Читать книгу Four Seasons - Изадор Шарп - Страница 4

Саме батьки мимоволі вплинули на мою кар’єру. Вони виросли в Польщі: Ліл – в Островці, а Макс – в Освенцимі (наразі сумно відомому як Аушвіц), де мій дід, набожний єврей, мав репутацію «мудрого селянина». У нього народилося семеро синів і п’ятеро дочок, але сім’я розпалася через Першу світову війну і численні погроми – банди головорізів удиралися до єврейських помешкань, виносили меблі, били господарів і часто спалювали їхні будинки.

Батько Макса та його старший брат Луї вступили до армії, а тринадцятирічний Макс перебрався до Кракова, де жили його бабуся і дідусь. У сімнадцять він отримав візу у Відні і вирушив до Палестини, про яку тоді майже нічого не знали, крім того, що вона є близькосхідним регіоном на Середземноморському узбережжі, частиною Османської імперії, що відійшла до Великої Британії після Першої світової війни.

Євреї, які осіли на території майбутньої держави Ізраїль, важко працювали, намагаючись обжити пустелю, тож Максу та його юним товаришам довелося гнути спину. Вдень він допомагав саджати евкаліптові дерева, щоб висушити болота й трясовини, зробити їх придатними для землеробства, а вночі бився з мародерами. Мій батько став будівельником, а згодом – одним із засновників Деганьї, першого ізраїльського кібуцу, що нині є доволі великим містом. У нас збереглася світлина, на якій він зображений зі своїми друзями. Манера триматися і серйозні обличчя цих юнаків, на вигляд ще майже хлопчаків, дають зрозуміти, що вони відрізняються від ровесників, адже їх надихала шляхетна мета – побудувати країну з нуля.

Тим часом старший брат моєї матері Макс Годфрі – один із перших польських євреїв, що емігрували до Канади,– покинув Польщу. Щоб оплатити подорож, він працював на кораблі і випадково потрапив до Торонто.

Невдовзі мій дядько Макс позбувся іммігрантських звичок та ідишського акценту. Він перетворився на елегантного, чемного комівояжера – надзвичайно харизматичного і впевненого в собі. Він одразу справляв незабутнє враження.

Я захоплювався дядьком Максом і вважав, що ми маємо багато спільних рис. Хоча я був значно менш зухвалим, гени Годфрі неабияк допомогли мені. Макс був рішучим чоловіком, і, коли його справи почали налагоджуватися, він поступово перевіз до Канади всіх родичів, одного за одним. Серед них був і брат мого батька – Луї Шарп, одружений з сестрою Макса.

Луї підтримував контакт із молодшим братом і розповідав про нього Годфрі, який шукав пристойного чоловіка для своєї молодшої сестри Ліл. З цієї причини Годфрі дав Луї гроші, що дозволили моєму батькові переїхати з Ізраїлю до Торонто.

Луї займався штукатурними роботами. Позаяк мій батько навчився штукатурити в Ізраїлі, вони стали партнерами. Побачивши його працьовитість, Макс Годфрі вирішив, що він – гідна партія для його сестри.

– Ліл – мила дівчинка,– сказав він татові.– Вона сподобається тобі. Її треба перевезти сюди. Тоді ви зможете одружитися.

Передшлюбні домовленості були поширеним явищем у єврейських родинах. Тато погодився, і Годфрі перевіз сестру до Канади.

У шістнадцять років моя мати була високою і чарівною дівчиною, неосвіченою, але кмітливою й енергійною. Вона не збиралася виходити заміж за будь-якого чоловіка, обраного для неї родичами. Макс, який обожнював Лілі з першої миті знайомства, мав кількох суперників, причому один із них був заможним. Проте її привабили його життєрадісність і люб’язні манери, тож 12 червня 1927 року вони одружилися. Мені розповідали, що під час медового місяця Макс виходив на роботу не раніше дев’ятої ранку.

Мій батько та Луї недовго залишалися партнерами. Мати вважала, що Луї використовував тата, і говорила про це відверто, вперто відстоюючи свою думку. Вертаючись додому, я часто чув, як вони завзято сперечаються. Але всі суперечки закінчувалися однаково. Мама казала: «Гаразд, Луї, приходь до нас обідати у п’ятницю. І не забудь привести Розу з дітьми». Попри всі розбіжності, сімейна єдність завжди була на першому місці.

