Читать книгу Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі - Харукі Муракамі - Страница 5

– В юності один рік мій батько прожив у мандрах, – почав свою оповідь Хайда. – Це було в кінці 60-х. Пора, коли країна вирувала від студентських заворушень,[21] період розквіту контркультури. Я не знаю подробиць, однак під час навчання у Токійському університеті батько зіткнувся з певними дикими речами, з якими не міг змиритися. Розчарувавшись у політичній боротьбі, він її залишив. Узяв на рік академвідпустку і вирішив мандрувати країною. Заробляв на життя, працюючи чорноробом, а у вільний час читав, спілкувався з різними людьми і так здобував життєвий досвід. Батько часто казав, що, з певного погляду, цей період у його житті можна було б назвати найщасливішим. Він тоді багато чого зрозумів і навчився. У дитинстві батько розповідав мені багато історій, які з ним трапилися в цю пору. Я слухав їх, як слухають оповідання солдата про давню війну в якійсь далекій країні. Після мандрів батько відновився в університеті і зосередився на науці. Згодом він уже ніколи не вирушав у довгі мандрівки. Скільки себе пам’ятаю, батько виходив із дому тільки на роботу і назад. Дивно, правда? Яким спокійним і розміреним не видавалося б життя людини, у ньому завжди є період провалу. Ймовірно, його можна назвати періодом для ламання. Я думаю, що в житті це необхідно.

Тієї зими батько Хайди найнявся чорноробом у невеликий рьокан[22] на гарячих джерелах у горах префектури Ойта.[23] Місце було дуже гарним, і він вирішив залишитися там надовше. Упоравшись зі щоденними обов’язками та виконавши дрібні доручення господарів, решту часу він міг використовувати на свій розсуд. Гроші платили мізерні, але забезпечували триразовим харчуванням, кімнатою та дозволяли вільно користуватися гарячими джерелами. Він міг розлягтися у своїй кімнатці і читати скільки влізе. Тамтешні мешканці приязно ставилися до мовчазного чудернацького «пана студента з Токіо». Їжа з місцевих свіжих продуктів була хоч і простою, але смачною. Однак найкращою для нього стала відрізаність від світу. Телевізійна антена сигнали ловила погано, газети доходили наступного дня. До найближчої автобусної зупинки треба було спускатися гірською дорогою три кілометри, і цією дорогою ледве проїжджав хіба старенький джип господарів. Електрику у цій місцині також провели зовсім недавно.

Перед рьоканом протікав чудовий гірський потік, у якому водилася сила-силенна лискучої пругкої риби. Над поверхнею води з пронизливими криками шугали птахи. Зовсім не дивовижею було зустріти тут диких кабанів чи мавп. Гори були скарбницею їстівних рослин. У такому закапелку молодий Хайда читав і міркував собі, скільки душа запрагне. Гамір реального світу його вже не цікавив.

Десь за два місяці він завів знайомство з одним із пожильців. На вигляд той мав років сорок п’ять, був довготелесим, із худющими руками й ногами. Коротко стрижений, із залисиною, він носив окуляри з металевою оправою, а череп мав ідеально овальної форми, як свіжознесене яйце. Цей чоловік із пластиковою дорожньою сумкою на плечі піднявся сюди сам і жив у рьокані вже тиждень. Виходив надвір у шкіряній куртці, блакитних джинсах та міцних туристичних черевиках. У холод одягав вовняну шапку і закутувався у синій шарф. Його звали Мідорікава. Принаймні саме таке ім’я з токійською адресою він залишив у реєстровому журналі. Ретельний, бо щодня до полудня оплачував за попередню добу.

(«Мідорікава? Знову людина, позначена барвою».[24] Але не кажучи ні слова, Цкуру уважно продовжував слухати оповідь).

Чоловік, який назвався Мідорікавою, нічого не робив. Кожної вільної часини він мокнув у ванні з гарячого джерела просто неба. Ходив у довколишні гори, читав без розбору привезені зі собою кишенькові видання (переважно це були невинні детективні повісті), а перед сном випивав два ґо[25] підігрітого саке. Ні більше ні менше. У мовчазності батькові Хайди він не поступався. Хоча без необхідності пожилець ні з ким не говорив, власники цим не переймалися. Вони вже звикли до таких клієнтів. У їхню гірську глухомань на гарячі джерела може приїхати лише дивак. А якщо він залишається тут надовго, то ця тенденція лише посилюється.

