Читать книгу Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі - Харукі Муракамі - Страница 2

Це трапилося на другому курсі під час літніх канікул. Те літо різко змінило життя Цкуру Тадзакі. Так само, як гострий гірський хребет змінює рослинність, – із протилежного боку вона стає зовсім іншою, ніж була з цього.

Із настанням літніх канікул, як зазвичай, він миттю зібрався (речей було небагато) і сів у швидкісний потяг. Приїхавши додому в Наґою, Цкуру трохи віддихався й одразу зателефонував до домівок своїх чотирьох друзів. Але ні до кого не додзвонився. Як йому сказали, нікого з них не було вдома. Ну, що ж, мабуть, усі разом кудись пішли. Через їхніх родичів він переказав звістку про свій приїзд і вирішив пройтися містом. Згаяв час, переглянувши у кінотеатрі торгового кварталу якийсь малоцікавий фільм. Повернувшись додому, повечеряв із родиною і ще раз спробував зателефонувати. Ніхто з друзів додому ще не прийшов.

Наступного дня перед полуднем він знову зателефонував, однак так само нікого не застав. Він укотре переказав вітання. Попросив йому перетелефонувати, коли вони повернуться. «Добре, ми перекажемо», – відповідали йому у слухавку родичі друзів. Але щось у тоні їхнього голосу збентежило Цкуру. Першого дня він не зауважив, але їхні голоси звучали не так, як завжди. Хлопець відчув, що з ним чомусь уникають спілкування як зі своїм добрим знайомим. Здавалося, що розмову хочуть якнайшвидше завершити. Особливо його вразив холодний тон старшої на два роки сестри Білої. Цкуру відчував у ній братню душу (вона не була такою разючою красунею, як її молодша сестра, та все одно дуже вродливою), коли телефонував Білій, зазвичай обмінювався з нею жартівливими фразами. Принаймні вони завжди сердечно віталися. Однак цього разу дівчина аж до непристойності квапливо поклала слухавку. Після цих телефонних розмов йому почало здаватися, що він став носієм якоїсь особливо небезпечної хвороботворної бактерії.

«Мабуть, щось трапилося, – подумав хлопець. – Поки його не було, тут щось сталося, і тому люди намагаються триматися від нього на віддалі. Найімовірніше, щось недобре, і таке, чого не мало би трапитися. Але що це було? Що це могло би бути?» – скільки він не мізкував, на думку нічого не спадало.

У грудях залишалося таке відчуття, ніби він заковтнув твердий шматок чогось неїстівного. І несила йому це ані викашляти, ані перетравити. Цілий день він чекав телефонного дзвінка, не виходячи з дому ні на мить. Ні на чому не міг зосередитися. Адже він кілька разів усім переказав через родичів, що повернувся до Наґої. Якби було так, як завжди, телефон уже давно би задзеленчав і звідти залунали б веселі голоси. Але апарат продовжував невблаганно мовчати.

Під вечір Цкуру вирішив зателефонувати ще раз. Однак передумав. Може, всі насправді вдома? Може, вони вдають, що кудись пішли, бо не хочуть із ним спілкуватися? Може, вони попросили родичів сказати, що їх немає вдома, якщо телефонуватиме Цкуру Тадзакі? Очевидно тому голоси родичів звучали так на диво ніяково.

Але чому?

На гадку не спадала жодна причина. Попереднього разу всі збиралися на травневі свята. Коли настав час від’їжджати, всі четверо не полінувалися провести його на вокзал. І так розмахували на прощання руками, наче проводжали солдата на далекий фронт.

Після цього він написав кілька листів до Синього. Листування для них стало звичкою частково з огляду на те, що Біла мало тямила у комп’ютері. Синій зобов’язався бути для них за головного поштаря і давав усім читати листи від Цкуру, який, відтак, не марнував часу на писання чотирьох майже однакових текстів. У листах Цкуру переважно розповідав про своє життя у Токіо. Що там бачив, що пережив, що відчуває. Чого би не робив, куди би не ходив, завжди думав, що класно було би, якби вони були поруч. Він справді так відчував. Окрім цього, більше нічого такого їм не писав.

Цкуру також отримав від них кілька спільних листів, але там не було нічого негативного. Тільки докладна розповідь про те, що вони зараз поробляють у Наґої. Було видно, що вони сповна насолоджуються студентським життям у рідному місті. Синій купив уживану «Хонду Аккорд» (на задньому сидінні є пляма, подібна на псячу сечу), і вони їздили нею на прогулянку до озера Біва.[6] «В авто легко вміщаються п’ятеро (хіба би хтось дуже розтовстів). Шкода, що тебе не було. Чекаємо з нетерпінням на зустріч улітку», – було написано вкінці. Цкуру бачив, що ці слова від щирого серця.

