Читать книгу Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі - Харукі Муракамі - Страница 1

Із липня до січня того навчального року другокурсник Цкуру Тадзакі жив, не маючи в думках нічого іншого, крім смерті. Десь тоді йому виповнилося двадцять, але власне повноліття не стало для нього подією, що мала б якусь важливість. Піти з життя – ось що видавалося йому в ті дні найприроднішим і найпослідовнішим учинком. Цкуру досі і сам до пуття не розуміє, чому він тоді так і не зробив останнього кроку. Адже переступити поріг між життям і смертю в ту пору для нього було легше, ніж випити сире яйце.

Він не вчинив спроби самогубства, мабуть, лише з однієї причини: потреба вмерти була такою безпосередньою і сильною, що хлопцеві просто не наверталися конкретні думки про те, як саме розпрощатися з життям. Брак конкретики був тут радше другорядним питанням. Якби тоді на відстані простягнутої руки з’явилися двері, за якими б чекала смерть, то він відчинив би їх без вагання. Глибоко не задумуючись, наче продовжуючи своє буденне існування. Однак, на щастя чи нещастя, таких дверей знайти поблизу йому не вдалося.

Цкуру часто думає про те, що, може, краще було б, якби він тоді вмер. Адже не існувало би світу, в якому він тепер живе. І це видається йому заманливою думкою: світу, в якому він є зараз, не було б, а те, що вважають реальністю, перестало б нею бути. Тож позаяк він перестав би існувати для світу, світ перестав би існувати і для нього.

Але, правду кажучи, разом із тим Цкуру також не може збагнути до кінця причини, яка тоді змусила його впритул наблизитися до смерті. Навіть якщо і був конкретний привід, то чому бажання вмерти стало таким сильним, що огортало його впродовж майже півроку? Так, «огортало» – дуже влучно сказано. Як, потрапивши у черево велетенського кита, животів у ньому персонаж зі Святого Письма, так само Цкуру провалився у нутро смерті і перебував у її темній застояній порожнечі, втративши лік часу.

Він жив, як лунатик або навіть мрець, котрий ще не усвідомив, що вже неживий. Зранку прокидався, чистив зуби, одягав те, що потрапляло під руку, сідав у міську електричку і їхав до університету, де конспектував у зошит лекції. Як зненацька захоплена буревієм людина намагається вхопитися за стовп вуличного ліхтаря, так само і він просто жив за тим розкладом, який бачив перед собою. Якщо не було необхідності – ні з ким не розмовляв, а повернувшись до своєї порожньої кімнати, сідав на підлогу і, спершись до стіни, думав про смерть або про те, що йому бракує життя. Перед ним широко розгорталася темна безодня, що вела прямісінько до серцевини земної кулі. Він бачив, як там вирує важкими хмарами небуття, і чув, як на вуха навалюється мертва тиша.

А коли не думав про смерть, то взагалі не думав. Це було зовсім не важко – не думати. Він не читав газет, не слухав музики, навіть не відчував статевого потягу. Те, що відбувалося у світі, не мало для нього жодного значення. Коли втомлювався від сидіння в кімнаті, то виходив і бродив околицями. Чи ішов до залізничної станції, сідав на лавку та проводжав поглядом потяги, що без кінця прибували і від’їжджали.

Цкуру щоранку ставав під душ, ретельно мив голову. Двічі на тиждень влаштовував прання. Чистота також була своєрідним стовпом, за який він тримався. Випрати, викупатися, почистити зуби. Він майже не звертав уваги на харчування. Обідав у студентській їдальні, а далі їв абияк. Коли відчував голод, то купував у найближчій крамниці яблука або якусь городину і гриз. Чи їв хліб, запиваючи молоком із паперового пакета. Коли наставала пора спати, то, наче ліки, наливав у невеликий келих віскі і випивав. На щастя, цього було цілком достатньо, аби перенести його у світ сну. Тодішньому йому нічого не снилося. Навіть якщо і були якісь сновидіння, то, ледь з’явившись, вони одразу скочувалися гладесеньким схилом непевної свідомості і падали у небуття.

Те, що підштовхнуло Цкуру до такого сильного бажання вмерти, є очевидним. Його четверо близьких друзів, з котрими він віддавна щиро товаришував, якось заявили йому, що не хочуть більше ні бачити, ні чути його. Отак несподівано і рішуче, без жодного натяку на можливість дійти згоди. При цьому вони ніяк не пояснили, що ж зумовило таке суворе рішення. А спитати він не наважився.