Якось удосвіта молодий Хайда сидів у ванні з гарячого джерела просто неба на березі річки. Випадково туди надійшов Мідорікава та сам зав’язав із ним розмову. Чомусь Мідорікава з першого погляду відчув неабиякий інтерес до молодого чорнороба. Можливо, ще й тому, що бачив, як той на веранді читав томик Жоржа Батая.

Мідорікава розказав про себе, що приїхав із Токіо та є джазовим піаністом. В особистих справах мав неприємності, рутина на роботі також його виснажила. Захотілося відпочинку в якійсь тихій місцині, й ось він прибув у ці гори. Точніше, мандруючи, випадково тут опинився. Ця місцевість припала йому до вподоби, бо тут немає нічого зайвого.

– Я чув, ти також із Токіо?

У ранковій млі, занурений у гарячу воду, Хайда стисло розповів свою історію. Узяв академвідпустку і мандрує собі світом. Немає сенсу сидіти в Токіо, бо університет і так зачинений.

– Хіба тобі не цікаво, що зараз відбувається в Токіо? – спитав Мідорікава. – Хіба не цікаве видовище? То тут, то там щодня якась колотнеча. Таке враження, що цілий світ летить перекидом. Хіба тобі не шкода таке пропускати?

– Світ так просто не полетить перекидом, – відповів Хайда. – Літають перекидом тільки люди. Мені зовсім не шкода таке пропускати.

Така пряма і категорична відповідь, схоже, Мідорікаві сподобалася.

– Ти не знаєш, десь поблизу є фортепіано? – спитав він молодого Хайду.

– По той бік гори є середня школа. Може, після уроків дозволять пограти, – відповів Хайда.

Довідавшись це, Мідорікава зрадів.

– А ти міг би відвести мене до тієї школи? – спитав він.

Коли Хайда порадився з господарем, той сказав, що, звісно, треба допомогти. Він навіть сам зателефонував у школу і домовився за фортепіано. По обіді обидва вирушили на той бік гори. Гірська дорога після дощу була слизькою, але Мідорікава перекинув сумку навхрест через плече і йшов доволі швидко. Він хоч і мав вигляд дитини міста, виявився на диво витривалим.

Клавіші старого піаніно в музичному класі реагували на натиск нерівномірно, інструмент також міг би бути краще налаштованим, але загалом усе не так страшно. Піаніст сів на скрипуче крісло, поклав пальці на клавіатуру. Спочатку він перевірив звучання всіх вісімдесяти восьми клавіш, потім заграв кілька акордів. Квінта, септакорд, нонакорд, ундецимакорд. Було видно, що Мідорікава не в захопленні, але саме натискання на клавіші подарувало йому фізичне задоволення. Дивлячись на легкість його швидких і сильних пальців, Хайда дійшов висновку, що перед ним доволі-таки відомий піаніст.

Закінчивши перевірку, Мідорікава витягнув зі своєї сумки через плече сукняний мішечок і обережно поклав його на піаніно. Мішечок був зшитий із добротної тканини і перехоплений тонкою мотузкою. Хайда зміркував, що у ньому, напевно, чийсь прах. Видавалося, що грати з тим мішечком на фортепіано було звичкою Мідорікави. Принаймні таке враження виникало, якщо спостерігати за його рухами.

Урешті, хоч і вагаючись, Мідорікава почав грати «Round Midnight». Спершу кожен звук він видобував обережно, як людина, що, ступивши ногами в гірський потік, пробує швидкість течії і шукає стійке місце. Закінчилася тема – і почалася довга імпровізація. Тим часом його пальці, наче звикла до води риба, забі^́гали ще вільніше і прудкіше. Ліва рука закликала у танок праву, права надихала ліву. Хоча молодий Хайда не дуже тямив у джазі, композиція Телоніуса Монка була йому знайомою. Грав Мідорікава сильно і знаменито. У його грі жив глибокий дух, і навіть не відчувалося, що фортепіано розлаштоване. Хайда, єдиний відвідувач у музичному класі сільської школи, слухаючи цю музику, відчував, як вона змиває бруд із середини його тіла. Безпосередня краса, яка в цьому була, накладалася на свіже повітря із запахом озону, на прозору студену течію гірського потоку і перегукувалася з ними. Мідорікава злився з музикою, і, здається, буденний світ перестав для нього існувати. Хайда вперше бачив перед собою людину, так сильно поглинену своїм заняттям. Він ні на мить не міг відірвати погляду від десяти пальців музиканта, що, здавалося, жили власним життям.

