудь ялини. Вирішено було, що ми навідаємося також і на сусідні ярмарки, – адже в будь-який балаган ми могли потрапити безкоштовно, просто через дах. Ми збиралися заїхати навіть до одного сільського священика, друга дідуся Якоба, щоб покуштувати його знаменитих домашніх ковбас, але для цього нам довелося б, звичайно, завчасно заховати мітлу де-небудь у кущах і удати, ніби ми давно вже хотіли відвідати пана пастора, та ось нарешті й зібрались, а прийшли ж ми пішки, добре що погода чудова; зате в будинок однієї багатої відьми-шинкарки, що жила в іншім селі, ми вирішили сміливо в’їхати просто через димар, розраховуючи на те, що вона здуру прийме нас за початківців чаклунів, але таких, що вже подають надії, та на славу пригостить своїми смачними коржиками з салом і свіжим медом зі своїх вуликів. А по дорозі треба було неодмінно подивитись, як живуть ті рідкісні птахи, що в’ють свої гнізда на високих деревах і скелях, і відібрати найкращих пташенят, – це було вже справою вирішеною. Як зробити це без будь-якої шкоди для себе, на це у нього був свій секрет, він знав заклинання, за допомогою якого можна було повеселитися собі на втіху, а насамкінець залишити чорта в дурнях.

Щодо примар і привидів він теж був великий знавець, але й тут у нього все оберталося своєю смішною стороною. Якщо історія, про яку він розповідав, була страшною, то і в ній однаково було щось найвищою мірою комічне, а ще частіше справа закінчувалося тим, що йому вдавалось обдурити нечисту силу, що мучила його, та зіграти з нею якийсь веселий жарт.

Словом, він чудово доповнював свою дружину, теж захоплювався різними фантазіями, і таким чином мені довелося почерпнути з самого першоджерела все те, що діти освічених батьків зазвичай дізнаються з навмисно для них оброблених книжок із казками. Нехай духовна пожива, яку я там знаходив, була не такою невинною, як у цих книжках, і не завжди розрахована на моральні поняття невинної дитини, – зате в ній незмінно була якась мораль, яка-небудь глибоко людська істина, а зібрані пані Марґрет старовинні речі були для мене справжньою скарбницею в значенні багатства зорових відчуттів. Цілком зрозуміло, що під впливом усього цього моя уява дещо передчасно дозріла і стала більш сприйнятливою до сильних вражень, подібно до того як діти з простолюддя рано звикають до міцних напоїв, які п’ють дорослі. Справа в тому, що в домі пані Марґрет я чув не тільки розмови про чудеса надчуттєвого світу; нерідко її гості вели в моїй присутності палкі суперечки про життєві справи, про життя людське взагалі та про свою власну долю, і особливо цікаво було послухати саме господиню та її чоловіка, бо на своєму довгому віку вони побачили так багато сумного і смішного, так багато заслужено піднесених долею та незаслужено скривджених нею людей і самі зазнали так багато небезпек, поневірянь і труднощів, із яких вони все ж виплутувалися, що їх досвід був ніби зібранням прикладів на всі випадки життя; вони пережили все – і голод, і війну, і заколоти, а проте цікавіше всього було їхнє ставлення одне до одного, в якому відчувався елемент драматизму, і часом проривалися назовні якісь глибоко заховані первісні, демонічні сили, так що, дивлячись на цю бурхливу гру пристрастей людських, я по-дитячому дивувався, і в душі моїй відкладалися глибокі враження.

Бо якщо пані Марґрет була живою душею й опорою дому, якщо вона заклала саме основу нинішнього добробуту сім’ї та завжди тримала кермо влади в своїх руках, то чоловік її був із тих людей, які ніяк не можуть знайти собі заняття до душі й нічого не вміють робити і яким не залишається нічого, як стати хлопчиком на побігеньках у дружини (якщо такому дістанеться в дружини жінка енергійна) і під покровом її влади без діла безславно животіти. Якщо пані Марґрет, що зуміла, – особливо в перші роки заміжжя, – сміливо використовувати сприятливі обставини того часу, завдяки своїй вражаючій спритності в буквальному значенні слова загрібала гроші купами, то чоловік її відігравав скромну роль послужливого домового, що допомагав їй по господарству, був від душі радий тому, що йому перепадало від дружини, і смішив усіх своїми кумедними витівками. Знаючи його безпосередність і якусь аж ніяк не чоловічу безпорадність і на досвіді переконавшись у тому, що у важкі хвилини вона не знаходить у ньому надійної опори, пані Марґрет не помічала інших його позитивних якостей, а тому, не довго думаючи, вирішила не підпускати його до заповітної скриньки та почала розпоряджатися грошима єдиновладно. Тривалий час жоден з них не бачив у цьому якогось збитку для себе, але потім деякі наклепники, в тому числі й інтриган-кравець, розкрили чоловікові очі на те, яким принизливим є його становище, і почали намовляти його, щоб він нарешті зажадав поділу майна та повного визнання свого права розпоряджатися ним.