Луї зайнявся будівництвом квартир і зрештою розбагатів. Натомість мій тато продовжував працювати штукатуром, заробляючи десять доларів на тиждень. Він не міг наслідувати приклад Луї, оскільки йому бракувало професійної підготовки, і його рівень володіння англійською був недостатнім. Однак батько вчився, спостерігаючи за робітниками інших спеціальностей – каменярами, теслями, електриками, водопровідниками. Він удосконалював свою англійську, щодня читаючи газети і слухаючи, як розмовляють люди.

Попервах мої батьки оселилися в районі Ворд, розташованому в середмісті Торонто. Потім вони кілька разів переїжджали: з Брансвік-авеню, де народився я, вони перебралися на вулицю Евклід, а пізніше – у тимчасові помешкання на вулицях Кроуфорд, Клінтон і Мейджор. Поки вони жили у Ворді, моя мати народила чотирьох дітей: Едіт у 1927, Беатріс у 1929, мене в 1931 і Ненсі в 1933.

Наразі Торонто є найбільшим канадським містом, провідним економічним центром, але в двадцяті, тридцяті і сорокові роки воно було вп’ятеро меншим. Правила життя в нашому кварталі визначала релігія. У неділю будь-яка торгівля припинялася, і всі заклади були зачинені включно з кінотеатрами, театрами і концертними залами. В інші дні вуличні рознощики продавали і купляли старий одяг, торгували овочами та фруктами. Хліб, молоко та лід доставлялися на возі, запряженому кіньми. Дітлахи бігли слідом, підхоплюючи шматочки льоду. Віз супроводжував двірник, який підбирав паруючий кінський гній. Коні пили воду з темно-зелених чавунних напувалок, установлених на головних вулицях міста.

Ворд був розташований у самісінькому серці єврейського кварталу Торонто. Тут було шість церков, а 72 % мешканців належали до протестантів, які досить вороже сприймали євреїв.

За будинками на нашій і сусідній вулицях пролягала стежина, завалена шлаком із вугільних печей, яких було чимало довкола. Єврейські діти використовували цю стежину як ігровий майданчик, де нам часто доводилося відбивати атаки дітей інших національностей, жбурляючи в них шматками шлаку. Згодом я зрозумів, що то були не нормальні дитячі ігри, а справжня війна проти тих, кого виховували в ненависті до євреїв. Антисемітизм набув таких масштабів, що дехто з єврейських дітей змінював свої імена на англізовані відповідники. Я теж розглядав можливість змінити ім’я, але зрештою вирішив, що це не для мене.

Якось, коли ми гралися на вулиці, мені розбили чоло твердим, мов камінь, шматком шлаку. Заливаючись слізьми, я помчав додому, а кров струмила по моїх щоках (невеличкий шрам залишився донині). Метнувши на мене швидкий погляд, мати дала мені ляпаса – вона одразу зрозуміла, що моя рана не була серйозною. «Поглянь, на що ти перетворив сорочку!» – скрикнула вона, після чого допомогла мені вмити обличчя, заклеїла розсічене чоло лейкопластиром і звеліла «іти надвір і гратися далі».

ОСЬ ТАКОЮ БУЛА МОЯ МАТИ – авторитарною, але доброю, чуйною і практичною. Вона завжди керувалася здоровим глуздом і завжди знала, що треба робити. Наразі таке ставлення до дітей називають «суворою любов’ю». Якщо вона просила нас щось зробити, це завжди було потрібно для сім’ї, а не для неї особисто. Мама була абсолютно позбавлена марнославства. Із часом вона погладшала, але не втратила граційності. Як полюбляла казати Розалі, вона не просто йшла, а линула, мов човен, що розрізав хвилі.

