Читать книгу Four Seasons - Изадор Шарп - Страница 6

Зазвичай у першій половині дня я важко працював на компанію «Макс Шарп і Син» і часом почувався геть виснаженим, але це не заважало мені грати в баскетбол і хокей після роботи, вести активне нічне життя, запрошувати дівчат на шоу і танці, розважатися, пити, захоплюватися азартними іграми (інколи це тривало всю ніч). Тоді я й зустрів Розалі.

Ми з родиною завітали на весілля до мого кузена Леонарда Годфрі – сина дядька Макса, який допоміг стільком нашим родичам перебратися до Канади. Коли ми вечеряли за бенкетним столом, відведеним для працівників компанії «Шарп», я звернув увагу на вродливу молоду дівчину за сусіднім столом, де зібралися подружки нареченої. Після вечері я підійшов до неї, представився і запросив на танець. Наприкінці вечора попросив номер її телефону. Дівчина без вагань продиктувала його. Згодом я дізнався, що вона сказала своїй найкращій подружці, Мерл Шейн, що зустріла «чоловіка своєї мрії», але була цілком певна, що я не зателефоную їй.

Упродовж тижня вона вочевидь думала, що мала рацію, адже то був один із напружених періодів, коли я працював від світанку до заходу і залишав будівельний майданчик таким змученим, що мені хотілося одного – відпочити. Минуло сім днів, перш ніж я подзвонив і запропонував їй піти в кіно.

Вона погодилась, і ми вирішили подивитися комедію «Стережися, моряче!» із Джеррі Льюїсом у головній ролі. Проте, щойно фільм почався, я зручно вмостився на сидінні і проспав до останніх кадрів. Прокинувшись, я злякався, що Розалі образиться чи розсердиться,– обидва варіанти означали кінець багатообіцяючої історії.

Але я помилився. Вона була вражена, здивована, що я поводився так стримано на першому побаченні. Їй було сімнадцять, і на всіх попередніх побаченнях вона зустрічалася з серйозними хлопцями, яких називала «ботаніками». Її вабило до мене так само сильно, як і мене – до неї, попри всі наші відмінності (можливо, саме вони посилили взаємний потяг, хоча ми не усвідомлювали цього).

МИ ЗРОСТАЛИ У схожому СОЦІАЛЬНОМУ ОТОЧЕННІ, але наше виховання суттєво відрізнялося. Мої батьки ніколи не втручалися в те, що я робив за межами нашої домівки. Натомість батько Розалі, Джозеф Вайз – який колись очолював компанію Wise’s Dry Goods, а після виходу на пенсію жив на доходи від своїх крамниць і побудованих ним помешкань,– був надзвичайно суворим зі своєю єдиною дочкою, а відтак забороняв їй користуватися помадою, оголювати ноги, носити туфлі на підборах. Він очікував, що Розалі вийде заміж за поважного чоловіка – лікаря чи юриста, аж ніяк не за простого робітника в гумових чоботах.

Ми почали зустрічатися, хоча я не відмовлявся від флірту з іншими. Наші стосунки не подобались її батькові, тож, коли якийсь приятель розповів йому, що бачив мене в барі з сумнівною дівчиною, він заборонив Розалі спілкуватися зі мною.

Однак вона все одно прийняла моє чергове запрошення, а наступного дня прийшла на будівельний майданчик у Нордв’ю-Терас, де я працював.

– Вибач, Іззі,– мовила Розалі.– Я не сказала тобі, що тато заборонив мені зустрічатися з тобою, а тепер він вигнав мене з дому.

– Ходімо поговоримо з ним,– сказав я. Ми рушили до неї додому, причому я навіть не подумав зняти гумові чоботи.

Коли мама Розалі впустила нас, батько сидів на канапі і читав газету. Я не сварився. Спокійно пояснив, які стосунки пов’язують мене з його дочкою. Поступово він пом’якшав.

Розалі була ошелешена.

– Я бачила, як мій батько змінюється просто на очах,– зізналась вона мені згодом.– Пихатий чоловік перетворився на слухняну дитину. То був вирішальний фрейдівський момент – зміна ролей. Відтоді я довірилась тобі.

Ми зустрічалися два роки, пізнаючи одне одного. Позаяк батьки не купували їй іграшок і ляльок, вона звикла гратися у міській бібліотеці. Розалі охоче копирсалася в книжках, обираючи, що взяти додому. Іноді вона проковтувала книжку за один день, читаючи дорогою до школи і після уроків, під час їжі і глупої ночі. Я не належав до завзятих читачів, тож її здатність запам’ятовувати прочитаний матеріал дивувала мене. Я вважав, що вона мала рідкісний дар – поєднання творчого складу розуму з надзвичайно високим рівнем IQ. Розалі казала, що я перебільшую, але її шкільні оцінки підтвердили мої здогадки. У дванадцятому класі вона взялася за програму німецької мови і латини для тринадцятого класу.

Дівчина не з’явилася на жодному занятті – вона займалася самотужки на обідніх перервах, пройшла три курси латини й два курси німецької і зрештою отримала найвищий бал на випускному іспиті.

