Читать книгу Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі - Харукі Муракамі - Страница 3

За час піврічного блукання на межі зі смертю Цкуру втратив сім кілограмів. У тому не було нічого дивного, адже їв він дуже погано. З дитинства хлопець був повновидим, а тепер зовсім змарнів і схуд. Укороченням паска не обійшлося, ще мусив купити собі штани меншого розміру. Ребра випиналися з-під шкіри і були схожими на дешеву клітку для птахів. Постава суттєво погіршилася, плечі опустилися і нагнулися вперед. Пара худезних ніг нагадувала ноги якогось водяного птаха. «Це тіло старої людини, – так він подумав, ставши якось голяка перед великим дзеркалом. – Чи, може, людини при смерті».

Ну, що ж, мабуть, нема на то ради, якщо у нього дійсно такий вигляд. Так перед дзеркалом переконував сам себе. «У певному значенні я справді був на волосину від смерті. Я жив, учепившись за цей світ, щоби мене не змело сильнішим подувом вітру в невідому далечінь, як приліплену до гілочки дерева порожню оболонку жука». Але це (те, що він мав вигляд людини при смерті) добряче його зачепило. Нескінченно довго і прискіпливо він розглядав своє голе відображення у дзеркалі. Як людина, що не може відірвати очей від екрана телевізора, коли в новинах показують руйнівні наслідки потужного землетрусу або жахливої повені у далекій країні.

«Може, я справді вмер», – вдарила його раптова думка. Минулого літа хлопець на ім’я Цкуру Тадзакі фактично пішов із цього світу після того, як його існування відкинули. Збереглася лише зовнішня оболонка, але за півроку і вона стала фундаментально іншою. До невпізнання змінилася постать і риси обличчя, а сам він почав дивитися на світ іншими очима. Подув вітру, шум води, проблиск проміння між хмар, барви сезонних квітів – усе відчуває не так, як дотепер. Точніше, все здається заново створеним. Людина, яку видно в дзеркалі, на перший погляд видається Цкуру Тадзакі, однак це не так. Це лише посудина, яку для зручності називають Цкуру Тадзакі, але її вміст змінився. Його називають так, бо поки що немає іншого варіанту.

Цієї ночі Цкуру наснився дивний сон. Уві сні його мучила несамовита заздрість. Він давно не бачив настільки реального сновидіння.

Правду кажучи, до того часу Цкуру не розумів, як це – відчувати заздрість. Теоретично він, у принципі, розумів, як вона з’являється. Це відчуття виникає тоді, коли хтось володіє здібностями, якостями чи статусом, якими ти сам не володієш, чи (видається, що) оволодів ними без зусиль. Скажімо, заздрість відчуваєш, коли бачиш в обіймах іншого дівчину, в яку ти шалено закоханий. Завидки, ревність, жаль, крах надій, лють.

Однак Цкуру не пригадував, щоб він колись відчував заздрість. Він ніколи не прагнув чиїхось здібностей чи якостей, ніколи не закохувався до нестями. Нікого не обожнював, нікому не заздрив. Звісно, він може багато чим собі дорікнути. Він не без недоліків. Якщо запитають, він може навіть їх перерахувати. Можливо, вийде не довжелезний список, але там напевне буде більше, ніж кілька рядків. Проте і його закиди собі, і недоліки замикалися на ньому самому. Це не було щось таке, що вимагало кудись іти і чогось добиватися. Принаймні дотепер.

У тому сні він понад усе прагнув однієї жінки. Хоча не було зрозуміло, хто це. Вона була лише існуванням. А ще вміла відокремлювати душу від тіла. Володіла такою незвичайною здатністю. «Можу тобі дати одне з двох, – каже вона Цкуру, – або тіло, або душу. Але обох ти мати не можеш. Тому я хочу, аби ти зараз вибрав. Бо те інше я маю віддати іншому», – каже вона. Але Цкуру прагне її всю. Він не може віддати одну з її половин якомусь іншому чоловікові. Цього він не витримає. «Якщо так, то мені не потрібне ні те, ні інше», – хоче сказати він. Але не може. Він не може ні піти в атаку, ні відступити.

