Читать книгу Дзеркальце, моє дзеркальце - Кара Делевінь - Страница 6

Сьогодні: життя триває, так кажуть усі. Треба вставати щоранку, іти до школи, повертатися додому, думати про різне лайно на кшталт іспитів, що незабаром почнуться. А ще вони кажуть «сподіватися, молитися й вірити» і купу іншої маячні. Життя триває, але це брехня, бо тієї ночі, коли Наомі зникла, вона натисла на велику довбану кнопку паузи. Годинник відлічує дні, і тижні, і пори року, й усе це лайно, але більше нічого не відбувається. Ну серйозно. Ніби всі ми затамували подих на вісім тижнів.

Я скажу вам, чого вони більше не кажуть нам: вони не кажуть, що вона повернеться, коли буде готова. Її старша сестра, Ашира – вона ходить у школі з опущеною головою, закрившись від усіх, так ніби не хоче, щоб до неї наближалися. А її мама й тато блукають супермаркетом: дивляться на полиці, але нічого не бачать. Зникла Ней, а загубленими здаються вони.

І так, коли вона тікала, змушуючи всіх шукати її, вона робила це тому, що вважала зникнення справжньою драмою. Але вона ніколи не тікала надовго, ніколи не тікала отак. Вона ніколи не ставила за мету змусити своїх батьків страждати від хвилювання чи змусити Аш мати такий вигляд, ніби вона затамувала подих, застигла в передчутті поганих новин. Ней складна, але вона любить свою родину, а вони люблять її, і це маяк, який притягував усіх нас, на який ми зліталися, як спраглі любові метелики – на вогонь. В їхній родині всім було справді не начхати одне на одного.

Розумієте? Наомі не вчинила б так із ними чи з нами. Але ніхто не хоче цього чути – ані поліція, ані її мама, – бо вважати Наомі жорстоким стервом простіше, ніж вважати її просто зниклою.

І тому мені часом хочеться, щоб знайшли її тіло.

Ось така я паскуда. Часом мені хочеться, щоб її знайшли мертвою, просто щоб уже нарешті дізнатися.

Але вони не знаходять. Вони нічого не знайшли. Життя триває.

А це означає, що сьогодні ми влаштовуємо прослуховування, щоб знайти нового басиста на місце Наомі.

На мить нам здалося, що ми без неї не впораємося. Решта музикантів «Дзеркальця, мого дзеркальця» – я, Лео та Роуз – зустрілися на репетиції і обговорювали, чи варто розпустити групу, і ми навіть вирішили, що це буде правильно. А потім ми втрьох так і стояли там: ніхто не йшов, ніхто не збирав речі, і навіть не промовляючи цього вголос, ми знали, що не можемо з цим розпрощатися. Покинути групу означало покинути найкраще, що в нас було, це означало відпустити її, назавжди.

Наомі заснувала групу чи принаймні вона перетворила її з хирлявого аматорського проекту на щось справжнє, на те, що щось важило. Завдяки Ней ми знайшли те, що нам вдавалося, бо у своїй справі вона була неперевершена. Тобто, вона була класною басисткою, видатною. Ви були б вражені, якби почули, як вона задає ритм. Але крім цього Наомі вміла писати пісні – правда, дійсно хороші пісні. Мені це вдається непогано, а разом ми просто неперевершені, але в Ней є таке вміння, таке особливе вміння перетворювати щось свинцево-сіре на дещо мерехтливо-особливе. До «Дзеркальця, мого дзеркальця» вона не знала, що в неї є така суперсила, але тепер знає, бо ми сказали їй. І що частіше ми це повторювали, то краще їй це вдавалося. А коли в тебе є така суперсила, у тебе немає причин тікати.

Того дня ми вже були готові розпустити групу, коли до репетиційної зали зайшов містер Сміт. Були літні канікули, у школі крім нас нікого не лишилося – нас пускали туди завдяки йому, він брав для нас дозволи і провів літо, сидячи там і читаючи газету, поки ми сперечалися й грали. Але того разу він зайшов і сів, чекаючи, поки ми замовкнемо й звернемо на нього увагу. Містер Сміт із тих людей, що заповнюють собою простір, і не тільки через те, що він високий і має таку статуру, ніби качається й таке інше, а й завдяки тому, який він усередині. Він любить життя, він любить нас, дітей, яких навчає, – а це рідкість. Він робить так, що ти хочеш виконувати завдання, хочеш учитися, і все це завдяки особливій енергії, яку нечасто побачиш у дорослих, завдяки тому, що йому дійсно не байдуже.