Це були його шкільні друзі. На той час Цкуру навчався в Токіо і вже не жив у рідному місті. Тож таке вигнання з їхнього товариства не мало б перерости у щоденні страждання. Адже він не міг випадково зустріти їх на вулиці, а відтак почуватися ніяково. Але так було лише в теорії. На великій віддалі біль, який відчував хлопець, навпаки, розростався і загострювався. Якась гігантська катеринка нещадно тягла до нього кількасоткілометровими трубами самоту та відчуженість. Незважаючи на пору доби, натужавілим кабелем надходили повідомлення, які складно було розібрати. Змінюючи силу та інтенсивність, його вуха різав уривчастий шум, подібний на свист буревію, що гуляє між деревами…

Усі п’ятеро ходили до одного класу державного ліцею у передмісті Наґої.[1] Троє хлопців і двоє дівчат. У першому класі ліцею вони потоваришували завдяки участі у волонтерській діяльності, і хоча на початку кожного наступного навчального року класи переформовували, дружби школярі не полишали. Волонтерська робота була завданням з основ суспільства на літні канікули, однак після закінчення визначеного терміну ліцеїсти із власної волі вирішили займатися нею далі.

Окрім цього, у вихідні вони ходили разом у гори, грали в теніс, плавали у затоці півострова Чіта біля Наґої, а бувало і так, що збиралися в когось удома, щоби підготуватися до іспитів. Або ж (і так траплялося найчастіше) не вибирали якогось особливого місця, а, зібравшись, поринали у захопливі розмови. Ніхто ніколи наперед не визначав, про що дискутуватимуть, однак тем їм не бракувало ніколи.

А загалом їхня зустріч була випадковою. Річ у тім, що ліцеїстам запропонували на вибір кілька варіантів волонтерської діяльності. Одним із них була допомога учням початкової школи (багато з яких відмовлялося ходити до школи через психологічну травму) у надолуженні програми. Для таких дітей католицька церква організувала позаурочну школу, і з тридцяти п’яти учнів класу їхнього ліцею цей варіант завдання на літо вибрали тільки вони п’ятеро. Згодом у передмісті організували літній триденний табір, де волонтери остаточно здружилися з підопічними дітьми.

Коли у таборі випадала вільна хвилина, п’ятеро ліцеїстів обмінювалися враженнями – і так знайшли одне в одному спільників. Звіряли свої мрії, ділилися наболілим. А коли табір закінчився, кожен із них відчув, що він є саме там, де має бути, і саме з тими, з ким треба. Кожен із них потребував інших чотирьох і відчував, що й він їм потрібен, – ось таке відчуття гармонії панувало тоді між ними. Це було схоже на злиття хімічних речовин, яке завдяки доленосній випадковості дало чудовий сплав. Наскільки ретельно не підбирай ті самі речовини, як не готуйся, вдруге такого результату навряд чи вдасться досягти.

Після табору друзі продовжували відвідувати дітей у вихідні: пояснювали їм матеріал навчальної програми, читали книжки, бавилися в різні ігри. А ще стригли на подвір’ї траву, фарбували приміщення, лагодили іграшки. І не припиняли цього робити до закінчення ліцею – усі два з половиною роки.

Можливо, попервах якесь напруження відчувалося через те, що у їхньому товаристві було троє хлопців та двоє дівчат. Якби раптом хлопці та дівчата утворили пари, то хтось один перестав би пасувати до компанії. Звісно, ймовірність цього постійно нависала над їхніми головами темною хмаринкою. Однак такого не трапилося, навіть натяку ніколи не було.

Випадковістю можна назвати і те, що всі вони походили із сімей вищого середнього класу наґойського передмістя. Їхні батьки належали до покоління бебі-буму і працювали або за спеціальністю, або у великих престижних компаніях. На освіту дітей грошей ніколи не шкодували. У сім’ях панувала злагода, принаймні так видавалося, не було розлучених, матері не працювали, а займалися хатніми справами та вихованням дітей. Загальний рівень навчання у ліцеї був високим, адже для зарахування туди треба було скласти вступні іспити. Тож, щодо умов життя, між друзями було більше спільного, ніж відмінного.

І ще цікаво, що, окрім Цкуру Тадзакі, всі мали додаткову спільну особливість: їхні прізвища містили назви кольорів. Хлопців звали Акамацу та Оомі, а дівчат – Шіране та Куроно.[2] Лише прізвище Тадзакі[3] не мало жодного «забарвлення». Через це від самого початку Цкуру почувався у компанії трішки не своїм. Безперечно, наявність чи відсутність кольору у прізвищі ніяк не пов’язана з характером людини. Це він чудово розумів. Однак усе ж йому було прикро і, на власний подив, він навіть почувався через це зраненим. Четверо інших одразу почали кликати одне одного барвами: Червоний, Синій, Біла, Чорна. А його називали просто Цкуру. Хлопець безліч разів усерйоз розмірковував, як було би добре, якби у його прізвищі також містилася якась барва. Ех, тоді все було би просто ідеально…

Червоний мав ясний розум і дуже добре вчився. У класі у нього були найвищі бали з усіх предметів, хоча не скидалося на те, щоби він просиджував за наукою більше, ніж інші. Проте хлопець анітрохи не дер носа, навпаки – завжди наголошував на досягненнях однокласників, наче йому було незручно за свій розум. І, як притаманно невисоким людям (до закінчення ліцею його зріст не перевищував 160 сантиметрів), коли вже собі щось постановить, нехай це і дрібниця, то від свого легко не відступить. Також його неабияк злостили безглузді правила й тупі вчителі. І ще він страшенно не любив програвати. Після поразки у тенісному матчі завжди мав кепський настрій. Не те щоб не вмів визнавати невдачі, проте у такі миті охоту до спілкування він втрачав. Решті така вразливість здавалася кумедною, і його брали на смішки. Відтак невдовзі Червоний також реготав з усіма. Його батько викладав на економічному факультеті Наґойського університету.