У цю мить Цкуру відчув несамовитий біль – наче чиїсь величезні руки заходилися туго викручувати його тіло. Рвалися м’язи, стогнали кістки. Жахлива спрага висушувала всі клітини тіла. Тілом трусило від люті. Люті від того, що комусь мусить віддати половину жінки. Вичавлена з його кісткового мозку лють сочилася густою рідиною. Легені перетворилися на зіпсований ковальський міх, а серце загупало так швидко, як мотор автомобіля з витисненими до підлоги педалями газу, і погнало темну здиблену кров до найдальших кінців тіла.

Цкуру прокинувся, сильно здригаючись. Минуло трохи часу, перш ніж він зрозумів, що то був сон. Він здер із себе мокру від поту піжаму і витерся рушником. Але як сильно він не тер, відчуття ослизнення не зникало. І тоді він зрозумів. Точніше, відчув. Ось це і є заздрість. Коли хтось хоче забрати у нього душу або серце (чи обидва) його коханої.

Заздрість (наскільки Цкуру зрозумів уві сні) – це найрозпачливіша в’язниця у світі. Адже невільник замикає себе туди сам. Це не хтось інший щосили намагається його туди запроторити. Ні, в’язень заходить туди з власної волі, замикає зсередини замок і викидає ключ через ґрати. І про його невільництво не знає жодна душа у світі. Звісно, в’язень міг би вийти на волю, якби наважився. Тому що в’язниця – у його серці. Але він не наважується. Його серце тверде, як мур. І саме це є суттю заздрості.

Цкуру дістав із холодильника апельсиновий сік і випив кілька склянок. У горлі дуже пересохло. Тоді сів за стіл і, дивлячись, як поволі світає за вікном, чекав, поки його душа і тіло утихомиряться, розбурхані великими хвилями емоцій. «Цікаво, що цей сон може означати? Він віщий? Чи, може, це символічний образ? Він хоче чогось його навчити? А може, це він справжній, не знаний собі самому дотепер, розбив шкаралупу і прагне вилізти з неї назовні? – міркував Цкуру. – Відчайдушно намагаючись дістатися до повітря, вилуплюється якесь гидке створіння?»

Хоча Цкуру Тадзакі зрозумів це значно пізніше, але прагнути смерті він перестав саме тоді. Критично оглядаючи відображення свого оголеного тіла у великому дзеркалі, хлопець визнав, що там відбивається він, який ним не є. Тієї ночі уві сні його вперше в житті гризла заздрість (як можна вважати). А потім настав день, і у минулому Цкуру залишилася також п’ятимісячна темна смуга, коли він жив лицем до лиця з небуттям смерті.

Очевидно, оте нестримне палюче почуття, яке пройшло крізь його серцевину в іпостасі сну, нейтралізувало у ньому жагу смерті, що владно панувала над хлопцем раніше. Як сильний західний вітер розганяє густі хмари на небі. Так він гадає.

Після цього залишилися лише подібні на зречення тихі думки. Без кольору, безсторонні, як штиль. Cам-самісінький він сидів у великій старій спустілій хаті і дослуха`вся до бездумного цокання велетенського старовинного настінного годинника. Зімкнувши вуста, не відводячи погляду, він просто спостерігав за рухом годинникової стрілки. І, огорнувши свої почуття тоненькою пеленою, зі спорожнілим серцем щоразу певно старішав на одну годину…

Цкуру Тадзакі потроху почав їсти. Купував свіжі продукти і варив собі щось нескладне. Однак, попри це, він не міг знову набрати втраченої раніше ваги. Очевидно, шлунок хлопця значно стягнувся за ті півроку. Коли пробував з’їсти більше, блював. А ще зранку перед початком занять знову почав ходити у басейн. Він хоч трохи мусив повернути собі попередню форму, бо його організм настільки знесилів, що Цкуру, навіть піднімаючись кілька поверхів сходами, добряче задихався. Купив собі окуляри та плавки – і щодня долав кролем кілометр-півтора. А далі йшов затято тренуватися на тренажерах.