Мати, безсумнівно, була головою родини. Саме вона приймала остаточні рішення щодо бізнесу, суспільного життя і сімейних справ, і її слово було законом. Вдома ми, діти, беззастережно слухалися її. Проте за межами домівки ми були незалежними з ранніх літ. Я пам’ятаю, як прямував сам до дитсадка, намагаючись знайти дорогу. Батькам ніколи не спадало на думку відводити чи забирати мене. І не тому, що вони не мали часу. Їм хотілося, щоб ми стали самостійними, точнісінько такими, якими були вони в нашому віці.

Хоча я був єдиним сином, ніхто не надавав мені жодних привілеїв. Підозрюю, що моя мама вважала жінок розумнішими за чоловіків, оскільки в Островці її мати управляла сімейною вугільною компанією, тоді як її батько вивчав Тору. Недивно, що вона, будучи напрочуд кмітливою і відповідальною людиною, дотримувалася матріархальної традиції.

Позаяк у нашому домі не було дитячих книжок, батьки не читали нам казки на ніч. Утім, навіть якби ми мали такі книжки, ні мама, ні тато не займалися б цим. У дитинстві ми вчилися, спостерігаючи за вчинками батьків і людей на вулиці, що було доволі типовим для родин іммігрантів тієї епохи.

У 1937 році мої батьки покинули Ворд, перебравшись до нового, приємнішого району в північній частині міста, щоб купити там дешеву землю і побудувати будинок. Але батько зайнявся бізнесом у найгірший період – почалася Велика депресія, одна з найсумніших сторінок в історії американської економіки. Йому часто доводилося братися за будь-яку роботу. Якось, копаючи фундамент за допомогою коня і плуга, він зламав плече. Попри сильний біль, він навіть не скрикнув і спокійно продовжив роботу. Я ніколи не забуду той випадок.

Невдовзі батько вирішив, що має достатній досвід, щоб стати підрядником штукатурних робіт. Однак його англійська досі була далека від досконалості. Виконуючи перше замовлення, він припустився помилки, коли проглядав креслення. Тато не зрозумів, що там зображено лише одну половину будівлі, тоді як друга половина, як зазначалося в пояснювальних коментарях, повністю збігалася з першою (тоді це було поширеною практикою). Внаслідок хибного тлумачення тексту він призначив ціну, що була вдвічі меншою за реальну, і замовник, ясна річ, охоче погодився.

Батько усвідомив свою помилку лише тоді, коли взявся до роботи. Він міг би забрати свої інструменти і піти геть, не переймаючись тим, хто завершуватиме будівництво. Але він мав певні зобов’язання і вважав справою честі виконати їх, тож закінчив роботу, не погіршуючи якості, і наступні кілька років тяжко працював, щоб розплатитися з боргами, у які вліз через прикре непорозуміння. Я дізнався про це, коли минуло багато часу, і його вчинок став для мене безцінним уроком ділової етики, який я запам’ятав на все життя.

Переїхавши з єврейського кварталу до північної частини Торонто, ми, як і раніше, ледве зводили кінці з кінцями. Пригадую один епізод: ми з новими друзями вирішили купити модель літака, домовившись, що кожен із нас виділить п’ять центів. Коли я розповів матері, для чого мені потрібні ці гроші, вона відмовилась дати їх мені, відрізавши: «Не варто витрачати п’ять центів на дрібниці». Я почувався обуреним і розчарованим до глибини душі, але згодом зрозумів, що вона мусила рахувати гроші. Винятком була п’ятниця, коли мати купувала чимало харчів і, використовуючи одну-єдину духовку, готувала різні страви для святкування шабату (ніхто і ніколи їй не допомагав). З роками гостей збиралося дедалі більше – двадцять, тридцять чи навіть п’ятдесят друзів і родичів.

У всіх інших випадках мати була надзвичайно ощадливою. Наскільки я пам’ятаю, я не мав власної кімнати, доки моя старша сестра не вийшла заміж, а це сталося, коли мені виповнилося шістнадцять. Позаяк я зростав із трьома сестрами, інколи траплялося, що я доношував дивні жіночі речі.

Також я пам’ятаю, як батько виконував одне замовлення і регулярно збирав три-чи чотиридюймові обрізки дощок, що залишалися внаслідок настилання підлоги, обшивки стін і стелі. Після уроків я приходив до нього на роботу, брав невеликий візок, наповнював його обрізками і відвозив додому, щоб топити піч.