Синій був форвардом секції регбі, а у випускному класі ліцею – капітаном команди. Хлопчище з нього був нівроку: широкоплечий, мав могутні груди, високе чоло, великий рот і широкий ніс. Затятий гравець, із нього ніколи не сходили рани й подряпини. Синій не вирізнявся здібностями до копіткого навчання, але за добру вдачу його любили ледь не всі. Дивився він людям прямо в очі, говорив чітко і звучно. Відразу запам’ятовував людей та імена, а пліток від нього майже не чули. Умів уважно слухати і гуртувати інших. Цкуру і зараз пам’ятає, як, зібравши гравців у коло, Синій налаштовував команду на перемогу.

– Чуєте, ми сьогодні переможемо! – горлав він. – Питання лише в тому, як ми цього досягнемо, з яким розривом виграємо. Але ми неодмінно переможемо! Чуєте? Уперед, до перемоги!

– До перемоги! – надривались у відповідь гравці й розбігалися полем.

До слова, їхня команда з регбі не була бозна-якою сильною. Сам Синій грав добре і з розумом, але загальний рівень команди ліцею залишався посереднім. Вони неодноразово з тріском програвали потужним командам приватних навчальних закладів, які могли дозволити собі платити стипендії, тож збирали талановитих гравців із цілої країни. Після завершення гри Синій поразкою дуже не переймався. «Важливою є сама воля до перемоги, – часто казав він. – У житті неможливо перемагати постійно. Як є перемоги, так само є і поразки».

– А ще є перенесення матчу через негоду, – зауважувала іронічно Чорна.

Синій сумно хитав головою:

– Ти плутаєш регбі з бейсболом і тенісом. У регбі такого немає.

– Як? Грають навіть у дощ? – дивувалася Біла. Вона не мала до спорту ані знань, ані інтересу.

– Так, це правда, – авторитетно встрявав у розмову Червоний. – Як би з неба не лило, матчу не скасовують. Тому щороку чимало гравців тоне під час змагань.

– Як це жахливо! – казала Біла.

– Та досить уже верзти казна-що. Це ж жарт такий? – обурювалася Чорна.

– Люди, ми відхилилися від теми, – зауважував Синій. – Я хочу сказати, що вміти програвати – це одна зі складових спортивної майстерності.

– А ти, як завжди, не гаєш нагоди її потренувати, – знову іронізувала Чорна.

Худа і висока на зріст, Біла мала модельну зовнішність, а її врода нагадувала риси обличчя давніх японських ляльок. Іще дівчина мала чудове довге волосся кольору воронячого крила. Люди на вулиці озиралися, задивляючись на неї. Але виникало враження, що вона якось не знала, що робити зі своєю вродою. Серйозна до неймовірності, Біла не любила привертати до себе увагу. Чудово грала на фортепіано, але перед чужими свого вміння не демонструвала. У ті моменти, коли невтомно вчила дітей у позаурочній школі гри на інструменті, видавалася надзвичайно щасливою. Такою жвавою і радісною Цкуру пригадує її тільки там. «Може, деякі діти і не надаються до звичайного навчання, однак мають музичний хист, тож шкода було б це проґавити», – говорила вона. У позаурочній школі було лише напіврозвалене піаніно. Тоді вп’ятьох вони почали збирати пожертви на новий інструмент. На літніх канікулах знайшли тимчасові підробітки. Ходили також на фабрику інструментів із проханням посприяти у придбанні. І після тривалих зусиль друзям таки вдалося роздобути справжнісінький рояль. Це було навесні, на початку їхнього вже останнього, третього, року навчання. Про цю шляхетну затію ліцеїстів навіть писали у газетах.

Біла зазвичай говорила мало. Але коли заходила мова про собак чи котів (а вона страшенно любила тварин), то аж змінювалась на обличчі і з захопленням поринала у розмову. Сама дівчина казала, що мріє стати ветеринаром, але Цкуру не дуже міг собі уявити, як вона розтинає гострим скальпелем живіт лабрадорові чи запихає руку в кінський задній прохід. А таку практику в навчальних закладах ветеринарного профілю, без сумніву, доведеться проходити. Її батько очолював у Наґої гінекологічну клініку.

