Читать книгу Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі - Харукі Муракамі - Страница 4

Цкуру познайомився з ним в університетському басейні.

Як і Цкуру, той хлопець приходив туди плавати зранку і теж сам. За якийсь час вони почали вітатися і перекидатися кількома словами. Бувало й так, що, переодягнувшись після плавання, снідали разом у кафетерії. Хлопець був молодшим за Цкуру на два роки і навчався на фізичному факультеті. Треба зауважити, що в межах того ж політехнічного університету студенти факультету будівельної інженерії та фізичного факультету, можна сказати, почуваються, як істоти з різних світів.

– А що ти вивчаєш на факультеті будівельної інженерії? – запитав хлопець у Цкуру.

– Спорудження станцій.

– Станцій? – трохи здивувався він.

– Залізничних станцій. Не атомних чи якихось інших.

– А чому ти вибрав таку спеціалізацію?

– Хіба людям не потрібні залізничні станції?

– Цікаво, – справді зацікавленим голосом погодився співрозмовник. – Я ніколи раніше про це не думав.

– Але ж ти користуєшся ними. Коли сідаєш у потяг, без них не обійтися.

– Ну, та і користуюся, і розумію, що без них не обійтися… Але, ну, я й не уявляв, що у світі існують люди, охоплені пристрастю споруджувати залізничні станції.

– На світі є люди, що пишуть струнні квартети. Є люди, що вирощують помідори і салат. Для спорудження залізничних станцій також потрібна певна кількість людей, – продовжував Цкуру. – Однак про мене не можна сказати, що я аж настільки одержимий пристрастю. Просто маю інтерес до чітко окресленого предмета.

– Може, це неґречно з мого боку, але я гадаю, якщо людина у своєму житті знайде хоча б один чітко окреслений предмет, до якого вона матиме інтерес, то це вже можна назвати великим успіхом.

«Чи не кепкує він із мене?» – подумав Цкуру і на довше затримав свій погляд на вродливому обличчі співрозмовника. Але видавалося, що той щиро так думав. Його обличчя ясніло відкритістю.

– Видно, що ти любиш будувати, як закладено в самому імені Цкуру.[7]

– Я з дитинства любив створювати якісь конкретні речі, – визнав Цкуру.

– А я ні. Від природи я не вмію створювати речей власними руками. Навіть найпростіші вироби, які майструють у початковій школі, мені не вдавалися як слід. Не вмів скласти навіть дитячої залізниці. Я люблю мислити абстрактно, і скільки б не думав про щось, це мене не втомлює, але виготовити щось своїми руками геть не вмію. Однак я непогано куховарю. Хоча… З іншого боку, основа кухарства полягає у послідовному знищенні тіла речей. Якось дивно стає, коли подумаєш, що людина, яка не вміє створювати речей власними руками, взяла та й вирішила вступити у політехніку.

– А що ти хотів би вивчати?

Він трохи подумав.

– Не знаю… На відміну від тебе, я чітко не знаю, чим хотів би займатися. У кожному разі, хотів би глибоко аналізувати речі. Хотів би займатися просто чистим мисленням. І більше нічого. Хоча, якщо добре подумати, то, можливо, займатися чистим мисленням означає продукувати щось подібне на вакуум.

– У світі також потрібні такі люди, що продукують вакуум, хіба ні?

Товариш весело засміявся на таку репліку Цкуру.

– На відміну від вирощування помідорів і салату, у світі буде багато мороки, якщо всі раптом почнуть інтенсивно продукувати вакуум.

– Мислення – як заріст на обличчі: не видно, поки не виросте. Хтось так сказав, – зауважив Цкуру. – Але хто, не пригадую.

– Це Вольтер, – відказав його молодший товариш. І розсміявся, потерши долонею підборіддя. Усміхнене обличчя ясніло чистотою.

– Але щось мені здається, він помилився. У мене поки що майже не росте борода, однак люблю думати з малих літ.

І справді, на його гладенькому обличчі не видно було і натяку на заріст. Тонкі густі брови, чіткі обриси вух, що нагадували гарні мушлі.

– Гадаю, Вольтер мав на увазі не так мислення, як саморефлексію, – сказав Цкуру.