Одного дня, коли я повертався додому, якийсь чоловік зупинив мене і сказав:

– Я дам тобі п’ять центів за ці обрізки.

П’ять центів здавалися мені справжнім багатством. Я вирішив, що можу повернутися і набрати ще обрізків, тож погодився і продав йому все, що мав. Повернувшись на будівельний майданчик, я виявив, що нічого не залишилося.

– Чому ти не зробив те, що я просив? – спитав тато.– Як мама готуватиме їжу сьогодні ввечері? Як ми обігріємо будинок?

Я почувався страшенно винним і навіть подумав, що було б краще, якби він побив мене. Але він ніколи не піднімав на мене руку. Така поведінка була йому непритаманна.

Таким був мій перший досвід ведення бізнесу. Я засвоїв важливий урок: ніколи не переоцінюй свої можливості.

Коли діти достатньо підросли, аби дбати про себе і допомагати в хатніх справах, мати взяла бізнес під свій цілковитий контроль. Батько купував земельну ділянку і зводив на ній будинок, після чого мати продавала новий будинок або той, у якому мешкали ми, і нам доводилося переїжджати. Хай там як, але ми завжди були в дорозі. Батько брав в оренду трейлер, ми завантажували наше скромне майно і вже за кілька годин облаштовувалися на новому місці.

Якось нам запропонували вигідну угоду, пов’язану з купівлею нашого будинку. Мати не могла відмовитися, хоча тато ще не закінчив зводити новий дім. Вона зателефонувала своїй сестрі Сарі і сказала: «Ми трохи поживемо у вас». Ми негайно перебралися до них. Цілих півроку ми жили під одним дахом з родиною, що складалася з шести осіб і собаки. Нас теж було шестеро, і всі ми якимось дивом поміщалися в маленькому будиночку з трьома спальнями й однією ванною кімнатою. Попри всі труднощі, моя тітка жодного разу не поскаржилася, що нас забагато.

Поки тривав мій підлітковий період, ми переїжджали близько п’ятнадцяти разів. Це передбачало необхідність міняти школи, і ми, як завжди, обирали на власний розсуд. Гадаю, той факт, що батьки довіряли нам приймати важливі рішення, вплинув на те, що ми стали незалежними в ранньому віці.

Продавши кілька будинків, наші батьки вирішили, що можуть дозволити собі винайняти недорогий котедж на літо. Але цікавих варіантів не було.

– Нам потрібен котедж,– заявила мама. Її слово було законом, і саме її бажання мали провідне значення.

– Гаразд,– сказав тато.– Я побудую його.

Він придбав лісисту ділянку землі в Кристал-Біч, на безликій вулиці біля болота. Одного суботнього ранку він, я і четверо робітників прокинулися вдосвіта, взяли інструменти і виїхали за сотню миль на старій батьківській машині, яку він досі використовував для будівництва та будь-яких інших потреб.

Ми невтомно працювали цілий день попри те, що нам докучали комарі і доводилося постійно вбивати їх. Ночували ми в найближчих мебльованих кімнатах (четверо робітників в одному номері), а наступного дня, у неділю, знову працювали від світанку до смеркання. Минуло шість таких вікендів, і батько – який весь цей час виконував поточну роботу, не пропустивши жодного дня,– подарував матері котедж.

Я був підлітком, коли будівництво стало невід’ємною частиною мого життя. Під час літніх канікул я часто вставав із першими променями сонця, прямував на майданчик, де трудився мій батько, і працював, доки не сутеніло. Я копав канави, носив робітникам цеглу і штукатурку, допомагав водіям розвантажувати машини з будівельними матеріалами, тягаючи важкі контейнери з цеглою і бетонні блоки вагою 35–45 кілограмів. Усі роботи завжди вимагали від мене колосальних зусиль, і я завжди намагався рівнятися на батьківських робітників, надзвичайно сильних і витривалих чоловіків. Звісно, мені це не вдавалося, але я розумів, що такими спробами завойовував їхню повагу, що було не менш важливими для мене, ніж навчання.