Чорна ж не могла похвалитися надзвичайною вродою. Однак її життєрадісне обличчя випромінювало чарівність. Висока на зріст, повнява, з шістнадцяти років у неї вже були величенькі груди. Незалежна, стійка на вдачу, швидко говорила і думала так само швидко. Гуманітарні предмети давалися їй прекрасно, а ось із математикою і природничими науками були клопоти. Батько Чорної мав у Наґої фірму, що займалася консультуванням із податкових питань, однак не скидалося, аби донька могла хоч якось стати йому у пригоді. Цкуру часто допомагав їй виконувати домашні завдання з математики. Говорити з Чорною було цікаво і захопливо, бо вона хоч і любила поглузувати, однак володіла іскрометним почуттям гумору. Завзята книгоманка, її повсякчас можна було побачити з книжкою у руці.

Дівчата добре зналися ще до утворення більшої компанії, бо у середній школі навчалися в одному класі. Бачити їх поряд – це було яскраве видовище. Сором’язлива мисткиня неймовірної вроди й іронічна комедіантка-інтелектуалка. Незвичне і привабне поєднання.

Якщо так аналізувати, то лише Цкуру Тадзакі з-посеред усіх друзів нічим особливим не вирізнявся. Вчився непогано, але не найкраще. Наука його не вабила, однак завжди уважно слухав учителя на уроці, не забував наперед переглядати навчальну програму і повторювати засвоєний матеріал. Така звичка виникла у нього ще змалку. Так само, як і звичка обов’язково мити руки перед їдою і чистити зуби після. Тож попри те, що він не вчився настільки добре, аби це зауважували інші, без зусиль отримував прохідні бали з усіх предметів. Батьки також не завантажували хлопця репетиторами і не чіплялися до оцінок, якщо на те не було вагомої підстави.

Не можна сказати, що він не любив спорту, однак у жодну секцію не записався. З родиною чи друзями інколи грав у теніс, їздив на лижі чи ходив у басейн. Оце й усе. Мав правильні риси обличчя, про що й інші йому говорили. Але для нього це означало, що він усього лише позбавлений суттєвих недоліків. Споглядання власного відображення у дзеркалі часто навівало йому безнадійну нудьгу. Нічим незвичайним не займався, мистецтвом глибоко не цікавився. Не любив багато говорити, часто червонів, був не дуже комунікабельним, а в товаристві малознайомих людей узагалі не знав, куди себе подіти.

Єдине, чим він усе ж вирізнявся, то це тим, що його сім’я жила найзаможніше, а мамина мама була хоч і не примою, однак доволі відомою акторкою. Але сам Цкуру не вмів і не мав нічого такого, чим міг би пишатися. Принаймні так він гадав. Помірний у всьому. Невиразної барви.

Хоча у нього таки було щось, що можна назвати захопленням. Цкуру понад усе любив розглядати залізничні станції. Відколи себе пригадує, вони його незмінно притягували, і притягують дотепер. Велетенські вокзали зі швидкісними залізничними лініями, маленькі сільські станції, де лише одна колія, практичні залізничні вузли вантажних перевезень – годилося будь-що, що підпадало під категорію залізничної станції. Його зачаровувало все, що мало до них стосунок.

У дитинстві він, як і інші діти, любив складати іграшкову залізницю і бавитися нею. Однак насправді його притягували до себе не майстерно виготовлені паровози і вагончики, не колії, що химерно перепліталися і знову розходилися, не випрацьована до найдрібніших деталей діорама, а моделі станцій, які ставили там лише для завершеності картини. Він любив дивитися, як повз станцію проїжджає потяг або ж, повільно знижуючи швидкість, зупиняється на платформі саме біля знака зупинки першого вагона. Він уявляв пасажирів, що снують туди-сюди, слухав оголошення чергового і сигнал відправлення, відтворював в уяві хвацькі рухи станційних працівників. У його голові перепліталися реальність і вигадка, бувало навіть так, що ним аж трусило від збудження. Однак пояснити довколишнім причини палкого захоплення залізничними станціями, послуговуючись мовою логіки, він не міг. А якби навіть і міг, то врешті його б назвали диваком. Та і сам Цкуру інколи думав, що з ним, імовірно, трохи щось не так.

Попри брак якоїсь характерної прикмети чи виняткової особливості, а також задля дотримання у всьому золотої середини, він (напевно) мав щось, що відрізняло його від оточення і що не можна назвати зовсім звичайним. Така суперечність самосвідомості бентежила його з малих літ – і до теперішніх тридцяти шести. Інколи майже непомітно, а часом остаточно збиваючи з пантелику.

Цкуру іноді переставав розуміти, чому він належить до цього товариства. Чи вони справді відчувають у ньому потребу? А може, їм краще і веселіше було би без нього? Може, вони просто цього наразі не зауважили? Тож чи не зрозуміють із часом? Що більше він про це думав, то більше переставав щось розуміти. Пошуки власної цінності були подібними до вимірювання речовини, що не має одиниці вимірювання. Не станеться так, що поділка раптом клацне і замре в одному місці.