Співрозмовник задумливо похилив набік голову.

– Коли з’являється саморефлексія, це болить. Річ не у віці, і тим паче не у зарості на обличчі.

Його звали Фуміакі Хайда. «Знову людина з барвою,[8] – подумав Цкуру, коли почув його прізвище. Містер Ґрей. Хоча сірий, звісно, стриманий колір».

Жодного з них не можна було назвати товариською особою, але після численних зустрічей і розмов вони поступово пройнялися симпатією один до одного і потоваришували. Зранку домовлялися плавати на ту саму годину. Обоє долали кролем довгу дистанцію, хоча Хайда був трохи швидшим. У школі він відвідував секцію плавання, тому плавав гарно, без зайвої напруженості. Лопатки красиво ковзали над поверхнею води, мов крила метелика. Цкуру, після того як Хайда пояснив йому, на що треба звернути увагу, та попрацювавши над м’язами і технікою, зміг врешті від нього не відставати. Спершу вони говорили здебільшого про техніку плавання. Потім поступово їхні розмови почали охоплювати ширшу тематику.

Хайда був вродливим юнаком, невисоким на зріст. Мав дрібні і тонкі риси обличчя, як античні грецькі статуї. Однак його обличчя приваблювало не так красою, як класичністю, інтелектуальністю та скромністю. Думка про його вродливість якось сама собою сформувалася після багатьох зустрічей. Водночас його не можна було назвати яскравим красенем, що відразу привертає до себе увагу.

Коротко підстрижене волосся трохи кучерявилося. Хайда незмінно був одягнений у штани з цупкої бавовни і сорочку світлого кольору, з чого можна було зрозуміти, що він небагато уваги приділяє одягу. Але яким би простим і невибагливим не було його вбрання, він знав, як носити його зі смаком. Хайда надзвичайно любив читати, хоча, як і Цкуру, майже не читав сучасних романів. Надавав перевагу філософським творам і класиці. А ще Хайда полюбляв драматургію, й особливо він любив грецькі трагедії та Шекспіра. Розумівся непогано в но та бунраку.[9] Хлопець виріс у префектурі Акіта, мав білу шкіру і довгі пальці.[10] Не пив алкоголю (як, зрештою, і Цкуру), умів відрізнити музику Мендельсона від Шуберта (Цкуру це було не під силу). Був страшенно сором’язливим, і коли в одному місці збиралося більше трьох людей, волів, щоби на його присутність не звертали уваги. На шиї у нього був давній глибокий шрам від ножової рани завдовжки десь із чотири сантиметри, який надавав загадкового акценту його м’якій постаті.

Оце навесні Хайда приїхав до Токіо з Акіти й оселився у гуртожитку неподалік університету, однак іще не встиг ні з ким ближче потоваришувати. Коли хлопці побачили, що мають багато спільного, почали проводити разом багато часу. Незабаром Хайда почав заходити до Цкуру в гості.

– Розкішні апартаменти! Важко повірити, що тут живе студент, – Хайда не міг стримати свого захоплення під час перших відвідин.

– Мій батько займається нерухомістю в Наґої, і його фірма має у власності кілька об’єктів і у Токіо, – пояснив Цкуру. – Якраз оця квартира пустувала, і мені дозволили в ній жити. До мене тут жила старша сестра. Коли я вступав, вона саме завершила навчання в університеті. Квартира зареєстрована на батькову фірму.

– То твоя родина заможна, еге ж?

– Більш-менш. Правду кажучи, я зовсім не знаю, заможні ми чи ні. Думаю, що батько також не знатиме, поки не збере докупи головного бухгалтера, адвоката й податкового та інвестиційного консультантів. Як наразі здається, у нас немає фінансової скрути. На щастя, завдяки цьому я можу тут мешкати.

– Але цей бізнес тебе не цікавить, так?

– Так. У цьому бізнесі треба переливати капітал з одного місця в інше, з іншого – ще в інше, постійно щось кудись треба переливати. Я не маю здібностей до такої неспокійної роботи. Ми з батьком різні за темпераментом. Мені комфортніше впевнено і крок за кроком споруджувати залізничні станції, хоч і не зароблю на цьому багато грошей.