Бідолаха негайно ж страшенно розбундючився і, підбурюваний своїми непрошеними порадниками, почав погрожувати розгубленій дружині судом, якщо вона не видасть його частку «спільно нажитого статку». Вона прекрасно розуміла, що все це скоріше насильство та пограбування, ніж чесна тяжба, що єдиною опорою дому була й завжди буде тільки вона сама, й опиралася його вимогам з усіх сил. Одначе закони були не на її боці, тому що суд не зміг би розібратись, який внесок зробило кожне з подружжів, а крім того, чоловік висував проти неї цілу низку брехливих обвинувачень і заявляв, що після поділу майна має намір розлучитися з нею. Збита з пантелику раптовим ударом і ставши предметом пліток, вона мало не захворіла від засмучення і, вже не розуміючи, що робить, віддала йому половину статку. Ставши власником всієї цієї блискучої купи золота, він негайно ж зашив його в довгі, схожі на ковбаси мішечки різної товщини, за розміром монет, склав ці ковбаски в свою скриню, прибив її до підлоги, міцно сів на ній і славно обдурив своїх доброхітних помічників, які сподівалися, що й їм удасться урвати хоч малу дещицю його багатства. Жити він залишився в будинку дружини, та так вік свій і прожив біля неї й за її рахунок, і згадував про свій скарб тільки тоді, коли хотів задовольнити яку-небудь примху. Тим часом вона оговталася від удару і знову поповнила залишену їй частину, а з часом навіть подвоїла її; але з дня поділу вона думала тільки про те, як би знову заволодіти викраденим у неї добром, а це можна було зробити тільки після смерті чоловіка. Тому кожна розміняна ним монета була для неї, як ніж у серце, і вона не могла дочекатися, коли ж він нарешті помре. Чоловік, у свою чергу, настільки ж нетерпляче чекав її смерті, щоб стати неподільним володарем усього статку й пожити на схилі років у цілковитій незалежності. Щоправда, на перший погляд нікому б і на думку не спало, що на їхніх стосунках лежить така похмура тінь, тому що вони жили, як живе любляче подружжя похилого віку, і називали одне одного не інакше, як «татусь» і «матуся». Це було особливо помітно у Марґрет, яка ставилася до чоловіка загалом із тією ж теплотою та великодушністю, як і до всіх людей, і не тільки терпляче зносила всі його блазнівські замашки, але, напевно, не змогла б прожити і дня без цієї людини, колишнього її супутника впродовж ось уже сорока років; та й він сам теж відчував, що йому не так уже погано живеться з нею, а іноді навіть брав на себе господарські турботи і з комічно діловим виглядом порався на кухні, поки його дружина в колі своїх захоплених однодумців мчала вдалину на крилах фантазії.

Але через кожні три-чотири місяці, з настанням однієї з чотирьох пір року, коли сама природа, що так різко змінюється в цей час, нагадувала старим, яким є недовговічним життя людське, а їх тілесні недуги частіше давали знати про себе, – їх давня ворожнеча знову прокидалась, і між ними спалахувала відчайдушна суперечка. Зазвичай це траплялося темної ночі, коли їх мучило безсоння, – і тоді, сидячи у своєму старовинному широкому ліжку під спільною строкато розфарбованою запоною, вони до самого світанку, не звертаючи уваги на відчинені вікна, кидали одне одному в обличчя тяжкі звинувачення та образливі лайливі слова, так що сонні вулиці прокидалися від їх криків. Вони дорікали одне одному за гріхи давно минулі молодості, прожитої в чуттєвих утіхах, і будили тишу ночі, голосно сперечаючись про справи минулих, про те, що сталося ще до настання нашого століття, далеко в горах і долинах, де встигли відтоді вирости або, навпаки, зникнути цілі густі ліси, і згадуючи учасників цих подій, які давним-давно зотліли в своїх могилах.

Потім чоловік вимагав у дружини, щоб вона пояснила, чому вона, власне, сподівається пережити його, або дружина вимагала того ж від чоловіка, і між ними починалася вельми неприємна суперечка про те, хто ж із них усе-таки буде мати задоволення поховати іншого.