Коли я подорослішав, то почав класти цеглу, встановлювати дренажні труби, зводити бетонні стіни і монтувати електропроводку. Я навіть імітував манеру теслярів, які спершу б’ють у середину цвяха, а потім одним чи двома точними ударами заганяють його в дерево. Хоча мої спроби були марними, я здобув цінний досвід, спостерігаючи за іншими. З ранніх літ я знайомився з будівництвом, і цей процес неабияк тішив мене.

Батько теж учив мене різним речам у вельми дивний спосіб. Одного дня я виконував його доручення – будував дві сходинки і виготовляв опалубку, куди треба було залити бетонну суміш. Він мовчки дивився і не попередив мене, що я припустився помилки. Я збагнув це лише тоді, коли закінчив заливати бетон: нижня сходинка вийшла завеликою, а верхня – замалою. Батько простягнув мені кувалду і вимовив одну-єдину фразу: «Розбий їх, а наступного разу зроби все як слід». Він міг би зекономити час і гроші, якби завчасно сказав мені: «Сім разів відміряй – один раз відріж». Однак він обрав інший метод, і я назавжди засвоїв той урок.

Іноді, вирушаючи на вечірню прогулянку, ми з друзями навідувалися на будівельний майданчик. За тих часів огорожі не було, і я, користуючись нагодою розважитись і полоскотати собі нерви, видирався на дах, хапаючись за балки і штифти. Якось я послизнувся, упав і якимось дивом учепився за піддашшя. Якби я не стрибнув усередину будинку, я б зірвався і полетів у глибоку канаву, де розбив би голову, переламав руки, ноги і все, що завгодно. Згадуючи всі травми, отримані мною в дитинстві та юності,– ніготь, зірваний стамескою, великий палець, зламаний дверцятами машини, садна і забиті місця під час футбольних і хокейних матчів,– я радію, що залишився цілим і неушкодженим.

Будучи підлітком, я інколи проводив літо в котеджі, щоб заробити трохи грошей різними чудернацькими роботами. Я встановлював кеглі в боулінгу. Я непогано грав у підкови і траплялося, що виграв кілька доларів, роблячи ставку на гроші. Одного літа я влаштувався на роботу в кіоск на пляжі, де готував картоплю фрі. Я працював у темній задній кімнаті, куди мені передавали через вікно великі мішки. Я мав почистити картоплю в барабані, після чого промивав її водою і нарізав за допомогою спеціальної машини. Додому я повернувся значно блідішим, ніж був до поїздки.

Хоча ми мали невеличкий котедж, грошей однаково було обмаль. Ми не могли дозволити собі купити вантажівку для перевезення речей, а наша легкова машина постійно ламалася. На додачу руків’я важеля перемикання передач злетіло, і голий стрижень боляче впивався в руку. Коли мені було п’ятнадцять, я взяв батьківську машину, щоб скласти іспит із водіння. Інспектор недовірливо спитав:

– Ти збираєшся їздити на цій машині?

– Так,– підтвердив я.

– Хлопче,– мовив він з явним співчуттям,– якщо ти здатен зрушити з місця цю колимагу, ти отримаєш права.

І він мав рацію.

Я ЗАХОПЛЮВАВСЯ СПОРТОМ від ранніх дитячих літ. Узимку ми грали в хокей на замерзлих ставках. У нас не було нормального спорядження, яке мають діти за нинішніх часів. Ми виготовляли щитки зі старих журналів, а ворота позначали камінням.

У дванадцятирічному віці мені знадобилися ковзани, щоб пройти відбір до хокейної команди Peewees, якою марили мої ровесники. Коли я звернувся до тата з проханням купити мені ковзани, він сказав:

– Візьми ковзани твоєї сестри.

– Але ж це білі ковзани для фігурного катання,– заперечив я.– А мені потрібні чорні хокейні ковзани.

– Ми перефарбуємо ковзани твоєї сестри у чорний,– відповів він, і мама віднесла їх до чоботаря.

Цікавий факт: якщо пофарбувати білі ковзани у чорний колір, вони набувають дивного блакитного відтінку. Мені було незручно користуватися такими ковзанами, але, попри мої побоювання, мене взяли в команду. Гадаю, це сталося почасти тому, що тренер пожалів мене. Він, певно, вирішив, що хлопець, який страшенно хоче грати, може досягти успіху.