– Чітко окреслений інтерес, – сказав Хайда. І засміявся.

* * *

Цкуру Тадзакі так і не переселявся зі своїх апартаментів з окремою спальнею у кварталі Джіюґаока. Розпочавши після університету працювати у залізничній компанії з головним офісом на Шінджюку, він продовжував жити у тій самій квартирі. Коли Цкуру виповнилося тридцять, він поховав батька. Квартира офіційно стала його. Батько, очевидно, від самого початку планував віддати її синові, бо вже давно переоформив її на Цкуру. Батьківську справу успадкувала старша сестра з чоловіком, тому Цкуру міг і далі проектувати залізничні станції, не переймаючись, що там у Наґої. Як завжди, він приїжджав до рідного міста надзвичайно рідко.

Коли він був у Наґої на похороні, то думав, що, може, раптом хтось із четвірки прийде попрощатися з покійником. Як йому поводитися, що говорити, якщо так трапиться? Але ніхто не з’явився. З одного боку, він відчував полегкість, а з іншого – йому було трохи сумно. Цкуру остаточно утвердився в думці, що цьому вже кінець. Того, що було, не повернути. Та й їм усім уже стукнула тридцятка. Вони вже не в тому віці, коли мріють про гармонійну спільноту без розбрату.

Колись у якомусь журналі чи газеті Цкуру натрапив на статистику, що принаймні половина людей не задоволена своїм іменем. Але Цкуру належав до щасливішої половини. У кожному разі, він не пригадує, аби колись був незадоволеним власним іменем. Навпаки, він ані себе не уявляв з іншим іменем, ані життя, котрим жив би не як Цкуру Тадзакі.

Ім’я Цкуру записували ієрогліфом. Але це було в офіційних документах, а зазвичай він сам писав його абеткою, тому навіть найближчі друзі гадали, що оригінально так і є. Тільки мама і сестри кликали його Саку[11] або Саку-чян. На щодень так було простіше.

Ім’я йому придумав батько. Казали, що ще задовго до народження Цкуру він колись давно вирішив назвати сина саме так. Невідомо чому. Фактично, багато років його батько жив життям, що майже не мало нічого спільного зі створенням речей. Можливо, якоїсь миті на нього зійшло щось на кшталт одкровення. Може, невидима блискавка, супроводжувана беззвучним громом, раз і назавжди випекла у його свідомості слово «цкуру». Але батько ніколи не розповідав, чому обрав для сина це ім’я. Ні йому, ні комусь іншому.

Відомо лише, що він доволі довго вагався, яким із двох ієрогліфів записувати ім’я Цкуру. Читаються вони однаково, мають подібне значення, але враження справляють різне. Матері подобався ієрогліф із більшою кількістю рисок, але після тривалих роздумів батько вибрав дещо простуватий ієрогліф. Після похорону мати переповіла синові тодішню її з батьком розмову. На думку батька, складніший ієрогліф зробив би його життєву ношу важчою. А простіший так само означає «створювати», але синові буде легше.[12] «У кожному разі, батько справді багато міркував над твоїм іменем. Може, ще й тому, що у нього вперше народився хлопчик», – розповіла мати.

Цкуру не був із батьком у дуже близьких стосунках, але загалом із його думкою погоджується. Без сумніву, простіший ієрогліф пасує йому більше. Адже він не бачить у себе ніякого творчого начала. От тільки чи завдяки цьому ієрогліфу його «життєва ноша» і справді полегшала, тут він не може нічого сказати. Мабуть, через ім’я вона набула трохи іншої форми. Але чи полегшала?

Хоч би там що було, він став індивідуальністю – Цкуру Тадзакі. До того був небуттям, не більше ніж безіменним хаосом серед мороку. Рожевим шматком м’яса завважки три кілограми, що ледве дихає та здіймає плач у темряві. Спочатку йому дали ім’я. Потім з’явилися свідомість і пам’ять, і так сформувалося його я. Ім’я – це початок усього.