Завершивши п’ятнадцятихвилинне грання, Мідорікава витяг із сумки рушник і витер піт. Потім сидів якийсь час із заплющеними очима, заглибившись у власний світ. А тоді промовив: «Добре. Цього цілком достатньо. Вирушаймо вже назад». Витягнув руку по мішечок і дбайливо поклав його назад у сумку.

– А що у вас у мішечку? – здобувся на відвагу батько Хайди.

– Оберіг, – невимушено відповів Мідорікава.

– Щось таке, як берегиня фортепіано?

– Та ні, радше моє друге я, – Мідорікава втомлено усміхнувся кутиками губ. – Із цим пов’язана трохи дивовижна історія. Дуже довго розповідати, а я зараз надто змучений.

Тут Хайда зупинився і поглянув на настінний годинник. Потім перевів погляд на Цкуру. Звісно, це був Хайда-син. Однак у свідомості Цкуру постаті батька і сина якось нашарувалися, адже синові зараз саме стільки, скільки тоді було батькові. Дві часові реальності химерно переплелися. Може, цю пригоду пережив не Хайда-батько, а ось цей Хайда-син, що тут сидить? Може, ховаючись за особою батька, він розповідає про власне пережиття? Ось таке хибне відчуття заполонило Цкуру.

– То вже дуже пізно. Якщо хочеш, продовжимо іншим разом.

– Та ні, мені ще не хочеться спати, – відповів Цкуру. Щиро кажучи, він уже майже засинав. Але йому кортіло почути, що ж було далі.

– Добре. То я продовжую. Мені також зовсім не хочеться спати, – сказав Хайда.

* * *

Це вперше і востаннє Хайда чув, як грає Мідорікава. Так видавалося, що після п’ятнадцятихвилинного виконання «Round Midnight» той остаточно втратив інтерес до фортепіано. «А ви не хочете ще пограти?» – закидав інколи Хайда, але Мідорікава лише мовчки хитав головою. І Хайда здався. Мідорікава наміру грати вже не мав. Шкода, бо в нього справжній талант. Це безсумнівно. Його музика могла впливати на людей буквально фізично, тілесно. Слухаючи його, відчував, як вона переносить тебе в інший світ. Цієї майстерності не так легко досягнути.

Хайда не міг собі уявити, що означає така незвичайна здатність для її володаря. Вона полегшує йому життя чи, навпаки, стає тягарем? Це благословення чи прокляття? А може, вона є всім водночас? У кожному разі, Мідорікава не видавався щасливою людиною. Вираз, який панував на його обличчі, змінювався зазвичай із нудьги на байдужність. Усмішка, що інколи зринала у кутиках його губ, була стриманою і приховувала інтелектуальну іронію.

Якось Мідорікава підійшов до Хайди, котрий рубав і носив дрова на задньому подвір’ї.

– Саке п’єш?

– Якщо небагато, то п’ю, – відповів хлопець.

– Можна небагато. Приходь сьогодні ввечері підтримати мені компанію. Мені вже набридло пити наодинці, – попросив Мідорікава.

– Ну, в мене ще є робота. Зможу хіба десь о пів на восьму.

– Добре, приходь о пів на восьму.

О пів на восьму Хайда прийшов до номера піаніста. Там уже стояла вечеря на двох і підігріте саке. Чоловіки сіли один навпроти одного, випили по чарці саке і взялися до вечері. Мідорікава тільки те й робив, що собі підливав, і не з’їв навіть половини порції. Він нічого не розповідав, а більше розпитував: звідки Хайда родом (з Акіти), як йому живеться в Токіо. Довідавшись, що хлопець навчається на філософському, поставив кілька запитань із його спеціальності – про світогляд Гегеля, про твори Платона. Хлопець помітив, що Мідорікава перечитав таку літературу систематично. Очевидно, його чтиво не обмежувалося невинними детективами.