Тієї ночі він спав погано. Від перенапруження у голові крутилося безліч усіляких думок. Зрештою, всі вони виявилися однією думкою в різних конфігураціях. Як людина, що втратила орієнтування у просторі, Цкуру кружляв на одному місці. Потім усвідомлював, що повернувся туди, де вже перед тим був. Урешті-решт його думка застрягла і не могла зрушити ні вперед, ні назад, як шуруп, у голівці якого стесався паз.

І так, не зімкнувши повік, лежав до четвертої години ночі. Потім трохи задрімав, але о пів на сьому знову прокинувся. Йому зовсім не хотілося їсти. Випив склянку апельсинового соку, але й від нього трохи занудило. Родичів занепокоїла його раптова втрата апетиту, але він сказав, що це нічого важливого – просто трохи перевантажив шлунок.

Того дня Цкуру також увесь час був удома. Читав, лежачи біля телефону. Точніше, силкувався читати. По обіді знов усім зателефонував. Хоч йому і не хотілося цього робити, однак цілими днями просиджувати в такому стані біля телефону в очікуванні дзвінка також не годилося.

Результат був таким самим. Хто холодним, хто вибачливим, а хто підкреслено нейтральним голосом – усі повідомляли, що його друзів немає вдома. Цкуру коротко, але ввічливо дякував і клав слухавку. Цього разу переказувати нічого не просив. Адже як він не зможе довго витримати цієї ситуації, очевидно, що й вони також не зможуть постійно вдавати, наче хлопців чи дівчат немає вдома. Принаймні хтось із їхніх родичів щось їм та й скаже. Цкуру обрав таку тактику: якщо він продовжуватиме їм телефонувати, врешті має бути якийсь відгук.

Очікування справдилися – і по восьмій вечора йому зателефонував Синій.

– Вибач, але припини нам телефонувати, – сказав він.

Отак відразу і без передмов. Ніякого «привіт», ані «як справи?» чи «давно не бачилися». Єдиним його реверансом у бік ввічливості було «вибач».

Цкуру вдихнув повітря, подумки повторив слова свого співрозмовника і почав швиденько міркувати. Він хотів відчитати емоції в його голосі. Але фраза Синього була не більш ніж формальним виголошенням застереження. Для якоїсь емоції там не залишалося жодної щілинки.

– Якщо всі цього бажають, то я, звісно, не телефонуватиму, – відповів Цкуру. Слова вилітали з його вуст майже автоматично. Він намагався говорити врівноважено і спокійно, але власний голос для нього самого звучав зовсім незнайомо. Як голос когось, хто живе десь далеко і з ким йому досі не доводилося зустрічатися (та й навряд чи колись доведеться).

– Ну то добре.

– Я не робитиму нічого, що може бути комусь неприємним, – сказав Цкуру.

Синій видав якийсь звук, щось середнє між зітханням і гуком згоди.

– Але я хотів би знати, що стало причиною цього, – мовив Цкуру.

– Я не можу відповісти тобі на це запитання, – відрубав Синій.

– А хто може?

На протилежному кінці дроту ненадовго запала тиша. Як товста кам’яна стіна. Було ледь чутно, як носом втягують повітря. Цкуру чекав, уявляючи плескуватий м’язистий ніс Синього.

– Сам подумай, то зрозумієш.

Цкуру на мить втратив дар мовлення. Що той верзе? Самому подумати? Що він іще може подумати? «Та я вже скоро перестану бути собою, якщо ще більше про це думатиму!»

– Мені прикро, що так трапилося, – сказав Синій.

– І решта також так вважає?

– Еге ж. Усім прикро.

– Чуєш, що ж усе-таки трапилося? – допитувався Цкуру.

– А ти себе спитай, – сказав Синій.

Цкуру відчув у його голосі ледь помітне тремтіння. Але тільки на мить. Ще до того, як він надумав, що йому відповісти, у слухавці залунали короткі гудки.

* * *

– Це все, що він тобі сказав? – спитала Сара.

– Розмова була дуже короткою. Докладніше вже не пригадаю, – відповів Цкуру.

Вони розмовляли, сидячи одне навпроти одного за маленьким барним столиком.

– А після цього ти мав можливість поговорити про це з ним або з кимось іншим?

Цкуру похитав головою.

– Ні, після цього я ні з ким не говорив.

Сара пильно подивилась на нього. Наче людина, що обстежує поглядом пейзаж, який суперечить логіці фізичних законів.

– Зовсім ні з ким?

– Я нікого не бачив, ні з ким не розмовляв.

– А ти не хотів дізнатися, чому ж усе-таки група тебе відкинула?