Батька звали Йошіо Тадзакі. Годі вигадати ім’я, яке пасувало б йому більше. Йошіо Тадзакі – «чоловік, який черпає зиск із багатьох місць».[13] З’явившись у світі торгівлі нерухомістю без єни за душею, він пірнув туди з головою – і на хвилі японського економічного зростання досягнув шаленого успіху, а помер у віці шістдесяти чотирьох років від раку легенів. Але це буде потім. Коли Цкуру познайомився з Хайдою, його батько був ще при здоров’ї. Він дієво й агресивно купував і продавав елітне житло у центральній частині міста, висмалюючи щодня по п’ятдесят цигарок без фільтру. На той час бульбашка[14] у сфері нерухомості вже луснула, однак його батько, передбачаючи якоюсь мірою майбутній ризик, розвивав бізнес через роздрібнення прибутків, тому йому вдалося пом’якшити удар. Також ніхто не бачив тіні лиха, яке нависло над його легенями.

– А мій батько викладає філософію в одному з муніципальних університетів Акіти, – сказав Хайда. – Він, як і я, любить розмірковувати на абстрактні теми. Завжди слухає класичну музику і поринає в читання книжок, яких ніхто не читає. Батько не вміє заробляти грошей, зовсім. З’являючись, більша частина з них зникає на рахунках за книжки та музичні записи. Про такі речі, як родина чи заощадження, він не думає взагалі. Його голова постійно перебуває в якомусь іншому місці, ніж дійсність. Мені вдалося приїхати і жити в Токіо тільки завдяки тому, що я вступив до недорогого університету і влаштувався у гуртожиток, який дуже мало коштує.

– У порівнянні з філософією фізика надає трохи більше можливостей для матеріального достатку, хіба ні?

– Не заробиш ні тут, ні там. Хіба отримаєш Нобелівську премію, – сказав Хайда і сяйнув своєю завжди чарівною усмішкою.

У Хайди не було ні братів, ні сестер. Змалку він мав обмаль друзів, любив класичну музику та собак. У гуртожитку, де жив хлопець, нормально послухати музику було неможливо (звісно, тримати пса також заборонено), тому Хайда завжди з’являвся з кількома компактами, які слухав у Цкуру вдома. Переважно він брав їх у бібліотеці університету. Бувало й так, що приходив із власними старенькими довгогральними грамплатівками. Хоча у квартирі Цкуру було непогане стереообладнання, сам він ним не користувався, бо разом із програвачем від сестри йому залишилося тільки кілька платівок Барі Манілова[15] та «Pet shop boys».[16]

Хайда любив слухати інструментальну, камерну та вокальну музику. Йому не дуже подобалася така музика, коли оркестр гучно лунає на всі голоси. Цкуру не надто цікавився класичною музикою (взагалі жодною музикою), але разом із Хайдою слухати її йому подобалося.

Якось, слухаючи так один фортепіанний твір, він спіймав себе на думці, що вже колись чув його багато разів. Але назви не знає. Автора також. Музика сповнена тихого жалю. Із самого початку бере за душу некваплива тема на один голос. І її ніжні варіації. Цкуру відвів очі від книжки і спитав у Хайди, що це за твір.

– А, це «Le Mal du Pays» Ференца Ліста. П’єса з альбому «Роки прощі»,[17] входить до першої частини, присвяченої Швейцарії.

– «Ле маль дю пей»?

– Це назва французькою. Переважно її перекладають як «Туга за батьківщиною», «Меланхолія», але якщо вже казати докладніше, то назва мала б звучати як «безпричинна журба, яку викликає в людському серці споглядання ланів та полів». Назву непросто перекласти точно.

– Знаєш, її часто грала одна моя знайома. Ми вчилися у старшій школі в одному класі.

– Я також люблю цю п’єсу. Але вона не дуже популярна, – сказав Хайда. – А твоя знайома добре грала на фортепіано?

– Мені складно оцінювати, бо в музиці не тямлю. Але щоразу, коли я її слухав, думав, яка це гарна п’єса. Як би це сказати?… Сповнена ніжного суму, однак без сентименталізму.

– Ну, якщо так, як ти описуєш, то, очевидно, ти слухав її у майстерному виконанні. П’єса здається технічно простою, але виразно складна. Якщо просто грати по нотах, то звучить нецікаво. І навпаки, якщо переборщити з експресією, починає звучати дешево. Характер музики може змінитися навіть від манери використання педалі.