Але його четверо друзів, здається, зовсім про таке не думали. Він бачив, що всі щиро раділи, коли збиралися разом. Для цього треба було саме п’ятьох. Не менше й не більше. Позаяк правильний п’ятикутник утворюється з п’яти рівних за довжиною сторін. Саме це промовляли їхні обличчя.

Звісно, Цкуру з радістю, навіть із гордістю, думав про те, що він вбудований у цей п’ятикутник як його невід’ємний елемент. Він любив усіх чотирьох і надзвичайно цінував те почуття єдності, що існувало поміж ними. Як молоде деревце втягає з ґрунту корисні речовини, так само Цкуру в період свого дорослішання отримував від них потрібну поживу, що ставала йому за життєво необхідний харч, відкладалася в організмі як джерело енергії про запас. І все ж таки… У глибині душі Цкуру завжди боявся, що колись він випаде із цього тісного товариського кола, що його відкинуть – і він залишиться сам. Раз у раз у його думках з’являвся неспокій, наче похмура зловісна скеля, що під час відпливу виринає над морською поверхнею.

* * *

– Он як, залізничні станції тобі подобалися ще з таких малих років! – захопливо сказала Сара Кімото.

Цкуру кивнув. Трохи обережно. Він не хотів, аби вона вважала його схибленим на своїй професії маніяком, а таких можна часто зустріти під час навчання у політехнічному університеті чи на роботі. Хоча, ймовірно, він таким і є.

– Так, залізничні станції мені чомусь подобалися з дитинства, – визнав він.

– Ого, вельми послідовний життєвий шлях, – сказала вона.

Хоча сказано це було із зачудуванням, Цкуру не відчув у її тоні негативних ноток.

– Але чому це власне залізничні станції, а не щось інше, я не можу як слід пояснити.

Сара усміхнулася:

– Може, це просто покликання?

– Може, й так, – погодився він.

«І чому ми затіяли цю розмову? – думає Цкуру. – Адже це трапилося так давно». Якби так тільки було можливо, він хотів би назавжди витерти це зі своєї пам’яті. Але Сару чомусь цікавили спогади про його шкільне життя. Що це був за ліцей? Чим він тоді займався? Цкуру і сам незчувся, як почав розповідати про дружню спільноту п’ятьох. Чотирьох різнобарвних і безбарвного Цкуру Тадзакі.

Обоє зараз сиділи у маленькому барі на задвірках Ебісу.[4] Планували повечеряти в невеликому японському ресторані, який запропонувала Сара, однак при зустрічі виявилося, що вона пізно пообідала і їсти їй не хочеться. Тож вони скасували замовлення столика і вирішили десь випити коктейлю, закусуючи сиром і горішками. Цкуру не заперечував, бо також не встиг зголодніти. Він узагалі не їв багато.

Сара була старшою за нього на два роки і працювала у великій туристичній фірмі. Вона розробляла і планувала закордонні тури для груп. Тому природно, що часто їздила у відрядження в інші країни. А Цкуру працював у залізничній компанії, яка покривала регіон західного Канто,[5] а точніше у відділі, що займався конструюванням і утриманням вокзальних споруд (робота за покликанням). Обоє були пов’язані з перевезеннями, хоча точок дотику між їхніми професіями не було. Вони познайомилися на вечірці з нагоди новосілля начальника Цкуру, обмінялися електронними адресами, і це четверте побачення. Після третього вони кохалися у нього вдома. Дотепер усе було надзвичайно гладко. І ось сьогодні минув тиждень від попередньої зустрічі. Делікатний етап. Якщо далі все триватиме так само, їхні стосунки вийдуть на новий рівень. Йому тридцять шість, їй тридцять вісім. Це вже явно не підліткове кохання.

Іще з моменту їхньої першої зустрічі Цкуру напрочуд сподобалося її обличчя. У класичному розумінні Сару не можна було назвати красунею. Випнуті вилиці надають враження впертості, ніс тоненький і трохи загострений. Однак у її обличчі було щось живе, що привернуло його увагу. Очі вузькі, але вони широко розкривалися, коли Сара спрямовувала на щось пильний погляд. У них показувалися дві чорні зіниці, сповнені відваги та допитливості.

На тілі Цкуру є одна вкрай чутлива точка, хоча зазвичай він її не відчуває. Десь на спині. М’яка делікатна ділянка, якої не сягає рука і якої не видно через вбрання. Але інколи, зовсім непередбачувано, ця ділянка випадково відкривається і хтось натискає на неї пучкою пальця. Це запускає всередині Цкуру реакцію, у тілі виділяється особлива речовина. Кров розносить її найдальшими закутками тіла. Почуття подразнення, яке він тоді відчуває, є і фізичним, і психічним водночас.

