Читать книгу Зелений Генріх - Готфрид Келлер - Страница 4

Протягом перших шкільних років мені все частіше доводилося вступати в спілкування з Богом, оскільки життя моє стало тепер багатшим на різні дитячі переживання. Підкорившись необхідності, я незабаром пристосувався до нових обставин і, як усі мої однолітки, робив те, що мені хотілось, і не робив того, що мені не подобалося. Таким чином я пізнав мінливості долі: часом день тривав мирно, часом мені випадало потрапити в біду, – це залежало від того, чи вів я себе благопристойно, чи, закинувши свої шкільні обов’язки, віддавався різноманітним дитячим витівкам. Коли справи мої були кепські й над моєю головою збиралася гроза, я щоразу закликав на поміч Бога, подумки звертаючись до нього з небагатослівною молитвою, в якій просив його вирішити справу на мою користь і виручити мене з біди, та, на сором мені, доводиться зізнатися, що мої прохання завжди були або нездійсненні, або незаконні. Нерідко бувало й так, що мої гріхи сходили мені з рук, і тоді я щедро приносив Богу тут же складені мною подячні молитви та радів від усієї душі, бо в той час я ще не розумів, що мої вчинки заслуговують покарання, й навчився усвідомлювати свою провину лише набагато пізніше. Тому я звертався до Бога з різних питань і з найрізноманітнішими проханнями: часом я просив, щоб розв’язана мною важка арифметична задача зійшлася з відповіддю або щоб пляма в моєму зошиті виявилася невидимою для вчителя; іншим разом, запізнюючись до школи, я благав, як колись Ісус Навин, щоб сонце зупинилося на небі, а іноді, побачивши у товариша який-небудь смачний пиріжок, просив, щоб він дістався мені. Одного разу, коли я вже лежав у постелі, але ще не спав, до нас прийшла та сама дівчина, яку я колись назвав білою хмаркою; почувши, що вона надовго їде кудись і зайшла попрощатися з матінкою, я почав гаряче молитися Отцю небесному, благаючи його зробити так, аби вона не забула заглянути під мою запону і ще раз міцно поцілувала мене. Повторюючи слова моєї короткої молитви, я непомітно заснув і досі не знаю, чи було її почуто.