– А хто це зараз грає?

– Лазар Берман,[18] російський піаніст. Він виконує твори Ліста, наче змальовує найтонші порухи серця. Загалом фортепіанні твори Ліста мають репутацію технічних і поверхневих. Але серед них трапляються й ось такі штуки. Якщо у цілості уважно слухати, то розумієш їхню особливу внутрішню глибину. Проте глибина часто майстерно прихована за прикрасами. Особливо це стосується ось цього альбому «Роки прощі». Небагато є виконавців, які грають Ліста правильно і красиво. На мою думку, з порівняно сучасних це Лазар Берман, зі старіших – Клаудіо Аррау.[19]

Коли заходила мова про музику, на Хайду нападала балакучість. Він продовжував говорити про особливості виконання Берманом творів Ліста, але Цкуру його вже не чув. У його голові надзвичайно виразно й об’ємно виринула постать Білої за виконанням цієї п’єси. Наче кілька прекрасних митей, чинячи спротив об’єктивному натискові часу, пливли до нього догори проти течії – і ось уже чутно їхній легенький плюскіт…

Ось у вітальні стоїть рояль «Ямаха». Як відображення ретельності її власниці, завжди ідеально налаштований. На блискучій поверхні жодної тьмяної плямки, жодного відбитка пальця. З вікна ллється пообіднє сонце. Падає тінь від кипарисів у саду. Вітер гойдає фіранки. На столі стоять горнятка для чаю. Її чорне волосся акуратно зібране ззаду. Уважний погляд спрямований на ноти. Довгі прекрасні пальці покладені на клавіші. Ноги натискають на педаль. Вони точні і ховають надзвичайну силу, про яку неможливо було б здогадатися, добре не знаючи дівчини. Біліють гладенькі литки, наче кераміка, облита поливою. Коли Білу просили щось виконати, вона часто грала цю п’єсу. «Le Mal du Pays». Безпричинна журба, яку викликає в людському серці споглядання ланів та полів. Туга за батьківщиною. Меланхолія.

Коли він отак слухав музику, злегка заплющивши очі, відчув, що не може дихати. Наче важка хмара засіла у грудях. Закінчилася п’єса, почалася наступна, але Цкуру сидів зі стуленими вустами, заглибившись у свої спогади. Хайда час від часу кидав на нього погляд.

– Я, може, залишу ці платівки у тебе? Усе одно в гуртожитку не можу слухати, – сказав він, ховаючи платівку в конверт.

Цей комплект із трьох платівок у коробці ще досі лежить у Цкуру в кімнаті. Поруч із Барі Маніловим та «Pet shop boys».

Хайда прекрасно куховарив. Кажучи, що це подяка за можливість послухати музику, він часто купував продукти і варив їсти. Від сестри у квартирі залишилося кухонне начиння та посуд. І Цкуру перебрав його собі, так само, як меблі та поодинокі телефонні дзвінки від її колишніх кавалерів («Вибачте, сестра тут уже не живе»). Двічі-тричі на тиждень хлопці вечеряли разом. Розмовляючи на різні теми під музику, вони смакували наїдки Хайдиного авторства. Зазвичай він зупинявся на чомусь невигадливому, але у вихідні, бувало, кидав виклик хитромудрим стравам. Смакувало завжди чудово. Напевно, кухарський талант Хайда мав від Бога. Будь-що – звичайна яєчня, суп місо, вершковий соус чи паелья – усе вдавалося йому швидко і бездоганно.

– Шкода тримати тебе на фізичному факультеті. Ти повинен відкрити власний ресторан, – сказав Цкуру напівжартома.

Хайда розсміявся:

– Непогана думка. Але я не люблю маринуватися в одному місці. Мені подобається вільне життя, щоби я міг думати про те, що мені забагнеться, коли завгодно і де завгодно.

– Я розумію, але це зовсім непросто.

– Непросто. Саме так. Але я вже себе налаштував. Хочу бути вільним. Я люблю куховарити, але не хочу робити з цього професії і зачиняти себе в кухні. Бо тоді почну когось ненавидіти.

– Кого?