Під час їхньої першої зустрічі він відчув, як звідкілясь з’явилася рука і хтось невідомий доторком пальця увімкнув отой перемикач на спині. Вони багато розмовляли у день знайомства, але Цкуру майже не пригадує, про що саме вони говорили. Він лише пам’ятає, як його зненацька заскочило оте тактильне відчуття і спричинене ним незрозуміле подразнення, яке складно виразити словами. Десь щось послабилося, а частково, навпаки, натяглося. Ось таке відчуття. Що це має означати? Цкуру Тадзакі думав про це не один день. Але обмірковування чогось нематеріального ніколи не було його перевагою. Він надіслав Сарі електронного листа із запрошенням на вечерю. Аби розгадати оте своє тактильне відчуття і подразнення.

Так само, як йому припала до серця зовнішність Сари, йому також подобалося те, як вона одягалася. Її вбрання мало небагато прикрас, гарний природний крій. І дуже добре на ній лежало. В одязі Сара дотримувалася простоти, але Цкуру добре розумів, що за цією показною невимушеністю криється багато часу, витраченого на підбирання одягу, і чималі кошти. Ретельно дібрані аксесуари та косметика також були стриманими. Сам Цкуру не мав особливих вимог до одягу, однак завжди любив дивитися на витончено вбраних жінок. Так само, як насолоджуватися прекрасною музикою.

Річ у тім, що обидві його старші сестри також любили гарно вдягатися. Перед тим як іти на побачення, вони нерідко ловили тоді ще малого Цкуру і випитували його думку про свій одяг. Украй серйозно, хоча невідомо чому. «Слухай, а оце як тобі? Отакий верх пасує до цього низу?» І щоразу Цкуру щиро висловлював свою чоловічу думку. Обидві сестри часто на неї зважали, що його самого неабияк тішило. Так непомітно у нього і сформувалася ця звичка.

Безгучно втягуючи віскі із содовою, Цкуру подумки уявляв собі, як зніматиме зі Сари сукню. Розстібне гачок, ніжно потягне за застібку замка. Хоча вони кохалися лише один раз, робити це з нею було добре і затишно. І у вбранні, і без нього вона видавалася молодшою принаймні років на п’ять. Мала білу шкіру та хоч і невеликі, проте гарні округлі перса. Пестити її тіло було прекрасно, а після сім’явилиття він відчував ніжний спокій, пригортаючи її до себе. Але, звісно, цього було недостатньо. І він це розумів. Між людьми має існувати зв’язок. Якщо ти щось береш, то маєш віддавати навзаєм.

– А яким тобі запам’яталося навчання у старшій школі? – спитав Цкуру.

Сара захитала заперечно:

– Моє навчання у школі зараз не має значення. Повір, нічого цікавого. Колись тобі розповім, якщо матимеш бажання. Мені дуже цікаво, що там було далі з вашою групою з п’яти друзів.

Цкуру зачерпнув жменю горішків, кілька з’їв.

– У нас було кілька негласних правил, яких ми дотримувалися. Одне з них полягало в тому, що, наскільки дозволяли обставини, ми завжди збиралися вп’ятьох. Намагалися уникати ситуацій, коли б, скажімо, нас було двоє чи троє. Ми вважали, що це допоможе уникнути розпаду групи. Мусили мати в групі доцентрові сили. Як би то сказати… Ми намагалися втримати гармонійну спільноту без розбрату.

– Гармонійну спільноту без розбрату? – у голосі Сари почулося непідроблене здивування.

Цкуру трохи зачервонівся.

– Старшокласники, буває, вигадують дивні речі…

Сара, уважно дивлячись на Цкуру, питально нахилила голову трохи набік.

– Я не кажу, що це дивно. А яка ціль була у цієї спільноти?

– Як я вже казав, ми допомагали в одній такій школі, де збиралися діти, що мали проблеми і з навчанням, і з бажанням учитися. Ми з цього почали, і воно, безперечно, надалі також було для нас важливим. Однак із часом саме́ буття єдиною спільнотою, можливо, перетворилося в одну з наших цілей.

– Самé буття як таке. І продовження цього буття…

– Напевно.

Сара, щось уявляючи, прижмурила очі:

– Як Всесвіт.

– Я мало знаю про Всесвіт, – відказав Цкуру. – Але тоді це видавалося нам надзвичайно важливим. Дбайливо оберігати ту особливу хімію, що виникла між нами. Це як не давати сірникові загаснути на вітрі.

– Хімію?

– Силу, яка народилася волею обставин. Щось, чого неможливо потім відтворити.

– Як Великий вибух?

– Про Великий вибух я також знаю мало, – відказав Цкуру.

Сара відпила ковток мохіто, порозглядала з кількох ракурсів м’ятний листочок. А тоді сказала:

– Знаєш, я навчалася у приватній дівочій гімназії, тому, щиро кажучи, нічого не знаю про компанії хлопців і дівчат у звичайних школах. Не можу собі уявити, як це. Аби підтримувати свою спільноту без розбрату, ви п’ятеро намагалися притлумити свої бажання. Правильно?

– Не знаю, чи вислів «притлумити бажання» доречний. Мені здається, що це трохи перебільшення… Однак я гадаю, що ми справді намагалися не вносити у нашу дружбу відтінку стосунків із протилежною статтю.