Одного разу мене було за щось покарано; мене не відпустили на обід і замкнули в школі, так що мені вдалося попоїсти лише надвечір. Того дня я вперше дізнався, що таке голод, і до речі утямив повчання матінки, яка вихваляла Бога насамперед за те, що він піклується про кожну свою істоту й піклується про її прожиток, і вселяла мені, що це він створив смачний домашній хліб, послухавши наше прохання: «Хліб наш щоденний дай нам сьогодні!» Взагалі у мене прокинувся інтерес до речей їстівних, і я навіть навчився розбиратися в їх властивості, позаяк мене оточували майже виключно жінки, а головним предметом їх розмов була закупівля провізії та обговорення її якостей. Блукаючи по будинку, я поступово все глибше вникав у секрети домашнього господарства наших мешканців, які нерідко пригощали мене за своїм столом, і я був настільки невдячним сином, що всі чужі страви здавалися мені смачнішими, ніж матусині обіди. Всяка господиня варить по-своєму, – навіть якщо вона готує за тими ж рецептами, що й усі інші, – і цей особливий спосіб приготування надає її куховарству своєрідний смак, відповідний її характеру. Навіть саме помірна перевага, що віддається тій чи іншій приправі, яким-небудь корінцям і спеціям, пристрасть до страв трохи жирніших або пісніших, розваристіших або жорсткіших – все це накладає на її страви певний відбиток, красномовно говорить про те, що вона собою являє: любить вона поласувати чи поміркована в їжі, володіє вдачею м’якою чи крутою, запальною чи холодною, марнотратна вона чи скупа; таким чином, уже за тими небагатьма улюбленими стравами, які бувають у ходу в городян, завжди можна безпомилково визначити характер господині дому, в усякому разі, я сам дуже рано став таким знавцем і навчився інстинктивно дізнаватися за самим тільки бульйоном, як мені слід поводитися з тією жінкою, що його зварила. Стосовно ж моєї матері, то її страви були, так би мовити, позбавлені будь-якої своєрідності. Її супи були не жирні, але й не пісні, кава не міцна, але й не слабка, вона не клала жодної зайвої крупинки солі, але і жодної менше, ніж треба; вона варила попросту, без витівок, без манірності, як кажуть художники, в найчистіших пропорціях; її страви можна було споживати у великих кількостях, не ризикуючи зіпсувати собі шлунок. Її руки володіли мудрим почуттям міри, і, стоячи біля кухонного вогнища, вона, здавалося, повсякденно втілювала вислів: «Людина не для того живе, щоб їсти, а їсть для того, щоб жити!» Ніколи й ні в чому вона не знала надмірності й у рівній мірі не дозволяла ні в чому нестачі. Ця звичка триматися золотої середини іноді починала мені набридати, тим більше що час від часу я ублажав себе більш ласими стравами на стороні, й тоді я був не проти досить різко покритикувати її куховарство, – щоправда, вже після того, як останню ложку бувало виїдено і я був ситий. Ми завжди сідали за стіл самі, а щоб за їжею не було нудно, матінка сама полюбляла говорити зі мною, нехтуючи заради цього всіма правилами виховання; тому вона ніколи не карала мене за мої капризи, а замість того, щоб суворо осмикнути мене, воліла терпляче спростовувати мої причіпки, красномовно доводячи мені, що людина ніколи не може сказати, як складеться її доля; як знати, можливо, настане день, коли мені дуже захочеться сісти за наш стіл і попоїсти разом з нею, та тільки тоді її чи не буде на світі. Хоча в той час мені не вірилося, що щось таке і справді може коли-небудь статися, проте кожного разу, коли матінка говорила це, я відчував жалість до неї і таємний страх за себе і відразу ж визнавав себе переможеним. Іноді вона не обмежувалася цим і вселяла мені, що бути розбірливим у їжі – значить платити невдячністю за ті чудові дари, які посилає нам Творець, – і тоді мене охоплював священний трепет перед Всемогутнім давцем, і, побоюючись образити його моїми промовами, я замовкав і занурювався в роздуми про його чудесну силі та велич.

Час минав, і моє уявлення про Бога поступово ставало виразнішим, а спілкування з ним усе більш необхідним і благотворним для мене, але саме в той час я почав сором’язливо приховувати від людей своє ставлення до нього, а коли мої молитви стали більш осмисленими, в душу мою все частіше закрадалась якась боязкість, і я ніяк не міг змусити себе молитися вголос. Матінка була жінка нехитра і розсудлива; аж ніяк не відносячись до числа тих, про кого кажуть, що вони вірять гаряче, вона була попросту людиною віруючою. Вона вважала, що Бог існує не для того, щоб задовольняти неясне ловлення людського серця та суєтні бажання людей; його призначення здавалось їй простим і ясним: він був мудрий і дбайливий батько всіх живих істот, саме провидіння. Вона полюбляла повторювати прислів’я: «Хто Бога забуває, того й Бог забуде», – але я ніколи не чув, щоб вона говорила про гарячу любов до Бога. Тим більш ревно дотримувалася вона своєї віри; ми були самотні, та, думаючи про віддалене майбутнє, поки ще темне і неясне для нас, матінка почитала неабияким своїм обов’язком подбати про те, щоб я ніколи не розлучався з думкою про Господа, годувальника й заступника нашого, і своїми невпинними турботами вона прищепила мені життєдайне почуття надії на Бога.

Спонукувана цією зворушливою турботою про мене, а почасти піддавшись умовлянням однієї пустої й лицемірної жінки, вона задумала ввести звичай молитися перед обідом, що в нашому домі раніше не було заведено, і в один із недільних днів, коли ми тільки-но сіли за стіл, вона прочитала для початку коротку старовинну молитву в простонародному дусі, звелівши мені повторювати цю молитву вслід за нею і надалі читати її щодня перед їдою. Яким же було її здивування, коли, байдуже промовивши кілька перших фраз, я раптом замовк і більше не міг вимовити ні слова!

