Читать книгу Four Seasons - Изадор Шарп - Страница 5

Коли мені виповнився двадцять один рік, я закінчив Школу Раєрсона й одразу зайнявся будівництвом разом із батьком, удвічі збільшивши його компанію. Зазвичай синам важко працювати під керівництвом батька, але в нашому випадку все було навпаки. Можливо, рішення мого тата передати мені управління компанією пояснювалося тим, що я вивчав креслення та архітектуру в коледжі.

Моїми підлеглими були іммігранти з Італії – тесля Віто Пізано і підсобний робітник Чіро Рапакетті. Обидва погано володіли англійською, але, подивившись, як вони працюють, я високо оцінив їхню роботу і вирішив, що невдовзі призначу їх виконробами. Я настільки довіряв цим людям, що, укладаючи щоранку список робіт на день, одразу викреслював завдання, доручені їм. Я не мав сумнівів, що вони все зроблять, а якщо раптом щось зірветься, вони обов’язково мене попередять.

Віто і Чіро стали моїми першими постійними робітниками. Вони потрапили до нашої компанії тієї ж осені, коли я почав працювати будівельником. Тоді часто дощило, і більшість компаній припиняли роботу на майданчиках, відпускаючи додому таких робітників, як Чіро. Якось він повертався додому на автобусі і, проїжджаючи повз наш будівельний майданчик, побачив, що ми працюємо попри негоду. Кілька днів по тому він попросився до нас. Я найняв його, і відтоді ані Чіро, ані Віто не пропустили жодного робочого дня.

Віто працював зі мною близько сорока років, доки не вийшов на пенсію, а Чіро помер від раку в 1980-ті роки. Незадовго до його смерті я навідався до лікарні, і Чіро, глибоко релігійна людина, сказав мені одну річ, яку я ніколи не забуду.

– Містере Шарп,– зізнався він,– я певен, що Господь послав мені вас.

Саме тоді я збагнув, як він сприймав свою роботу. Вони з Віто працювали до кривавого поту й накопичили достатньо грошей, аби відправити своїх дітей до коледжу і придбати їм житло, коли ті створили власні сім’ї.

Компанія «Макс Шарп і Син» забезпечувала роботою обох чоловіків, адже нових замовлень було задосить. Канадські солдати поверталися з війни. Наплив іммігрантів привів до того, що в Торонто з’являлися нові квартали, що стрімко розросталися,– там оселилися італійці, китайці, португальці, німці, українці. Торонто одночасно перетворювався на багатонаціональне місто і великий фінансовий центр.

Попервах батько будував приватні будинки, але згодом ми зосередилися на багатоквартирних житлових комплексах. Будівництво першого комплексу – Роузлоун-Корту на розі Батерст-стрит і Роузлоун-авеню – фінансував Макс Таненбаум, чоловік, який перебрався до Канади, не маючи ніяких капіталів, крім ділового хисту, і розбагатів завдяки вдалим інвестиціям у різні проекти. Він виділяв нам необхідні кошти, батько зводив будівлі, повертав Максу гроші, а прибутки вони ділили порівну. Ми отримали цей шанс тому, що батько і Макс довіряли один одному.

Я опинився в складній ситуації через те, що, попри мою недосвідченість, був змушений братися за будівництво об’єктів, про які не мав жодного уявлення. За тих часів організація праці була примітивною порівняно із сьогоднішніми реаліями. Нинішні будівельні компанії мають просторі, добре кондиційовані офіси для секретарів, бухгалтерів, інженерів та архітекторів, які розробляють настільки докладні плани, що, якщо зібрати їх докупи, вийде величезний стос у півметра заввишки. Натомість мені доводилося бути майстром на всі руки – я працював сам у невеличкій халупі, в передній частині якої містився крихітний відділ продажу, а в задній – робочий кабінет розміром у вісім на дванадцять квадратних метрів. Здебільшого я перебував там або на будівельному майданчику, де не лише віддавав накази робітникам, а й виконував різноманітні завдання, що не завжди входили до моєї компетенції.