– «Кухар ненавидить офіціанта, а обоє – відвідувача», – сказав Хайда. – Це слова з драми «Кухня» Арнольда Вескера.[20] Позбавлена свободи людина неодмінно починає когось ненавидіти. Чи ти так не вважаєш? Я не хочу так жити.

– Тобто ти хочеш вільно мислити власною головою, перебуваючи в обставинах, які тебе не сковують?

– Саме так.

– Я думаю, що вільно мислити власною головою не є просто.

– Зрештою, вільне мислення зводиться до відсторонення від власного тіла. До того, щоби вийти із загороди тіла, звільнитися з кайданів, дати ширяти логіці. Це і є наділяти логіку справжнім життям. У мисленні – це ядро свободи.

– Якимось складним усе це видається.

Хайда заперечливо хитнув головою:

– Та ні, не так уже складно, залежить від підходу. Багато людей так чинять, самі цього не усвідомлюючи, і завдяки цьому якось зберігають життєву силу. Тільки вони цього не зауважують.

Цкуру задумався над тим, що сказав Хайда. Він любив дискутувати з ним на абстрактні теми. Слова його молодшого друга розворушували у зазвичай мовчазного Цкуру якісь струни в серці – і тоді мова лилася напрочуд гладко. Раніше з ним такого не бувало. Зі своїми друзями в Наґої він переважно брав на себе роль слухача.

Цкуру сказав:

– Але якщо це треба робити з власної волі, а не самому цього не усвідомлюючи, то справжня «свобода мислення», як ти це називаєш, фактично недосяжна, на мою думку.

– Так, саме так. Це так само важко, як із власної волі бачити сни. Звичайній людині не під силу.

– Але ти хочеш спробувати досягти того, аби робити це з власної волі, так?

– Напевно, можна так сказати, – відповів Хайда.

– Щось не можу повірити, щоби таку майстерність викладали на фізичному факультеті політехніки.

Хайда розсміявся.

– Я й не очікую, що мене цього навчать. Я тут тому, що мені потрібен час і вільна атмосфера. Крім цього, я більше нічого тут не шукаю. Передусім, якщо вже дискутувати в академічному середовищі про те, що ж це таке – мислити власною головою, потрібно дати наукове визначення. А це вельми складно. Творчість – це не що інше, як осмислене наслідування. Так каже реаліст Вольтер.

– Ти також такої думки?

– У будь-чому є щось таке, як рамки. І у мисленні теж. Не потрібно їх щоразу боятися, але боятися поламати також не можна. Це дуже важливо, щоби звільнитися. Повага і ненависть до рамок. Важливе в цьому житті завжди вторинне. Я можу сказати лише це.

– А можна запитання? – спитав Цкуру.

– Звичайно.

– У багатьох релігіях пророки отримують вість від абсолюту в глибокому трансі.

– Саме так.

– Це відбувається поза власною волею. Неконтрольовано, так?

– Саме так.

– І ця вість виходить понад рамки окремого пророка та починає функціонувати в універсальному вимірі, так?

– Саме так.

– У цьому немає ані суперечності, ані вторинності, так?

Хайда мовчки погодився.

– Ну тоді я не розумію. Якщо це все так, то наскільки тоді має значення свобідна воля людини?

– Чудове запитання, – сказав Хайда. А тоді усміхнувся. Його усмішка нагадувала усмішку сонного кота, що розлігся на сонці. – Поки що я не можу на нього відповісти.

У вихідні Хайда залишався у Цкуру ночувати. Вони до пізньої години бесідували, потім Хайда стелив собі на розкладній канапі і вмощувався спати. А зранку варив каву, смажив яєчню. Він був дуже вибагливим до кави і завжди приносив із собою добірно обсмажені запашні зерна та маленький електричний млинок. Добра кава була для нього єдиною розкішшю, яку він собі дозволяв у скромному побуті.

Цкуру відчував довіру до свого нового друга і відверто розповідав йому про себе багато чого. Але старанно уникав згадок про чотирьох чудових друзів у Наґої. Йому було важко про це говорити. Рана була ще надто свіжою, надто глибокою.