Обід холонув на столі, в кімнаті було тихо, матінка вичікувала, але я не видавав жодного звуку. Вона повторила свій наказ, але безуспішно; я, як і раніше, мовчав зі скорботним і пригніченим виглядом, і вона вирішила цього разу відступитися, визнавши мою поведінку за звичайний дитячий каприз. Наступного дня вся ця сцена розігралася ще раз, і тоді матінка не на жарт засмутилась і запитала мене: «Чому ти не хочеш молитися? Ти, здається, соромишся чогось?» Так воно й було насправді, але я був не в змозі зізнатися в цьому, знаючи, що таке визнання однаково було б тільки напівправдою, позаяк матінка явно мала на увазі не той сором, який я тоді відчував. Накритий стіл здавався мені якимось жертовником, і я не міг змусити себе скласти руки, як у церкві, й урочисто читати молитву перед стравами, що смачно пахли, бо відразу ж відчув непереборну відразу до всієї цієї церемонії. Це був не той сором, який духовні особи зазвичай називають соромом перед суєтною думкою світу. Та й кого мені було соромитись? Адже в кімнаті була тільки матінка, від якої я звик нічого не приховувати, бо знав її доброту. То був сором перед самим собою; мені просто був неприємний звук свого власного голосу, та й згодом я так і не навчився молитися вголос, навіть у цілковитій самоті й тиші.

– Я не дам тобі їсти, поки ти не прочитаєш молитву! – сказала матінка, і я підвівся з-за столу і пішов у куток; мені стало дуже сумно, хоча в цьому смутку була і якась частка впертості. Матінка залишилася за столом й удала, ніби збирається їсти, але їй не йшов шматок у горло, і тоді між нами похмурою тінню пробігла якась неприязнь одне до одного; я ніколи ще не відчував цього почуття, і воно було таким тяжким і болісним, що у мене защеміло серце. Матінка мовчки ходила по кімнаті, прибираючи зі столу, а проте через деякий час, згадавши, що мені пора повертатися в школу, вона знову принесла мій обід і сказала, витираючи очі, немов у них щось потрапило: «На, попоїж, упертий хлопчиську!» Тут я теж розплакався і, сівши за стіл, довго ще схлипував і ковтав сльози, але, тільки-но моє хвилювання трохи вляглося, з’їв усе з завидним апетитом. По дорозі до школи я з полегшенням зітхнув, і це зітхання було знаком вдячності за благополучний рятунок од усіх напастей і за щасливе примирення з матінкою.