– Ось як, то ти віриш у логіку? – спитав Мідорікава.

– Так. Загалом вірю, й опираюся на неї. На ній же ж тримається філософія, – відповів Хайда.

– І тобі не до вподоби речі, що суперечать логіці, еге ж?

– До вподоби чи ні, це вже інше питання. Я їх не відкидаю. Я не вірю в логіку беззастережно в усьому. На мою думку, важливо шукати точки перетину логічності та речей, що суперечать логіці.

– А ти, наприклад, віриш у нечистого?

– Такого рогатого?

– Еге, такого. Хоча невідомо, чи він справді ті роги має…

– Якщо розуміти це як метафору зла, то, звісно, можу повірити, що нечистий існує.

– А як щодо метафори зла, якщо вона втілилася у формі нечистого?

– Не можу нічого сказати, поки не побачу на власні очі.

– Чи не буде трохи запізно, якщо вже його побачиш?

– Слухайте, ми ж зараз говоримо гіпотетично. Потрібні конкретні приклади. Вони необхідні, як балки для мосту. Бо що далі рухаєшся у своїй гіпотезі, то хиткіше під ногами і непевніший висновок можна отримати.

– Конкретний приклад, так? – Мідорікава відпив ковток і зморщився. – Хоча буває, коли виникає конкретний приклад, то все зводиться в кінцевому результаті до того, приймаєш його чи не приймаєш, віриш чи не віриш. Середини не дано. Стрибок духу. Логіки в такому випадку не застосовують.

– Так, у ту мить, коли приклад виникає, то, можливо, так воно і є. Логіка – це не інструкція, яку можна використовувати для власної примхи. Але я вважаю, якщо не саме у цю мить, то згодом до такого прикладу все ж можна застосувати логіку.

– Згодом буває вже запізно.

– Пізно чи не пізно – це вже інше питання. Застосування логіки тут ні до чого.

Мідорікава розсміявся.

– Так, твоя правда. Якщо згодом зрозумів, що запізнився, це вже інше питання. І логіка ні при чім. Перфектна теорія. Навіть не можу знайти контраргументів.

– Пане Мідорікаво, а вам таке траплялося? Щось прийняти, повірити – і зробити стрибок духу понад логікою.

– Ні, – відрубав Мідорікава. – Я ні у що не вірю. Ні в логіку, ні в нелогічність. Ні в Бога, ні в дідька. Тут не може бути ані розширення гіпотези, ані стрибка. Я просто мовчки приймаю все, яким воно є. У цьому полягає моя фундаментальна помилка. Мені не вдається збудувати стіну, котра відмежовувала би суб’єкт від об’єкта.

– Але у вас музичний талант.

– Так гадаєш?

– Ваша музика має безпосередню силу впливати на людей. Я не дуже добре розуміюся у джазі, але принаймні це можу сказати.

Мідорікава хитнув головою, ніби відмахуючись від якогось клопоту:

– Ох… Безперечно, мати талант інколи дуже приємно. Це гарно, ти людям цікавий, а якщо пощастить, то й грошей можна заробити. І жіноцтво лине. Краще його мати, ніж не мати. Це ясно як божий день. Але, хлопче, зрозумій таку річ: талант розкривається сповна лише за умови абсолютної зосередженості тіла і розуму. Вистачить, щоб у мізках відкрутився хоча б один нещасний шурупчик, щоб у тілі тріснула одна-однісінька ланка, і зосередженість – як корова язиком злизала. Скажімо, коли болить зуб чи ниє потилиця, пристойно вже не зіграєш. Це правда. У мене самого таке бувало. Через біль у зубі, через ниття у потилиці прекрасні образи і звуки – усе вмить розсипається у прах. Тіло дуже крихке. Це складна система, і вона часто виходить з ладу через дрібниці. А зламане направити важко. Дірку в зубах чи біль у потилиці вилікувати можливо, але є безліч невиліковних речей. Ну і скажи, чи має якесь значення талант, який мусить опиратися на вельми хистку основу, коли ти навіть не знаєш, що буде за наступним кроком?

– Я погоджуюся, талант не вічний. Мало кому вдається зберегти його до кінця. Але часом він породжує великий стрибок духу. Як явище, що переростає конкретну особистість і стає універсальним надбанням.