Роузлоун-Корт, мій перший багатоквартирний комплекс, дозволив мені здобути важливий досвід, причому вирішальну роль відіграла удача. Біотуалети ще не набули поширення: ви просто копали отвір і будували вбиральню, а потім, коли будівля ставала вищою, переносили її в інше місце. Якось я розмістив убиральню надто близько до будівлі, і велика бетонна брила впала згори прямісінько на неї, коли всередині хтось був. Чоловік зі спущеними штанами прожогом вискочив надвір, перелякано роззираючись довкола, ніби хотів подякувати Богу за спасіння. Хтозна, можливо, Бог і справді врятував того чоловіка, адже брила пролетіла за півметра від його голови.

Моїм другим багатоквартирним комплексом став Нордв’ю-Терас, де мої батьки прожили решту життя. Пригадую, як одного спекотного вікенду я робив розмітку під фундамент, готуючись до будівництва, що мало відбутися наступного тижня. Я працював сам, використовуючи теодоліт. Глибина траншеї становила шість метрів. Я знаходив потрібний кут, спускався драбиною, забивав два кілки, поєднував їх поперечиною, після чого вилазив нагору і виявляв, що припустився помилки і мушу розпочати все заново. То було абсурдне заняття, безглузде марнування часу, але мені здавалося, що таким чином я заощаджу гроші. Згодом я дізнався, що подібні експерименти неприпустимі. Ви маєте звертатися до геодезиста, який зробить точну розмітку і допоможе уникнути біди.

Майданчик, на якому ми будували комплекс Нордв’ю-Терас, прилягав до іншої будівлі, тож я вирішив, що нам знадобляться сталевий шпунт і дерев’яні дошки для укріплення стін. Проте я не знав, що під час копання траншеї необхідно зміцнити шпунт розпірками.

Одного дня, коли роботи добігали кінця, почалася потужна буря. Попри зливу, ми працювали до вечора. Аж раптом я побачив, що конструкція кріплення траншеї рухається. Скидалося на те, що стіни ось-ось обрушаться.

Охоплений панікою, я зателефонував нашому інвестору Максу Таненбауму – власнику компанії York Steel. Я відчував певний страх, адже він був не лише розумним, а й суворим.

– Містере Таненбаум, у нас біда,– сказав я.– Будь ласка, відрядіть до нас зварювальників і виділіть розпірки. Якщо ми не зміцнимо шпунт, будівля обвалиться.

Потім я зателефонував голові компанії, яка постачала нам бетон.

– Сталася аварія,– мовив я.– Ми мусимо працювати далі, і нам дуже важливо, щоб ви продовжували працювати.

Обидва пішли нам назустріч. Ми працювали під проливним дощем, що тривав кілька годин, докладаючи титанічних зусиль, аби зміцнити шпунт і врятувати будівлю. Якби нам не вдалося все виправити, сумніваюсь, що ця книжка була б написана.

Будучи фактичним головою компанії «Макс Шарп і Син», я відповідав не тільки за будівництво, а й вирішував питання, пов’язані з орендою, продажами і фінансуванням. Якось – мені був двадцять один рік – я навідався до Банку Торонто (нині він зветься TD Canada Trust), де батько мав рахунок. Анітрохи не переймаючись тим, що на мені були гумові чоботи і робочий комбінезон, я зустрівся з управляючим філіалу Тедом Геммансом і пояснив йому, за яким принципом ми обирали землю, що наразі коштує значно більше, ніж ми заплатили тоді.

– Знаєте, я міг би продати землю завтра і мати великий зиск,– заявив я.– Але я не хочу нічого продавати – я хочу будувати. А ще я хочу, щоб ви позичили мені необхідну суму. Звісно, ви можете сказати, що я не вкладаю жодних коштів, але це неправда. Все, що я заробив,– мій акціонерний капітал. Якби я прийшов до вас, коли ми вперше оглядали цю ділянку, і сказав, скільки грошей ми готові виділити, я певен, що ви б погодились. Неважко перевірити, що наші прибутки цілком збігаються з наведеною цифрою.

– Чому б тобі не позбутися гумових чобіт і взятися за олівець і папір замість лопати й кайла? – порадив він.

Я отримав позику, але минув певний час, перш ніж я зрозумів справжній смисл його слів. Ось що він мав на увазі: «Ти маєш хист до бізнесу. Чому б тобі не скористатися своїми здібностями? Може, годі класти цеглу?»

Я не знав, що дуже скоро вчиню саме так.