Багато років по тому цей випадок знову ожив у моїй пам’яті, коли, заїхавши погостювати у рідне село, я почув там один переказ, який сильно вразив мою уяву, – історію дитини, що жила у тих місцях більше ста років тому. В одному з кутів цвинтарної стіни я знайшов невелику кам’яну плиту без усякого напису; на ній виднівся тільки напівстертий герб і дата: 1713. Люди називали це місце могилою маленької відьми і розповідали про неї всілякі дивні й неправдоподібні історії: говорили, нібито ця дівчинка, яка народилася в сім’ї знатних городян, іще в дитячому віці виявила незрозумілу схильність до невіри та спізналася з нечистою силою, так що батькам довелося відвезти її в наше село і віддати під нагляд тутешнього пастора, відомого своєю суворістю й твердістю в справах віри, з тим щоб він вилікував її від мани. Однак пастору так і не вдалося нічого добитися: дівчинка відмовлялася вимовити саме ім’я Боже, а про Святу Трійцю і слухати нічого не хотіла; вона продовжувала наполягати на своєму безбожництві й померла жалюгідною смертю. Мені розповідали, що вона була на рідкість розумна і гарна собою, але, незважаючи на свій ніжний вік, – їй було всього лише сім років, – це була найпідступніша відьма. Особливо вправно вона зваблювала дорослих чоловіків; вона вміла приворожити їх одним поглядом, так що вони до смерті закохувалися в прекрасне дитя і не раз затівали через неї суперечки та бійки. Крім того, вона насилала наслання на домашню птицю, особливо на голубів, яких вона манила зі всього села в пасторський будинок, і зачарувала навіть самого пастора, так що цей благочестивий чоловік частенько не повертав голубів господарям, а смажив і поїдав їх на шкоду своїй безсмертній душі. Я чув також, ніби сила її чарів поширювалася навіть на водяних створінь і нібито вона цілими днями сиділа на річці й замовляла форелей, так що ці старі, розумні риби збиралися зграйкою біля берега й весело гралися біля її ніг, виблискуючи лускою на сонці. Сільські баби любили лякати цими вигадками неслухняних хлопців і приточували до цієї історії ще багато дивних і фантастичних подробиць. Але хай там як, у будинку пастора дійсно висіла стара потемніла картина, що являла собою портрет цієї дивної дитини. Це була дівчинка надзвичайно тендітної статури, у блідо-зеленому шовковому платті з таким пишним криноліном, що не було видно навіть кінчиків її туфельок. Її стрункий і ніжний стан обвивав золотий ланцюг, який звисав спереду до самої землі. На голові в неї був убір у вигляді корони з блискучих золотих і срібних пластинок, переплетених шовковими шнурами та нитками перлів. У руках вона тримала дитячий череп і білу троянду. Я ніколи не бачив більш прекрасного, милого і розумного дитячого обличчя, ніж бліде личко цієї дівчинки; воно було не кругле, а дещо подовжене, в ньому був розлитий глибокий смуток, блискучі темні очі дивилися сумно і немов благали про допомогу, а на зімкнутих устах грала ледь помітна усмішка, яка висловлювала чи то лукавство, чи то гірку образу. В цьому обличчі були риси якоїсь ранньої зрілості й жіночності, немов тяжкі страждання залишили на ньому свою печать, і всякому, хто на неї дивився, мимоволі приходило бажання зустрітися з цією дівчинкою, щоб пригорнути і приголубити її. Та й жителі старого села згадували про неї з незбагненною теплотою і любов’ю, та в їхніх розповідях забобонний страх переплітався з мимовільним співчуттям до бідолашної дитини.

Вірогідним у цій історії було те, що ця маленька дівчинка, що походила з родовитої, гордої своїми предками і суворо релігійної родини, мала вперту відразу до всього, що пов’язано з релігією та богослужіннями, рвала молитовники, які їй давали, ховала голову під ковдру, коли їй читали молитву перед сном, а коли її приводили в похмуру та холодну церкву, вона починала жалібно кричати й запевняла, буцім вона боїться чорної людини на кафедрі. Вона народилася від першого нещасливого шлюбу свого батька і, напевно, була перешкодою для його нової сім’ї. І от, коли всі спроби відучити її від незрозумілої впертості скінчилися невдало, вирішено було випробувати останній засіб і віддати її на виховання нашому пастору, що славився своїм суворим благочестям. Якщо навіть самі батьки дівчинки розглядали все, що відбувалося з нею, як неочікувану біду та безчестя для сім’ї, то пастор, людина бездушна і суха, побачив у цьому ні більше ні менше, як згубні підступи сатани, і вважав своїм обов’язком дати їм найрішучішу відсіч. У цьому дусі він почав діяти, і старий пожовклий щоденник, що написаний його рукою і зберігся в пасторському домі, містить його нотатки, які проливають достатньо яскраве світло як на його виховну методу, так і на подальшу долю нещасної дівчинки. Окремі місця здалися мені примітними; я списав їх і маю намір включити ці уривки до нижчезазначених сторінок моїх спогадів і зберегти таким чином пам’ять про цю дитину, щоб вона не зникла назавжди.