Читать книгу Дзеркальце, моє дзеркальце - Кара Делевінь - Страница 10

Ранній вечір стискав місто у своїх обіймах, а ми, лишивши лікарню далеко позаду, йшли до парку, до того самого парку, де ми гралися, коли були маленькими, хоча, звісно ж, окремо одне від одного. Діти дорогою зі школи зайшли до парку й вийшли, і тепер тут було порожньо. Ми сиділи під гіркою й не розмовляли. Наша тиша – приємна. Добре, що ми можемо прийти сюди й нічого не говорити, просто знаючи, що хочемо побути разом. Ось, що подарував нам минулий рік, – він подарував нам сенс, якого в нас досі не було. Ми і є сенс одне для одного.

Поодинці ми рухалися хаотично, буксували й губилися, чекаючи, коли цей період нашого життя мине, коли ми зможемо жити по-справжньому й почуватися вільними.

Із «Дзеркальцем, моїм дзеркальцем» з’явилися «МИ», об’єднані й сильні. Чи принаймні нам так здавалося. Та, напевне, у нас була якась слабка ланка, щось таке, що дозволило Наомі віддалитися від нас, майже від’єднатися, а ми навіть не помітили, як щось у ній зламалося. Про що ми не можемо говорити, про що ми ніколи не говоримо, так це про те, що могло довести її до такого стану.

Вона наша найкраща подруга, і ніхто з нас не знає, чому вона взагалі втекла й чому вона могла… я не знаходжу жодної причини, яка змусила б її зістрибнути з мосту в чорну воду, якої вона боялася.

Ми сидимо й не говоримо, відкладаючи повернення додому. У кожного з нас є причини. Моя, мабуть, зараз п’є третій келих горілки з колою, а батько, напевне, по саме нікуди заганяє черговій коханці.

Лео першим порушує тишу.

– Трясця, давайте щось зробимо, – каже він.

– Ми вже щось робимо. – Роуз, відкривши свою шию, відхиляється на пофарбований метал гірки, на якому видряпано імена та лайливі слова. – Марнуємо молодість у парку. Як нормальні підлітки.

– Я не про це, – сказав Лео. – Щось приємне? Пігулки, клуб. Треба нахрінячитися, як пропонувала Роуз.

– Звідки печиво в безхатька, – позіхнула Роуз. – У тебе колеса при собі? Можемо тут накидатися.

– У понеділок?

Ой, мені здавалося, що ці слова пролунали тільки в моїй голові. Ну добре, принаймні їй стало смішно.

– Господи, Редлі, яке сране занудство, – каже вона, посміхаючись ширше із кожним словом. – А чим би хотіла зайнятися Наомі? Вона там, чорт забирай, лежить і бореться за своє життя, а ми сидимо тут, наче якісь… лузери. Що б вона порадила нам зробити?

– Ней захотіла б подивитися кіно чи піти до книжкового клубу, чи ще якоїсь фігні, – каже Лео, наморщивши носа. – Чи якесь аніме із жахіттями, вона обожнює це лайно.

– Давайте подивимось, – я хапаюся за шанс перемкнути їх від ковтання наркотиків із подальшим похміллям на інші заняття й затягти до себе на перегляд «Блек Батлер». І це не тому, що я ніколи не наближаюся до колес і алкоголю, а тому, що знаю, що ці речі роблять із людьми. Я не хочу, щоб таке сталося зі мною.

До того ж «Блек Батлер» – один із наших із Наомі улюблених серіалів, напханих вікторіанською готикою, японською гнітючістю й перевдяганнями чоловіків у жінок і навпаки. Ми потайки задумали перевдягтися в персонажів цього серіалу на наступний Комік-кон і нічого не казали Лео та Роуз не тому, що вони почали б ставитися до нас гірше, а тому, що вони постійно глузували б із цього. Ми вже продумали, як вберемося, мені навіть пощастило купити перуку в Кемдені, а потім… а потім світ змінився.

Моє ліжко. Моя кімната. Я фарбую її в чорне того літа, коли зникла Ней.

Коли мама це побачила, вона закотила очі та сказала:

– Я здаюся.

І моя відповідь була:

– Ти вже давно здалася.

Мені подобається, що кімната чорна, тут я почуваюся безпечно та захищено. Але найкраще те, що половину простору займає барабанна установка – єдина річ, яку я насправді ціную. У мене пішло два роки на те, щоб накопичити на неї грошей, а мама погодилася лише тому, оскільки вважала, що на той момент, коли в мене набереться грошей, я хотітиму чогось іншого. Але цього не сталося. Вигулювання собак, мийка машин, розкладання товару на полицях – коли грошей уже вистачало, вони не могли сказати «ні», тож тепер вона стоїть отам у кутку, і мені це неймовірно подобається. Вона готова і лише чекає миті, коли зможе видати шум і розбудити всіх сусідів. Чи принаймні, коли зніму заглушки.