Навіть у товаристві свого молодшого приятеля він не міг цього забути. Хоча слово «забути» неправильне. Біль від того, як його навідліг відрубали від себе найкращі друзі, нікуди не зник. Просто тепер він надходив приливами. Одного разу вода б’є під ногами, іншого ледь видніє в далечіні. Цкуру відчував, що дуже-дуже поволі, але все ж таки він пускає корені у новий ґрунт під назвою Токіо. У нього тут починає творитися нове життя, хоча й самотнє і непримітне. Життя в Наґої стає минулим, подекуди навіть видається чимось чужим. Без сумніву, це поступ, яким він завдячує своєму новому другові.

Про все Хайда мав свою думку, міг її логічно висловити. З кожною зустріччю повага Цкуру до молодшого за віком друга глибшала. Але, з іншого боку, Цкуру не розумів, що ж таке у ньому самому привабило Хайду, що його зацікавило. Хоч би там що, забуваючи про плин часу, хлопці захоплено бесідували й обмінювалися думками про все на світі.

Але коли Цкуру залишався наодинці, йому все-таки праглося дівчини. Йому хотілося обняти її, ніжно гладити її тіло долонями, міцно вдихати його запах. Цілком природне бажання здорового молодого чоловіка. Але коли він намагався уявити собі жінку як таку, обійняти її, чомусь в його уяві автоматично виринав образ Білої та Чорної. Вони з’являлися в його уяві завжди разом, завжди нероздільні. І через те на Цкуру нерідко нападала чорна безнадія. «Чому і тепер це мусять бути ці двоє? Вони ж мене навідліг відрубали від себе. Вони сказали, що не хочуть мене ані бачити, ані чути. Чому вони просто не зникнуть непомітно з мого серця?» Цкуру Тадзакі було двадцять років, але він ще ніколи не мав жінки. Та що там, він ще не цілувався з дівчиною, ні з ким не тримався за руку, навіть не ходив на побачення.

Цкуру часто думав, що у нього є якась кардинальна проблема. Якась перешкода перепинила природний плин його душевного життя – і щось у ньому викривилося. Він не міг розрізнити, чи ця перешкода виникла через розрив із його чотирма друзями, а чи була в ньому від народження.

Одного суботнього пізнього вечора хлопці порушили тему смерті. Яке значення має те, що людина мусить умерти. Яке значення має те, що людина мусить жити з передчуттям того, що вона умре. На цю тему вони говорили переважно в абстрактній площині. Цкуру хотів зізнатися Хайді, наскільки близько до смерті він існував певний час та як це змінило його душу і тіло. Хотів розповісти, які дивні краєвиди йому тоді ввижалися. Але, почавши про це розмову, він був би змушений розповісти все від початку до кінця. І тому, як завжди, переважно слухав, а Хайда говорив.

Коли вже годинник перевалив за одинадцяту вечора, теми вичерпалися і в кімнаті запала тиша. Зазвичай на цьому моменті хлопці припиняли розмови і розходилися по кімнатах готуватися до сну. Обидва не любили зранку довго спати. Однак Хайда не ворушився, сидячи на канапі зі сплетеними по-турецьки ногами, заглибився у думки. А тоді заговорив якось невпевнено, наче не міг наважитися, що було йому зовсім не властиво.

– Я знаю трохи дивну історію про смерть. Мені її розповідав батько. Це трапилося, коли йому виповнилося двадцять. Тобто саме стільки, скільки мені зараз. Я запам’ятав цю історію слово в слово, бо батько розказував її мені багато разів. Дивна історія, і я досі не можу повірити, що з кимось могло таке трапитися. Однак батько про такі речі не говорив би неправди. Він не вміє нічого вигадувати. Окрім того, як сам знаєш, коли людина розказує байки, то з кожним разом якісь дрібні деталі змінюються. То перебільшує, то забуває, що і як розповідала попереднього разу… Але батькова історія у кожній деталі завжди була такою самою. Тому я гадаю, що це справді з ним трапилося. Я йому вірю, бо я його син і добре знаю свого батька. Але позаяк ти мого батька не знаєш, то сам вирішуй, вірити чи ні… Можеш вважати це народним переказом або оповідкою про нечисту силу. Хоча історія сама довгенька і час пізній, можна я тобі розповім?

– Звичайно, мені ще не хочеться спати, – відповів Цкуру.