– Однак про це не говорили відкрито, – зауважила Сара.

Цкуру погодився:

– Ні, такого не озвучували. Та й у нас не було писаних правил поведінки.

– Ну а як ти особисто? Тебе не приваблювала ні Біла, ні Чорна? Ви ж постійно перебували разом. Із твоєї розповіді я розумію, що обидві були дуже цікавими дівчатами.

– Так, обидві були дуже цікавими. Кожна по-своєму. Я скривив би душею, якби сказав, що вони мене не приваблювали. Однак я намагався будь-що не думати про них.

– Будь-що?

– Будь-що, – відповів Цкуру. І знову відчув, що його заливає легенький рум’янець.

– Коли вже мусив про них думати, то думав про двох одразу.

– Про двох одразу?

Цкуру, добираючи слова, замислився.

– Не знаю, чи вдасться добре пояснити. Якщо так можна сказати, то я думав про них як про якусь уявну істоту. Таку собі концептуальну сутність без визначеної тілесної оболонки.

– Он як? – промовила Сара з інтересом. Потім якийсь час розмірковувала над почутим. Щось хотіла сказати, але передумала. Трохи згодом запитала:

– А після закінчення ліцею ти вступив до університету в Токіо і поїхав з Наґої, так?

– Так, – відповів Цкуру. – Відтоді я постійно живу в Токіо.

– А решта четверо?

– Усі четверо вступили до тамтешніх вишів. Червоний – на економічний факультет Наґойського університету. Там викладав його батько. Чорна вступила до приватного університету, де дуже добре викладали англійську філологію. Синього як сильного регбіста зарахували поза конкурсом на відділення факультету торгівлі та комерції відомого приватного університету. А Біла врешті дослухалася до вмовлянь оточення і зупинила свій вибір на фортепіанному відділі музичної академії, відмовившись від ідеї стати ветеринаром. Усі ці університети неподалік від дому. Лише я поїхав вступати до столиці.

– А чому ти обрав університет у Токіо?

– Ну, тут усе просто. У ньому викладав професор, який водночас був провідним спеціалістом із проектування вокзальних будівель. Річ у тім, що конструкція вокзальної будівлі є специфічною і суттєво відрізняється від звичайної споруди. Мало навчатися на архітектурному чи будівельному факультеті звичайного політехнічного університету, бо практичної користі з того буде небагато. Необхідно навчатися у спеціаліста саме у тій конкретній галузі, що тебе цікавить.

– Чітко окреслена мета спрощує життя, – зауважила Сара.

Цкуру також так вважав.

– А решта четверо залишилися в Наґої, бо не хотіли, щоби розпалася прекрасна спільнота, так?

– У випускному класі ми обговорювали наші плани на майбутнє. Крім мене, всі казали, що мають намір залишитися у місті і вступити до тамтешніх вищих навчальних закладів. Було очевидно, що вони так вирішили, бо не хотіли розбігтися хто куди. Хоча про це виразно не говорили.

Червоний з його оцінками елементарно міг вступити навіть до Токійського університету. До речі, учителі й батьки так йому і радили. Та й Синій з його спортивним обдаруванням пройшов би поза конкурсом до багатьох університетів, відомих на цілу Японію. Чорна, напевно, також воліла би вчитися у якомусь приватному університеті Токіо, бо за вдачею пасувала до розкутішого і рафінованішого життя у мегаполісі, багатому на інтелектуальну поживу. Наґоя, звісно, також мегаполіс, однак не можна заперечувати, що з культурного погляду, у порівнянні з Токіо, місто справляє враження велетенського, та все ж провінційного. Але вони все-таки вирішили залишитися у Наґої. Свідомо пішли на зниження рівня університету, в якому могли би навчатися. Якби не фактор групи, то з усіх тільки Біла нікуди не їхала б. Вона не була тією людиною, яка прагнула виходити у світи і шукати там нового натхнення.

– Коли мене спитали про мої плани, я відповів, що наразі точно не вирішив. Але насправді тоді я вже знав, що поїду в Токіо. Хіба ж я не хотів вступити в якийсь непоганий університет Наґої, вчитися на відповідному рівні і бути разом з усіма? Так було би легше у багатьох аспектах, та й батьки цього прагнули. Вони надіялися, що після університету я переберу на себе керівництво батьковою фірмою. Але я усвідомлював: якщо не поїду в Токіо, потім пошкодую. Я дуже хотів навчатися у цього професора.

– Ясно, – сказала Сара. – А як відреагували інші, коли довідалися, що ти збираєшся вчитися в Токіо?

– Звичайно, мені не відомо, що вони насправді про це думали. Мабуть, це їх розчарувало. Адже, якщо я зникаю, втрачається народжене поміж нами відчуття єдності.

– Зникає хімія.

– Або переходить у щось якісно інше. Більш-менш так.