Просто зараз Лео та Роуз сидять на моєму ліжку. Лео – сонний, напівзаплющивши очі, він відсторонився від того, що відбувається на екрані. Роуз закинула руку мені на шию та поклала щоку на плече, дихаючи мені в шию. Вона пахне лимоном і димом, що дивно, тому що, попри мої припущення під час нашої першої репетиції, виявилося, що Роуз не палить. Виявилося, що вона надто турботливо ставиться до свого голосу. Коли ми домовлялися йти до мене, мені зовсім вилетіло з голови, що протягом останнього місяця мама на шаленій швидкості прямувала в бік божевілля. Я не можу звинуватити її в тому, що їй болить, адже тато більше навіть не намагається приховати від неї свої витівки. Але я можу звинувачувати її в тому, що вона звинувачує мене. Зараз я намагаюся бачитися з нею якомога менше, настільки мало, що той факт, що вона також живе в цьому будинку, майже витіснився з моєї голови. Побачивши Лео та Роуз, вона вдягла оту свою фальшиву маску, на якій намальовано посмішку клоуна-психопата, і почала пропонувати напої та їжу й питати, чи не розігріти піцу або чи не приготувати поп-корну. Зніміть це негайно. Волосся, скручене в дульку, фартушок, наче вона ведуча кулінарної передачі, тільки от вона надто сильно хитається з боку в бік і забагато махає рукою й сміється надто гучно, поки Ґрейсі сидить і їсть курячі нагетси й дивиться по колу «Скубі Ду». Я знаю, що, тільки-но ми вийдемо з кімнати, вона всядеться в крісло та вихилить іще одну склянку. Велма викриє ще одного негідника, а Ґрейсі продовжить жувати.

Рука Роуз – коротко обкусані нігті, пухкі пальці в срібних каблучках – просковзує в мою. Почуваюся тепло та сонно, лежачи під захистом двох найкращих друзів з обох боків, за вигином губ Лео помічаючи його невдоволення тим, що ми з Роуз тримаємося за руки.

У двері стукають. На порозі з’являється тато чи принаймні його голова. Зазвичай він заходить до моєї кімнати тільки тоді, коли йому щось потрібно.

– Діти, у вас тут все гаразд? – питає він. – Я чув про Наомі. Як вона?

– Лікарі поки що не знають, – відповідаю я. – Кажуть, типу, це взагалі диво, що вона вижила.

– Звісно… – Тато маячить у дверному отворі. – І що, на їхню думку, з нею сталося?

– Я не хочу зараз про це говорити, – відповідаю я. – Напевне, це покажуть у новинах.

– Ясно… ну, не робіть того, чого я не робив би!

Господи, тату, замовкни.

– Ці двоє зі мною не впораються, містере Сондерз. – Роуз посміхається моєму татові, він червоніє, а я відчуваю, що Роуз уже не тримає мене за руку. – Мені потрібен справжній чоловік.

– Ну гаразд, додивляйтеся мультик і спати, добре?

Він робить крок у кімнату. Дивиться на ноги Роуз.

– Ми збиралися ще один подивитися, – кажу я, наближаючись до дверей, потроху відтісняючи його в коридор.

– Я йду, тож побачимося вранці.

– Ідеш? – Я витріщаюся на нього. – Ти ж тільки прийшов, і вже по десятій.

– Ти мені що, мама? – Він сміється до Роуз, дивлячись мені через плече. – Ти ж знаєш, що це за робота, вона наполовину складається зі спілкування. В мене немає вибору.

– Виявляється, бути членом ради так захоплююче, який сюрприз! – кажу я.

– Це робота, – повторює він, поки ми дивимося одне на одного, обоє прекрасно знаючи, що він бреше. Я відчуваю, що мене має хвилювати тато з усіма його коханками й мама з її алкоголізмом і те, що моя родина, колись така нормальна й шанована, вигниває зсередини, при тому намагаючись тримати обличчя. Але мені байдуже, мені насрати на них усіх, окрім Ґрейсі.

За кілька хвилин Роуз кладе мені голову на плече.

За хвилину після цього вона хропе, і ми з Лео вибухаємо реготом.

– Стуліть грьобані пельки, – бурмоче вона і знову засинає.