Ці огидні сцени тривали й наступного дня, на очах у всіх, хто приходив у їх будинок, чи то знайомі, чи чужі, так що бідолашна жінка зрештою вибивалася з сил і починала плакати й молитися; що ж стосується її чоловіка, то він тримався начебто навіть бадьоріше, ніж зазвичай: весело насвистував або ж заходився пекти собі оладки, невпинно бурмочучи щось під ніс. Відпустивши якусь шпильку, він міг цілий ранок повторювати одне й те ж, так що від нього тільки й чути було: «П’ятдесят один! П’ятдесят один! П’ятдесят один!» – Або ж додавав для різноманітності: «Не знаю, не знаю, здається мені, що стара баба з будинку навпроти знову вирушила сьогодні з раннього ранку на прогулянку! Недарма вона купила вчора нову мітлу! Тож я бачив, як у повітрі щось таке промайнуло… певно, її червона спідниця; дивно! гм! П’ятдесят один», – і так далі. При цьому в серці у нього все так і кипіло від злості, й він норовив дошкульніше уразити дружину, знаючи, що своїми жартами він завдає їй іще більших страждань: адже її запас злості швидко вичерпувався, і в неї не було більше сил продовжувати цю тяжку сварку. Зате і вона і він мали інший засіб, аби насолити одне одному: цей засіб полягав у тому, що після кожної такої сварки обоє ставали до марнотратства щедрими й обсипали подарунками всіх, хто потрапляв під руку, немов кожне з них хотіло прожити на очах в іншого свій статок, якого те домагалося.

Чоловік Марґрет був не те щоб невіруючим, але оскільки і в Бога і в рай він вірив вельми своєрідно, тобто так само, як у духів та відьом, то Бог у нього був якось сам по собі, а життя саме по собі, тож йому діла не було до тих моральних принципів, які неминуче випливають із віри в Бога; він тільки й знав, що їв та пив, сміявся і лихословив, базікав і дивачив, навіть і не думаючи про те, щоб узгодити свій легковажний спосіб життя із суворими вимогами моралі. Втім, і його дружині теж жодного разу не спало на думку, що її земні пристрасті якось не личать людині віруючій, а тому вона ніколи не приневолювала себе і прямо висловлювала все, що її хвилювало, вигідно відрізняючись у цьому відношенні від своїх лицемірних нахлібників. Вона любила й ненавиділа, благословляла і проклинала, ні в чому не обмежуючи себе і ні від кого не приховуючи своїх душевних поривів, ніколи не думала про те, що й сама вона далеко не безгрішна, і, не відаючи сумнівів, завжди сміливо посилалася на Бога та його всемогутність.

У кожного з подружжів було безліч напівзлиденних родичів, що жили в усіх куточках округи. Всі вони в рівній мірі тішили себе надією отримати відому частку солідної спадщини, тим більше що пані Марґрет, яка підживлювала непереборну неприязнь до тих, хто безнадійно загруз у злиднях, приділяла їм від своїх щедрот лише дуже вбогі подачки та пригощала їх за своїм столом тільки по святах. У ці дні в її будинку з’являлися двоюрідні брати і сестри, старі тітки і дядьки з чоловікового та з її боку, зі своїми змарнілими довгоносими дочками і сухотними синами, і всі ці бідняки несли мішечки та кошики з жалюгідними підношеннями, розраховуючи придбати таким чином прихильність примхливих старих і понести додому щедріші відповідні подарунки. Ця велика рідня різко розпадалася на два табори, кожен із яких примикав до однієї із ворогуючих сторін і поділяв з нею надії на те, що її недруг помре раніше і спадок з часом збільшиться. Вони ненавиділи одне одного так само пристрасно і ворогували так само непримиренно, як і сама Марґрет і її чоловік, що слугували їм прикладом, і коли, наситившись і відігрівшись за незвично щедрою трапезою, все це боязке спочатку збіговисько сміливішало та починало почуватися вільніше, тоді між обома партіями щоразу розгорялася палка суперечка. Чоловіки, що підбирали зі столу недоїдені окости, били ними один одного по головах, перш ніж сховати їх у свій мішок, а їхні дружини обсипали одна одну лайкою, підносячи кулак просто до блідого, загостреного носа суперниці, і вирушали геть із приємним відчуттям у шлунку, але зате зі злістю та заздрістю в серці. Взявши під пахву туго набиті вузлики, вони неквапливими кроками виходили з міських воріт, аби пуститися в далеку дорогу до своїх хат, а коли вони – все ще спересердя – розлучалися де-небудь на роздоріжжі, очі їх шпурляли колючі погляди з-під недільних чіпців, прикрашених жалюгідними стрічками.