Батьки ніколи не возили мене на ковзанку чи ігровий майданчик, як це роблять більшість батьків за наших часів. Лише один раз вони прийшли подивитися, як я граю, і мені довелося вмовляти їх підтримати мене.

То був хокейний плей-оф, який ми мали виграти за будь-яку ціну. Я добре пам’ятаю нашу гру. Один з моїх противників застосував силовий прийом, унаслідок чого я перевернувся в повітрі і впав навзнак прямісінько перед місцем, де сиділи мої батьки. Звівши на них очі, я побачив, що вони з подивом дивляться на мене, ніби питаючи: «Невже тобі подобається ось ця гра?»

Сумніваюсь, що вони усвідомлювали, наскільки серйозним було таке падіння, хоча мама, ймовірно, здогадувалася. Після футбольних матчів вона неодноразово відвозила мене до лікарні з переламаними ребрами.

БАТЬКИ НІКОЛИ НЕ РОЗПИТУВАЛИ, як мої справи і чим я займаюсь.

Причина полягала не лише в тому, що вони були цілком зосереджені на роботі. Їхні родини не дотримувалися традиції стежити за дозвіллям дітей. Мій батько ніколи й нікуди не водив нас. Він ніколи не ходив зі мною рибалити або купатися, хоча завдяки йому я навчився плавати. Якось він повіз мене та сестер кататися на човні, кинув нас за борт і наказав: «Пливіть».

Я пригадую лише один день, який батько подарував мені. Це сталося після моєї бар-міцви, коли я виголосив промову, написану для мене рабином. Війна ще тривала, тож промова про загиблих героїв зворушила присутніх до глибини душі. Мама захотіла, щоб ми записали її, і попросила батька відвести мене до студії звукозапису в середмісті. Ми виконали це прохання. Мама була в такому захваті від результату, що давала прослуховувати запис усім, хто погоджувався. Із часом касета зносилася, і ніхто, крім мами, яка знала мою промову напам’ять, не міг розібрати слів.

Коли ми вийшли зі студії, тато спитав:

– Чого б ти хотів зараз?

– Піти в кіно,– відказав я. І ми рушили до кінотеатру.

Це було так незвично, що я навіть запам’ятав назву фільму – «Миш’як і старе мереживо» (одна з найкращих робіт Кері Гранта). То був перший і єдиний день, який ми з батьком провели разом.

У підлітковому віці я змінив кілька шкіл і скрізь досягав успіхів у спорті, захоплюючись хокеєм, футболом, баскетболом, легкою атлетикою. Я був популярним серед однокласників, але вчився кепсько, сприймаючи школу як місце для розваг. По-справжньому я зосередився на навчанні лише тоді, коли перейшов на останній курс Політехнічної школи Раєрсона, що нині є університетом.

Я вступив туди, щоб вивчати архітектуру, оскільки цей предмет пов’язаний з будівництвом, якому я твердо вирішив присвятити своє життя. На першому курсі я займався різними видами спорту й отримав звання «спортсмен року». На останньому курсі, продовжуючи займатися спортом, я зробив раптове відкриття, що навчання має певні принади, і того року був нагороджений срібною медаллю за високу успішність. Набуті знання згодом стали мені в пригоді.

Хоча ми завжди слухалися маму в усьому, що стосувалося домашніх справ, а батько був віруючим чоловіком, який читав Біблію, вивчав Тору і впорядковував життя згідно зі своїми переконаннями (утім, він не вимагав від матері дотримуватися кашруту2), батьки ніколи не примушували нас думати або чинити так, як вони. На відміну від нас, вони ніколи не сиділи з дітьми, не давали нам жодних настанов щодо сексу, кохання чи успіху.

Батьки обрали інший шлях. Замість того щоб казати дітям, що треба робити, вони вчили нас на власному прикладі, очікуючи, що ми поводитимемось відповідним чином. І ми виправдали їхні сподівання. Гадаю, саме це дозволило нам набути впевненості в собі і засвоїти цінності, які ми пронесли крізь усе життя.