А втім, того дня він мав такий вигляд, ніби хтось витягнув із нього життя, ніби вся енергія й позитивний настрій, який він зазвичай приносить із собою, вивітрилися. І бачити його таким було страшно, бо він був одним із тих, хто завжди сильний. Це подіяло на мене дивним чином – моє ставлення до нього змінилося на ще краще. Було важливо знати, як сильно бентежить його зникнення Ней, щиро бентежить. Здавалося, що окрім родини й нас це хвилювало лише його й невелику купку людей.

Не знаю, що відчули інші, але, коли він зайшов до нас того дня, мені схотілося підтримати його настільки ж, наскільки – я точно знаю – йому хочеться підтримати нас.

– Народ, ви що, усерйоз думаєте покинути групу? – запитав він.

Ми перезирнулися й на мить відчули себе тими, ким були до того, як стали друзями: самотніми, ніяковими – і думка про повернення в той стан нажахала нас.

– Без неї це не те, – кажу я.

– Я розумію, – каже він, куйовдячи волосся, від чого воно настовбурчується білявими пасмами. – Але повірте, якщо ви зараз це покинете, то потім пошкодуєте. Ви вчотирьох… ви втрьох… я так пишаюся вами й тим, що ви робите разом. Я не хочу, щоб ви втратили це, заради вас самих і заради Ней. Тепер ви мало чим можете допомогти Наомі, але дещо ви можете зробити, щоб люди пам’ятали її ім’я, поки вона не знайдеться. Можете зробити так, щоб її не припиняли шукати. У мене є ідея – ми влаштуємо концерт, тут, у школі. Зберемо гроші, щоб допомогти її родині продовжувати пошуки, дамо цій історії розголос. Змусимо весь світ поглянути на нас і побачити, як ми хвилюємося. Ось, що я хочу зробити, народ. Але без вас я не впораюся. Допоможете?

Ну і так, звісно, ми сказали, що ми в ділі. Це єдине, що ми могли зробити.

Ми рухалися вперед, утрьох, усе літо, але концерт уже от-от, а ми лише збагнули, що треба зробити. Нам треба знайти нового басиста. Трясця.

Наомі була… і є… найкращою басисткою, з якою мені доводилося грати, що дивно, бо вона ж дівчина, а дівчатам це рідко вдається. Це не сексистське твердження, це просто факт. Для того, щоб грати на басах, потрібно повністю змиритися з тим, що будеш невидимим, а дівчатам – ну, нормальним дівчатам – подобається, коли на них дивляться.

Але треба якось пережити сьогоднішній день. Зберися, ганчірко! Витягаючи себе з ліжка, я дивлюся на гору пожмаканого одягу на підлозі.

Це прокатило б для Лео: чувак просто вилазить із ліжка й уже має вигляд як треба.

Він бере до рук гітару так, наче він сам Господь Бог, і дівчата моляться на нього, як на Всемогутнього. Мені здається, що це несправедливо, ну правда, що в шістнадцять років усе вже при ньому, наче він так і народився: з прекрасною статурою, глибоким голосом, високий і м’язистий.

А от я, я ще на стадії гидкого каченяти. Я живу в гидкого каченяти, я і є гидке каченя. Якби для цієї стадії вигадали смайлик, він мав би точно такий самий вигляд, як я. Я майже не сумніваюся, що лишатимусь у цій стадії, коли мені буде сорок п’ять і я буду майже при смерті.

Я хочу мати крутий вигляд, але крутий, як у Лео. Проста біла футболка, джинси, ху’ді й бездоганно білі високі кросівки – не та крутизна, якої я можу досягти. Я взагалі ніякої крутизни досягти не можу, окрім тієї, що дає мені дружба з Лео.

Роуз теж знається на тому, як мати добрий вигляд, але вона справжня красуня, а красуням ніколи не доводиться докладати зусиль. Темно-каштанове волосся, пофарбоване в білий, але не до коренів, не така худорлява, як деякі дівчата: цицьки й стегна Роуз міцно тримають хлопців Темзької загальноосвітньої школи в її сітях.