Усе це тривало довгі роки, поки нарешті стара Марґрет не вирішила подати приклад своєму чоловікові, сама вирушивши в царство духів і привидів, яке настільки займало колись її мрії. Залишений нею заповіт виявився цілковитою несподіванкою для всіх, тому що в ньому вона відказала весь свій статок одній людині: цим єдиним спадкоємцем був останній і наймолодший із числа її фаворитів, які так тішили її серце своєю спритністю та успіхами в справах, і вона померла у твердій впевненості, що її грошики не дістануться бевзям, а славно послугують людям путнім, у чиїх руках вони стануть силою. На її похорон зійшлися всі родичі подружжя, і, побачивши, як вони обдурені у своїх сподіваннях, всі здійняли страшенний крик і плач. Вони одностайно зненавиділи щасливого спадкоємця, який спокійнісінько склав своє добро на великий віз, одібравши все те, з чого ще можна було витягти якусь користь. Він залишив нещасним біднякам тільки готівковий запас провізії та зібрані покійною книги і старовинні речі, за винятком тих, які були з золота чи срібла або ж являли собою хоч якусь цінність. Натовп родичів небіжчиці, що гірко ремствували, не покидав її будинку три доби, поки не було роздроблено останню кісточку і видобутий із неї мозок не було під’їдено за допомогою останньої скоринки хліба. Після цього вони почали поступово розходитися, причому кожне встигло прихопити на пам’ять іще який-небудь трофей. Один відносив на плечі стос «язичницьких книг», пов’язаних товстою мотузкою і притиснутих для міцності поліном, а під пахвою – вузлик із сушеними сливами; в іншого за спиною висіла на ціпку ікона Богоматері, а на голові погойдувалася різьблена скринька майстерної роботи, в усіх шухлядках якого були спритно укладені картоплини. Худі довготелесі дівиці несли витончені старомодні корзини з вербових прутів і строкато розфарбовані коробки, заповнені штучними квітами та збляклою мішурою; діти тягли воскових янголят або яку-небудь китайську вазу; і все це дуже скидалося на натовп іконоборців, який тільки-но вийшов із розграбованої церкви. І все ж кожне з них пригадало зрештою, скільки добра зробила йому покійна, і, вирішивши зберегти свою здобич як пам’ять про неї, поверталося додому з сумом у серці; головний же спадкоємець недовго крокував за своєю підводою, – він раптом зупинився, постояв у нерішучості, а потім звернув до першого ліпшого лахмітника і збув йому все своє добро до останнього цвяха. Потім він вирушив до ювеліра, продав медалі, чаші та ланцюги і, не оглядаючись, бадьорим кроком вийшов із міста, захопивши з собою тільки свій набряклий капшук і костур. У нього був задоволений вигляд, як у людини, що покінчила нарешті з неприємною і клопіткою справою.

Тепер у будинку залишився тільки осиротілий старий, що жив на залишки тих грошей, які дісталися йому від колишнього поділу і вже встигли з тих пір сильно підтанути. Він прожив іще три роки і помер у той самий день, коли йому довелося розміняти свою останню монету. Всі ці роки він витрачав час на те, що намагався уявити собі в усіх подробицях, як він зустрінеться на тому світі з дружиною, з якою він збирався серйозно поговорити, – якщо вона і там «носиться зі своїми навіженими вигадками», – і як влучно він висміє її, на потіху всім дідуганам – апостолам і пророкам. Він згадував і багатьох інших уже померлих приятелів і радів, передчуваючи зустріч із ними, коли вони згадають свої молоді літа і свої колишні пустощі. Я не чув, аби він говорив про загробне життя інакше, як у цьому веселому тоні. Але скоро йому мало стукнути дев’яносто, він осліп, усе частіше починав сумувати і нарікати на свої прикрощі, на докучливі недуги та старечу неміч, тепер йому було не до жартів, і він тільки гірко вигукував, що людей треба просто вбивати, поки вони не встигли стати такою жалюгідною старою руїною.

Нарешті він згас, як гасне лампада, коли в ній вичерпається остання крапля оливи; люди забули його ще за життя, і я, тоді вже підліток, був, мабуть, єдиним із його колишніх знайомих, які побажали провести до могили цю жалюгідну грудочку праху.