– Як тобі сказати… Тодішньому мені все стало байдуже. Не можу зайти досередини, бо перед самісіньким носом затраснули двері. І не пояснили причини. Я подумав, що нічого не вдієш, якщо така воля всіх.

– Не розумію, – сказала Сара, і з виразу її обличчя було видно, що вона справді не розуміє. – Це могло статися через плутанину. Ти ж зовсім не знав, що про це все думати, хіба ні? Хіба тобі не було шкода? Не було шкода того, що ти втратив добрих друзів, може, через якесь дурне непорозуміння? Того, що ти не спробував порозумітися, хоча міг би, якби постарався?

Склянка з мохіто була порожньою. Сара підкликала бармена і замовила келих червоного вина. Після роздумів вибрала із запропонованого переліку каліфорнійське «Каберне Совіньйон». У Цкуру ще залишалося півсклянки віскі із содовою. Лід розтанув, стінки склянки вкрилися краплями і паперова підставка під нею набрякла від вологи.

Цкуру сказав:

– Це вперше в житті тоді мене так безжально відштовхнули. І не просто люди, а мої найкращі друзі, яким я безмежно довіряв, до яких звик, як до частини власного тіла. Можливо, варто було шукати причину, спростовувати непорозуміння, але я отримав такий удар, що не міг оговтатися. Мені здавалося, що всередині у мені щось обірвалося.

Подали вино, таріль із горішками поміняли на новий. Коли бармен відійшов, Сара сказала:

– Хоча мені такого не траплялося пережити, однак я більш-менш можу уявити, як важко тобі тоді було. Звичайно, я розумію, що від удару ти не міг відразу отямитися. Але коли минув час, злагіднів початковий шок, то, мені видається, ти міг спробувати щось зробити. Не думаю, що так просто можна було облишити цю ситуацію, яка не лізе в жодні рамки здорового глузду. Воно ж тобі самому не дає спокою.

Цкуру хитнув головою:

– Зранку наступного дня, вигадавши правдоподібну причину, я попрощався з батьками і сів у потяг до Токіо. Що б там не казали, я більше не хотів залишатися в Наґої ані дня. Я більше ні про що не міг думати.

– На твоєму місці я б залишилась і з’ясувала причину, яку змогла би прийняти і зрозуміти, – сказала Сара.

– Я не такий сильний.

– А тобі не цікаво дізнатися, що сталося насправді?

Дивлячись на свої долоні, що лежали на столі, Цкуру ретельно добирав слова:

– Думаю, я боявся шукати цю причину, боявся побачити істину в денному світлі. Якою вона би не була, я не думав, що вона мене врятує. Не знаю чому, але тоді я був переконаний у цьому.

– І зараз також?

– Не знаю. Але тоді це не викликало в мене сумніву.

– І тому ти повернувся до Токіо, зачинився у хаті, заплющив очі, затулив вуха?

– Якщо у двох словах, то так.

Сара простягнула руки і поклала їх зверху на руки Цкуру.

– Бідолашний хлопче…

Тепло від її лагідних долонь повільно розливалося його тілом. Трішки згодом вона забрала руки і пригубила вино.

– Після цього я повертався до Наґої лише за нагальної потреби, – сказав Цкуру. – Вдома намагався не виходити з хати, а після справ одразу ж їхав до Токіо. Мама й сестри бачили, що щось не так, допитувалися, що трапилося, але я їм нічого не сказав. Просто не міг про це говорити.

– Ти знаєш, де зараз і чим займається четвірка?

– Ні, не знаю. Ніхто мені не розказував, та й щось не кортіло дізнатися.

Вона похитала келихом і якийсь час спостерігала за хвильками, що розходилися поверхнею. Неначе читала чиюсь долю. А тоді сказала:

– Мені це видається доволі дивним. Ця подія стала для тебе страшним ударом і значною мірою переписала твоє життя, так?

Цкуру кивнув:

– Після цього я став трохи іншою людиною, у різних значеннях цього слова.

– Наприклад, у якому?

– Наприклад, почав вважати, що для інших я незначущий, нецікавий. І для себе також.

Сара якийсь час не зводила з нього уважного погляду. А тоді сказала вкрай поважно:

– Я не думаю, що ти ані незначущий, ані нецікавий.

– Дякую, – відповів Цкуру. А тоді легенько натиснув пучками пальців на скроні. – Але це проблема, яка сидить у мене в голові.

– Я все ще не розумію, – сказала Сара. – У твоїй голові – чи в серці, або й в обох – із того часу залишилася рана. Напевно, досить глибока. Незважаючи на те, за ті п’ятнадцять чи шістнадцять років ти навіть не намагався дізнатися, чому з тобою так вчинили.