Ми ділилися одне з одним різними дрібницями, що зближують людей. Розалі навчила мене любити китайську їжу і фільми з субтитрами. Я навчив її кататися на лижах і регулярно займатися спортом.

Коли я вперше привів Розалі до моєї мами, я ще не зробив пропозицію. Просто сказав, що до нас завітає дівчина. Однак, щойно я їх представив, мама стиснула її в обіймах, пригорнула до себе й мовила з сильним акцентом:

– Ласкаво просимо до нашої родини.

Моя мати інтуїтивно розуміла, як треба поводитися.

Розалі не вірила, що наші стосунки триватимуть довго, і мала вагомі підстави боятися. Я все ще був легковажним, жив теперішнім моментом, не замислюючись про майбутнє. Згодом вона зізналась, що була до нестями закохана, і її не обходило, як довго ми будемо разом.

Розалі майже виповнилося дев’ятнадцять, а мені – двадцять чотири, коли я запропонував їй вийти за мене заміж. Тієї осені її батьки влаштували традиційний весільний бал і запросили п’ятсот гостей, хоча Розалі сказала, що було б романтичніше розписатися в мерії.

Ми вирушили у весільну подорож і за дев’ять днів встигли відвідати Нью-Йорк, Маямі та Кубу. Якось ми поїхали на екскурсію кубинськими нічними клубами. В одному з закладів на вулиці Трокадеро ми познайомилися зі старим полковником і його дружиною. Наш стіл був далеко від сцени, де танцювали напівоголені дівчата, тож я вирішив оглянути казино.

– Я повернусь за мить,– пообіцяв я Розалі, залишивши її розмовляти з полковником, який був глухим як пень.

Будучи азартним гравцем, я непогано відірвався в казино й програв триста доларів – більшу частину нашого бюджету. Але Розалі (якій довелося цілу годину кричати у вухо глухому полковнику) відреагувала напрочуд гідно.

– Що сталося – те сталося,– сказала вона.– Ми впораємось.

Ми провели кілька днів на пляжі Варадеро (сезон відпусток ще не розпочався, і весь готель був у нашому розпорядженні), після чого повернулися додому і перебралися до нового однокімнатного помешкання, побудованого моїм батьком на Еґлінтон-авеню. Ми виявили не лише відсутність меблів, а й наявність бруду. Наше взуття залишало сліди на заляпаній кухонній підлозі, яку вочевидь не мили відтоді, як виїхав останній мешканець. Стіл був вкритий жирним нальотом, а в спальні не було нічого, крім матраца і кількох пружинних блоків, упакованих у коричневий обгортковий папір.

Розалі негайно взялася до справи. За місяць наше помешкання походило на ілюстрацію з журналу House Beautiful. Невдовзі ми запросили обидві наші родини на святкову вечерю перед шабатом. Розалі не вміла готувати, але їй вистачало запалу і сміливості – того, що на ідиш називають «хуцпа». Вивчивши перший том кулінарної книжки Gourmet Cook book, вона запланувала розкішне меню із французьких страв на кшталт тих, що пропонують у ресторанах, нагороджених трьома зірками Мішлен. У п’ятницю, о четвертій дня, вона встигла зробити лише половину, тож скоротила кількість страв до чотирьох. Позаяк настав Геловін, вона прикрасила стіл помаранчево-чорним желе, виготовленим у спеціальних формах, і ліхтарем із гарбуза, загорненим у чорний гофрований папір. Під час вечері гарбуз вибухнув, і полум’я зметнулося аж до стелі. Кілька днів по тому зі стелі досі сипалися часточки кіптяви, що нагадували плодових мушок.

Зважаючи на те що це помешкання було замалим для подружжя, що планувало мати дітей, ми перебралися до іншого, просторішого житла в одинадцятиповерховому будинку на вулиці Батерст, побудованого нашою компанією. Розалі неабияк захопилася оформленням інтер’єру і навіть прибрала перегородку біля входу, внаслідок чого звідти відкривався кращий вид на нашу вітальню L-подібної форми і загалом помешкання здавалося ще більшим.

Щойно Розалі опорядила кімнати за своїм смаком (вона була творчою людиною, що в подальшому дозволило нам стати не лише шлюбними, а й діловими партнерами), вона почала наполегливо вмовляти мене завести дитину. Хоча ми домовилися зачекати, щоб краще пізнати одне одного, врешті-решт я піддався. За чотири з половиною роки у нас народилося четверо дітей – усі хлопчики.

ПОЯВА СИНІВ ПРИЗВЕЛА до значних фінансових труднощів. Але Розалі, яка виросла у скромних умовах, мала надзвичайний талант заощаджувати гроші. Вона не лише вміла облаштовувати житло і шити собі одяг, а й надзвичайно розумно купляла харчі. Замість того щоб замовляти молоко з доставкою, вона брала дітей і прямувала до крамниці за розливним молоком, отримуючи майже літр безкоштовно. Минуло цілих п’ять років, перш ніж ми дозволили собі вирушити у відпустку: три дні ми відпочивали і насолоджувалися сонцем у розкішному готелі Midtown Motor Inn поблизу Ніагарського водоспаду. Щоправда, ми щороку відзначали річницю весілля на Канадській національній виставці у Торонто – недорогому, але всесвітньо відомому ярмарку.