Але це ще не все: вона носить на собі бісову тонну косметики, попри те що без неї вона симпатичніша – а може, в цьому й прикол. Вона начісує волосся й навмисне дірявить колготки. Роуз знає, який ефект має її зовнішність і дозволяє цьому бути, заряджаючи повітря статичною електрикою й детонуючи мільйони маленьких вибухів навколо себе, куди б не йшла.

Інші дівчата зі шкіри пнуться – так хочуть бути схожими на неї, але таких, як вона, більше немає, тому що, клянуся, Роуз єдина дівчина, якій на все покласти.

А коли вона співає… стіни тремтять. Очі засвічуються зеленим. У хлопців встає.

У неперевершеній четвірці нашої строкатої родини ми з Наомі були… ми з Наомі схожі найбільше. Якщо Лео та Роуз усі такі «чхати на всіх, ми королі шкільного балу», то ми з Ней завжди були Сюзеренами Схибнутих.

І коли я думаю про Ней в її окулярах у товстій оправі, які затуляють її серцеподібне обличчя й ховають ніжні карі очі, я пишаюся нею. Те, як вона носить сорочки, застібаючи їх на всі ґудзики, і спідниці в складку, не такої довжини, як в усіх. Її зручні туфлі, начищені й зашнуровані. Під шаром навмисних невідповідностей та дивних рішень, вона була наскрізь – безкомпромісно, як «полонених не беру» і «не сприймаю лайна» – справжньою.

Часом ми з Наомі ходили в обід до бібліотеки, де просто сиділи собі й читали. Тихо й нерухомо. Там було так спокійно. Вона ловила мій погляд, визираючи з-над книги й скидала брову, коли якийсь зубрило з дев’ятого класу проходив повз, і ми всміхалися одне одному, двоє скептичних суперзануд, що їм якимсь дивом пощастило опинитись у виграшному становищі.

А коли вона грала… як то було добре, вона грала краще за найкращого басиста на світі. Ми з нею – бас і барабани – неймовірно тонко вирізьблюючи ритм для решти, були серцебиттям групи.

Я не можу заморочитися своїм сценічним образом, тож пофіг: картата сорочка, джинси, біла футболка під спід – моя стандартна уніформа. Стиль дроворуба, як каже Роуз. Принаймні тепер, коли, зголивши майже все волосся, мені не треба думати ще й про нього.

Морквяне бадилля.

Ґарфілд.

Руда потвора.

Всі ці прізвиська мені дали лише за руде волосся, ні, не просто руде, а кучеряве ще й до того ж. Господи, все моє життя моя голова видавалася такою, ніби призначена для биття. Роуз казала, це можна виправити. Їй кортить намастити мені на волосся якоїсь речовини й вирівняти його. А я кажу: «Ем, ні». Приблизно раз на три дні вона пропонує мені пофарбуватися в чорний, але я знову відмовляюся. У мене руде волосся, змиріться вже.

До того ж, якби волосся в мене було чорним, мене б уже не можна було кликати «Редлі», а моє прізвисько – найкрутіше, що в мене є.

Але напередодні зникнення Ней мене дуже коротко підстригли. Нікому нічого не сказавши, йду собі до барбершопу й прошу поголити мені скроні й потилицю та лишити довгого чубчика, який падав би мені на очі й підстрибував, і метлявся б як навіжений, коли я сиджу за барабанами. Побачивши мене, мама кричала мало не годину. Я не жартую, вона сказала, що я маю такий вигляд, наче щойно з в’язниці суворого режиму.

Коли тато повернувся з однієї зі своїх нічних нарад, вона кричала на нього за те, що він не кричить на мене. То було гірше, ніж коли мені пробили чотири дірки у вусі, тож тепер я не завдаю собі клопоту розповідати їм про те, що я роблю, щоб почуватися собою. Зайвий ґвалт мені не потрібен.

Задовго до цього мені стало зрозуміло, що мої батьки мені не допоможуть, не врятують мене, не полагодять. Вони обоє так зациклилися на саморуйнуванні, що ми з моєю молодшою сестрою Ґрейсі всього лише випадкові жертви. Хочете вірте, хочете ні, але варто було мені це збагнути, як життя одразу стало простішим.

Звісно, нелегко ігнорувати те, що мати ненавидить мене, а тато – моральний виродок. Але мені непогано вдається.