– Та ні. Річ не в тім, що я не хочу знати правди. Але мені видається, що зараз краще вже про все забути раз і назавжди. Адже це такі давні події, що затонули вже глибоко на дні пам’яті.

Тонкі губи Сари враз стулилися в рівну лінію:

– Ти розумієш, що це небезпечно?

– Небезпечно? – перепитав Цкуру. – Яким чином?

– Навіть якщо вдало затерти спогади, надійно затопити на дні, історії, яка ці події породила, не зітреш, – Сара пильно дивилася Цкуру просто у вічі. – Думаю, краще це усвідомити. Історії ні не стерти, ні не переробити. Це те саме, що знищити себе як сутність.

– І як так трапилося, що розмова завернула у цей бік? – радше себе, ніж Сару, спитав м’яко Цкуру. – Дотепер я ні з ким про це не говорив, навіть не мав такого наміру.

Сара делікатно усміхнулася:

– Мабуть, у тебе була потреба комусь про це розказати. Навіть більша, ніж ти сам думав.

Того літа, після повернення з Наґої до Токіо, Цкуру опанувало дивне відчуття, начебто склад його організму змінився. Звичні речі постали в інших барвах, ніби на них наклали специфічні фільтри. Він почав чути звуки, яких раніше не чув, водночас перестав уловлювати звуки, які до того зауважував. Коли пробував ворухнутися, відчував, як жахливо незграбно рухається його тіло. Здавалося, сила тяжіння довкола нього змінювала свою природу.

Упродовж п’яти місяців після повернення до Токіо Цкуру перебував на порозі смерті. На краєчку бездонної темної прірви він облаштував собі скромний прихисток й існував там на самоті. Це було небезпечне місце, де, лиш перевернувшись уві сні на інший бік, можна було зірватися у провалля небуття. Але страху він не відчував зовсім. «Як тут легко можна впасти», – думав він. Та й усе.

Скільки сягало око, навколо простягалася всіяна кам’яними брилами пустеля. Без краплини води, без клаптика трави. Без барв і без найменшого натяку на світло. Без сонця, місяця і зірок. Напевно, і без керунку. Тільки химерні сутінки, котрі на якийсь час змінювала бездонна темрява. Для істоти, що відчуває і мислить, це був край світу. Хоча водночас і місце достатку. Коли наставала пора сутінків, до Цкуру зліталися гостродзьобі птахи і без жалю виривали його м’ясо. Та коли землю оповивала темрява, хижаки зникали і в тиші те місце заповнювало порожнини у його тілі іншою речовиною.

Цкуру не міг ані знати, що це за нова речовина, ані погодитися чи відмовитися від неї. Зграєю тіней вона вмощувалася в його тілі і щедро нерестилася тінями. Коли врешті темрява відходила і поверталися сутінки, птахи зліталися знову видзьобувати його м’ясо.

Тоді, будучи собою, він одночасно собою не був. Будучи Цкуру Тадзакі, водночас не був ним. Коли терпіти ставало несила, він залишав своє тіло. І з безболісного місця спостерігав за Цкуру Тадзакі, котрий терпів біль. Якщо сильно зосередитися, то це не є неможливим.

І тепер це відчуття інколи у ньому оживає. Залишати себе. Споглядати свій біль як біль іншого.

Вийшовши з бару, Цкуру запросив Сару повечеряти.

– Може, тут поблизу перекусимо? Можна й піцу.

– Я ще не голодна, – відповіла Сара.

– Ну, то, може, ходімо до мене? – запропонував Цкуру.

– Вибач, щось у мене сьогодні на це немає настрою, – ніяково, однак чітко відказала вона.

– Це тому, що я плів такі дурниці? – спитав Цкуру.

Вона легенько зітхнула.

– Ні, не тому. Я просто хотіла би трохи подумати. Про різне. Тому сьогодні мені краще просто піти додому.

– Добре, – сказав він. – Я радий, що зміг сьогодні тебе побачити й поговорити. Треба було розмовляти про щось веселіше.

Вона спочатку нічого не відповіла. Потім наважилася:

– Запросиш мене колись іншим разом, добре? Звичайно, якщо захочеш.

– Звісно, запрошу. Якщо це не буде для тебе завадою.

– Ні, для мене це зовсім не завада.

– Гаразд, – відказав Цкуру. – То я тобі напишу.

Вони попрощалися біля входу в метро. Кожен рушив до себе додому: вона піднялася ескалатором на лінію Яманоте, а він, спустившись сходами, сів на лінію Хібія. Обоє думаючи про своє.

Звісно, Цкуру не знав, про що міркувала Сара. А того, про що він сам тоді думав, Сарі сказати не міг. Бувають такі речі, яких не можна відкривати іншим за жодних обставин. Дорогою додому, коли Цкуру їхав у метро, він міркував саме про такі речі.