Після кількох місяців такого режиму життя Цкуру повернулося до усталеного здорового ритму. Знову наросли м’язи (до речі, зовсім інакше, ніж раніше), вирівнялася постава, на обличчя повернувся рум’янець. А прокидаючись зранку, Цкуру знову відчував тверду ерекцію.

Саме десь у ту пору до нього в Токіо приїхала мама. Очевидно, її налякала дивна поведінка сина, який не явився додому навіть на новорічні канікули, тож вона вирішила подивитися, що з ним діється. Матері аж подих перехопило, коли побачила, як сильно змінилася її дитина за ці кілька місяців. Але коли Цкуру сказав, що це природні вікові зміни і йому лише потрібен новий одяг теперішнього розміру, вона повірила його словам. «Ну, так, мабуть, це вікові зміни, що супроводжують процес дорослішання хлопців», – вирішила вона. Мати виростала разом із сестрами, до народження Цкуру виховувала двох доньок. Вона зовсім нічого не знала про те, як ростуть хлопці. Тож із радістю пішла із сином до універмагу і купила йому нове вбрання. Мама Цкуру любила одяг Brooks Brothers та Polo. Щось зі старих речей вона викинула, дещо віддала потребуючим.

Обличчя Цкуру також стало іншим. Коли він дивився у дзеркало, то вже не бачив у ньому того колишнього повновидого симпатичного, але зовсім пересічного і нецілеспрямованого підлітка. На нього дивилося обличчя юнака з прямими щоками, наче їх відкорегували гострою кельмою. В очах проглядався новий блиск. Не знайомий раніше і самому Цкуру. Блиск, який говорив про самотність і відсутність місця призначення, блиск, що вимагав довершення окресленої справи в конкретному місці. Заріст на бороді також став густішим, і з’явилася необхідність голитися щодня. Також він вирішив не стригтися так коротко, як дотепер.

Не можна сказати, що Цкуру страшенно припала до вподоби його нова зовнішність. Він її і не любив, і не ненавидів. Це, врешті-решт, не більше ніж тимчасова маска для зручності. Однак він усе ж таки з вдячністю приймав той факт, що у нього нове, не його дотеперішнє, обличчя.

Хоч би там що було, колишній хлопець на ім’я Цкуру Тадзакі вмер. У розвихреному мороці він відійшов у інший світ, і поховали його у маленькій ямі серед лісу. Перед світанком, коли люди ще сплять глибоким сном, ховаючись від стороннього ока, без галасу. Без жодного знаку. А зараз тут стоїть і дихає новий Цкуру Тадзакі, в якого майже нічого не залишилося від колишнього. Про це не знала жодна людина, окрім нього, і він не мав наміру цим ні з ким ділитися.

Цкуру Тадзакі, як і раніше, ходив на різні станції, перемальовував їхні приміщення, ретельно відвідував лекції в університеті. Зранку йшов у душ, мив голову, після їжі неодмінно чистив зуби. Щоранку застеляв ліжко, сам прасував собі сорочки. Намагався мати якнайменше вільного часу. Звечора читав по дві години. Здебільшого книжки на історичну тематику та біографічні нариси. Ця звичка виробилася у нього ще раніше. Звичка вела його життя вперед. Але він уже не вірив в ідеальну спільноту і його вже не гріла ніяка «хімія».

Щодня він ставав перед дзеркалом і подовгу вдивлявся у відображення свого нового обличчя. Так поступово звикав до себе зміненого. Так само, як людина, засвоюючи нову мову, завчає напам’ять її лексику.

Нарешті у Цкуру з’явився новий друг. Це було у червні, майже за рік після того, як його покинули друзі з Наґої. Хлопець був молодшим від Цкуру на два роки і навчався у тому ж університеті. Цкуру познайомився з ним в університетському басейні.