Але вони не стримували Цкуру, коли зрозуміли твердість його намірів. Навіть підбадьорювали. До Токіо швидкісним потягом – лише півтори години. Будь-коли можна вмить приїхати. Та й нема гарантії, що вступиш до свого омріяного університету, напівжартома казали вони. Аби скласти вступні іспити туди, Цкуру мусив учитися значно більше, ніж дотепер (щиро кажучи, як ніколи в житті).

– І що сталося з п’ятьма друзями після закінчення ліцею? – спитала Сара.

– Спочатку все було чудово. На весняні й осінні вихідні, на літні й зимові канікули, тільки-но в університеті не було навчання, я відразу їхав до Наґої і намагався проводити з ними якнайбільше часу. Як і раніше, ми дружили і тісно спілкувалися.

Можливо тому, що Цкуру не бачив друзів тривалий час, коли він повертався у рідне місто, вони завжди мали про що поговорити. Коли хлопець був у Токіо, решта збиралися учотирьох. Але щойно Цкуру повертався до Наґої, їхня п’ятірка відроджувалася (звісно, що зустрічалися і втрьох, і вчотирьох, якщо комусь перешкоджали обставини). Ті четверо, що залишилися у рідному місті, легко приймали Цкуру, наче й не було жодної часової перерви. Принаймні зі свого боку хлопець зовсім не відчував, щоби їхня дружба дала якусь невидиму тріщину чи якийсь не такий дух завитав у повітрі. Його це дуже тішило. Тому навіть не переймався тим, що ні з ким не потоваришував у Токіо.

Сара пильно на нього поглянула:

– У тебе не було жодного друга в Токіо?

– Не вдавалося ні з ким потоваришувати. Чомусь… – відповів Цкуру. – Я від природи не дуже товариський. Але й не замикався у собі чи щось таке. Це ж уперше в житті я мешкав сам, міг робити, що хотів. Якоюсь мірою я з приємністю проводив час. Токіо обплутане залізницею, як павутиною, станцій має – без ліку. Якщо все оглядати, то часу наче й не було. Я ходив на різні залізничні станції, вивчав їхню будову, робив рисунки, занотовував свої спостереження у зошит.

– І приємно, і цікаво, – сказала Сара.

Однак навчання в університеті не було дуже цікавим. На перших курсах базової освіти предметів зі спеціальності читали обмаль, більшість лекцій була нудною і нецікавою. Попри це хлопець відвідував майже всі заняття, адже вступ до університету дався йому нелегко. Старанно вивчав німецьку та французьку мови. Відвідував гурток із розмовної англійської. Своєрідним відкриттям для нього став той факт, що він має дар до вивчення іноземних мов. Однак у своєму оточенні Цкуру не натрапив на нікого, хто викликав би в нього зацікавлення. У порівнянні з чотирма яскравими і натхненними хлопцями та дівчатами, з якими він познайомився у ліцеї, всі інші видавалися йому малоцікавими, позбавленими наснаги й індивідуальності. Він не зустрів нікого, з ким хотілося би довше поговорити, ближче зійтися. Тому в Токіо переважно був сам. Завдяки тому він почав читати більше, ніж раніше.

– І тобі не було сумно? – спитала Сара.

– Я розумів, що самотній. Але мені не було дуже сумно. Тоді я навіть вважав, що це нормально.

Він був молодим і багато чого не знав про те, як влаштований світ. Та й Токіо, нове для нього місце життя, разюче відрізнялося від того середовища, в якому він жив раніше. Відмінності перевершили всі його попередні уявлення. Вони виявилися більшими, а їхній зміст – у десятки разів багатоманітнішим. У будь-чому варіантів вибору було забагато, люди спілкувалися дивно, час спливав надто швидко. Тому він не міг віднайти рівноваги між собою та навколишнім світом. Ну і найважливішим було те, що тоді він іще мав місце, куди міг повернутися. Сівши у швидкісний потяг на станції Токіо, за півтори години міг дістатися «дружнього гармонійного місця без розбрату». Там неквапно минав час, там його чекали вірні друзі.

Сара спитала:

– А як ти теперішній? Ти зміг віднайти рівновагу між собою та навколишнім світом?

– На цій роботі я працюю вже чотирнадцять років. У мене немає претензій до фірми, мені подобається те, чим я займаюся. Зі співробітниками сформувалися добрі стосунки. За цей час я зустрічався з кількома жінками. У результаті нічого з того не вдалося, але на те є, ну, різні причини. У цьому не лише моя провина.

– І ти самотній, але тобі не дуже сумно?

З огляду на доволі ранню годину, у барі не було нікого, крім них. Тихо звучав запис джазового тріо.

– Напевно, – трохи повагавшись, відповів Цкуру.

– Але вже немає місця, до якого треба повертатися, так? Того, що було для тебе дружнім гармонійним місцем без розбрату.

Він спробував про це подумати. Хоча такої потреби зовсім не було.

– Уже нема, – відповів стиха.

Про те, що його нема, він довідався на другому курсі під час літніх канікул.